…так само як усі інші
У доповнення до поста 2013-07-25-RAMROD хочу розмістити це відео.
Вистачає ж людям часу і таланту робити такі презентабельні роліки!
Хоча виглядає все так вже просто на цьому відео 
А в реалі більше 9, а у багатьох більше 10, і навіть більше 12 годин педалювання.
Велопробіг (хотілося б сказати велогонка, але це таки не змагання) учасники якого їдуть навколо гори Рейнер. Відбувається кожного року, стартові місця розігруються в лотореї. Ось цього року я вперше прийняв участь в лотореї і одразу і виграв 
Проте ні Олена, ні будь-хто з велосипедистів яких я знаю не здобули собі місця.
Старт та фініш був у містечку Енумкло що десь за 1 годиною машиною від Кіркланда в якому ми живемо.
Гора Рейнер добре помітна здалеку (від нас її видно дуже добре), і виглядає дуже красиво – велетенський білий від снугу зуб що закриває значну частину обрію. Навколо гори організовано національний парк (ота біла порожнеча в низу карти) по якому навколо гори ми і їхали.
Сайт події – тут, довжина маршруту – 149 миль (240 км) за набором висоти більше 10000 футів (3 км). В цьому власне складність і полягає – спочатку долаєш 150 км, а потім починаються 3 дуже затяжні гірки одна за одною.
Сам старт був з 5 до 7 ранку, тобто не масовий, не за місця ж боролися. Отже встали в 3:30, в 4:30 були на місці, перевірив усе, переодягнувся, набрав води, одягнув футболку (прохолодно з ранку було) і поїхав.
На трасі було кілька точок де можна було поповнити запаси води і гаторейду (напій з електролітами), та поїсти бутербродів, фруктів, попити коли і таке інше. У самому парку на вершинах доступна була лише вода.
Знаючі люди попереджали що зі старту нестися не треба – перші 50 км переважно легенький спуск і можна легко убити собі ноги.
Я прибився до невеличкої групки в якій кожен по черзі був лідером (перший ріже повітря, а позаду нього решта групи крутить в своє задоволення) – 1 миля і відпочиваєш. Поки ми дісталися першого пункту харчування вже стало зовсім світло і можна було продовжувати в одній велофутболці (називається джерсі).
Весь цей час ми їхали якщо не по місту то принаймні по міжміським дорогам на яких відсутня велодоріжка. А через те що і узбіччя там особливо нема то машини часто пролітали за якісь пів-метру від нас. Хоча машин не так щоб і багато було… А от вантажівки з лісом то було страшно – неосяжних розмірів монстри що тягнуть на собі стос зрубаних дерев, ревуть двигунами так що вуха закладає, та ще й тягнуть за собою причепи з таким же лісом. І все це несеться мимо тебе майже впритул… Без звички доволі страшно і неспокійно.
Другий етап переважно проходив по узбіччю швидкісної трасси і там було легше через те що було широке узбіччя. А оскільки ще й рел’єф був відносно плаский то і швидкість вдавалося тримати непогано (принаймні для мене 32-35 км/г це непогана швидкість).
План був такий що я на кожній зупинці буду дзвонити Олені і звітувати що у мене все в порядку, але з’ясувалося що ніякого мобільного покриття в тій місцині вже нема, та й до того ж телефон постійно шукаючи вишки розрядив батарею за якісь пару годин. А отже і фотографій поробити не вдалося. А фотографувати там варто було.
Після другої зупинки ми в’їхали в парк де практично зникли машини, дорога стала ще вужча і почала дрібно вигинатися вліво-вправо, по краям став ліс закривши небо. Тут вже почався підйом… Наче і невелечкий, але швидко не поїдеш, а він усе тягнеться, і тягнеться, і тягнеться. І так понад 40 км.
Проте їхалося в задоволення – ноги працюють, і хоча і не розженешся проте і загальне самопочуття хороше, приємно неспішно збиратися звивами в гору.
А ось вже і вершина – попити води, долити у пляшки, ще пару миль і половину дистанції подолано. Несподівано швидко і легко.
Далі починається крутий і тривалий спуск (приблизно 30 км) де летиш понад 50 км на годину і лише дивишся навколо. Красиво сташенно – яскраво синє небо, ще синіші дрібненькі озера, трошки нижче все куди сягаєш оком вкрито темно-зеленим лісом, на узбіччях сніг, яскраве сонце, смуга дороги та урвища то з одного то з іншого боку. Ну ясно що вкритий снігом пік гори тут же, але тепер дуже близько, майже впритул.
Ми колись там були машиною, але саме в цей раз я оцінив наскільки ж там неймовірно красиво. Обов’язково треба відвідати цей парк як будете раптом в наших місцинах.
А далі почався підйом в другу гірку яка не виглядає такою вже страшною в порівняння з ішими двома на карті. А от насправді те що підйом зовсім трошки крутіший (хоча і коротший) значить дуже багато – їдеш-їдеш, пнешся, дивишся на комп’ютер, а там ще навіть кілометр не пройдено. Коротше тут вже почалася втома і треба було зосереджуватися і працювати.
За 4 милі до вершини була зупинка з водою де нас поливали з пульвелізаторів. Сонце вже пекло неймовірно і це вперше коли я почав потіти. Одна пляшка в мене була з напоєм з електрлітами (долива гаторейдом на зупинках), а друга з водою з якої я себе і поливав час від часу. Це ще добре що я не п’ю багато і мені майже завжди вистачало води від зупинки до зупинки, а от людям як п’ють багато і регулярно було дуже важко.
І найдивніше те що було ж не спекотно, навіть прохолодно, а от сонце лупило сташенно і нагрівало шкіру через що і починалося перегрівання. Я старанно помазався кремом від сонця на старті і трошки додав зверху на парі зупинок, тому обійшлося без обпіків та почервонінь. Взагалі без сонцезахисних окулярів, шапки та крему від сонця суватися туди не варто.
Ну та як би там не було ось вже і друга вершина нарешті, неймовірно скільки вона сил забрала. Починаю хвилюватися чи я взагалі доїду.
Ось вже і трейтій (останній підйом починається). Усього в якісь пів-градуси різниця в нахилі, але наскільки ж інші відчуття і зусилля! Їду не так важко як боявся і навіть знаходжу час милуватися гірськими квітами, водоспадами яких там сотні взовж доріг, розглядаю стрімкі річки внизу та орлів в небі…
Проте підйом все тягнеться і тягнеться і через години півтори стає щось зовсім важко. Пнуся з усих сил, аж ось якийсь мужик на дорозі кричить що залишилося 1.1 милі (2 км) до вершини. Стараюся, але раптом усе скінчилося, сіла батарейка, ноги стали і не можу примусити їх крутити далі. Останні 200 метрів пройшов пішки Залишилося 80 км.
Далі 20 км з гірки і остання зупинка. Про останній етап мене попереджали що хоча він і з гірки проте там весь час сильний зустрічний вітер і тому треба приєднатися до якомога більшої групи, а то буде важко.
На зупинці дійсно великий натовп велосипедистів, але я чомусь після того як поїв і трошки відпочив все ж таки з дуру попер сам – план був просто тихенько їхати і не думати про швидкість. Проте з’ясувалося що думати таки треба було.
Спочатку трошки потримався за парою швидких гонщиків, але відвалився від них через кілька кілометрів. Потім прибився до групи з 5 велосипедистів, а через кілька хвилин нас наздогнала група десь з 50 чоловік. От за тією групою я і тримався кілометрів з 15, але потім вирішив відстати – їхати було вже зовсім не в задоволення, ногам незручно ні крутити, ні стояти, ні лежати на рамі, вже все набридло. Багато в чому це результат зашвидкого старту – сил і енергії моральної на останній етап не лишилося.
Останні 20 км я їхав взагалі сам – нікого на обрії ні попереду ні позаду, лише перед фінішом у місті побачив людей. Це була 3 година дня, нікого ні на дорозі ні на вулиці, мертве місто (вірніше передмістя).
Що ж, головну ціль (подолати дистанцію) досягнута, цим я задоволений. Проте як вже зазначав раніше відчуваю що треба взяти відпочинок на місяць-півтора, а то про наступні старти та випробування навіть думати поки не хочеться – розрядився.
Ну і ще одна річ. На відміну від бігу коли ти виклався і помираєш на фініші, і до кінця дня ледь живий повзаєш, а потім тиждень відходиш на велосипеді все не так. Виснаження страшенне, навіть сидіти важко, а вже за якусь годину ходиш нормально і просто загальну втому (хоча і сильну) відчуваєш. А на другий день так і взагалі тренуватися можна, навіть ноги ледь помітно болять. І це неймовірно дивне самопочуття для бігуна. Думаю причина в тому що 1) на велосипеді не перегріваєшся так, та 2) на бігові часто довго прицюєш з високим пульсом (190+), а на велосипеді рідко коли вище 170 добираєшся. Ну і удари ногами (і всим тілом) об землю це зовсім не те що крутити ногами у повітрі (хоча б і набагато довше).
У мене все, фізкульт-привіт!
UPD. Дані з комп’ютера:
Ціна: $10
Призначення: Спортивна пов’язка на голову. Спортивність полягає в тому що вона синтетична та щільно прилягає.
Загальні враження: До недавнього часу я подібними речами не сильно користувався через те що для бігу в мене є Nike Featherweight Visor, але коли почав кататися у аерошоломі то знадобилося щось для захисту очей від поту. Ось якраз для велосипеду вона підходить ідеально.
Плюс цієї пов’язки не лише в тому що вона вбирає і випаровує вологу, але і в тому що в ній є на внутрішній стороні спеціальна резова вставка яка щільно прилягає до шкіри і не пропускає ні краплини поту вниз до очей та носа.
Як вже вище зауважив сидить на голові щільно, проте не тисне і в ній можна легко провести весь день.
Колір після кількох місяців використання не втрачає.
Недоліки: Якось вона не надто красиво виглядає… і все мабуть. Тобто особливих недоліків назвати не можу.
На сайті виробника: http://store.haloheadband.com/elastic-sport-headband-p/hp.htm
Хороша чиста наукова фантастика.
Класика наукової фантастики, але на сьогодні трошечки застаріла.
Війна між землянами та іншим розумним видом виливається у серію сутичок відділених одна від одної десятками і сотнями років (ефект від польотів на близькосвітлових швидкостях). Автор не лише описує бойові дії (тактика, стратегія, підготовка бійців), але і намагається прогнозувати розвиток людства.
Головний герой прийнявши участь у кількох сутичках стає в молодому віці найстарішим представником людства і повертається у світ людей лише щоб з’ясувати що війна давно скінчилася.
http://www.goodreads.com/book/show/21611.The_Forever_War
Дії відбуваються на Землі у недалекому майбутньому. Профессор математики і призовник у постійно діючій армії керує віддалено роботом бійцем. Взагалі на планеті йде боротьба між розвиненими країнами що контролюють нано-технології та рештою світу що хочуть ті ж технології мати замість подачок допомоги.
Переживання, кохання, психологічна травма і нарешті несподіване використання військових технологій яке може перетворити розрізнених людей на спільно мислячий організм та підняти рівень взаємопорозуміння на такий рівень що людство еволюціонує як вид майже за один день.
Непогано, але не зрозуміло що ця книга робить в цій серії – вона не пов’язана ні подіями, ні героями з нею.
http://www.goodreads.com/book/show/21618.Forever_Peace
Дії книги починаються за кілька років після фіналу першої книги серії.
Головний герой з такими самими як він вояками живе серед нескінченних генетично подібних копій ідеального землянини і все думає про втечу в космос і заснування нової людської цивілізації. І коли нарешті його мрії здійснюються починають відбуватися незрозумілі і містичні речі, а після термінового повернення з’ясовується що все людство зникло.
В результаті вся ця історія приводить до появи Бога, вірніше істоти яка не є Богом, але за людськими мірками за всемогутністю не сильно від нього відрізняється. Ну і в кінці Бог покидає людей зі словами що приблизно означають “ви всі мені набридли, живіть самі по собі, піду собі шукати іншу забавку”.
В процесі читання цікаво, але масштабний фінал не надто вийшов і лишається враження того що автор не дотягнув до того на що замахувався.
Ціна: $7
Призначення: Крем у вигляді стріка для запобігання натертостям. Підходить для тривалих занять бігом, велосипедом, витримує високі температури, але не надто добро протистоїть воді.
Загальні враження: Я би сказав що це дешева альтернатива Mission Athletecare Anti-friction Cream. Проте дешева не означає погана. Крем добре відпрацьовує у всих сценаріях для яких його призначено.
Я використовую: при бігові старанно мажу внутрішню сторону стегон, внутрішню сторону біцепса та ребра там де рукою чи футболкою можна натерти, на плавання – шию, гомілки та зап’ястки щоб легше було натягати гідрокостюм, а дехто бачив маже края рукавів та штанин костюма ззовні щоб легше було знімати.
Дуже популярний продукт який можна знайти іноді навіть у продуктових магазинах.
Не має запаху, не надто жирний, не залишає слідів на одязі, не викликає подразнення. Хоча є спеціальні жіночі ароматизовані версії.
Одного стіка має вистачити на кілька десятків (більше 50) стартів навіть якщо його не економити.
Недоліки: Найскладніший сценарій з яким цей крем не може впоратися у мене це натирання шиї при плаванні гідрокостюмом. Для усього іншого він підходить без проблем.
Ну ще хіба що можна зазначити що при невисокій температурі наносити його не так легко як хотілося б – доводиться з силою давити коли мажешся. Але то дрібниці.
На сайті виробника: http://www.bodyglide.com/products/anti-chafe/
Завершили серію тріатлонів Subaru в Канаді (перший старт – 2013-05-26-Subaru Shawnigan Lake Triathlon та 2013-05-26-Subaru Shawnigan Lake Triathlon, ще кілька фото, другий – 2013-06-16-Subaru Victoria (Saunders) Triathlon та 2013-06-16-Subaru Victoria (Saunders) Triathlon, ще кілька фото). Там правда в серії ще буде страт у вересні, але ми його пропустимо – дуже далеко (це аж в Альберту пертися), та і дистанція там найдовша олімпійська. Краще якийсь місцевий старт зробимо.
Ну коротше виїхали в п’ятницю у Ванкувер, 3 години і ми там, знайшли готель, ще покружляли вулицями, знайшли парковку, поселилися. Так зарані виїхали просто через те що їхати довше. Воно звісно дорога коротша ніж до Вікторії, але весь час за кермом, в той час як попередні старти включали пароми у подорож на яких ми і відпочивали від керма.
В суботу поїхали в парк в якому був старт/фініш щоб роздивитися та забрати стартовий пакет. Заразом зрозуміли що пекло в день старту буде ще те. Проблема з довгими дистанціями в тому що найважче припадає на саму спеку, а робити ще раніше старт теж не вийде – занадто рано, та і холодно/темно ще може бути. Мій старт (70.3) був о 6:30, у Олени (олімпійська дистанція) через годину.
Мене як завжди відвідало передстартове хвилювання… Черга в туалет, одягаю в ній костюм, мажуся кремами (від сонця, від натирання), одягаю шапочку, окуляри, біжу на старт.
Олена десь загубилася, доводисть просити випадкових глядачів застібнути блискавку на спині. Мій новий дорогущий костюм має дуже розумний і зручний дизайн застібки на спині – зверху вниз, але мінус в тому самому застебнути його не реально.
Не знаю чи це був наймасовіший страрт з усих на яких я був, але те що на Half Iron Man було найбільше людей це точно. Старт з берега, я нагло проштовхався десь в другий-третій ряд, тож довелося горнути що є сили у воду щоб не затоптали.
А у воді таке мочилово почалося що словами не описати! Перші метрів 250-300 можна було реально пливсти як Тарзан – передні б несли на своїх спинах і ногах, задні б підштовжували.
Але найнесамовитіша засада була на першому повороті (ми пливли 2 кола у формі трикутника) – наскілька щільно людей набилося що можна було без перелішень лізти по головах.
Далі народ трошки розтягнувся – сильніші плавці відірвалися і потягли когось за собою, слабкіші хто з дуру ломонув зі старту почали відставати. Власне лише на останній третині першого кола вдалося нормально попливсти не ловлячи нори в ребра і писок, та руками по голові.
Ось і берег, вибігли, забігли назад у воду, попливли далі. Ось це вибігання страшенно збиває дихання і відновитися після нього дуже не легко. А на другому колі ще почалися хвилі, і хоча були вони не сильні, проте заважали ой як сильно – коли половина гребків пролітає у повітрі, а ішна гальмується водою ще на розгоні руки ні про яку швидкість вже можна не думати. При хвилях вихід один – гребти слабкіше, але махати руками частіше.
Засвітило сонце, і засвітило так що почало сліпити. Не надто вдало одягнені окуляри потихеньку пропускали воду (а вона з солона), і нарешті довелося зупинитися і на ходу їх підправляти.
Як би там не було ось вже і фініш плавання.
Цього разу зміг на диво зовсім не натерти шию, навчився мабуть мазатися і застібати костюм 
До речі дані плавання з годинника – http://connect.garmin.com/activity/343052511. Загальний час плавання – 31:35 (1.9 км) не найкращий мій час, але близько до нього.
Після плавання нелегка пробіжечка по піску у транзитну зону (метрів 150-200). Костюм на половину знятий на бігу, зтягую з ніг, старанно обтирою ноги рушником від піску, одягаю шкарпетики, велотуфлі, шолом, біжу на велоетап. Час у транзитці – 3:28, абсолютно не поспішав, можна було швидше, але сенсу не було.
Велоетап найдивніший мабуть з усих що я бачив. Чотири кола, на кожному з них підйом непоганий такий і доволі тривалий, на зворотній дорозі такий же спуск. На деяких ділянках обганяти було заборонено (це піпєц!) і народ їхав як каченята одне за одним якщо не пощастило за кимось повільним опинитися.
Всю дистанцію як це не ганебно звучить я намагався триматися у групі з жінками які валили так що асфальт плавився. Маленькі, легенькі, проте в гору я від них відривався, потім на прямій вони мене удєлували, далі на повільних ділянках я їх наздоганяв, з гірки відривався (я важчий і маю з гірки перевагу), потім все повторювалося…
Проїхав непогано по відчуттям, собою задоволений. Дані з комп’ютера – http://connect.garmin.com/activity/343052524. Час велоетапу – 2:37:51 (90 км), враховуючи гірки не погано як для мене, але те як мене усі обганяли на прямій показує що мені треба накатувати кілометри на швидкість, може навіть інтервали почати робити на велосипеді.
Один учасник поїхав з велоетапу на швидкій – лежав на асфальті весь зелений в оточенні людей. Думаю серце схопило бо було це якраз на гірці в яку так нелегко їхати після плавання. Ще одного бачив на траві усього в подряпинах і крові – невдало летів з гірки. Проте живий і активний, йому там масаж робили, може судома схопила.
Якимось дивом фінішував я велоетап на самоті (до тих кіл що ми ними каталися з транзитної зони пару кілометрів ще їхати було), швиденько постягав усе з себе, козирьок на голову, номер на пояс і побіг.
Сонце вже палило несамовито і пункти з водою на трасі (кожні 2-3 км) були дуже доречні. На диво перші 3 км біглося легко і з задоволенням, я вже почав радіти… Але потім різко як обрубало – після однієї невеличкої гірки різко стало важко і вже легше до фінішу не ставало.
Дорога частково проходила парком, але більшість дистанції пролягало вздовж пляжу під сонцем та по противнющому дрібному гравію. Страшенно не люблю таке покриття, по ньому лише добре розслаблено бігати, а інакше воно як пісок висмоктує непомітно усі сили і ноги наче в’язнуть, хоча на вид тверда поверхня.
Усього було 2 кола, і я знову не витерпів і десь в районі 16-го кілометра пару хвилин пройшов пішки. Не можу пояснити чому так стається – наче ж не найважче навантаження, наче не швидко біжу, можу терпіти, але якось проконтролювати не можу – зупиняюся та йду.
З іншого боку ця зупинка дозволила мені зосередитися, переналаштуватися, бо до того всі думки були про “як же мені важко”, а після такого легкого відпочинку вдалося знову почати бігти і добігти в тому ж темпі до фінішу.
Десь на 7-му кілометрі зустрів Олену яка бігла у зворотньому напрямку. І бігла у велоперчатках, сказала їй так подобається А вже десь на 9-му кілометрі я її обійшов. По ній видно було що дуже втомилося – коли для кожного кроку докладають скільки зусиль то вже очевидно що сили закінчуються. Коли обганяв порадив їй протися метрів 100 хоча б. Вона фінішувала за кілька хвилин, а мені ще більше 10 км залишалося до фінішу.
Але навіть найдовші страждання закінчуються колись і ось вже фініш на обрії. Я настільки виснажився що коли мене хтось обганяв на останніх метрах просто не відреагував.
Далі заспокоїтися, попити, сісти, попити, взяти медальку учасника, попити, піти в тінь, попити, …
Біговий етап – 1:33:31 (20 км), дані з комп’ютера – http://connect.garmin.com/activity/343052545. На диво непогано.
Новий годинник (Garmin Forerunner 910xt) показав себе дуже добре, я задоволений, хороше придбання.
Ось тут уся дистанція на одній сторінці – http://app.strava.com/activities/67306912 (страва не вміє розділяти види спорту).
Протокол змагань – http://www.sportstats.ca/displayResults.xhtml?racecode=105473, 70-й у загальному заліку, 10-й у своїй віковій групі. Результат Олени на цій сторінці – http://www.sportstats.ca/displayResults.xhtml?racecode=105471
А взагалі то я відчув що навиступався вже до несхочу, і треба взяти хорошу таку перерву у стартах, хоча б до вересня
Ну а після фінішу ми помилися у душі на пляжі, так-сяк переодяглися і поїхали додому. По дорозі заїхали поїсти бургерів, і за якісь не повні 4 години нарешті витягли лапки дома. Велосипеди досі не зібрані в чохлас стоять
На цьому все!
– Ходімо додому, Фіалко, – сказав Лікар вимикаючи хірургічну лампу.
Я потягнувся і відчув як натягнулася шкіра на шиї та плечах. Раптом щось тихенько клацнуло, по правій стороні розлилося тепло, вниз потекла водяниста крапля крові і пекуча біль наче аж засвітилася коротеньким відрізком десь біля шиї, на спині.
– Ой, – перелякано зойкнув я і скривися від болю.
– Що, знову? Дай но гляну, – Лікар повернув мене до себе, підтягнув до лампи і почав розглядати рану.
– Ну це нічого, цього разу невеличка, – заспокоював він мене дезінфікуючи на вогні величезну циганську голку. – Треба тобі знезаражених продуктів більше вживати.
Голка почала проштрикувати вже пожовклу шкіру по краях з таким звуком наче хтось зручно умощувався у новому тісному шкіряному кріслі.
За дві хвилини все було скінченно. Лікар поплював на свіжий шов, дезінфікуючи його, і одним різким ривком висмикнув шовну нитку.
– Ну от і все, тепер ходімо, – він узяв мене у долоні і обережно посадив за пазуху. – Видно там тобі?
– Так, видно, – відповів я зручно вмощуючись і опираючись кігтями на його ребра.
По дорозі він мені розповідав про зірки, говорив про те що як хмари розійдуться то вночі можна бачити яскраві маленькі вогники, там, вгорі. Розказував як він любив безхмарними ночами ще у дитинстві дивитися в небо і рахувати зірки. Тоді можна було ще бачити десятки зірок. Потім, юнаком, у нього просто не було часу на це. Навчання на військового хірурга, участь у катуваннях та експериментах над полоненими, студентські вечірки. А потім зірок зовсім не стало видно.
Один раз він зупинився і нечутно почав робити у снігу ямку ногою. Потім так же обережно вийняв мене, опустив у лунку і пригорнув снігом. Все це не зводячи очей з дикої кішки що намагалася вирватися їз калюжі смоли що тала для неї пасткою.
Далі я нічого не бачив, а за кілька хвилин я знову сидів за пазухою, тремтячі від холоду. А Лікар широко крокував радісно посміхаючись, через плече у нього була перекинута засмолена кішка. Він посміхався і говорив про те що тепер нам буде чим годувати Рубіна, а потім знову почав говорити про своє дитинство.
Розказував він як вперше побачив зараженого грибком. Той мабуть ходив босоніж не зважаючи на попередження. А потім довго не звертався по допомогу, може боявся, чи думав що мине його та зараза? А потім вже було пізно щось робити, і вбити його неможливо було так щоб потім із залишків не виросло ще декілька схожих, але маленьких, кривих та зовсім безмозких карикатур на ту, ще здорову людину.
– Це вже потім, – казав Лікар, – потім вже дізналися що його можна спалити, а попіл всипати у чан з модифікованими дріжджами. І ті б з’їли подрібнені та слабкі шматочки.
Але на той час було вже все одно, сенсу боротися із зараженими не було, тим більше що вони і самі себе гробили, а їх безмізкі улмаки ставали все тупішими і слабкішими, починали жерти одне одного, або взагалі не могли рухатися і поступово, з кожною смертю, вироджувалися доки не доходили до стану моху на цеглі та сталі.
Я розпитував, намагався направити його думки на те що мене постійно турбувало і цікавило. Іноді це навіть вдавалося.
– Вітаміни, – посміхався він, – тобі, Фіалко, потрібні Вітаміни. Тоді ми зможемо пересадити тобі ноги від когось зі стерилізованих піддослідних. Але ти, Фіалко, станеш тоді дівчинкою. Це Вітаміни так завжди впливають. Тому твоя мама так і назвала тебе, Фіалко, бо завжди вірила що ти колись зможеш ходити, і тоді тобі буде потрібне жіноче ім’я.
– А якби я вже був дівчинко то я став би хлопчиком? – в сотий раз питав я його одне й те саме.
Лікар узявся було розказувати про гормони, хромосоми та групи крові, а потім почав знову скакати думками.
– Комітет з допомоги талановитій молоді, спеціальна комісія Слуг Народу – вони, вони можуть дати нам документ щоб ми отримали Вітаміни для тебе, – Лікар почав лічити загинаючи пальці рук і при цьому не випускаючи котячий хвіст з правої. – Я відслужив у армії, навіть на рік більше ніж треба за законом, я здавав кров, так, в мене була одна здорова нирка, і я її здав ще молодим. Я знайшов майже кілограм заліза, уявляєш, Фіалко, майже чистого заліза. Хоча вона так було вкрите іржею що можна було подумати що то грудка глини. Я майже ні коли не пропускав зборів борців за Щасливе Майбутнє, і жодного разу не втратив свідомість на цих зборах. Ми кілька разів з твоєю мамою ходили вирубувати дерева, вона там якраз і заразилася. Ми з тобою благонадійні, нам повинні дати Вітаміни. От тільки документи б усі зібрати… У поліції хочуть здорове око, а де таке зараз знайдеш? А мені з одним оком не можна. А заступник начальника комітету Слуг Мешканців Знезаражених Помешкань хоче здорові нігті, собі і дружині.
Голос його поступово стихав, а кроки вповільньвалися. І ось ми вже кілька довгих хвилин йдемо мовчки і я уважно подивився йому в обличчя.
– Так, Фіалко, – сказав він помітивши мій погляд, – я стомився. Я… мабуть я буду Мисливцем чи Рибаком у наступному циклі. Я б хотів бути мисливцем. Тільки аби не П’яницею, чи не Коренем, – тихо бурмотів він до себе.
Нарешті ми дійшли до дому. Роззирнувшись навколо обережно зайшли у під’їзд. Лікар хоча і повільно, але ще йшов сам, та і взагалі до фази сну в нього залишалося ще декілька годин. Ми ще встигнемо і поїсти, і переобладнати клітку для нього. А от Рубіна доведеться поки просто потримати прив’язаним на мотузці. Та все одно Лікаря треба контролювати. І я уважно коригував його кроки та рухи.
На підлозі під’їзду наче з’явилися нові голки та бризки крові. Так, точно, голки свіжі, точно сьогодні їх викинули.
Між другим та третім поверхом ми побачили маму Рубіна. Вона виглядала значно краще, на вид їй тепер було років 20. Вона застигла напівприсівши і дивлячись скляними очима на тріщину у стіні. Долоні її гладили повітря.
– Ходімо, – обережно узяв її за руку Лікар, – ходімо.
Він повів її вниз, а я уважно стежив щоб жодне з них не підходило надто близько до стін з яких стирчали голки. Я помітив що декілька голок вже довші за 10 сантиметрів, а пару з них тремтіло та навіть намагалися відхилитися у нашу сторону. Треба буде написати заяву до комітету Слуг Мешканців. Все одно вони раніше ніж через пів-року прибирати не почнуть, а до того часу ходи тут вже буде дійсно небезпечно.
– Хто… де я? – раптом вимовила мам Рубіна, – що…
– Рубін нехай ще поки побуде у нас, – сказав Лікар, – у нас йому добре, вони з Фіалкою грають.
– Рубін, – скляні очі почали оживати, – Рубін… як він?
– Все добре, – Лікар відпустив її руку, – ось, – показав він кішку, – м’ясо для нього. Він же може їсти м’ясо. Мені здається він навіть його любить.
Та вона зачаровано дивилася на маслянисту поверхню калюжі і повільно опускалася на підлого. Ми ще трохи постояли дивлячись як невеличкі бліді корінці проштрикуючі її шкіру і змінюють свій блідий колір на рожевий, а потім пішли додому.
Рубін таки відірвався і зламав замок внутрішньої клітки. Одна його рука виглядала так наче була зламана а потім криво зрослася. Мабуть так і було. Зовнішня клітка втримала його, але він добряче себе побив об її стіни. Тепер він знесилено спав.
Лікар посадив мене під лампу і пішов на кухню розбиратися із здобиччю.
– Ой, я ж зовсім забув! – вигукнув він біжачи назад до мене. - Сьогодні ж свято! – Лікар почав копирсатися щось шукаючи у схованці між стіною та підлогою.
Нарешті знайшовши те що хотів він усміхнувся і протягнув мені на відкритій долоні стару, ще скляну, ампулу із затертими літерами.
– З Різдвом Христовим, синку!
Це мабуть найзручнійший, найкорисніший та найвідоміший ресурс де можна вивчати мову (не лише англійську), але і допомагати іншим у вивчені тих мов якими самі володієте.
Які послуги надає ресурс:
Тобто ресурс вдало поєднує схему завдань зі спілкуванням та підкастами – як втомився чи набридло щось можна переключитися на інший вид діяльності. Я свого часу доволі багато часу там провів і в результаті перестав соромитися своєї вимови і перестав застигати перед кожним реченням щоб побудувати його ідеально в голові – просто зрозумів що це нікому не потрібно і що проблема у спілкуванні англійською не в цьому.
Адреса ресурсу – http://livemocha.com/
До речі назва читається як “лайвмока”, мока це напій кавовий такий 
Найкращий з усих підкастів для вивчення англійської які я слухав.
Для тих хто не знає підкаст це як новини, але не у вигляді тексту, а у вигляді звукового файлу.
Отже що ж такого гарного в конкретно цьому підкасті і що його так вирізняє з проміж десятків інших присв’ячених вивченню англійської:
Сам слухав майже щодня більше пів-року і хоча усих тих екзотичних слів не пам’ятаю навчився натомість будувати речення не думаючи про це і деякі словосполучення засіли у голові.