ДОУ, або вірніше dou.ua – сайт на якому спілкуються українські програмісти. Сайт переважно має популярними не технічні дискусії – життя в Україні та за кордоном, нескінченні баталії про те де і чому краще, як і які товари та послуги треба споживати та інші в прямому сенсі срачі. Але звісно і технічних статей вистачає. Проте коли теми як “Нища Європа” про те як важко жити в ЄС миттєво збирають тисячі коментарів, якісь технічні теми добре якщо набирають сотні.
Якийсь час тому зі мною зв’язалася представниця сайту і запропонувала викласти історію про те як потрапив у програмування та який у мене професійний досвід був. Проходило це в форматі коли я у вільній формі розповідав свою історію, а журналістка лише спрямовувала мене питаннями. Уся розмова в дві сесії зайняла приблизно 2.5 години.
Потім через пару тижнів мені дали почитати чорнетку. В ній я зробив деякі уточнення, але по суті міняти не було чого. Ну і ще через пару тижнів опублікували першу, а за тиждень і другу частину. Власне статті:
У ВНЗ де я вчився я був у першому наборі студентів (інститут організували у 1992-му році на базі Центру підвищення кваліфікації). А отже нам читали дисципліни які думали що “непогано було б почитати”, та, крім того, інститут був вільний від ярма “наукових традицій закладу”. Тому читали не лише аби-що (іноді навіть дуже цікаве), але і часто доволі випадкові, щоб не сказати гірше люди.
От комусь прийшла думка що непогано було б нашій групі почитати щось пов’язане з електронікою. Знайшли в одному проектному закладі дядьку з патентами, винаходами і грамотами і понеслась.
Ну, по-перше, нереально доставляла сама його манера викладання. Він, наприклад, розказував нам як виготовляють напів-провідникові елементи. Виглядало це приблизно так:
– От,- каже – так роблять транзистор. Беремо напівпровідник… – старанно замальовує крейдою усю дошку,
– Далі витравлюємо кислотою в ній віконце, – старанно витирає майже половину дошки.
– Далі наносимо шар ізолювального матеріалу… – знову зафарбовує щойно витерту частину, але тепер штрихами в інший бік.
– Тепер додаємо інший шар напів-провідника…
Ну я думаю ви зрозуміли головний принцип, все це малювання займало доволі багато часу і я так і не зрозумів чому просто умовно не намалювати одразу (а не масштабом з усю дошку) те що треба. Отак ми по пів пари витравлювали віконця і покривали їх знову черговим шаром матеріалу переводячи крейду.
Крім того у викладача було унікальне уявлення про те як треба вчити студентів. Здалося йому що треба нам знати Autocad (це спеціальне програмне забезпечення для креслень) якось. Схема навчання виглядала так:
– Студент такий-то, виходьте до дошки. Малюйте куб.
– Але я не знаю як, я Autocad ще в очі не бачив.
– Що ви мені голову морочите?! Малюйте куб я сказав!
Після кількох цікавих і веселих для нас (кого не викликали) хвилин суперечок студент здавався і писав на дошці щось типу “намалювати куб!!!’”. На що отримував:
– Сідайте, два!
А, ще навіть до того. Перший раз запускаємо той Autocad (нагадаю що це були часи MS DOS і Windows ще не було навіть на обрії). Отже запускаємо і викладач радісно питає:
– Що, у всіх комп’ютери зависли? Правильно, так і має бути. А тепер зробіть так щоб воно запускалося і не зависало!
Після майже повністю витраченої на суперечки пари з приводу того чому ми маємо вгадувати взагалі з’ясувалося що Autocad висне якщо його запускати з Volcov Commander, який той же викладач примусив нас використовувати замість Norton Commander бо “поставлю два!”.
Ще якось в черговий раз виникла у нього геніальна ідея – а давайте ви напишете мені навчальні програми, а я вам за це п’ятірки автоматами поставлю. Ті кому подобалося програмувати радісно погодилися, але реальність виявилася жорстокою. Технічні завдання виглядали приблизно так: написати програму яка демонструє поведінку електронів в напів-провідниках. Елекрони повинні сидіти на конях і розмахуючи шаблями скакати по своїх траєкторіях. Ну от в такому ключі. Але сама мацибулєчка була в тому що все це треба було писати на Clipper (це мова для розробки програм і роботи з БД, щось середнє між командними файлами і SQL, графіки там в принципі не було).
І так з усім… А зараз смішно згадувати.
І особливо весело було здавати іспит. В білетах були питання різних схем підсилювачів і такого іншого цікавого. Причому розписав він усіх чи то через 10, чи через 15 хвилин по алфавіту. Тобто ті хто був в кінці списку мали приходити на іспит ледь не в кінці дня. Мій товариш Влад (про якого я вже писав якось) забив на це діло і прийшов вранці. Ну і ясно що почали вони сперечатися через це і навіть орати одне на одного. Якось так у них вийшло що викладач пригрозив Владу що поставить тому тройбан, на що Влад почав вимагати поставити йому двійку:
– Я вам три ставлю!
– Став два!
–Ні, поставлю три!
– Я сказав став два!
Потім вони почали боротися за залікову книжку видираючи її одне в одного з рук і викладач таки примудрився якось вписати туди трояк…
В цей час в аудиторію заходить декан перевірити як воно все відбувається, аж тут Влад вириває свою залікову книжку, бачить в ній три бали і волає “Ах ти ж сучий хвіст!”. Декан замирає на мить, потім каже – Ну я бачу у вас тут все в порядку. Розвертається і виходить.
Сам я здав іспит здається на відмінно. Звісно вивчити на пам’ять всі ті схеми якщо ти не Влад було не реально. Проте у нас в аудиторіях були поруч із дошками ще такі екрани з білої матерії для проекторів. Так от ми білою крейдою понамальовували на них схеми – з місця викладача біле на білому не видно, а з наших місць (з аудиторії) видно нормально бо екран трошки сіріший за крейду :) Отак у нас майже вся група на відмінно і здала.
У нас вдома була дуже красива гітара Лєнінградської фабрики яка з бантом висіла на стіні. Був у неї такий благородний чорний корпус, колись батько її за дорого купив. Красива то вона була красива, але як гітара не надто годна для гри. Корпус той був ледь не пластиковий, гриф під кутом стирчав до корпусу, струни були дуже далеко і на них треба було тиснути щосили. Але як там би не було почав пробувати грати я саме на ній.
Ще у нас був самовчитель “Учись аккомпанировать на гитаре” де у виглядів діалогів гітариста та підлітка що хоче навчитися грати пояснювалися основи гітарного аккомпанемента. Більше ніж аккорди я винести звідти не зміг, усі балачки про тональності та транспозицію я і не зрозумів і не сильно навіть намагався читати.
До гітари пробував підійти з різних боків, але нічого не вдавалося і вона продовжувала висіти на стіні.
Як усе почалося
Коли я поступив в інститут разом зі мною в групі вчився одногрупник (Славік, привіт!) який грав в групі на гітарі. От він і почав показувати мені самі базові речі: як настроїти гітару взагалі, розказав основи нотної грамоти, показав як воно пальцями треба робити і таке усе подібне.
А коли я зміг зіграти перші мелодії моєму щастю не було межі. Є якась магія в музиці яку граєш сам, навіть і кривенько, яка не доступна коли просто слухаєш навіть найкращу музику. Почуття дуже приємне і мені так сподобалося грати що наступні кілька років я регулярно, щодня грав на гітарі мініму по парі годин.
Потім цей же одногрупник пробував зробити свою групу де ми намагалися грати якусь суміш thrash та death, але чесно кажучи зі мною у них би все одно нічого не вийшло…
Про слух та інше
По рекомендації того ж таки одногрупника я пішов на індивідуальні заняття до викладача гітраи у музичній школі і дуже швидко переключився з металу на класичну музику. З часом усе минулося, але Паганіні та різних гітаристів і твори для гітари я досі люблю.
Як я доволі швидко з’ясував у мене нема слуху і мені усі ноти мого інструменту видавалися однаковими. А отже гітару самостійно настроїти я не міг. Також я на собі переконався що слух можна розвинути і натренувати. Тобто після кілької років занять я не лише міг сам настроїти гітару, але вже і знімав мелодії на слух, а іноді навіть і акомпанемент до них. Проте варто знати що якщо у вас мозок не розвинено в цьому напрямку з самого дитинства (називається це “нема слуху”) то на це все доведеться витратити кілька років у порівнянні з людиною яка від природи вже вміє це робити.
Також я навчився читати ноти і навіть міг грати багато що з листа – тобто читаю ноти і тут же граю “в реальному часі”. Ось це насправді робити легше ніж здається, треба лише потренуватися. Проте я ніколи не міг просто читати ноти і чути музику – для цього треба мати той самий хороший слух і вміти грати не виключно на гітарі (фортепіано є обов’язковим інструментом для усіх музикантів). Але от саме вивчення нового твору, розбирання та розучування – все це було так приємно що досі згадую.
А ще тоді не було легко доступних копірів і ми переписували ноти на лекціях в інституті :)
Також обмеження зі слухом довго не дасть можливості повноцінно займатися теорією і розуміти чому щось (аккорд, наприклад) має “переходити” в щось конкретне інше. Замість розуміти (а я не розумів) я просто механічно запам’ятовував і заучував. Проте займаючись з нотами і повторюючи і вивчаючи твори я відчував такий спокій і піднесення що мені хотілося це робити знову і знову.
Щодо техніки то її теж у мене не було і через те що багато сам собі зіпсував граючи на поганій гітарі, але і в цілому у мене пальці не так бігають і не так ніжно торкаються струн як мали б.
Але головне що я так і не навчився робити це тримати ритм. Як на мене то це найскладніше для виконавця, ну принаймні у мене це було найскладніше. Перед тим як остаточно здатися я пару років намагався грати з метрономом щодня і це було дуже важко і ніколи толком не виходило. Може здатися що не велика і проблема, але насправді це означає що ні в групі, ні навіть у супроводі комп’ютера ти зіграти ніколи не зможеш.
Про мрію стати рок-зіркою
Коли мій одногрупник привів мене у свою новостворену групу я навіть не грав, а просто знав кілька простих прийомів. Ідея була така що граючи в команді ми усі трохи підростемо і станемо краще. Тим більше у нас були якісь ідеї і ми писали пісні різні, пробували різні штуки. Інструменти теж були так собі.
Але я дуже швидко збагнув що у мене природніх вмінь незрівнянно менше ніж у інших в команді і це було неприємно визнавати. Вірніше я і не визнава цього дуже довго, і лише через кілька років (я все ще продовжував займатися щодня) вдалося примиритися з цим фактом. І то навіть після того мені було б дуже неприємно почути це (хоча це і правда) від когось. Зараз вже можна, вже не чепляє так :)
Щодо ідей бути рок-зіркою і нарізати на гітарі на сцені перед великим натовпом то вони може у мене і були, але коли я в реальності стикнувся з тим що таке заняття музикою та отримав ідею про життя музикантів у мене ця мрія швидко зникла. От що я собі уявляв так це те що я буду дуже-дуже круто грати в групі яка буде іноді виступати в маленьких клубах і гітара буде моїм хоббі, але я в цьому хоббі буду неймовірно крутим :)
Проте з нашої “групи” один учасник таки став професійним музикантом і дуже непоганим.
Я ж свого часу пару разів виступа на “концертах” в музичній школі (кожен учень грав перед батьками якийсь твір) і навіть одного разу грав на концерті між панками та металістами. Усі рази це було страшно, руки трусилися, воно нічого не гралося і лише бринькалося, але в цілому користь була – чим сильніший провал тим менше я став боятися щось представляти перед натовпом і дуже добре що у мене був такий досвід.
Про мої гітари
Як я вже згадував була у нас красива, але не придатна для гри гітара. Потім, вже під кінець навчання в інституті я у того ж одногрупника купив непогану, а у порівняння з моєю просто прекрасну гітару на якій і грати було приємно і яка давала хороший відносно звук. Вже працюючи в Дніпропетровську я купив собі класичну гітару Fender і це була моя найкраща гітара за все життя: вона звісно була і красива, і давала хороший чутливий звук, і сам гриф на дотик наче бархатний був.
Ще у мене було кілька електро-гітар, але не пам’ятаю чи перші з них були мої, чи я їх просто брав на якийсь час. Взагалі в електрогітарі я дуже швидко розчарувався тому що хотілося на ній або робити суворе дж-дж-дж, або запилювати неймовірні швидкісні соло, а ні для того ні для іншого не було ні технічних вмінь, ні почуття ритму. Що ж стосується самих електрогітар то в ті часи у мене доступ був лише до совєцьких, а усе совєцьке то чугунієве лайно яким можна стовби в землю забивати, а ніяк не грати музику. Струнно-стінобійні інструменти коротше, а не гітари. Крім повної відсутності звуку (звучали вони трохи краще за проволку натягнуту на дверцята шафи) вони ще й мали таку вагу що носячи таку з дому і на репетицію можна було нехіло підкачатися.
Останній свій рік в Україні я купив у якогось металіста електрогітару на якій і грав цілий рік і в принципі було непогано – я розучував і грав під метроном та іноді комп’ютер (барабани) пісні різних металістів і в принципі непогано проводив час не дивлячись на те що мало що виходило.
Про гітаристів
Першо що треба сказати це те що гітаристи і класичні і електро це доволі специфічні музиканти, і це не похвала. По-перше, гітаристи дуже обмежені у своїх музичних вподобаннях і музиці яку вони слухають і якою цікавляться. Це звісно гітарна музика, скрипка (бажано соло) та Бах. У хороших музикантів інтереси набагато ширші, але у переважної більшості гітаристів є дуже сильна замкненість на свій інструмент.
Друга річ яку я з подивом відкрив для себе це те що знову ж таки переважна, просто домінуюча більшість гітаристів можуть або добре грати, або робити музику. Це означає ось що: гітарист який на слух знімає соло Стіва Вая, або грає якийсь складний твір чітко як комп’ютер сам створити хорошу музику не може. Тобто вони то щось роблять, але виходить така нудятина що просто страшно. Перші рази коли я з таким зіткнувся я подумав що який дивний випадок – людина вміє грати, але не знає що грати. Але з часом я побачив що це правило, а не виняток.
Саме тому гітаристи які пишуть і грають хорошу музику так широко відомі і популярні в колі тих хто хоч трохи грає на гітарі і цікавиться гітарою. Звісно є і такі випадки коли техніка і швидкість дуже розвинені і гітарист усі свої композиції зводить до “поливання” слухача довжележними швидкісними соло. Так, це неймовірно складно, навіть не можливо відтворити майже нікому, але музичності в цьому часто бракує.
І тоді як електрогітаристи, особливо початківці усі мрію про швидкість, швидкість і швидкість у класичних гітаристів фетиш це точність виконання. Відтачуючи довгими годинами виконання кількох тактів твору вони реально намагають зіграти точніше і чіткіше ніж комп’ютер.
А що ж далі?
Зараз я на гітарі не граю вже 8 років (з того часу як поїхав з України), але не відкидаю що колись таки куплю собі гітару, комбік (це колонка така для гітари) та пару педалей для різних ефектів і почну усе заново. Кілька разів вже таке бажання виникало, тим більше в США і вибір і ціна на пристойні гітари кращі, але зупиняло розуміння того що часу на гітару в своєму розкладі я не знайду взагалі.
Сприймати як оповідання в стилі фентезі що не має нічого спільного з реальністю.
Зразу чесно зізнаюся що вся та бухгалтерія пролетіла повз мене як наче і не було і я досі не маю уявлення чим конкретно займаються бухгалтери крім яка рахують прибутки і витрати на калькуляторах, розкладають пас’янси на комп’ютері та заповнюють якісь нудні нескінченні форми. Ну та то таке.
Була у нас якось одна бабася, Роза Смеменовна здається. А може Фаїна Абрамівна. Не пам’ятаю я коротше. Ну така типова бухгалтер –узимовійбоярськійшапцікруглийрік , закутанаусірийтеплийплаток, зтакимпортфельчиком–текою. Нувимабутьзрозумілипрокогоя.
Так от вона там собі щось тихо і спокійно розказувала, народ щось писав у конспекти. І взагалі така бабця була ненапряжна. На парах можна було спокійно книжку почитати чи ноти там попереписувати чи у го-моку пограти, чим я переважно і займався.
Ну і ось прийшов час сесії. А треба сказати що коли тільки я почав вчитися (перший чи другий курс це був) то робив все дуже старанно, в смислі шо напрягався несамовито щоб трійок не було, і це реально було важко. І лише потім, курсі на третьом, коли я раптово зрозумів що вчити треба тільки те що треба у мене якось само собою без напрягів пішли одні п’ятірки і я навіть якусь там підвищену стипендію отримувати почав… Ну та про це колись згодом… Якщо не забуду.
Так от коротше прийшла сесія, а з нею і іспит. І тут я зрозумів що нічого про бухгалтерський облік не знаю, а коли попробував щось вивчити швиденько то до того ж ще зрозумів що і знати не хочу. А п’ятірку хотілося. І придумався тоді наступний трюк. Був у мене друг-одногрупник Влад. Він шарив абсолютно в усьому, а як чогось не знав то міг вивчити чи просто запам’ятати буквально за вечір. Ну коротше пішли ми з ним “здавати” разом, хоча в кабінет до викладача пускали по одному. І я наплів що нам просто неймовірно раптово, невідкладно і терміново треба здати разом і просто зараз бо у нас якісь там справи з бізнесу і всьо такоє. Ну і коротше беремо ми свої квитки і поки я щось дуюся зі своїм Влад починає без запинки відповідати. Ну і через пару хвилин Сара Карловна каже йому шо всьо, хвате, давай залікову книжку. Ну коротше дає він їй книжку куди і отримує п’ятірку. І тут ВНІЗАПНО з’ясовується що чисто случайно і випадково якось взагалі незрозуміло він віддав їй мою залікову книжку… Досі навіть і не знаю прямо як так вийшло.
Ну що ж робити? П’ятірку то Влад свою заслужив, отже тепер він сує свою правильну залікову куди і отримує оцінку. А далі треба ж виправляти мою. І тут починаються розповіді про те що я чув як одному мальчіку так само неправильно поставили оцінку, а потім виправляли так і ректор, і проректо і завідуючи усих кафедр так лаялися, так страшно витріщали очі що краще не треба. Тим більше шо я ж знаю. Ну нехай не на п’ять а на чотирі. Ну і шо там за різниця в один бал якщо по чєсному, правда ж? Ну а те що я несу незрозуміло що у відповідь на питання з квитка так це ж я розхвилювався через неправильно поставлено оцінку. Вірніше поставлено правильно та не туди. Вірніше навіть туди, тільки я ще не відповів поки що на ту оцінку. Ні, ну я ж і відповідаю… Ну ви поняли механізм, да?
Усе нижческазане є художнім домислом і не пов’язане з реальністю, усі співпадіння з реальними особами та подіями є випадковими.
Згадав історію яку мало хто знає мабуть з моїх читачів.
Закінчував я школу у 1992 році і постало питання в який інститут поступати. На той час в нашому місті на базі ЦІПКа (Центральний Інститу Перепідготовки Кадрів здається) відкрили курси підготовки для бажаючих підтягнути свій рівень математики та фізики. Таке собі репетиторство. Якраз починалися голодні часи, треба було шукати де і як заробляти гроші.
Я ходив на ті курси, ходило туди не так щоб багато людей, школярів може 40 з усього міста. Але головне те що розумні і далекоглядні люди в керівництві розгледіли можливість і заснували інститут на базі наявних потужностей (Інститут Підприємництва “Стратегія”).
На той момент я навіть приблизно не уявляв чим хочу займатися і на кого вчитися, а ідеї були приблизно такі: щоб недалеко від дому, щоб за спеціальністю сидіти потім в кабінеті, а не на морозі голими руками в гівнах колупатися, щоб з військовою кафедрою.
От військової кафедри якось в “Стратегії” не було, але підкупало те що інститут був вдома (15 хвилин пішки), та від нього не тхнуло совковими старперами. Але головне що в новому інституті обіцяли давати студентам скільки часу працювати на ПК (це був час коли 286 процесори були вершиною прогресу, екрани в 11 дюймів показували або 16 градацій сірого, або 4 кольори, пам’яті було 640 Кб, і у найпотужніших моделей було 2 дисководи на 5-дюймові дискети, вінчестерів звісно не було). В результаті я подав документи в дніпропетровський гірничий інститут (тоді ще не Академію) та у “Стратегію”.
Але ще до вступу в новоствореному інституті запропонували усім хто ходив на курси спробувати скласти вступний іспит. Ну математику та фізику я здав наче нічого так, на 4 чи 5, не пам’ятаю, але нормально все вийшло і приводу для хвилювань не було.
А от третій іспит був з російської літератури де треба було написати твір на тему “Моя улюблена книга”. Ясно що всі подібні твори писали у школі і просто сіли і почали писати чому їм подобається “Бєспріданніца” чи “Мать”. А мені щось стрельнуло у голову і я написав чому “Світ смерті” Гарі Гарісона є моєю улюбленою книгою (на той момент так і було). В результаті мені сказали що писати твір про таку дурню це навіть на одиницю не заробити, але оскільки якусь оцінку треба ставитит треба то ставлять мені 2. Коротше не поступив я достроково і проходив через звичний процес.
Ось коли ми здавали ті іспити в “Стратегії” і сталася історія з Леніним.
Людям молодшим мабуть важко буде уявити, але Ленін, його прищур висіли над нами кожну мить нашого існування як якась інфернальна сутність. Починаючи з дитячого садочку: книги, вірші, пісні, портрети та бюсти навколо, цитати, фільми, значки та профілі на стінах (всі ці червоні уголки та політінформаційні стенди). Образ Леніна слугував виправданням будь-яких дій старших за положенням і дозволяв морально засуджувати нижчих за положенням. Це була якась чорна магія “а що б сказав дідусь Ленін”. Одна з причин чому я підтримую обома руками за руйнування усих отих ідолів – це наша історія, так, але хай історія лишається в музеях, бібліотеках та тематичних парках, а ці острівки совкізма як енергетичні чорні діри та монументи несмаку треба прибрати.
При цьому відношення до Леніна у дітей було від “пофіг, триндить собі що хочете” до “задовбали своїм Леніним, ідіть у баню”. Показово що наприклад із зірочок жовтенят потерши маленького Володю Ульянова писком об асфальт робили значок Iron Maden, якось ось так, тільки сильніше стирали:
Так от в “Стратегії” як і в кожному совєцькому закладі стояла велечезна голова Леніна, а за нею на стіні були якісь ленінські цитати.
Тепер відступ. На той момент західна культура проривала вже залишки Залізного Занавісу і до нас почала надходити в тому числі і важка музика. Я на той момент слухав thrash metal (ось тут почитайте ще – Як я почав, перстав і знову почав слухати metal). І хоча музика до нас доходила, проте інші матеріали як журнали чи ті самі платівки були неймовірно рідкими та дорогими речами. У кожного металіста, здається у кожного без винятку, на той час був свій зошит куди збиралася інформація про групи (склад, дискографія) і в тому числі абсолютно необхідним вмінням вважалося вміння малювати логотип улюблених команд. Це було цікаве заняття саме по собі, до того ж красиво оформлений зошит додава неймовірно до трушності і пафосності. Тож не дивно що кожен хто слухав метал міг при необхідності намалювати написи Metallica, Iron Maden, Cinderella чи будь-яких інших команд що були нам відомі.
Ну от, а тепер погляньте на ось такий персонаж що його з альбому в альбом тягнула німецька командна Kreator:
До речі такий плакат висів у мене над столом весь час мого викладання в тій же стратегії, цікаво було б зараз почути спогади студентів про свої враження від нього А ось тут ще трохи моїх спогадів про часи викладання – Фото 2000-х років зі “Стратегії”.
Ну і от що реально могло прийти мені в голову коли я тинявся по напівпорожній будівлі, з якогось дива я тоді завжди мав при собі червоний олівець, і побачив гіганську насуплену лису голову на постаменті? Так, правильно, тим олівцем через увесь лоб (а діаметр голови більше за пів-метра складав) красиво написав Kreator. І пішов собі…
Далі… Встиг я поїхати на вступні іспити в гірничий інститут в Дніпро. Оскільки в шкільному атестаті в мене були непогані оцінки то складав я вступний іспит комісії, а це означає що ти заходиш в кабінет де сидить кодло людей і більшість з них задає одне питання, а потім вирішують що з тобою робити. Все усно, все швидко. Математика – 5, фізика – 5. Англійську в СРСР вчили за спеціальною методологією щоб ніхто її не знав, а підготовка до вступних іспитів складалася із заучування на пам’ять монологів та діалогів. Ось мене питають про погоду (What is the weather like?), я переплутавши слова like і live починаю розповідати інший монолог: I live in Zhovti Vody. My family is… і так далі.
В результаті двійка з англійської, але оскільки я був один з небагатьох хто здав фізику на 5 то мене зарахували.
В той же час я поступив у “Стратегію” і було прийнято рішення йти саме туди. І ось я знову в Дніпрі, кажу що хочу документи забрати. Тут збирається невеличка компанія і починає мені розказувати чому я маю залишитися у них. Може вони і правильно казали, але аргументи від зовні некрасивих пристарілих людей про кількість професорів і аспірантів аж ніяк не можуть подіяти на школяра для якого все це дурацька нікому не цікава нудота. В процесі я сказав щось типу що “давайте не тягніть час, мені завтра вранці треба документи здати в Жовтих Водах” на що вони перезирнулися, посміхнулися і сказали “а, ну тоді у нас канцелярія закрита, от завтра і приходь за документами”.
Мене часто називають пофігістом, насправді я переймаюся багато чим, але мабуть не правильно це показую, або не розумію коли треба хвилюватися. От і тоді я спокійно погодився і пішов ночувати до родичів. Вранці прийшов за документами і під сміх “тепере ти нікуди не встигнеш і ПІДЕШ У АРМІЮ” забрав документи. Так само я не хвилювався у автобусі по дорозі додому (ех, а в ті ще совєцькі часи було усього 3 автобуси в день якими можна було дістатися з Дніпра у Жовті Води) і лише коли на пів-дорозі зрозумів що час закінчується почав хвилюватися.
І ось я на вокзалі (інститут на протилежному кінці міста), біжу що є сили, забігаю додому занести платівку “Мастера” (Talk of the Devil) яку я купив в Дніпрі, біжу далі. А в інституті в цей час з якихось причин люди що приймали документи ще не розійшлися і сиділи дивилися як я біжу, навіть потім мені вони ж казали що сперичалися за скільки хвилин я у них буду Встиг коротше.
А до речі ось цей вініл “Мастера” був першим в СРСР де внутрішній конверт теж був з принтами – на ньому було тексти пісень надруковано.
А що ж Леніним? Оскільки він стояв собі в своєму куточку збоку від кабінета директора то довго напис ніхто не помічав. А десь через пів-року розгорівся страшенний скандал де кадри старої закалки вимагали ледь не організувати масові допити і знайти зловмисника. Навіть пропонували здатися добровільно. Оскільки минуло багато часу то все це лишило мене байдужим, а студенти почали навідуватися до Леніна щоб пореготати. Напис пробували відтерти, але щось зробили не так і лише глибше втерли його у голову. А що сталося далі я вже і не пам’ятаю – чи то стерли таки, чи просто прибрали ту голову.
Ось так любі мої антісовєтчікі. Усім щастя і здоров’я!
Коли я ще працював викладачем в інституті довелося якось нам (викладачам кафедри “Комп’ютерних та інформаційних технологій”) вигадувати екзаменаційні задачі, тести та інше все для ДЕКу (Державної екзаменаційної комісії). Задачі усі мали бути зроблеми за зразками і повинні були починатися фразами типу “Ви інженер-математик великого підприємства і у вас прорвало трубу з лайном…”, тобто зробити вигляд що все це мало відношення до виробництва і народного господарства.
І так нам стало в один момент нудно що якось ми з колегою почали додавати цікаві деталі у задачі. Ось наприклад так:
Ви міліцейська собака. Співробітник наряду міліції що прибув на місце самогубства зачепив повішенного і той почав гойдатися на мотузці. Змоделювати … враховуючи що довжина мотузки … вага повішеного …
І так нам тоді смішно було пам’ятаю…
Коротше конкретно для вище наведеної задачі треба у якості рішення було написати програму яка показувала на екрані маятник що хитався відповідно до якихось введених параметрів.
Потім ми почали видумувати "смішні" перші речення до вже готових задач, типу "ви радіохвиля яка проходить крізь стіну з іридію", чи "ви кактус на столі програміста", або навіть “ви кішка що п’є воду з калюжі, побудуйте хеш-таблицю на основі двоз’язного списку”. В одній з задач у списку вхідних даних було в тому числі вказано що “нема ніякої ложки”. Були також більш-менш нормальні типу “Ви інженер-програміст великого паперово-сталелитейного комбінату…”.
Стосовно мілецейсько-собачої та інших задач ми навіть не сумнівалися що їх просто викинуть при перегляді матеріалів, ну а ми звісно посміємося зі здивування чи обурення більш відповідальних осіб. Але як не дивно задачі усі до однієї пройшли перевірку на місцевому рівні. Пройшли вона і в якихось більш високих комісіях в однієй з дніпропетровськиї академій.
А причина проста – ніхто нічого не читає. В кращому випадку пару абзаців першої та останньої сторінки та весь текст переглядають по діагоналі на предмет чи нормально його оформлено. Хоча це в свою чергу результат того що треба писати, друкувати і читати багато сміття, бо ж "вища школа", "типові програми", "міністерські постанови" та інша ботва що покликана імітувати високоінтелектуальну діяльність.
Ось, а задача таки комусь потім попалася на іспиті. Навіть програму пам’ятаю. Більше того – в наступні роки (я вже не працював в інституті) задачі додавалися та доповнювалися. Навіть розказували історію як одна студентка підійшла на іспиті до комісії і почала жалітися що вона не хоче бути кішечкою яка п’є з калюжі. Ото мабуть професура приїзджа здивувалася тоді
Усе далі сказане можна вважати чутками і суб’єктивною думкою…
“Стратегія” це інститут в якому я вчився, а після випуску і працював кілька років. Повна назва Обласний Комунальний Вищий Навчальний Заклад Інститут Підприємництва “Стратегія”. Так, він державний, дуже маленьки, і при цьому кришується не міністреством освіти а обладміністрацією наскільки я розумію.
Свого часу інститут було створено на базі центру підвищення кваліфікації. Спочатку ВУЗ випускав: економістів, економічних кібернетиків (ще одна лже-наука) та менеджерів. Потім все це розрослося додатково до бухгалтерів, варіацій менеджерів та програмістів. З часом з’явилося і заочне відділення і таким чином студентів душ 600-800 постійно було в стінах закладу.
Коротше не буду довго розписувати славну історію інституту та свою причетність до неї… Несподіванкою для мене стала новина про те що хтось там щось не пройшов якусь акредитацію чи щось таке і кількість заочників скоротилася. Як мені пояснили це взагалі по Україні зараз така ідея впроваджується щоб викорчувати усе заочне навчання (і правильно як на мене, краще б зразу дипломи продавали – суть та ж сама). Ну добре, але тут дізнаюсь і інші малоприємні подробиці – студентів стало дуже мало, замість 30 людей у групі щось по 15, а в деяких і того менше.
Викладачі, виявляється, працюють на частину ставки, деякі навіть на 0.2 ставки. До того ж первні політичні ігри призвели до того що люди які вміли і любили працювати зі студентами пішли з ВУЗу з різних причин.
Тут треба розуміти що у маленькому навчальному закладі, який ще й до того ж розташований у маленькому місті, не так вже й багато чим можна привабити людей з науковими ступенями та званнями. Ну можна там когось зробити ректором, проректором, завкафедрою, а далі все, козирі закінчилися.
Вихід в таких випадках полягає в тому що усе викладання то роботу зі студентами ведуть “місцеві”, а для відповідності нормам і проходження атестації на кафедри записують докторів і професорів з великих ВУЗів. Ті собі спокійно якусь частину ставки отримують, час від часу підписують документи які їм привозять і реальним викладанням не займаються.
Ну от в Стратегії якимось чином утворилося два непримеримі табори. Залишимо в стороні питання як вони утворилися і в чому причина конфлікту. Але в результаті потоку скарг у вищестоящі органи від одного з угрупувань так і сталося що частина кадрів вимушена була піти.
В результаті сталося так що набором студентів займатися було нікому, та здається і зараз це нікому не цікаво, спеціалістів з деяких дисциплін не залишилося. Я був в інституті під час останної подорожі в Україну (на фото зуструч випускників яку до речі теж не ВУЗ організував як це було усі роки до цього) і враження було не найкраще. Порожні коридори, порожні аудиторії, навіть комп’ютерні класи стоять порожні. Таке враження що зомбіпокаліпсис локальний стався.
Дуже сумно було бачити це все та чути про гризню і розборки за пиріг розмір якого тане на очах. Такими темпами інститут без студентів залишиться через пару років. Та і взагалі паціент скоріше мертвий ніж живий.
До чого це я? Та так, поскаржитися.
Чи можна якось виправити ситуація. При бажанні нічого неможливого нема. Наприклад такі кроки:
Призначити добровольців на окремі задачі (наприклад “набір 2013”, або “введення нової спеціальності до 2014”) під власну відповідальність. Вийшло – ось тобі нагорода, не вийшло – до побачення. Розумію що можливості держустанови з покарання та нагородження доволі обмежені, але було б бажання можна буде щось придумати.
Запрошувати випускників та колишніх працівників читати лекції. Не обов’язково це мають бути якісь супер складні теми, можна просто теми з курсу. Це піде на користь як студентам (почути щось від людини з практичним досвідом), так і викладачам які гниють без практики. До того ж випускникам (звісно далеко не кожен приїде) буде неймовірно приємно і у них буде підтримуватися інтерес до інституту та бажання допомагати йому.
Примусити командно тих викладачів у яких є хист, клепка, звання, ступінь, або будь-яка комбінація цих артефактів активно приймати участь в науковій роботі – невпинний шквал статей, конференцій та заходів (в тому числі на базі Стратегії). По собі знаю як легко там сидіти і монотонно нічого не робити, а зараз взагалі коли нікому нічого не цікаво так і заквакають деякі скоро. Керівництву ж треба від міста та області вибивати фінансування під все це (керівництво власне мало для чого більше і потрібно).
Забути всі плани про відкриття спеціальностей “соціальний працівник” та “дизайн” як небезпечну для суспільства маячню, а натомість подумати про відкриття спеціальності пов’язаної з англійською (щось типу “перекладач”). Тут як на мене будь-кому очевидно що 1) дизайну в Україні нема і не було, а тому всі ці дизайнерські спеціальності це самовтішання недолугих мрійників, та 2) соціальному працівникові щоб сидіти в собєсі чи ще де на мінімальну зарплатню не треба вчитися 5 років. А от попит на англійську в Україні шаленний, варто лише за межі міста виїхати, і буде лише зростати. Та і кадри є щоб випускати спеціальність.
Колись (з 1997 по 2005) я працював викладачем в інституті (http://www.strategy.edu.ua/). На кафедрі “Комп’ютерних та інформаційних технологій” і читав дисципліни переважно пов’язані з програмуванням: основи програмування (С), об’єктно орієнтоване програмування (С++), системне програмування (assembler x 86, C, Win API), функціональне програмування (Lisp), логічне програмування (Prolog), алгоритми та структури даних (C), штучний інтелект (Lisp) та ще щось подібне.
Взагалі були доволі веселі часи, є що згадати
Ось на тому фото що вище мене поставили в останній ряд бо я був у шортах, а це “несумісно зі званням викладача”. І взагалі пам’ятаю мене постійно гнобили за те що я ходив 1) у шортах, 2) з рюкзаком, та навіть іноді 3) у шльопанцях.
Як це гноблення виглядало? Та дуже просто – раз у пів-року хтось із співробітників при владі викликав мене на серію розмов де намагалися пояснити мені що у шортах “не солідно”. Сам я цього розуміти не хотів, а розмови такі як правило заходили в тупик через те що я з безневинним виглядом починав з’ясовувати як одяг впливає на якість викладання, як цей вплив зафіксувати і чим його поміряти. Ну і також говорив про те що раз від мене хочуть уніформу (костюм) то нехай інститут і видасть мені правильний костюм бо в мене смаку нема і я знову куплю те що їх буде не влаштовувати.
От реально скільки там працював скільки мені і намагалися мізки вправити. Ну може перший рік роботи коли я ще був дуже наляканий і піднесений не ходив у шортах.
А останні пару років роботи щось стукнуло і ми з колегою на пару купили білі костюми і білі туфлі і в них весь час ходили. Після чого вже почалися претензії що білий костюм не солідний і взагалі ми на сутенерів схожі, а не на викладачів (а в шотрах на пацанів були схожі).
Так, було у мене і таке колись. Одразу скажу що я недовчився, кинув те діло доволі швидко і взагалі розчарувався у цьому всьому.
В той час (кінець 90-х) я працював викладачем кафедри “Комп’ютерних та інформаційних технологій” в тому ж інституті де того вчився. Це у нас в Жовтих Водах є невеличкий інститут де все це відбувалося.
Ну а якщо працювати у вищій освіті то особливого вибору крім як рано чи піздно захищатися немає, це, можна сказати, вимога. Я думаю що більшість моїх читачів ніколи в аспірантурах не навчалися, тому треба пояснити певні деталі.
Для того щоб у ВНЗ можна було не просто почати набирати і навчати студентів на певну спеціальність, але ще і час від час проходити різноманітні акредитації та атестації треба серед іншого “виконувати норму” по кількості людей з науковими ступенями та званнями. Деталей звісно не пам’ятаю, але це просто норма який відсоток мають складати доктори та професори, а який кандидати. І якщо у великих закладах є свої аспірантури і великий вибір людей зі степенями, то для маленького інституту як “Стратегія” вибору небагато. Це або навчання своїх кадрів в інших ВНЗ, або “рента” тих самих професорів і докторів.
Навіть великі заклади освіти працюють за подібною схемою – кандидати і доктори, не кажучи вже про професорів, “читають дисципліни” на кількох кафедрах одночасно отримуючі свої 1/4 ставки. В реальності ж у 95% випадків лекції і практики ведуть викладачі кафедри, але звісно ніяка комісія з дня у день перевіряти цього не буде.
Сам процес вступу в аспірантуру це той ще цирк. Туди теж є конкурс, люди що залишилися у своїх ВНЗ після випуску та люди які займають у держпідприємствах посади що вимагають ступеню “конкурують” між собою. Ясно що кафедри того універу якому належить ця аспірантура мають певну квоту і гарантії, усі ж інші борються за залишок місць. Спочатку треба знайти собі наукового керівника. Для цього потрібні знайомства і контакти, але деталі тут можна опустити. Я походив по кількох кафедрах одного Дніпропетровського універу де мені популярно пояснили що треба їздити у якусь козирну бібліотеку дисертацій у Москву, випусувати уривки з підходящих дисертацій і ліпити з них свою. Я після цього як наівний сількский хлопець пішов прямо до проректора з наукової роботи того універу і пожалівся на тих завкефедрою і сказав що хочу сам усе робити, а не списувати. Він офігів від такого нахабства, потім посміявся, потім направив мене до нового провесора якого вони переманили десь із Росії. Професор той був реальним науковцем, постійно їздив по закордонним конференціям, публікувався і був доволі відомим у своїй діяльності. Займався він геоінфрматикою, дуже модною на той момент наукою.
От з тим професором ми знайшли спільну мову і я почав готуватися до вступних іспитів. Перше що треба було здати це філософію (до речі пост-совєцьких філософів треба розігнати як шарлатанів!). Вчиту ту не прив’язану до реальності маячню я навіть не збирався, але на всі білети відповіді старанно записав у конспект і сподівався що “якось воно на здасться”. Так і сталося. На іспит я запізнився, місць у кабінеті приймаючого іспит (а ми чомусь писали йоге не в аудиторії) вже не було, тому він посадив мене за свій стіл. На столі лежали купи книжок, конспектів та різних паперів, а я поки діставав з сумки ручку витяг і конспект, відкрив його на потрібній сторінці, поклав між інших паперів і старанно усе переписав. В результаті оцінка моя була 4, та ще й на додачу щирий подив перевіряючого як це так добре хтось хто не працює на кафедрі філософії зміг відповісти, бо усі інші отримали 3, а ті хто на тій же кафедрі вчився – 5. А питання було щось типу “Вплив Гегеля на філософію Канта з точки зору Шопергауера”, чи ще якесь подібне блювотиння.
Але сама мацибулечка була коли я здавав англійську. Спочатку треба було написати рецензію англійською на англомовну книжку зі спеціальності і здати її як реферат. При наявності елементарних вмінь це зробити дуже просто навіть не знаючи мови. Після “захисту” реферату допускають до письмового іспиту. Треба сказати що у нас традиційно з іноземними мовами дуже погано, а тому і в аспірантурі люди у більшості випадків знали на пам’ять кілька фраз. Я ж хоча б документацію з програмування міг вільно читати і тому мій рівень був набагато вищий за середній. Але валили там що називається. Наприклад мені знизили оцінку на бал за те що писав без словника. І я не жартую – у нас положено зі словником! Сам письмовий іспит проводили тупо по TOEFL і “свої” люди списували відповіді із зарані відомих сторінок під партою, а перевіряючи уперто цього не помічали. В кінці кінців мені поставили 3, але тут з’ясувалося що реферат я не здавав (тобто вони тупо його “загубили” і стверджували, що нічого я не здавав ніколи), а до письмового іспиту мене допустили помилково. Терміново треба було здати новий реферат до кінця дня, а те що я з іншого міста викладачів кафедри тільки розвеселило. Хоча з комп’ютерами тоді було не так усе легкодоступно як зараз, проте я знайшов можливість за кілька годин написати новий реферат і здати його.
Ну а іспит зі спеціальності я здавав своєму керівнику який посадив мене за парту і сказав писати на улюблену тему 2 години і написати на 8 аркушів. Після того поставив мені 5 навіть не читаючи. І так я проліз у компанію тих хто поступив.
А, ну і не забуваємо що аспірантура дає відстрочку від армії на весь час навчання (4 роки).
Навчання ж в аспірантурі теж різниться в залежності від того чи ти працюєш в цьому ж ВНЗ, чи десь в іншому місці. В першому випадку аспіранти виконують усю марудну роботу на кафедрі (ведуть практичні заняття, оформлюють документацію, готують і перевіряють задачки і так далі) і пару разів на тиждень відвідують “заняття”. За це їм ще і платять стипендію. В моєму ж випадку я мав час від час з’являтися на очі наукового керівника і показувати що зроблено.
І якщо для аспірантів отримання омріяного звання кандидата наук є більш менш гарантованим при бажанні багато віддати цьому процесу, то для “прийдешніх” питання практично завжди в тому наскільки дорого у грошах це буде коштувати.
Якщо ж говорити про те що саме має робити аспірант то у спрощеному вигляді це має бути публікація статей пов’язаних з темою дисертації. Звіно це не все, але обмежимося статтями. Статті треба публікувати не аби де, а у одному з видань затверджених ВАКом. Це як правило видання великих ВНЗ. А оскільки бажаючих опублікуватися багато то і тут не все так просто. Сам по собі без знайомств можеш подавати статті хоч до посиніння і все без результату. Отже треба щоб твій науковий керівник, а це людина що має вагу як мінімув в своєму ВНЗ, або навіть є одним з редакторів видання, проштовхнув твою статтю. Звісно все це не за просто так – йому теж треба публікуватися, а отже більшість твоїх статей матимуть співавтороів як твій науковий керівник та інші люди з його кафедри. Також у наукового керівника, який до речі за положенням зобов’язаний публікувати не менше певної кількості статей на рік, у нього теж є начальство якому теж треба публікуватися. А отже частина твоїх статей навіть не матиме твого прізвища у списку авторів.
Щодо змісту статей то вони мають бути з “науковою” назвою, містити пару формул, графік(и) та спикок посилань і використаної літератури. Я таки мав кілька опублікованих і можу сказати що написати подібну “статтю” займає часу і зусиль не більше ніж написати подібний пост. І жодного, ЖОДНОГО разу мої статті ніхто не читав, хоча у виданнях є рецензенти які за свою роботу отримують гроші.
Що стосується теми і змісту дисертації то якраз вона за великим рахунуом великого значення не має. У більшості випадків народ просто переписує чужі, або взагалі платить комусь щоб написали. Не здивуюся якщо в Україні більшість тих хто захищається навіть не зможуть переказати зміст своєї дисертації.
Важливим є впровадження і “науково новизна”. Щодо впровадження то треба мати хороші знайомста на якомусь великому державному підприємстві щоб хтось із високого начальства написав (звісно вони просто підпишуть кимось написане) відгук про те як ваша робота суттєво все покращила і скільки народне господарство виграло від впровадження вашої науки. Якщо таких зв’яків нема то ціна питання починаючи з цього етапу і на всих подальших плавно зростає від кількох сотень до кількох тисяч. Доларів звісно.
Я все це діло кинув на другому році “навчання” – абсолютно беззмістовна діяльність була як на мене і не бачив ніякого сенсу продовжувати. З науковим керівником розсталися мирно, кілька разів навіть потім зустрічалися, навіть якість статті я в його геоіфнормаційному журналі друкував. Але військкомату сказати про це я забув і вони мене ще довго не чипали бо чомусь не отримали (чи просто загубили) повідомлення про те що я вже не вчуся там.
Але час для тих хто не покинув йде, щось десь публікується, якісь папірці хтось десь підписує, з’являються знайомства і ось десь вже і час думати про захист. А це не лише список публікацій, документи про впровадження та інша макулатура, але і ще і комісія та опонент. Опонент то страшна людина задача якої на захисті довести що сам ти бовдур і роботою твоєю лише підтертися. А якщо по простому то опоненту (і комісіх) треба платит. І суми ці для людей що працюють в освіті просто астрономічні. Скажімо як пара річних (офіційних) заробітків і більше.
Що ж усе це дає і для чого це все потрібно? Вища школа як і наука у більшості випадків є такою самою ієрархією як і релігія. Неофіти на самому низу піраміди викладаються як раби і повністю підкорюються ритуалам та платять усі побори. Але чим вище ти ростеш в цій піраміді тим легшим стає життя – починає читати лекції замість вести практики, вибараєш сам дисципліни, починаєш отримувати надбавки за ступені і звання, статті і публікації все частіше з’являються навіть без твоєї участі. Ну а на самому верху вже ти отримуєш зарплатню з надбавками у кількох ВНЗ одночасно, їздиш по конференціях та взагалі не займаєшся викладацькою діяльністю. Людей що дійсно займаються наукою дійсно одиниці на десятки тисяч, та і то більшість з них з часом опиняється за кордоном просто тому що там легше саме наукою займатися.
Чи є злом така система? Як не дивно ні. Може це буде для когось відкриттям, але навіть у вищій освіті задіяно дуже багато недалеких і безталанних людей. І слідування усим цим ритуалам, навіть бездумним, привчає їх до певних правил (хоча сенсу їх вони не розуміють) та впихує в них певні знання. Звісно такі люди не стають науковцями, але при цьому вони здатні виконувати ту роботу яка потрібна для навчання студентів. Можна звісно вимагати щоб у ВНЗ працювали лише люди з відповідним IQ та бажанням і вмінням працювати зі студентами, але тоді б вища освіта не була б такою доступною і масовою, і коштувала б у сотні разів дорожче. Сьогодні з вища освіта в Україні це по суті заформалізовані курси підвищення кваліфікацї у більшості випадків.
Що би я змінив? Я вважаю що на користь пішли б три речі:
1) Обов’язкова вимога щоб викладачі крім роботи на кафедрах працювали б по спеціальності. Не може програмування читати людина яка не працює програмістом. Для болтологічний спеціальностей можна придумати варіації. Скажімо ти історик і “вивчає” Римську Імперію – пиши художні чи науково-популярні книжки на цю тему крім наукових робіт, чи хоча б книжку-розфарбовку “Калігула для дошколят”. 2) Відмінити стипендії в аспірантурах, та і стипендії взагалі крім як для надзвичайно обдарованих дітей. Також зобов’язати “науковців” приности гроші своїм закладам. Наприклад в США коли якийсь універ бере когось собі професором то очикує що той серед іншого принесе закладу гроші інвесторів на дослідження. В залежності від рівня універу очикувана сума для професора складає від 1 до 4 мільйонів доларів на рік. До речі зарплатні професорів при цьому знаходяться в районі 100 тисяч на рік. Інша річ що ті професори отримують ще непогані гроші працюючи в інших місцях консультантами та дослідниками (дивись пункт 1).
3) Усі статті та взагалі будь-які наукові роботи мають спиратися на роботу студентів, які мають бути вказані у списку авторів. Ніхто не очикує від викладачів щоб вони робили усе самі, але очикують що вони піднімають цікаві питання, оцінюють перспективність напрямків рішення проблем та організовують роботи з пошуку цього рішення. Звісно частина такої роботи вимагає меншої кваліфікації і може бути доручена навіть студентам.
А тепер, УВАГА, головне – усе вищесказане є моє суб’єктивною точкою зору і базується виключно на моєму досвіді. А тому цілком природьно що у вас може бути відмінний досвід та інша точка зору.
А ось тут ще трохи моїх спогадів про часи викладання – 
