Історії з минулого – Сторінка 17 – Ще один не такий як усі…

Про нагороди і медальки в MS

З випуском кожної нової версії продукту на ринок (сервіс-паки теж є окремими продуктами), кожному з тих хто приймав участь в роботі над ним розсилають спеціальні маленьки таги. Це така металева пластинка з вигравійованими на ній назвою, версією, а іноді і логотипом продукту.

Як визначають версії для онлайн сервісів (bing, maps, travel, hotmail, …) це окреме питання. ДЛя простоти можна сказати що ми випускаємо 2 версії в рік (поки що), але не сумнівайтесь що оновлення виходять набагато частіше (як і у конкурентів).

Особливо поталанило тим чия робота входить одразу у офіційну версію продукта, потім у сервіс-пак випущений в тому ж році, а потім ще в якийсь набір чи продукт. Такі щасливчики можуть отримати до 4, а то і більше тегів за рік.

Теги клеються на спеціальну табличку. Мою, наприклад, розраховано на 8 тегів. А отже в середньому такої таблички має вистачати на 4 роки. Але оскільки я почав працювати одрозу в “долгостроє” який перестартовували то свій перший тег я отримав аж через 2.5 роки.

Самі таблички є різних моделей. Першу видають з першим тегом. По дизайну таблички можна легко побачити скільки приблизно людина працює в компанії. Тобто дизайн кожні приблизно 5-10 років міняють.

Мені, коли я свого часу активно ходив на співбесіди у пошуках команди, доводилося бачити монстрів з трьома і іноді чотирма табличками.

Крім табличок “випущено на ринок” є ще кілька відзнак що їх можна красиво розставляти у офісі. Це, наприклад, відзнаки за відпрацьовані 5, 10, 15 років. Також є відзнаки за перший зароблений продуктом чи групою продуктів мільярд доларів. Є відзнаки за всякі інші досягнення – завоювання долі ринку, отримання нагород від сторонніх організацій і інші.

Ну і звісно є відзнаки за патенти. Знову ж таки в залежності від того коли їх було отримано це або красива табличка з гравіюванням по метталу, або красивий чорний куб із золотим тисненням. У деяких крутих чуваків (архітекторів в основному) в офісах цілі будови з кількох десятків кубів можна спостерігати.

Коли у Київ приїхав Елтон Джон…

…то це було на диво непогано. Я його музику ніколе спеціально не слухав. Звісно якісь пісні чув 100%, навіть може щось і впізнаю як увімкнуть, але не про те.

Було це, до речі, у червні 2007 якщо хто забув. Пам’ятаю що я з парою людей пішли на Майдан подивитися на приготування. Там настроювали апаратуру, огорожували ВІП-зону, роздавали презервативи і розставляли поліцаїв.

Приїхав потім знову увечері, вийшов з метро “Хрещатик”, пройшов 50 метрів і вперся в стіну людей. Кажуть усі 200 тисяч прийшли послухати і подивитися.

Пройти далі було неможливо через кордони поліції і металеві паркани за якими вона стояла. Проте великою проблемою це не було бо всьому здається Хрещатику були розвішані портали звуку.

Якісь була просто суперова. Пам’ятаю що мене звук просто вразив. Додайте до цього майстерність музикантів які примусили танцювати купу інертних людей із залитими пивом очима. Було багато імпровізацій. Грали шикарно одним словом.

Власне сам Елтон Джон співав всі 3 години і співав добре, і голос в нього не сів. Я був вражений ще раз.

Ну і як завжди стандартні ідіоти з цигарками в руках (це у натовпі людей!) і відкритими пляшками пива. Пляшки ставилися під ноги де за кілька секунд перетворювалися просто на бите скло (ще б було з ними щось інше в такій тісняві). Проте постіно бігали прибиральниці із совками та віниками що намагалися прибрати те скло і інше сміття.

Було багато іноземців для яких потрапити на безкоштовний концерт зірки такого рівня у себе вдома це щось неймовірне.

Назад у метро так просто було не залізти. Довелося гуляти туди-сюди Хрещатиком аж поки хоч трохи натовп розсмоктався і тулитися під землю перед самим закриттям станції.

Як мене не пускали в шортах в ДАІ

Така історія.

Було це в червні 2007 року. Збиралися вже їхати туди де ми зараз є, терміново робили водійські посвідчення щоб одразу сісти за кермо.

Пам’ятаю що ходили в автошколу, але в основному пропускали, та і нікого е цікавило. Кілька разів їздили з інструктором по Києву (в основному тягнулися у пробці з Троєщини на правий берег). Ну та не про те.

Поїхав я подавати заяву на дозвіл здавати іспит на отримання водійських прав в якесь управління чи що ДАІ у столиці. Потрапити до них доволі складно, бо прийом йде з 16 до 18 години. Але час вдалося знайти.
І ось приїзджаю я такий діловий, стаю в чергу. А мені на прохідній – "А я тебе не пропущу".
– Чому? – питаю.
– В шортах нікого не пускаємо.
Я дещо охрєніваю і намагаюся з’ясувати чи це офіційні вимога і взагалі що за підстава для такої брутальщини. Виявляється "начальник заборонив".
Ну вдалося мені потім випитати телефон секретаря "начальника". Розмова була приблизно така.
– Чому не пускаєте?
– В шортах не пускаємо, тут не пляж.
– Ви можете мені показати правила де написано що в шортах не можна.
– Ні, таких правил немає.
– Дайте тоді мені довідку що ви відмовляєтеся мене обслуговувати через те що я в шортах.
– Не дам.
– Допоможіть мені вирішити цю проблему.
– Я можу дати свою спідницю. Хочете?
– Якщо я зможу увійти в ній то давайте.
– А більше вам нічого не треба?
В такому плані переговорюємося хвилин 10. Розмова закінчується фразою "не заважайте працювати".

Причому я був не один такий (літо ж бо і спека), але деякі прогнулися і побігли купувати спортивні штани з розкладушок поблизу.

Я вирішив що фіг їм, а не штани і пішов собі. Причому так це мене тоді схвилювало що я навіть хотів скаргу написати і питався в старому блозі як це краще зробити.

А вирішилося все доволі просто. В черговий раз поїхав додому у ЖВ і там без напрягів зробив собі права. Хто в курсі деталей хай поставить смайлик у коменти.

І у якості післямови – тут я ходжу у шортах всюди. На роботу, у кафе-бари-ресторани, у магазини та спортклуби. Не кажучи вже про державні установи. І зимою і літом. І в дощ. І не я один такий, і я далеко не самий молодий з тих хто ходить в шортах.

Дуже сильно помітно коли приїздиш в Україну що люди пнуться свій соціальний статус показати вище ніж він є натягуючи на себе некрасивий і непідходящий але “дорогий” одяг.

Кішка Лєнка, частина третя

Початок:

Ось переїхали му до Києва коротше. Спочатку я приїхав сам, знайшов квартиру за 2 тижні (до того часу контора дала мені пожити у їхній квартирі для гостей), заселився з рюкзаком в якому були тапочки, запасна футболка, спортивний костюм і рушник. Спав на голому ліжку вкриваючись костюмом і під голову клав рушник. Ну та це було недовго – через тиждень приїхали мої Лєнки.

Олена везла Лєнку у спеціальній корзині для перевезень, поставила їй туди їжу і воду. Але ясно що у потязі всю ніч кішці було не до їжі, а вода, що не дивно, швидко була перевернута на себе. Ну і дивно було б якби не було в купе бабці яка всю дорогу нила що “от котів возять, а я в свою молодість недоїдала-недосипала, розікрали країну, сраліна на вас нема”.

Я боявся що буде з Лєнкою таке як і в Дніпропетровську. Ну в смислі що буде довго звикати до нового житла. Але на диво вона зайшла зразу з порога обійшла квартиру і визначилася де буде спати, де гратися.

В тій квартирі, яка здавалася майже порожньою – лише кровать з шафою у спальні і мінімум меблів на кухні, ми прожили кілька місяців, а потім Олена вирішила що дорого ми платимо (здається було десь $500) і знайшла трошки гіршу і трошки меншу квартиру у сусідньому будинку.

Там теж було непогано, до того ж той будинок був самий крайній, за ним йшли “дачі”, якась посадка і взагалі глуха місцевість.

У дворі Лєнка гуляла повзком (як це роблять усі домашні коти що бояться неба), годинами зосереджено дивилася на голубів на балконі, стрибала по вінах, меблях і головах і взагалі жила собі звичайним котячим життям.

Але ось і прийшов час нам їхати в штати…

Компанія погодилася оплатити нам перевезення кішки і ми почали готуватися. Дізналися що потрібен паспорт, якісь прививки болючі і огляди. Почали возити її до ветеринарів… Ніхто нічого не знає, паспорт продають, а що написати в нього уявлення не мають.

Потім, вже переїхавши, я з’ясував що документи ми всі підготували неправильно і у нас би Лєнку відібрали у Амстердамі. Там потрібні довідки від місцевого сертифікованого клубу котоводів про те що наша киця не є національним скарбом, потрібні вживлені чіпи і відповідні наклейки у паспорті, потрібні спеціального формату фотографії і купа довідок про стан здоров’я. Причому з тих довідок деякі дійсні лише 3-5 днів. Така морока.

Як би там не було прививки і процедури ми робили. Після уколів і всяких мазюк нам сказали надівати на неї такий пластиковий раструб на шию щоб вона себе не вилизувала і нічого не розчухувала. Бідна киця була як прибита в ньому. Бувал іде така собі, голову ледь держить. Потім зачепиться краєм розтрубу за підлогі, упреться головою і стоїть не рухається. Могла так 10-20 хвилин простояти поки я не “визволяв” її поправляючи той ошийник. Ну або упреться розтрубом в стіну і стоїть, і стоїть, і стоїть… Візьмеш її, повернеш в другу сторону – о, побачила світло, пішла далі.

Як би там не було нарешті запакувалися, зібралися і поїхали в Бориспіль. А там самий жах і почався…

Кажуть нам – у нас нема підтвердження з Амстердаму, тому кішку вашу ми не випустимо. Ми їм і квиток показували, і розпечатки листів. Нє і всьо! Не випускають.

У Олени істерика і сльози. Почали прощатися з Лєнкою, віддали корзину батькам щоб ті забрали її додому в село. Самі у сльозах і сполях пішли на літак.

Уже в Сіетлі викликають мене гучномовцем на контроль тварин. Ну, кажу їм, так і так, не випустили кицьку, залишили ми її. Вони нам – до чогу тут Амстердам? Це усього лише проміжковий аеропорт, у вас же призначення Сіетл. Ми ще більше розстроїлися і набажали тій українській тітці купу негараздів.

Але потім, як я вже писав, я зрозумів що у нас не було всіх потрібних документів, а ті що були було оформлено невірно. У цьому випадку тварину в країну не впускають, відбирають і присипляють. Так що схоже воно і добре що Лєнку не випустили.

Взагалі перший час було дуже важко і реально депресивно. Ми за минулі роки настільки звикли до неї що і проявлялося це у всьому у якихось дрібничках які ми не помічали до того. Нам тепер стало не вистачати партнера у іграх і суперечках. Тепер треба було по іншому ноги переставляти у темряві, по іншому перевертатися під ковдрою, по іншому закривати шафи і розкладати речі. В тому сенсі що тепер це стало можна робити аби як. Так само як і залишати відкритими вікна-двері, лишати їжу не в холодильнику все інше.

Коли ми дзвонили додому то одне з перших питань було “як там наша киця?”. А у киці не все було гаразд теж. З часом все виправилося, але про це колись згодом…

Продовження:

Кішка Лєнка, частина четверта

Стильнофото

Це у жовтні 2008 року біля влоріт стадіону Safeco Field.

2011-09-21-Чічен-Іца

Бути в Мексиці і не побачити одне з чудес світу – цього б ми собі не простили.

Спочатку трохи інформації (як я її запам’ятав від гіда, що, до речі, не зовсім співпадає з тим що я знав до того). Самі майя прийшли на Юкатан з Азії і їхні мові дуже близькі до китайських. Оригінально назва міста звучить близько до “Чін-Чен-Ча”. Там просто тих звуків “ч” різних дофіга у них.

Вокзал туристичного агенства

Півострів Юкатан сьогодні є одним з найбільш екологічно чистих районів на Землі. У них нема ні виробництва, ні промисловості, ні сільського господарства. Причина тому – відсутність корисних копалин, води та родючої землі. Земля у них – суцільне каміння змішане з глиною. Навіть так звані джунглі переважно складаються з акацій та інших колючок і ледь-ледь перевищують зріст людини. Дороги стелять просто на земляні насипи притрушені якимось піском – наскільки багато каміння.

Церква побудована іспанцями (скоріше за все з каміння з розібраної піраміди)

Цивілізація Майа не знала металу, коней/віслюків – усе робилося кам’яною зброєю і тягалося вручну. Тим не менш вони зробили свого часу просто неймовірні досягнення у математиці, астрономії та масовому принесені людей в жертви. Тим більш вражаючими є їхні досягнення.

Імперія Майя включала в себе просто таки неймовірні за обсягами території – Юкатан, Беліз, Гватемалу, Гондурас, …

Типова земля і “джунглів”

Відомо точно про два періоди Майя. Класичний період коли були зроблені основні відкриття. Нащадки тих майя і досі живуть навколо невеличкими селами від 20 до 900 людей. Вони не мають уявлення про медицину, більшість з них неписьменні, сільського господарства практично нема (рідко де побачиш невеличкі клаптики кукурудзяних полів – землі нема і поливати нема чим), промисловість відсутня, свійських тварин практично нема (бо нема чим годувати). Єдине чим вони зараз заробляють на життя так це виготовленням сувенирів для туристів – маски, календачі, фігури з каміння, срібні вироби, текіла. Всі майя низькоріслі (мені по плече), з великими круглими головами, виразними носами і фігурами як колони (що плечі, що талія, що стегна – все одного діаметру). А жінки у них всі без винятку на одне обличчя. Особисто я не змог би розрізнити двох.

Магазин сувенирів

Ті майя з класичного періоду були доволі мирні. В жертву приносили усього лише одну людину на рік (незайману дівчину 19-20 років) яку перед тим задарювали і розкормлювали. В жертви йшли добровільно (це була честь) і стрибали самостійно у спеціальний колодязь в піраміді.

Не знаю наскільки все це автентичне, але доволі красиво вишито

Через 200 років до них прийшли тольтеки і почалося те що називається “післякласичним” періодом. То були жорстокі ман’яки і фанатики. При них кров лилася рікою. Кожен з місяців був місяцем кривавих жертв – в один місяць масово вбивали немовлят (сотнями на день), в інший молодих жінок, потім рабів і так далі.

Причина в тому що тольтеки вважали себе обраним народом задача якого підтримувати хід і горіння Сонця. Власне щоб примусити Сонце рухатися треба приносити в жертву бога якогось. Але богів мало, швидко скінчаться, можна замість одного бога використати кілька сотен людей.

Якийсь аристократ розкошує на троні

На вершинах пірамід стояли спеціальні стовби на які людину клали так щоб вона вигиналася дугою і вирізали серце обсидіановим ножем. Жертва ще кілька секнд могла спостерігати соє пульсуюче серце в руках жерця. Потім одним ударом відрубали голову і кидали голову і тіло вниз. Ясно що кам’яним топором перерубати шию з одного удару неможливо тому перед видовищною процедурою жертві перерізали м’язи, але залишали цілими артерії і хребет так щоб не померла передчасно.

Провалля у землі з пресною водою з глибин, таких по всьому півострову ледь не 3000

Жертв було настільки багато що вся велика піраміда (далі на фото) була повністю залита кров’ю, а поруч виростали піраміди з обезглавлених тіл і голів. Дивитися на процедури збиралося десятки тисяч людей (деякі історики говорять про 45-60 тисяч). Через якісь 100 років їх цивілізація зникла без сліду, міста загубилися у джунглях, населення здичавіло і все забуло.

Коротше ті ще ман’яки були. До речі тольтеки, які швидко стали аристократією (а майя відповідно стали бидлом) були високими і стрункими і сильно зовні відрізнялися. На сьогодні їх практино не залишилося.

На круглому невисокому постаменті виставляли подарунки для дівчини яка приносила себе у жертву богу дощу

На момент коли дослідники знайшли піраміди вони були сильно зруйновані тому більшість з них відновлено і відбудовано заново.

Тут жерці проводили свої рітуали

Ще 10 років тому туристи спокійно видералися на піраміди і взагалі ходили де хотіли. Зараз ще більша частина міста перекрита, на піраміди не те що залазити, навіть торкатися їх не можна.

Одна з відновлених пірамі – ця була календарем

Також кажуть що ще 2-3 роки тому так багато автобусів в Чічен-Іцу не ходило – не було нормальної дороги і без запаски, вірніше чотирьох, їхати було ризиковано. Сьогодні ж там нормальна двополосна дорога, по дорозі ресторани і ринки з виробами. Будують ще 2 смуги дороги.

Так виглядає невідновлена піраміда

Ну і власне велика піраміда далі на фото.

Просто уявіть що все це залите кров’ю жертв і десь до висоти 2-3-ї великої ступені вкрито тілами…

На багатьох пірамідах зберіглися написи (так, це не просто малюнки, але ще й написи).

Вся подорож зайняла у нас майже повний день – виїхали о 7 ранку, повернулися десь в 8 вечора.

2011/09/18–Мексика, Канкун, перші враження

Саму ціль подорожі як і конкретні дати ми вибрали доволі спонтанно. Очикували на приїзд друзів з України, але в них не вийшло, тому вирішили собі відшкодувати.

Оповідь буде непослідовна і уривчаста. Згодом колись може розпишу детальніше.

Ціни у Мексиці привабливі, сервіс шикарний. Скажімо так – дешевше Криму вдвічі і втричі якісніше. Взагалі українська сфера послуг у порівнянні з бідною Мексикою це чуркистан повний.

Для порівняння за ніч в п’ятизірковому готелі з океаном за 20 метрів від виходу ми платили $60, за такі гроші придоріжний мотель в штатах не завжди знайдеш. Обід/вечеря в смачному недешевому ресторані на двох виходить $$40-50.

Ага, ще на пляжі час від часу розрівнюють пісок спеціальними граблями і відчуваєш себе першою людиною на ньому.

Чайові у $$1-2 роблять мексиканців неймовірно щасливими, хочеться іноді просто так комусь сунути долар щоб в черговий раз побачити як широко розпливаються у посмішці обличчя.

Ми приїхали в самий не сезон як бачите на фото. В готелі було зайнято лише кілька номерів, пляж порожній, басейни порожні, ресторани порожні.

Дуже, просто неймовірно спекотно. Ми виходили на пляж в 7 ранку, а в 10 вже не можливо сидіти навіть у затінку, треба ховатися у кондиційованому приміщенні. І аж до 5 вечора. А в 6 починає темніти, і в 7 вже глуха ніч, сонце заходить і темрява повна. Дні пролітали як наче в них усього 4-5 годин.

Я тепер розумію чому є стереотип про ледачих мексиканців. В такій спеці кожен рух віднімає стільки сил що добре подумаєш перед тим як робити його. Крім того те що робиш за день в нашому сіетльському регіоні тут, у Мексиці, забере не менше тижня.

Сам Канкун це вузька смужка землі, вірніше піску, на півострові Юкатан, штат Квінтана Ру, забудована готелями і ресторанами.

Природньо було б очикувати що там відпочивають переважно американці, але наспровді іспанська та португальська звучить набагато частіше – більшість туристів тут з Південної та Центральної Америки та з самої Мексики.

Вода дорожча за пиво вдвічі. Води своєї тут нема здається взагалі, вся привозна. Навіть є з Кіркланда (це там де ми живем у штатах).

Автобуси, принаймні в Канкуні, ходять через 2-3 хвилини, ціна квтика – $1.

Обслуговуючий персонал практично весь говорить англійською, а іноді ще й португальською і французькою. За межами готелів навіть іспанською (державна у Мексиці) не всі говорять – у одних лише майя (а їх на Юкатані 9 мільйонів) 25 своїх мов.

Те що ви бачите на фото це не фотошоп, воно таке і є – яскраво білий м’якенький пісок, насичено блакитного кольору океан, яскраво блакитне і майже безхмарне небо. Дощі тут здається зовсім не йдуть.

На мій подив всі хто нас питав звідк ми знали де знаходиться Україна, знали що там сніг і холодно і здається мають стереотип щодо “рашн” що вони, тобто ми, дуже вперті.

Прикольно було дивится “Саус Парк” чи “Сімпсонів” іспанською Smile

Дороги ті що ми бачили є двох типів – непогана дорога, і таке каміння перемішане з глиною що не проїдеш. Але як і в штатах асфальтові дороги кругом де є приблизно однакові, а не так як в Україні – в Києві хоч якось, а у селах і за межами міст наче розбомблено. В цілому хоча дороги тут бідніші ніж в США, але кращі ніж в Україні. Принаймні є розмітка, освітелення, ями та провалля відсутні.

Водять місцеві нормально, не ман’ячать. Помітили лише дві фішки: 1) дуже люблять їхати по центру, так щоб розмітка була по центру машини/автобусу, але при наявності інших машин перестроюються нормально, та 2) не знижують швидкісь коли хтось звертає чи перестроюється, це, я так зрозумів, проблема того хто виконує маневр не потрапити під машину позаду, і в результаті коли хтось вливається в потік чекає щоб був просвіт у трафіку метрів 200. Але в цілому водять незрівнянно краще ніж українські водії (поки що я не бачив щоб десь поводилися на дорозі так же погано як в Україні Sad smile ).

2011-09-17 – Kirkland Triathlon

Ось і закінчився триатлонський сезон в наших краях. Вже холодно, вітряно і ледь-ледь не дощить. Сонячна погода починає бути лише згадкою.

Триатлон в місті в якому ми зараз живемо. В програмі лише спринт триатлону і дуатлону (біг + велосипед).

Це я перший раз робив спринт (800 м плавання, 20 км велосипед, 5 км біг). Доволі непогано, але у нас тут в Кіркланді гірка на гірці, тож і велоетап і біг були просто вбивчі.

Плавання дуже дезорієнтуюче – буї зносило вітром весь час, на березі повно людей, на пірсах, якима всіяно берег, усе забито пришвартованими човнами. Тож де виходити з води не було зрозуміло геть. Я пристроївся за якимось сильнішим плавцем який весь час призупинявся щоб зорієнтуватися куди пливсти і сам не заморачувався – плив за ним Smile

Далі був божевільний пробіг у транзитну зону – більше 300 метрів у гірку… Бігати у гідрокостюмі це ще те задоволення.

В цілому склалося таке враження що якщо на олімпійській дистанції найвагомішим є велоетап то на спринті вирішує плавання. Сильні плавці не економлять сили і добряче відриваються, а вело і біговий етапи недостатньо довгі щоб їх наздогнати.

Мій результат наче і не такий поганий (3-й у своїй віковій групі): 1:16:51 – 14:09,3:03,37:52,1:10,20:37. Протокол з результатами – http://www.racecenter.com/results/2011/res_kx11.htm#overall. Там є і Олена.

Оскільки ми з Оленою стартували майже одночасно (вона через 5 хвилин після мене) то фотографій не було кому і не було коли робити. Ото тільки й того що зловив на фініші. Може згодом щось знайду в інеті.