David Brin. The Postman / Девід Брін. Листоноша (1985)

Постапокаліпсис – США через 16 років після ядерної війни. Банди, маленькі поселення, руїни… Цивілізація зруйнована не повністю, скоріше рознізнені та ворожі одні до одного поселення знахадяться на стадії ранньої індустріалізації – деяки машини та технології збереглися, а в деяких навіть комп’ютери та генератори.

І просто мандруючий хороший хлопець зі стійкими моральними принципами та цивілізованими цінностями.

Те що починається як рядовий роман про виживання несподіванно перетворюється на цікаву історію з відбудовування цивілізації. Багато патріотизму, популізму та невідомо нащо фемінізму. Тим не менше читати легко і приємно.

За книгою зняли у 1997 році фільм – http://www.imdb.com/title/tt0119925/

Прямо як справжня зима…

Старі фотографії!

Вже третій день йде сніг. Вірніше як – в понеділок щось там посипало і під вечір майже розтануло. Але народ трошки наляканий ходив. Вчора обіцяли завірюху, але нічого так і не сталося. А сьогодні прямо з ранку все так добряче засипано і досі мете…

 

На вулицях порожньо – всі працюють з дому. В басейн заходиш і вибирай яку хочеш доріжку, в одному троє людей плаває, в другому взагалі одна.

 

Їздили обережно (20 миль на годину), але місця повно і бажаючи обгоняли.

 

Автобуси проте їздять нормально – з цепами на колесах і вільними дорогами.

 

Проблем з такою погодою насправді кілька. Сильний сніг випадає раз на 2-3 роки, тому і техніки особливо для його прибирання нема. Народ не надто вміє водити по снігу (ті і нафіга тут таке вміння?). Ну і не в останню чергу те що всі дороги навколо доволі гористі – то круто вгору, то вниз. А на укатаному снігові це ще та веселуха. В Сіетлі навіть в суху погоду у мене бувають проблеми коли стоїш на червоне світло в круту гірку… Smile

 

А ще коли чистять дороги то машини весь сніг сиплять на тротуари, бо ними і так майже ніхто не користується. І біжиш потім задираючи коліна вище пупа. Важче навіть ніж по піску бігати.

 

Ото таке.

Injinji minicrew

 

Ціна: $12

Призначення: Можна назвати два: 1) носіння під взуття “з пальцями” типу Vibram Five Fingers, та 2) щоб не натирало. У виробника є моделі і більш “високі”, і для йоги (з пластиковими крапочками на рпідошві) і ще якісь. Дивіться тут – http://www.injinjistore.com/.

Загальні враження: Я в захваті і буду купувати ще і ще. Не збираюся в них бігати чи ходити щодня, але одягаю коли боюся натерти чи порізати нігтями пальці – на супер-довгі дистанції (поки що для мене це все що довше за 20 км) та коли використовую не сильно розношене взуття.

Недоліки: Є і недоліки звісно. Головне це те що вони досить швидко зношуються. Одягав одну пару лише на довгі пробіжки (21 і більше кілометрів) та деякі змагання і менше ніж за рік (20-25 пробіжок) зтерлися наскрізь.

На сайті виробника: http://www.injinjistore.com/Merchant2/merchant.mvc?Screen=PROD&Store_Code=IS&Product_Code=TPMCREW&Category_Code=

Scars Of Chaos–2007 – Humanitarian War Machine

 

Цікаво, але якось одноманітно, і це не дивлячись на те що домішано у музиці до біса. І швидко набридає. І в основному набридає через симфонічність якусь.

Такий перенасичений звук – і ріфи, і мелодійне підвивання сінтезатора, і блековий вокал… Втомлює коротше.

Стиль такий поставив просто через те щоб не створювати новий тег спеціально для цієї команди (symphonic extreme metal).

http://www.metal-archives.com/albums/Scars_of_Chaos/Humanitarian_War_Machine/144356

[youtube=http://www.youtube.com/watch?v=uAbKdo-vWQc&feature=related]

Їжа в Microsoft

Писав подібний пост як тільки почав працювати тут і все мені було незвично та дивно. А от зараз переносю потроху старі пости з ЖЖ і є можливість не просто перепостити, але і підкоригувати…

В кожному комплексі корпусів у МС є столовка/кафешка. Це яка правило двопорхова будівля на 200-300 місць. Всередині кілька кафе/ресторанів мають свої “точки” де можна вибрати якусь їжу за доволі невисоку ціну. Потім проходиш через каси, розраховуєшся тим же бейджем з яким проходиш всередину. Гроші на нього можна класти або безпосередньо на касі, або настроїти щоб певна сума із зарплатні клалася туди автоматично. Ну або просто налічкою платиш і здачу береш або налічкою, або на той же беджик кладеш.

В Белєв’ю де я працюю у нас нема комплексів будівель (в Редмонді заборонено будувати більше трьох поверхів), а натомість ми працюємо в хмарочосах. Ну і у нас один поверх в кожному такому білдінгу і є столовкою. В Белєв’ю до речі чотирі такі білдінга в МС по 25 і більше поверхів.

З варіативністю їжі як поталанить. Піца і салад-бари є кругом. А от хорошу мексиканську чи італійську їжу вже не завжди знайдеш. Ну і звісно бургери тут же готують, сендвічі, буває ще китайська їжа, супи…

Ціни десь на 50-30% відсотків нижчі ніж у “зовнішньому світі”, якість лише трошки поступається. Але тим і добре працювати в місті (як Белєв’ю) – можна вийти у сусідні місця і поїсти коли вже набридло місцеве меню. А в селі як Редмонд не так легко вибратися з оточення МС-будинків.

В боротьбі за зелену планету кафетерії постійно вигадують якісь екологічно чисті столові прибори (виготовлені з переробленої кукурудзи і картоплі) які то не витримують гарячої води, то смердять, то гнуться і ламаються. Але у випадку чого їх можна навіть ковтнути і вони перетравляться. І розкладаються вони дуже швидко, тобто їх можна покришити і висипати як добриво. Тепер навіть не лише паперові стаканчики та тарілки, але і з вигляду пластикові кришки для стаканів теж “компостабл”, тобто можуть легко бути перероблені у добрива.

Ну і відповідно сміття ділиться по кількох корзинах – компостабл (одноразово посуда і залишки їжі), ресайклабл (жестяні банки та скло) та інше сміття переробка якого коштує дорого. І так, за своє сміття платять не лише великі компанії, але і індивідуально люди – кожен має кілька різних баків для сміття (така ж класифікація як я назвав) і платиш ти за те як часто який тип сміття в тебе забирають.

Тепер про напої. На кожному поверсі є “кухня” з холодильниками з безкоштовними напоями, звичайним холодильником, одноразовим посудом, чаями (теж бежкоштовними) та страбаксовими машинами для приготування кави (теж безкоштовної). Чув таку цифру що на безкоштовні напої МС витрачає 20 мільйонів на рік. З напоїв є (по пам’яті): Coca Cola (звичайна, без цукру, без кофеїну, без цукру і кофеїну), Pepsi Cola (звичайна і без цукру), Dr. Pepper (звичайний і без цукру), Mug (звичайний та без цукру), Montain Dew (звичайний та без цукру), Sprite (звичайний та без цукру), кілька видів води Talking Rain з різними присмаками, кілька соків (томатний, виноградний, з ягід та апельсиновий) та ще якісь фанти-газіровки, молоко (2%, шоколадне та знежирене). Чаїв щось більше 10 видів, в апараті кава звичайна та безкофеїнова, какао. В асортименті вершки та цукор.

Не дивлячись на доволі непоганий вибір та низькі ціни багато хто приносить їжу з дому/магазину/ресторану, розігріває у мікрохвильвій і їсть на робочому місці чи в тій же кафешці. Згадування цього факту на одному з українських ресурсів якось призвело до того що  почалися воплі про “невіримо”, або навпаки “американські ніщеброди носять борщ на роботу у бідончиках”. І ніякі пояснення що принесене можу бути просто смачніше чи корисніше не сприймалося. Ну звичайна українська понтовість “якщо можеш їсти в ресторані то чому ж не показати всим що ти не бідняк що їсти їжу з дому”.

Thomas M. Disch. Echo Round His Bones / Томас Діш. Відлуння його тіло (1967)

 

Дивна комбінація наївності і витонченості, моралізаторства і нетрадиційних соціальних ідей (особливо зважаючи на час написання).

Сюжет доволі простий – телепортатор створює "відлуння" усих переданих об’єктів, в тому числі і людей. Відлуння на "паралельній" Землі не видимій нам, але ми видимі їм. Підведені фізичні обгрунтування просто сміхотворні і додані скоріше яе тонкий гумор.

Людям треба якось виживати. Канібалізм, погоні і бійки. І все це разом з філософськими роздумами, не надто глибокими проте, і спробами вряиувати світ від ядерної катастрофи.

http://www.fantasticfiction.co.uk/d/thomas-m-disch/echo-round-his-bones.htm

Оксана Забужко. Польові дослідження з українського сексу (2003)

 

Коли тільки почав читати то був у захваті. Особливо подобалося як мова наче глина яка видозмінювалася і деформувалася за бажанням авторки.

Але потім я зав’язнув… Занадто вже вибаглива книга для читача. Та і не люблю я цього нескінченного зацикленого самокопирання.

Коротше це не для мене література.

З коментарів:

а мене якраз мова й покоробила тут :) Занадто вже багато запозичень із англійської, та й просто важкосприйнятних словесних нагромаджень. Поки читала, весь час кортіло "перекласти" на загальнолітературну українську (отака крамола). А от із сюжетом справа краща, як на мене. Точніше, навіть не з сюжетом, а з роздумами жінки, з її історіями та висновками з них – дуже близько свого часу видалося. Взагалі, книжка більш "жіноча" в тому сенсі, що зрозуміліша жінкам, аніж чоловікам, мабуть :)

David Gerrold. In The Quake Zone / Девід Джеролд. В зоні струсу (2005)

 

Від автора Star Trek та “Війни з Хторром”.

Детективна історія з "часотрясінням" коли детективна агенція проводить розслідування і в минулому і в майбутньому. Трошки заплутано, але не так щоб сильно. Тобто ніякого порівняння з тим же "Берегом динозаврів". Це більше просто детектив.

Ну і така собі легенька гомосятина 30-х років 20-го сторіччя.

 

http://www.isfdb.org/cgi-bin/title.cgi?196039