Попередні записи:

• Домініканська Республіка. Перельот та перші враження
• Домініканська Республіка. Готель. Катання на мотузках.
• Домініканська Республіка. Розваги і пляжі. Снорклінг

Після того як ми попірнали і пороздивлялися риб та корали нас повезли на заповідний острів Каталіна. Виглядає прямо як острів з фільмів про піратів – відносно невеличкий шматок землі з пальмами та білосніжним пляжем на березі, блакитна вода навколо.

Усім на руку наклеїли браслети що показують що ми купили квиток і маємо право знаходитися там. Ціна в 100 місцевих песо (2.5 долари).

 

На острові пальми, знову безкоштовний бар (бо там же ніхто крім учасників екскурсій і не висаджується) та магазин де місцевий продавець заманював нас словами “Рус, сірібро, падаркі”. До речі і на катамарані на якому ми пливли хтось навчив офіціянток словам “подружка, сок” з якими вони постійно до нас зверталися пропонуючи апельсиновий сок.

 

Нам поталанило потрапити у подопрож разом з групою росіян, але усі наші переживання не справдилися. Був там один спухлий від відпочинку, але він швидко заморився і спав усю дорогу, а інші були на диво тихі і не наглі.

 

Ще кілька речей які можна додати на останок.

Україну знають в Домінікані виключно завдяки Андрію Шевченко. Питають “звідки, Росія?”, кажеш “ні, Україна”, реакція миттєва – “О, Андрі Чєвчєнко!”. Найбільш просунуті ще намагаються вимовити щось типу “дінамокіе”

Не знаю чи грають в країні у футбол, принаймні я не бачив жодного футбольного поля чи людини з м’ячем, але про стан справ в європейських чемпіонатах знає багато людей. Це при тому що єдиним спортом яким там займаються є здається бейсбол.

 

Ще хотів написати повний ненависті пост про наший перельот додому, але вже заспокоївся і просто розкажу.

Почалося все з того що наш літак Санто Домінго-Майамі затримали на більш ніж 2 години. В результаті ми як скажені неслися по аеропорту, розсмішили прикордонника тим що хочемо пройти паспортний контроль за 5 хвилин, відстояли в шаленій черзі на повторний шмон (при  цьому аеропотра не покидали). Далі з’ясувалося що ром який ми купили у д’юті-фрі в Домінікані треба чомусь здавати як багаж і заново проходити перевірку через детектори. Коротше ми вирішили його викинути і побігли на літак. Другий літак теж затримали… Але нас на нього не пустили хоча він ще був на землі.

 

Побігли міняти квитки на інший рейс. Десятки, а то і сотні розлючених людей у черзі (це все American Airlines, в них на всих рейсах таке було). Відстояли чергу і нам дали квитки щоб летіти наступного дня через Чикаго в Сіетл (а мали просто в Сіетл). Також видали ваучер на поселення в готелі та ваучери на вечерю та сніданок. А наш літак все ще стоїть на землі (це означає люди там просиділи більше години).

А далі починається ще більша жесть.

 

Від аеропоту до готелів ходять безкоштовні автобуси (шатли) кожні 10-15 хвилин. Але той готель в який мали ми селитися виявляється має лише один шатл що ходить раз на годину. Це ми дізналися прочекавши годину і нарешті зателефонувавши в готель. І ось з’являється шатл. Але якимось дивом місця в ньому всі заняті і без зупинки проїздить мимо. Тут розлючені люди починають обкладати його факами і робити непристойні жести. На всі дзвінки готель відповідає “ми працюємо над цим” хоче не розумію що вони могли зробити.

Коротше я побачив порожній шатл іншого готеля і спитав водія чи не підкине він нас. Той почав мені розказувати що “я допоможу тобі, а ти допоможеш мені”, коротше домовилися на $10 і плюс я знайду ще людей кому треба в наш готель (а з цим проблем не було).

Приїхали, поселяємся. З’ясовується що ресторан їхній закритий вже, отже вечері не буде, треба самому купувати. А відкривається він через годину після того як сніданка не буде. Отже і з другим ваучером у прольоті.

Але треба розуміти що ваучери це гроші як готель може отримати за них у авіакомпанії. Тому вони змогли у барі приготувати на всих нас бургери, а я ще здогадався ваучер на сніданок обміняти на додатковий бутерброд.

 

Ну як би там не було ми поїли, поспали 3 години, поїхали назад в аеропорт, полетіли в Чикаго. Знову рейсь затримався тому неслися знову як скажені на рейс в Сіетл, добре прикордонників другий раз не треба було проходити. От нарешті і вдома. Останній шатл з аеропорта в наше житло… Все, ми повернулися!

Всі фотографії: https://skydrive.live.com/#cid=B21290194214A37D&id=B21290194214A37D%214297

Попередні записи:

• Домініканська Республіка. Перельот та перші враження
• Домініканська Республіка. Готель. Катання на мотузках.

Взагалі треба сказати що інфраструктура розваг в Домінікані розвинена слабувато. До тієї ж Мексики їм далеко. У них є прекрасна природа – пляжі, мілкий океан, гори і річки, місцями ліси. І саме ці природні ресурси місцевий туристичний бізнес і використовує.

Додаткових якихось розваг особливо нема. Можна попірнати, покататися на човні, але на цьому і все. Ситуація чимось нагадує те що є в Криму (платіть нам за те що ми тут живемо), але все ж таки краща – хоч і повільно а з’являються і моли, і казино, і дороги. Та і готелі і обслуговування на дуже високому рівні.

 

Історія острову і держави фактично починається з колонізації його європейцями. Що тут до того робили неписьменні аборигени не відомо і не цікаво – ні письменності, ні будь-якої цивілізації чи пам’яток культури чи архітектури вони не створили. Власне все що є на острові включно з державністю принесено сюди європейцями.

 

Гаіті є батьківщиною релігії Вуду, офіційно ж більшість населення є католиками. Пару великих і цікавих за архітектурою церков нам показали, але на відміну знову ж таки від Мексики якоїсь особливої релігійності не спостерігається. Ніхто не носить хрестів, не хрестяться при кожній нагоді і згадують постійно Діву Марію.

Ну і ритуалів Вуду теж не виконують, принаймні привселюдно

 

Америка поступово проникає у місцеве життя. Навколо бренди Coca Cola, Pepsi, Burger King, Apple, …

На перехрестях пацани бігають з в’язанками бананів, якихось інших рослин і обчищеними цурупалками цукрового троснику. Я так розумію що все це росте тут як будяки і якщо перебороти лінь то можна за рогом нарвати все це і продавати за якісь копійки заклопотаним водіям.

А ще місцеві рослини і квіті (навіть квіти кактусів) приємно пахнуть.

 

А, головне ж – який пляж і океан? Ну пляжі доволі прикольні. Світлий, або навіть білий пісок який при близькому вивченні є перетертими і подрібленими ракушками (так, ото усе дрібнесенькі уламки ракушок, а не камінці). І доволі далеко від берегу все ще мілко, мабуть там де глибше 2 метрів ми і не запливали ніколи.

Вода тепла в міру і прозора. На диво не така солона як була на Гаваях та на Канкуні. Навіть не знаю чим це пояснити. Хоча все одно солоніша ніж у Чорному Морі.

Тваринний світ доволі бідний у воді – сіруватого кольору риби, крабики якісь і все.

 

Одна з прогулянок куди ми поїхали мала снокрлінг (пірнання з маскою в програмі). Там звісно у спеціально підібранних місцях і рослин і риб було побільше, але в порівняння з Гаваями це була просто пустеля.

 

Отже про подорож. Спочатку нас повезли у містечко в якому ніхто не живе. Його спеціально вибудували як принаду для туристів – ресторани, амфітеатр зі сценою, магазини, стоянка для яхт і вихід у океан на заповідний острів Каталіна.

Насправді “ніхто не живе” означає що там не живуть місцеві. Для туристів є прекрасні дома (замість номерів у готелі) за кілька сотень доларів на ніч, кілька шикарних полів для гольфу, машинки для пересування територією. А деякі міліардери навіть мають там власність.

 

Усілякі зірки та бізнесмени (називали різних Іглесіасів, Джей Ло та Біла Гейтса в тому числі) бувають тут, але нам жодного з них побачити не вдалося.

Ну от значить погуляли ми недовго по місту, потім пішли на човен який вивіз нас в океан (плавали десь із годину в одну сторону). Човен був катамараном у якого було натягнуто панелі на яких можна було посидіти “назустріч відтру” чи просто позагорати.

 

Привезли нас до острова, видали маски і почали ми пірнати. Спочатку було доволі цікаво – корали на дні, різнокольорові риби. Але швидко набридло (принаймні мені). Риб не так щоб багато різних, корали – просто покручені палки, що там ще дивитися не ясно.

Ну а після сеансу снорклінгу залізли назад на катамаран (усього нас там було людей з 20) і попливли на острів. А обслуга почала наливати ром і місцеве пиво, з’явилися тарілки з бутербродами. Гучніше заграла музика і почалися танці (офіціантки з гідами танцювали сальсу, а ми дивилися і хлопали).

 

До речі про місцеву музику. Свого часу у Мексиці ми настраждалися просто жах як від їхньої музики. Це ще гірше ніж шансон у нас. Куди не зайдеш кругом волає якась місцева нудотина з неймовірно противним аранжуванням і набридливим вокалом. А ще гірше було коли ще й на додачу показували це по телевізору (наприклад в автобусах) – вид нескінченних рядів опецькуватих спітнілих і вусатих мужиків надовго відіб’є бажання знайомитися з мексиканською музикою.

Тут теж кругом, тобто абсолютно кругом волає місцева музики. І ми вже приготувалися страждати, але виявилося що вона не така вже й погана. Доволі жвава і запальна, з ритмами сальси, румби і самби. Місцеві завжди непогано підспівують, а то і пританцьовують під неї.

Продовження:

• Домініканська Республіка. Подорож додому

Попередній запис:

• Домініканська Республіка. Перельот та перші враження

Отже продовжимо.

Маю вам, панове, сказати що відпочинок по схемі “все включено” (all inclusive) це абсолютно жалюгідно і безблагодатно. Тирлуєшся як домашня худоба між пляжем, столовкою, баром, басейном, номером, і так далі по кругу. Скоріше за все це був останній раз (і перший до речі) коли ми так відпочивали. Як на мене то набагато краще зняти квартиру з кухнею, або знайти номер в хорошому готелі, іноді готувати самому, іноді ходити в ресторани та кафе, гуляти по місту, шукати розваги… Тут же такі умови що за межі готелю і не хочеться особливо виходити, та і нема для чого.

Стосовно кухні. Готували дуже пристойно. Кілька ресторанів на території (готель Каталонія – до речі порівняйте їхні професійні фото з нашими), більшість звичних страв абсолютно без будь-якого смаку, але риба нормальна, екзотичні фрукти смачні і свіжі. Здається деякі продукти (наприклад молоко, яблука) місцевим не знайомі взагалі.

Кілька ресторанів не безкоштовні, але видають на одне відвідування купон і можна вирішити чи хочеш ти тратити $35 за вечерю у ньому колись згодом.

У барі робили кілька коктейлів в стилі “так-собі”, місцеве вино (чорті шо) та пиво (слабенька кислятина) з краників у стінах у кожному кафе та ресторані. Виявляється в Домінікані роблять якийсь відомий на весь світ ром, а ми не спеціалісти у цьому і навіть не знали.

Ми як правило залишали 1-2 долари чайових і офіціанткам і в столовці. Це не обов’язково, але з іншого боку ми тут в ресторані за пару відвідиндаємо стільки чайових скільки за тиждень роздали там. Ну і до того ж це доволі хороші чаєві для тих країв, а для нас така сума взагалі непомітна.

Не дивлячись на наявність бару (відкритий цілодобово) з безкоштовним алкоголем, дискотеки та театру (не ходили ні разу), уроків танців (лише дивилися зі сторони) та іншого ми все ж таки купили пару розважальних турів.

Перший – zip-lining. Не знаю як воно українською буде. Суть розваги в тому що ти летиш на натягнутому тросі між двома вишками. Потім між наступними двома і так далі.

З моїм страхом висоти було важко почати, але вже десь на третьому польоті (усього їх було 12) стало все рівно. Найдовша мотузка у них була 1100 метрів, це десь секунд 30-40 летіти.

Везли нас туди у відкритому (читай без стін) автобусі. Спочатку швидкісною трасою, потім містом, а далі пішли дикі краї з хібарами, глиняними дорогами та горами сміття на узбіччі. Але люди все такі ж привітні, особливо діти, всі посміхаються, махають рукою і кричать “Ола!”

Інструктор розказав-показав як що робити, натягнули на нас збрую і каски і пішли “кататися”. Деякі вишки мають по два троси, в інших випадках доводилося йти між вишками кілька метрів.

Під кінець ми всі були вщент мокрі від поту. Вже навіть не знаю чому – спека, хотьба чи переживання коли летиш.

Ну і в цілому доволі прикольна розвага, однозначно варто спробувати. Деякі сноби нам казали що от на Коста-Ріці мотузки довші і види з них красивіші. Але як на мене другий раз кататися на них будь-де вже не варто, одного разу буде досить на все життя. Особисто мені було б нудно. Хоча може пройде час, забудуться враження і можна буде з таким же задоволенням зробити це ще раз, подивимося…

Все це катання зайняло у нас цілу годину. Далі поїли фруктів, попили води і поїхали назад.

Ось що я ще помітив у них тут – погана земля. Там де видно поля, а краще зріз землі (наприклад вздовж дороги) земля абсолютно в усих місцях де ми були однаково погана. Це червона глина щедро перемішана з камінням. Таке враження що засипали щебень для дороги, а потім притрусили глиною. Оце така земля.

На ній росте цукровий тросник, безкраї поля просто, кокосові та банановві пальми, ананаси і здається все. Ще начебто у них на острові цигарки роблять, але ми не бачили полів тютюну.

Місцями зустрічаються стада страшенно худих корів у яких неймовірно великі вуха. Також бували кудлаті лами та кози такого виду що от зараз попадають і повмирають.

А ще в них брудно. Дивно те що чим меньше місто тим більше сміття на в’їзді та виїзді. Просто гори якогось пластикового непотребу (пакети, стакани, пляшки) лежать по сторонах доріг. Це ж ті люди що там живуть самі собі накидують оте усе, незбагненно.

Продовження:

• Домініканська Республіка. Розваги і пляжі. Снорклінг
• Домініканська Республіка. Подорож додому

Отже після невеличкого подвигу, а саме зробленого Half Iron Man ми дісталися додому, дозбиралися швиденько і вже недовго після того нас підібрав шатл в аеропорт. Забігаючи вперед скажу що переліт з American Airlines був не найкращим вибором і ми наїлися усілякіх негараздів з ними коли летіли назад. Тут же наш літак (Сіетл-Майамі) затримали на годину, але у нас було 3 години в Майамі до наступного літака отже ми встигали. В результаті прилетіли якраз впритик до відправлення і просто пересіли з літака на літак.

Усі ці карибські острови та мікроскопічні держави виглядають з літака як розсипи гірок піску у блакитній воді. Дивно що хмари часто кучкуються над островами і повторюють їх контури. Красиве, але дещо одноманітне видовище. Добре хоч летіти усього 2 години.

Летіли ми у аеропорт Санто Домінго. Це одне з найбільших місць Домініканської Республіки. Якщо ви раптом не знали (я, наприклад, не знав) Домінікана займає половину острова Гаіті і розташована між островами Куба та Ямайка на заході та Пуерто Ріко на сході.

Довго чи коротко, але ось вже нашу подорож на острів завершено і ми в аеропорту.

Ще у Майамі почалося засилля іспанської з якої я спромігся засвоїти лише “Ола” (це привітання). А у Домінікані вже було проблемою знайти людей які б розуміли англійську хоч скількись. Звісно більшість обслуговуючого персоналу володіє англійською (а часто ще і французькою та німецькою), але “прості люди” на всі звертання відповідають “нон компренде” (не розумію).

Я говорив з парою місцевих і з’ясував що обслуговуючий персонал готелів отримує дуже хорошу по міркам країни зарплатню у $400 на місяць. Наступна за цією козирна робота на фабриці де шиють джинси і одяг. Там люди заробляють $75 на тиждень.

В цілому знання іноземних мов є одним з найкращих способів збільшити прибутки. Другим способом є бейсбол – країна експортує в США висококласних гравців і з повітря видно велику кількість бейсбольних полів забитих дітлахами.

Туземці виглядають доволі приємно. Невисоко зросту (мені по плечі), худі, але не виснажені, з темно коричньовою шкірою і тонкими рисами обличчя. Дівчата практично усі доволі симпатичні. Але що особливо їх, місцевих дівчат, відрізняє так це неймовірна круглість попок. Не те що вони широкожопі, а таке враження що у них в штанях два м’ячі запхано – круглі і ззаду і так само з боків

Звісно крім аборигенів є багато і білих (в основному латинос), і чорних з інших регіонів.

Місцеві приємно вразили тим що не п’ють, принаймні прилюдно. За весь час не бачили щодного п’яного чи щоб просто хтось пив спиртне. Також ніхто з місцевих не смокче цигарок.

А от туристи (переважно латиноамериканці та європейці) смалять цигарки абсолютно усі. Ми вже так відвикли в штатах від цьєї воні що перші дні аж мутило як поруч починали смердіти. І взагалі якось європейці залишили не надто приємне враження – погано говорять англійською, смердять, жлобляться давати чайові

З аеропотру до готелю ми їхали майже дві години. Треба сказати що дороги у них є далеко не завжди, переважно це розкатана глина. Але там де дороги є вони дуже хороші, кращі ніж в Україні. Ще одна приємна річ це відсутність трафіку. На швидкісній трасі в 3-4 смуги відстань від машинами складає кілька сот метрів. Дивно лише що всі асфальтові дороги не мають абсолютно узбічь, тобто взагалі ні зайвого сантиметру. Мене кожного разу лякало як дві машини зустрічалися назустріч у місті і ледь-ледь не обдирали одне одній боки. Проте на швидкісних трасах є широкі узбіччя по яким їздять на мопедах та моторолерах.

І взагалі водять тут уважно і безпечно. Багато людей їздить на скутерах, мопедах та мотоциклах. При цьому, наприклад, машина чи автобус не буде обганяти повільний транспорт на повороті чи вгору. Так і буде повільно їхати за ним доки не виїде на пряму ділянку де видно чи є зустрічний трафік.

Машин як я вже сказав небагато, але дивно що це переважно нові машини – Шевролє, Форди, Хонди, Хюндаї, Субару, Тойоти. Дуже багато місць де продають машини та моторолери.

Місцеві одегнені дуже просто, ніяких понтів, ніякого золота в роті та на шиї. Прості футболки та штани.

Люди в цілому дуже привітні, усі вітються та посміхаються. “Ола” можна за день почути кілька сот разів за день.

Дуже звивувало і навіть злякало те з якими гарматами (гвинтівкою назвати це не можна) ходить місцева поліція – диаметр приблизно як у наших водопровідних труб. Бачив кілька разів як поліція зупиняла і обшукувала машини, а раз навіть бачив як у порушника забрали мотороллер. Мабуть через це ніхто не порушує правила руху навіть коли поліції навколо не видно.

Продовження:

• Домініканська Республіка. Готель. Катання на мотузках.
• Домініканська Республіка. Розваги і пляжі. Снорклінг
• Домініканська Республіка. Подорож додому