Charles Stross. Palimpsest / Чарльз Сторс. Палімпсест (2010)

Подорожі у часі і постіна правка історії.

Це не просто чергова варіація "Патрулю часу" чи "Берега динозаврів". Ні, тут значно все складніше. Кожен вчинок повністю очищує всю історію, могутня організація що призначена служити виживання людства перетворилася на бюрократичну машину що бореться з будь-якими змінами.

До заплутаності і абсолютної нелінійності сюжету (подорожі у часі ж!) додайте експансію у космосі. Триліони років, Земля плине мертвим і холодним Всесвітом, Сонцю згодовано інші планети і супутники.

І головний герой який вимушений вбивати себе у минулому знову і знову. І як тільки він лишає якийсь фрагмент часу так той одразу зникає навіть з історії.

Складно.

Визначення того що ж таке той палімпсест читати тут.

Age of Booty

Вже скільки в нас Х-бокс, а гра в піратів не покидає першої стрічки у списку наших ігр. Я якось вже постилася про неї в ЖЖ. Власне то був пост про перші враження. Тепер час написати, чи були вони справедливими.

Ця стратегічка дійсно класна реалізована, нічого навороченного – все просто і ясно. Треба відмітити графіку, звукове оформлення – все зі смаком і юмором. І, головне, не набридає, принаймі мені.

Кожен раз проходиш карту і кожен раз все відбувається по-іншому. Є карти, де рулиш своєю бандою проти банди другого або других піратів-противників, то бува не нахвалися які попалися розумні напарники – воюємо слажено і кругом встигаємо, а іноді ну такі тупі – і не штурхонути, не сігналу їм дати, Вах!

І в онлайн піратствовать одне задоволення – як-ніяк з живими людьми воюєш. Мікрофон вагомо допомогає у грі, хоча все одно все залежить від того хто в парі – були перемоги вніму.

Як не дивно, але загалом попадаются дорослі американці. Кожного разу здивовані возгласи чую тіпа ‘Wow! That’s a girl!’, бо в нас один live-еккаунт Dovbojob і аватар заточено під Саньку – такий хлопчисько в рванках (: Я  довгенько не виходила піратствувать в онлайн – стіпіснялася. А потім якось навіть своя компашка зібралася, пофрендилися. Треба сказать, нема кращого засобу пізнати людину, ніж ріал-тайм войнушка. По-різному бувало ^_^

На жаль, не всі в нас дома поділяють мого захвату від піратствування. Здається, це принципове :/

День Незалежності 2007

Хороший такий день був судячи з фото Smile

Пам’ятаю там були виступи-марші різних військових і міліцейських оркестрів. Цікаво було подивитися.

 

Рух на Хрещатику тоді перекрили, а на самому Майдані була якась трибуна з почесними гостями і просто неймовірною кількістю охорони.

 

Коротше організація була доволі така совково-показова. Робити нормальну картинку майже навчилися – нарядна вулиці, оркестри, натовп. А з іншого боку – приходбьте люди на Майдан, ми його перекрили і туди вас не пустимо.

[Хроніка регулярної мандрівки] Ікра з жовтого картону (стр. 19)

– Ти бачив фільм "Пригоди Електроніка"? – Синя рубашка в клітинку довірливо зазирає в очі. – Ні, не так. А книжку ти читав? Не читав? – Очі чоловіка у картатій рубашці загорються полум’ям месіонерства. – А я читав. Так.
Він тремтячою рукою прибирає з очей благорідне коричньове волосяя і продувжує декламувати.
– Є така книга. Саме по ній зняли фільм. У книзі все дещо по іншому. І набагато цікавіше.

Співбесідник вочевидь не слухає синю рубашку і довбається у пробці з під текіли.

– Там і героїв побільше і сюжетів. – Просвітницька діяльність продовжується. Руки залазять у кишені потертих джинсів. – Непогана така книга. А вони, сволота, не давали нам навіть такі просавєцькі книжки читати. – Від образи ребра синьої рубашки рвучко розпрямляються і прориваючі шкіру і саму рубашку вистовбурчуються звинувачувальними паляцями. – Ти от, як тебе… Диптриоктій, чи що? Дімітрій? Чи чуєш?

Співрозмовник Димітрій-Диптриоктій нарешті відривається від пробки і піднімає голову. Потім повільно підіймає і очі. Величезні ікла його нижньої щелепи загнуто всередену рота і здається що вони мають виходити назовні через білду і паперову шкіру нижньої щелепи.

– Я тост не договорив – шамкає він, бо з такими зубами не дуже зручно демонструвати дикторську дикцію. – Так от. Постіндустріальноє нєдоінформаціонноє общєство слєпих защітніков окружающєй срєди задєкларіровало ноту "Про тєсто", якоби…

Каретка друкарської машинки дзенькаючим пострілом перелітає на початок наступного рядка. Пташка з жовтим пір’ям підлітає до аркуша з грудкою пластелину у лапках і старанно заліплює цим пластеліном останнє слово.

Рукомийник, що підведений зливною трубою до самітньої чавунної батареї в центрі кімнати, і до якого тягнуться кабелі живлення з темного засміченого кутка виконує функції репродуктора, старанно імітючи придушені голоси та рипіння.

– Сука нах, закреслюй останнє слово! – урочисто рипить емальований сантехнічний вироб. – Атєчєство! – Волає він несамовито і тут же переходить на шепіт. – Пилипок Карліто. Бабусина казка.

Божевільна залізяка починає грати якусь опрену музику, але крізь гучні поміхи майже нічого не можна розібрати.

– Текілу більше не бери…, – прориваються слова – ,…синій шпінгалєт на вікні... краще на вєліках поїдемо на страусину фєрму…  двері відремонтуємо…

Рука з-за кадру тягнеться до пульта щоб нарешті вимкнути телевізор і почати спати.

[english] Pig out

Ось така красива і загадкова фраза означає “набивання шлунку”, “обжираловку” або “їсти через не можу”. Використовується як в прямому (дещо негативному) сенсі, так і в дещо гумористичному коли стосується якоїсь події чи зустрічі. У нас в команді, наприклад, кожної п’ятниці прийнято ходити на обід разом у якесь місце поза работою. І в календарі цей захід мило називається “Team Pig Out” – “командна обжираловка”.

У словниках:

Кішка Лєнка, частина четверта

Попередні частини:

Продовжимо спогади…

Ну от живемо ми в штатах, потроху відвикаємо від кішки, регулярно дзвонимо додому і дізнаємося як там шо. А киця наша тим часом поїхала у село до батьків Олени і поселилася у хаті. І дісталася їй одній ціла кімната де вона любила сидіти сама, усіх виганяла, ловила мишей і красиво викладала їх рядочком на порозі. Ну і нікого до себе близько не підпускала. Таких привілеїв – щоб у хаті, та не на порозі, а прямо в кімнаті, ні у кого із сільських не було. Але ж вона з іншого боку на вулицю не ходила, та і не хотіла ніколи.

От вже і весна пройшла, почалося літо. Спробували випускати її батьки на вулицю. А там купа дворових котів, не дуже доброзичливих, тим більше що наша Лєнка шипить і лапою замахується на усіх. Та ще і до вулиці вона не надто звична, боїться неба, пересувається переважно повзучі.

Поселили її спочатку у великому загоні для кролів (кілька метрів на кілька метрів). Вилізти і втекти вона звідти не могла, так само подерти її місцеві коти не могли. Але могла їсти траву досхочу (а котам треба їсти траву – це так вони чистять шлунок у природі – спочатку їдять, а потім вибекують усе сміття разом з травою), могла досхочу ганятися з мухами і іншими жуками.

Ну а потім звісно вона таки спромоглася втекти. І довго-предовго десь бігала, не давалася на руки. Поселилася десь у сусідів на горищі. Що їла і чим взагалі займалася невідомо. З місцевими котами так і не потоваришувала, людям на руки не йшла. Батьки їй спочатку туди підкидали корм, намагалися зазвати додому. Якось, через пару місяців, побачили як Лєнка із жадібністю напала на коника і з’їла його. Після цього сказали “Ну все, досить”, зловили її і знову закрили у хаті.

А потім Оленені батьки переїхали у місто, у нашу квартиру, і Лєнку привезли туди звідки її подорож почалася. От такий крюк через Дніпропетровськ та Київ вийшов.

В квартирі вона ще трошки пограла у самостійність, але видно впізнала рідні стіні і в один день раптово стала рідною-прерідною. Почала ластитися і обніматися прямо, бігати гратися і задиратися, зустрічати з роботи, сидіти на руках і все як і положено у стереотипної кішки.

Коли ми зібралися відвідати Україну то почали вигадувати які сценарії зустрічі з кішкою будуть. Два найгірші сценарії були б якби вона одразу нас впізнала і почала тулитися. Другий поганий варіант був би якби вона впізнала нас перед від’їздом і у нас би не було часу з нею погратися.

На час нашого приїзду батьки виїхали з квартири і ми жили там самі із Лєнкою. Не так і погано все було. Спочатку вона десь собі там тинялася і спала, але через пару днів сказала “та впізнала я вас, впізнала”. Вкладалася спати на нас, на руки сідала, але гратися не дозволяла. За протягнуту руку одразу прилітало лапою. Гратися теж не хотіла, але хоч не тікала.

Були у нас плани що ми їй накупимо там іграшок, красиву площадку для ігор – труби із гамаками, хатками та мотузками і все обплетене спеціальною мотузкою для дряпання. Щось типу такого як на фото.

Але зоомагазини це якась просто ганьба. Принаймні в ЖВ. Найкраще що я там знайшов це якась дошка оббита подібним матеріалом з іграшковою мишею на пружинці. Колгосп такий колгосп. Ту миша в перший же день було зірвано з пружини і закинуто кудись в далечінь.

Ну і ще різних там м’ячиків-стрибунців і дзеленчалок купили, але вони її не зацікавили.

Прощатися було сумно (нє, не лише з кицькою), але в цілому все не так і погано. Ми побачили що в Лєнки нове життя, нова родина і взагалі вона живе непогано. Принаймні зараз. Так що хоча б в цьому плані ми були спокійні коли їхали додому. І думки про перевезення кішки відкинули геть.

Amy Thomson. The Color of Distance / Емі Томсон. Колір відстані (1995)

Історія про те як іншопланетні аборигени що живуть в гармонії з природою рятують життя земній жінці, а вона, відповідно, проходить трансформації, в тому числі і фізичні. І теж починає жити гармонійно. Здавалося б солоденька казочка де письменниця буде нас на протязі усієї книги вчити як любити природу і яка погана земна цивілізація.

Але несподівано історія і глибша і цікавіша. “Гармонійна” цивілізація теж має свої проблеми, історію, неписані правила і мораль. І конфлікти у них є, і проблеми. Також постійно з’являються якісь загадки які вчена земна жінка намагається розкрити.

Дуже добре, навіть відмінно.