Категорія: Історії з минулого

Ліниві стрижуться коротко!

Я ніколи не користуюся гребінцем. Ну тобто раніше, коли у мене було довге волосся я звісно розчисувався по кілька разів не день. Потім, навіть підстрижений, я принаймні вранці ритуально проводив вошеганялкою по голові. А потім якось і те прийшло.

Зараз, з двома прийомами душу на день (вранці плавання або пробіжка, ввечері біг або велосипед) я просту труся головоб об рушник, потім приплющую до правильної форми руками волосся і все. Недавно чомусь подумав про це і зрозумів що я не чешуся спкціально призначеним для цього девайсом років 5 мабуть вже.

А чим ти можеш похвалитися, друже?

Фото – літо 2006, холст, масло.

Як я писав тексти пісень

Коли я тільки почав вчитися в інституті я дізнався що мій одногрупник (Славік, привіт!) не лише “теж слухає метал”, а ще й грає в групі. Це було вау! Я все життя заздрив, і досі продовжую, людям які краще за мене володіють музичними інструментами, вмію малювати або просто красиво і влучно складають слова до купи. І завжди мені хотілося бути поруч. Якесь відчуття що я гріюся в енергії творчості, чи що.

Славік не просто “теж слухав метал” як про нас говорили одногрупники яким що Арія, що AC/DC, що Metallica було одне й те саме. Він теж слухав thrash, який тоді мав ореол самого нового і проресивного стилю в металі. Death metal тільки почав проникнення у наші терени (хоча він з часом і вбив треш), грінду ще мало хто слухав бо було капєц як важко, спід-метал ніколи у нас і не був популярним. Хорошим, ідеологічно вірним металом у широких мас споживачів тоді були Scorpions, Deep Purple і “балади” Metallica. Всі інші групи відносилися ними (масами тобто) до підстилю “оруть як дурні”.

Ну та не про те.

Коротше рубали вони Корозію Металу і здається щось з Accept. Власне завдяки Славіку я теж почав грати на гітарі, про це колись згодом.

Крім того що вони грали кавери також ще намагалися робити свої речі. І потрібні були їм суворі такі, правильні тексти. Що небудь якщо не про демонів і Сатану, то хоча б про ман’яків, катування і інші речі про які можна співати волати з нордичним виразом обличчя.

Я і напросився. Ще важливо було щоб тексти були англійською. Тобто можна було і російською, виходило щось типу:

Тёмной ночью

Некрофил

Ржавою лопатой

Черепа крошил.

Вытаскивал наружу

Гнилостные трупы

Раскладывал по кучкам

Руки, ноги, зубы…

Це вже було достатньо непогано, але те саме англійською звучало б в стопіцот разів крутіше.

Причому неважло чи то би був правильний інгліш чи ні, головне знати що “здається майже правильно” і що означають деякі слова. Для чих цілей в мене був спеціальний блокнотик в який я записував “сташні” слова. Самі слова знаходив коли робив переклади з англійської (домашні завдання).

Потім група розпалася, навіть не пам’ятаю як вона у них називалася. Ex-Cemetery здається. Ну типу пару людей захотіли brutal death грати під впливом Cannibal Corpse, Obituary і інших подібних банд. А ті що залишилися назвалися Skull Hanter (що на моє глибоке переконання означало “Мародер”) і типу грали death thrash (Sepultura же!). І от тоді я приєднався типу до них, але на всих без винятку репетиціях я був в цілковитожу ужості і заціпенінні бо грати толком не вмів, навіть гаму навряд би рівно зіграв.

Ти не менше ми щось пробували, ліпили своє і намагалися грати ту ж Корозію, а також Shah. А головне що як мінімум половину з того що ми грали було спробами зліпити щось своє. Нічим толком воно не закінчилося, але пригадувати приємно.

Далі Міша, що на той час грав на басу, вирішив що гітара це те чим йом треба займатися в житті серйозно і почав готуватися поступати (і в результаті таки закінчив щось там по класу джазової гітари). І він же знайшов собі команду яка рубала дуже нефіговий швидкісний death. Там у них все було набагато серйозніше. Вони і лабали круто, і пісні у них всі свої були і доволі прикольні. Команда називалася Cleopatra.

Спочатку вони прийшли до мене просити “накатай нам пару текстів, шоб про мерців і Сатану”. Оскільки з попереднього лосвіду минув вже якийсь час то я знав як робити це трохи краще і почав записувати “рибу” – рітмічний малюнок тексту з наголосами. Потім в рибу вставлялся словосполучення і речення, а потім порожнеча заповнювалася іншими словами. Це знову ж таки було коряво без сумніві, але хоча б приспіви та якісь акцентовані воплі вже були схожі на інгліш.

Інше питання що їм тексти не були потрібні взагалі. Ну тобто вокаліст з трудом читав ненаші літери, і слова, кірм тих які було добре чути, вимовляв усі невірно. І поняття про що йде мова не мав. Але без бумажки співати не мог. Крім того співав він гроулом і розібрати щось було просто нереально крім “гр-гр-гр… Ври-бри-бри… Баааа!!!”. Але як я вже казав мої запевнення зо текст осмислений і в рамках жанру давав команді більше впевненості і підвищував ЧСВ.

Крім того що я писав їм тексти я ще почав ходити з ними на репетиції і “сидіти за пультом”. Навіть один раз з’їздив з ними на музичний фестиваль якийсь в Дніпропетровськ. Колись давали інтерв’ю на місцевому радіо. Мене питали чому тексти англійською – пояснював що це для стилю стандарт de facto і інша мова віднімає від пафосу 10 балів. Ще там щось питали, не пам’ятаю. Зараз навіть важко уявити що в ефірі жовтоводського радіо крутили death metal. Це був десь 1995-1996 рік.

Команда нажаль (а може і не нажаль) ролзпалася – хтось пішов в армію, хтось поїхав в Москву працювати, хтось в інститут поступив, хтось почав колотися і десь пропав без вісті.

Потім якось воно розсмокталося все, більше часу став приділяти комп’ютерам, класичній гітарі і взагалі перестав слухати метал (думав що назавжди).

Закінчив інститут, вже працював в ньому ж. І от якось доволі випадково зійшовся з місцевою групою “Жовтий Чай” в якій грав Міша. Група ніколи не могла визначитися зі стилем, грали то фанк-рок, то поп-рок, то взагалі інструментальщину якусь. У них були і автори текстів. Писали тексти їм дівчата (в основному одна дівчина) що займалася у театральній студії там же де вони репетиції влаштовували. Тексти були українською, і тексти біли дуже хороші.

Взагалі команда підходила до процесу доволі серйозно і намагалася якось “комеціалізувати” – пролізти на радіо, на фест якийсь, поїхати у кліубах повиступати. Частково їм це вдавалося, кілька разів їздили і у клуби і на відкриття торгівельних центрів чи ще які події. І хоча ілюзій та максималізму в них вже не було, а був досвід, все одно для України їхня музика була “не формат”. Представники радіостанцій, наприклад, казали що “в принципі непогано, може щось і вийти, але я таке в ефір не пущу бо аудіторія не сприйме”. Але тим не менш команда не здавалася, записувалися в студії, шукали кошти на зведення, намагалися контактувати з продюсерами…

Коротше знову про тексти. Тут вже важливо було все. Був чистий вокал, було добре все чути. І потрібен був не просто римований текст, а текст зі смислом, щоб можна було простежити про що мова. Але це ніяк не вірші були. Тобто можна було б написати (теоретично) хороший вір. І потім приходив вокаліс і казав що “мені незручно ось тут співати цей склад ось після цього, я хочу тут ноту витягти вгору, а мені попередній склад не дає динаміки”. Тобто навіть текст щзвучить добре коли його читаєш, але співати його можна лише в стилі россійського року – абсолютно безвиразно і з однією інтонацією. Ну от і було таке пнешся, дмешся, напишеш щось, радієш який ти вправний зі словами. А потім тобі кажуть “нє, встав сюди якесь слово щоб там був ось такий склад, і щоб потім можна було зробити невеличку паузу і далі було або о-ла, або а-ла…”. Ну думаю ви зрозуміли. Чесно кажучи навіть якби у мене був хист до цього то заробляти літературною діяльністю на життя я все одно не наважився б. Дуже важко і з негаратованим результатом усе.

Ті тексти до яких я мав відношення я з часом переопублікую (все було колись у ЖЖ), і мабуть зроблю спеціальну рубрику для них. І так, я прекрасно розумію що вони не художні, слабкі і примітивні. Але цінність їх не в тому. І взагалі то буде більше для себе.

Ще якицсь час після переїзду в Дніпро, а потім і в Києв я намагався співпрацювати з ними, але на відстані нічого не вийшло.

А сама група розпалася через індивідуальну несумісніть. Потім як тільки вонине називалися і що не грали. Це був і Ukantropop (укр-поп), і “Тріо Три” (тріп-хоп), і Jihad Crimson ще якісь проекти і назви. Зараз це здається називається Where Is the Music? і грають вони джаз.

Якщо кому цікаво то можна трохи послухати (не з моїми текстами, нажаль):

Весна 2008–MS Campus

Якось коли тут живеш (зараз говорю конкретно про Редмонд де ми вже 2 роки не живемо) то дуже легко забуваєш що насправді майкрософтовські будівлі і комплекси цікаві архітектурно і красиво, а головне органічно вписані в пейзаж.

Незвично те що все постійно зелене, ну тобто круглий рік. Незвично те що газони яскраво зелені, те що кругом поливалки, те що граблями не скубуть траву. Незвично що дороги усі розмічені, добре зроблені і продумано спроектовані.

Хоча зараз це вже не дивує, і навіть не помічаєш. А спочатку я був готовий фотографувати усе підряд.

Всі фото зроблені на вихідних коли кампус вимирає.

Рустам, Лєна, Ліля

Зліва направо.

Це була рання весна якщо не помиляюся 2005-го. Я в той саме час тинявся по атомній станції в Южноукраїнську, а Олена з “Жовтим Чаєм” і невеличкою групою підтримки поїхала на їхній виступ в Київ.

І так, я не знаю як хочу обробляти відскановану фотку, змиріться.

Як я був піонером і не був комсомольцем

Тяжко жить на свете октябренку Пете:
Бьет его по роже пионер Сережа

Но и у Сережи жизнь не сахар тоже:
Бьет его по харе комсомолка Варя

Да и у Варвары жизнь полна печалей:
С нею жить не хочет коммунист Виталий.

И у коммуниста в жизни горя хватит:
Он за октябренка алименты платит.

Автора і рік не знаю, але почув цей віршик вперше ще у молодших класах…

Так склалося що переважна більшість моїх читачів молодша за мене (про це теж колись напишу), отже могли вже не застати піонерію і всілякі піонерські радощі.

В школі, не пам’ятаю точно в якому класі, але здається у другому, усих приймали в жовтенята. Тобто всим видавали зірочко з молодим Вовой Лєніним, і всі мусили їх носити. Власне в перших класах ніхто особливо не сперечався і навіть не питав “а чому?”. Бо училка сказала, ось чому!

Старші товарищі навчили нас терти ті зірочки об асфальт і виходили “значки з скелетом”, а потім, коли в совкове болото прорвався metal, вони стали називатися “значки з Iron Maden”.

Ну от, жовтенятами були усі, ніхто нічого не питав.

А про піонерію вчителлі розказували страшилки як тих хто погано себе веде і погано вчиться не будуть приймати в піонери.

Знову ж таки всих без винятку приймали в піонери в четвертому класі. Але оскільки я типа був одним з тих то добре вчився і добре себе вів то мене, з парою інших однокласників “апредставили” до позачергового входження в піонери. Ще в третьому класі.

Страхали тим що як запнешся у словах клятви, чи не відповіси на питання піонервожатих, чи знайдуть якийсь порочний вчинок в твоїй біографії то пролетиш… Страшно було осоромитися.

На практиці все виявилося простіше. Завели нас у Кімнату Пам’яті. Така кімната була в кожній школі – одночасно мікро-музей Великої Вітчизняної, трудові перемоги радянського народу під керівництвом Комуністичної Партії, досягнення випускників школи, … Ну от значить там “горить” Вічний Вогонь (порізана на смужки піонерські галстуки з пропелером вентілятора під ними), приглушене світло, музика “про війну”. І значить кілька відверто нудьгуючих піонервожатих у парадній формі. Ми теж прийшли такі всі білі, красиві, піднесені.

Зараз думаю, будуть всі по черзі говорити клятву, а потім дорослі піонери будуть кожну кандидатуру обговорювати і вирішувати чи достоєн третьокласник бути радянським піонером. Принаймні так було описано в документах по яким ми готувалися до церемонії.

На практиці ж вийшов вперед один найстарший піонер, сказав “повторюйте за мною” і почав невиразно читати клятву. Потім усі пов’язали краватки… Сказати що ми були в шоці це не сказати нічого. Настільки буденно, неурочисто та пофігистично все було. Може з тих часів і почала накопичуватися моя нелюбов до совка.

Потім нас повели до пам’ятників. Знову ж таки по сценарію ми мали обійти всі пам’ятники і музеї у місті, всим вклонитися і покласти квіти. На практиці ж старшокласники, раді що їх звільнили від уроків, довели нас до першого пам’ятника і десь змилися гуляти. А хто розказує вам що в СРСР школярі не прогулювали уроків і не курили на перервах той просто бреше.

Так от, прийшли ми до пам’ятника (це був Вічний Вогонь), покрутилися там, і не знаючи що робити пішли назад у клас. Це була мить тріумфу! Як зараз пам’ятаю – йде урок, ми, без стуку відкриваємо ногою двері і в абсолютній тиші йдемо за свої парти. І хтось в екстазі майже шепоче “дивись, вони вже ПІОНЕРИ”.

Власне гордощів вистачило ненадовго, лише перші дні вчителі трошки більше пиляли з приводу “ви тепер піонери, і повинні показувати всим приклад поведінки”.

Завели ми і “піонерські книжечки” в які кдеїли марки, які нам видавали за внески. Так, в союзі піонери, комсомольці і інші комуністи платили партійні внески.

Було пару спроб організувати нас “допомогати бабусям”, в смислі піти там до якихось пенсіонерів додому, посовати їм меблі, чи допомогти банку варення з’їсти витягти з погребу. Але все якось не хотілося сильно, та і ясно було вже що це понти прости.

В четвертому класі усих прийняли в піонери. Без винятку, без “іспитів”, без підготовки. Бо треба щоб у школі всі четверокласники були піонерами. Совок такий совок.

Дуже швидко носіння піонерського галстука стало напрягати. По-перше, хулігани відривали кінці галстука (а це ззробити було дуже легко), а за галстук з відгризеними кінцями вчителі проїдали всю голову про нашу неповагу до піонерів-героїв і жителів блокадного Ленінграду. А, по друге, стало просто модно не носити галстук. І якщо десь в 4-6 класі це робили одиниці, і то завжди мали його в кишені щоб пов’язати як тільки вчитель помітить і почне лаятися, то в 7 класі тількі повін ботани їх носили. А в 8 класі вже жодна людина з галстуком не ходила.

Щоб побороти “проблему з неносінням піонерської атрибутики” вчителі старалися задіяти батьків. Ті батьки, які не хотіли щоб їхні діти були хуліганами і трієчниками, вранці стояли на балконах і дивилися щоб діти йшли в галстуках. Як тільки виходили з двору то одразу з усі їх стярували з шиї і клали в кишеню. Це в молодших класах. А у старшаків взагалі тих галстуків не було.

Коли прийшов час нам бути піонерською дружиною то всі дружно відповіли “нафіг нада” і далі процес переводу жовтенят в піонери було повністю формалізовано. Совкові ритуали просто на очах ставали все безсмисленішими і безблагодатними.

А потім, друже, було вже ближче до закінчення школи. І якби треба було “здавати іспити” і проходити “комісію” з приводу переходу у комсомольці. Знову ж таки на практиці це означало що тобі давали значок і ти починав платити інші внески. І якщо ви раптом не знаєте то в союзі поступити в інститун не можна було якщо ти не був комсомольцем. Ні, це не було якоюсь проблемою, всі ставали комсомольцями по досягненню певного класу (8-го здається) автоматично. Але була Перебудова у самому розквіті, стало МОЖНА не бути комсомольцем, і стало модно не бути комсомольцем. Якось так сталося що увесь мій клас перевели у комсомольці, а мене ні бо якимось чином пропустили, а я був на якихось змаганнях. І потім всі (ну добре, не всі, а кілька ідейних) сильно були не задоволені, а я намагався уникнути комсомольства усима силами. Мене і переконували що вимогу бути комсомольцем ось-ось повернуть назад, і що “в інституті все одно будуть на це дивитися і можуть не прийняти навіть якщо можна не бути комсомольцем”. І сталося так що на випускному в школі я був єдиним хто не був комсомольцем Smile

На вступних в інституті (правда не в “Стратегії”) і правда питали “а ти що, не комсомолець?”, але ніякої ролі це не зіграло.

Головне що я хотів сказати – система була настільки дебільною і демотивоючою що жорстоко і неприємно обламувала дітей які все ще хоч трошки вірили в соціалістичні ідеали, і робила повними циніками і пофігістами старших.

28/8/2011–Lake Meredian Triathlon

Якраз на 13-ту річницю нашого весілля ми й робили цей тріатлон Smile

Старт у нас був з різницею в 15 хвилин (у мене в 7, у Олени в 7:15), отже фотографій особливо не було як робити.

Вода на диво була тепла, можна було спокійно зекономити час і пливсти без гідрокостюма.

 

Цього разу і катався і бігав без шкарпеток (намагався виграти трошки часу в транзитній зоні), наче нічого, хоча і стер ноги в кількох точках до крові. Але не багато. І навіть не відчував рпід час змагань.

 

Плавання було прикольне, народ швидко розтягнувся і було важко орієнтуватися пливучи не у натовпі. Та ще й сонце сходило, сліпило відблисками і буйки погано було видно. А ближче до фініша влився у штовханину і колотнечу тих хто плив коротші дистанції.

 

Якось велосипедний етап доволі важким виявився. Не те щоб сильно круті гірки, але вимотали вони мене добряче Sad smile

 

 

І результат знову ж таки щось на диво поганий у мене. Власне мій час 2:25:08.2 – 25:15, 2:40, 1:13:39, 1:06, 42:30 (http://www.weraisethebar.com/rtbevents/results/LMT2011OlympicResults.html). А дві з половиною хвилини після плавання у транзитній зоні це взагалі катастрофа. Треба спеціально повчитися знімати гідрокостюм.

В сумі я був 9й у загальному заліку і 2й у своїй віковій групі.

Олена 75-а у загальному заліку. Я коли біг свої 10 км зустрів її (вже бігла назад). Тобто вона стартувала через 15 хвидин після мене, а фінішувала за 15 хвилин до мене.

До речі на фотці збоку можна побачити шапочки усих кольорів. Це так на тріатлонах кодують дистанції, а іноді і вікові групи. У цей раз було всього три “коди”: олімпійська дистанція – помаранчові, спринт – зелені, супер-спринт (вдвічі коротше плавання) – жовті.

А сонце в той день пекло просто безжально. Це у нас тут вже майже 2 тижні справжнє літо. Спека до +20 доходить, здуріти можна…

Ну от, а потім ми поїхали додому, трошки відпочили і попрямували на пікнік дол Дня Незалежності України. Але там, на несамовитій спеці, уся небагатолюдна купка людей була не жвавіша за нас і мляво жувала сало і голубці..

Чао, панове!

Альбом – https://skydrive.live.com/#cid=B21290194214A37D&id=B21290194214A37D%211387&sc=photos

Травень 2007–Ботанічний сад у Києві

 

Ходили гуляли там на День Перемоги. Дивилися на магнолії які квітли. До того я про магнолії знав лише з анекдоту, а що воно таке і як виглядає навіть не уявляв. Власне анекдот.

Тупого носорога попросили комусь передати таємне повідомлення з одного ключового слова “магнолія”. Ну от значить біжить він і повторює про себе щоб не забути “магнолія, магнолія, магнолія, …”. Бац! Врізається рогом у дерево, падає, встає і починає пригадувати слово:

– Могу лі я? … Хочу лі я? … Говно лі я? О! Магнолія! Магнолія, магнолія, магнолія, …

 

Ну коротше ходили ми дивилися на ті магнолії. Мені навіть сподобалося.

 

Людей там теж було щось дофіга. І кожному треба було обов’язково потрогати, а краще зірвати, квіточку чи кілька пелюстків. Усе навколо було ними всипано.

 

Зараз я пригадую все те і так якось воно бідненько виглядало.

 

Парк у Києві, навіть з квітнучими магноліями, це те що тут росте просто так на вулицях і між будинками. А те що тут назвають парками в Києві мабуть би назвали диким лісом Sad smile

 

Кішка Лєнка, частина друга

Початок:

Так, я ж забув розказати як наша киця виглядає!

Коротше невдовзі після того як вона у нас завелася ми прикупили пару кілька книжечок про те як доглядати за котами і іншою довідковою інформацією. І була там одна книжка чисто про породи (цікаво ж!).

Ну от почав я читати про породи і знаходжу опис “російської блакитної”. Ні, спочатку ми вірили що у нас “британська блакитна”, але розуміли що крім кольору вона нічим більше не схожа. Ну от, а про російську пишуть що: 1) довгі тонкі лапи, 2) великі гострі вуха, 3) довгий тонкий хвіст, 4) колір вусів, брів, носа, губ повністю співпадає з кольором хутра, 5)…

І у нас все це є!

Далі читаю про характер і поведінки: 1) одна з небагатьох порід що любить сидіти дома і не любить бувати на вулиці, на вулицю не проситься, 2) любить заховатися, сидіти тихо-тих і щоб її шукали, 3) любить бути в компанії “на рівні”, але щоб її не чіпали і не шуміли, ну і так далі.

Ну блін же ж, це ж точно про Лєнку! Читаємо і радіємо що за пару гривень прикупили кішку вартістю пару тисяч баксів.

А далі почали читати пункти по яким знімають бали на виставках. Виявляється для кожної породи є такий список і судді ходять і віднімають бали від максимума. Ну і знаходимо 1) кілька білих волосинок на спині, 2) кілька білих волосинок на “краватці”, 3) кілька білих волосинок на “трусиках”. Причому “кілька” це реально 3-4 штук. Але за них щось там сильно дофіга знімають. Далі пішло: жовтизна в кольорі очей (повинні бути чисто зелені), щось з там з кольором подушечок і всяке таке. І в результаті усі ті штрафні поінти що можна було знайти ми і назбирали.

Але як ви розумієте це нас не переконало в тому що у нас не найпородистіша кішка на світі.

Стосовно ж того як вона себе вела і поводилася то теж усе саме так як нам і хотілося (чи то вона нас примусила вірити в те що ми саме того і хочемо?) – засяде десь у шафі і сидить тихо-претихо, а ми бігаємо по хаті і зазираємо в усі закутки де вона поділася. І лише насипання їжі миттєво призводило до того що Лєнка матеріалізувалася біля своєї миски.

Крім никання вона ще любила гасати за жолудем, натурально як собака бігла за ним і приносила назад у зубах. Ну або за тенісною кулькою. Але швидко “втомлювалася”, відходила в бік і дивилася як ми продовжуємо одне одному ту кульку кидати. І спробуй тільки зупинитися!

Ще любила гасати за мною, або від мене. Причому іноді не проти була закласти віраж по стіні, прямо як Джекі Чан.

Ну і покусати-поцарапати руку якою я з нею боровся, куди ж без цього. Але такі розваги вимагали спеціальної старої шкіряної рукавички, бо інакше будеш весь у кровіщі.

Взагалі ті у кого дома є щось із котячих можуть підтвердити що починаєш дома по іншому ходити – так щоб щоб ненавмисне не зафутболити тваринку кудись. Починаєш так ноги більше вгору піднімати перед тим як ступити вперед. Особливо коли темно.

Ну а уві сні перевертаєшся в кілька прийомів щоб не завалити кішку яка спить десь зверху – натягуєш фрагмент ковдри руками, піднімаєш, повертаєшся, опускаєш ковдру.

Неймовірне вміння випрошувати їжу здається вроджене. Куди б ти не йшов Лєнка вилітає попереду з воплями “Ура! Їсти, їсти! До холодильника!” і веде тебе до своєї тарілки. Навіть якщо тільки но поїла.

З роботи зустрічала нас по різному. Мене так – спочатку залізти на одних кігтях передніх лап по джинсах мені на плече, потім залізти у пакет з питанням “шо приніс?”, потім тягти за руку до холодильника – “насипай їсти!”. А Олену зустрічала так – стриб на плечі, потертися, пообніматися, поцілуватися, признатися у коханні і помурчати… Ну шо ж поробиш.

Продовження:

Жовті Води 2005, випадкове фото на Бродвеї

Є в Жовтих водах така вулиця яка з невідомих мені причин усим відома виключно як Бродвей (до речі був я на тому вашому Бродвеї, нічого схожого Smile). Це улюблено місто різної молоді (і бидла, і небидла, і “я не бидло” бидла) для невтримного пиття пива, осцикання дерев і радісних нічних воплів.

Точної дати не скажу, але знаю що це була весна 2005. Дехто з присутніх на фото писали диплом, а я готувався приймати участь в комісії яка ті дипломи “слухала”.