Вже і зима закінчується, а ми усього 2 рази ставали на лижі. Отже вирішили наздогнати. Може ще раз встигнемо, там кажуть сніг до кінця березня є.
Як це не дивно але усього на третій раз було кататися набагато легше. Чи то краще розуміємо що і як робити, чи то м’язи відповідні підкачалися. Навіть вже не з кожної гірки падаю
Думав собі бігати неспішно, щоб не бути мокрим… Куди там – як тільки яка гірка так просто тече піт і пульс на 180+ стрибає. А по прямій їхати саме задоволення, здається почав розуміти як правильно треба.
В цей день також проводилися на трасі змагання з біатлону. Учасники бігали по своєму колу навколо мішені (метрів 500 коло). Нам сказали що їх усього там людей 15. Може і собі прийняти участь через пару років? Правда для цього спочатку треба конькову техніку засвоїти
Ось це ось вони там крихітні в далечині:
Було сподівання проїхати кілометрів 30 хоча б, але коли поїхав на друге коло після перших 15 км доволі швидко відчув що втомлений і ноги почали трохи боліти. В принципі можна було б доїхати усе заплпноване, але потім довелося б тиждень відходити, тому вирішив закінчити. Десь 22 км усього вийшло. Може наступного разу більше пробіжу. Поки що для нас це розвага в першу чергу, а потім вже тренування.
Також якийсь час тому спробували трейловий біг, по нашому це мабуть щось типу “біг по складній місцевості”. Я звісно до того бігав парками, і навіть якось раз змагався в Каліфорнії в трейловому бігові, але там пустеля.
В цілому можна сміливо казати що трейловий біг це окремий вид спорту. Звісно функціональна бігова підготовка допомагає, але напряму не конвертується. Біг по трейлу це не просто нерівна поверхня з корінням, каменюками, грязюкою, піском та водою, але і ще й круті підйоми та спуски. Фактично по прямій там ніколи і не біжиш. В деякі моменти підйом в гору настільки крутий що виправданіше йти, а спуски настільки карколомні що треба спеціально тренуватися бігати з них.
Мене запросив побігати разом знайомий що спеціалізується на трейловому бігові та ультрамарафонах. Поруч у нас є гора Tiger, там і бігали з вершини на вершину. Карта тут – http://connect.garmin.com/activity/266678036. За якісь 12 неповних миль убився як за повноцінний марафон.
А взагалі красиво – ліс, струмки, скелі та урвища, папороть і мох на деревах. На вершинах сніг та туман такий що не видно за кілька метрів. Олена теж бігала, але коротший і “цивілізованіший” маршрут.
Ще одна відмінність трейлового бігу в тому що доріжки як правило дуже вузенькі і когось обігнати не так легко якщо тобі не поступаються дорогою – треба чекати на можливість це зробити.
Також є особливі вимоги до взуття та одягу. Хороше зціплення з різними поверхнями (пісок, глина, мокре каміння, сніг та крига), захист від води та холоду, щоб не жарко було, щоб пальці були захищені від ударів об коріння та каміння, щоб підошва згладжувала нерівність поверхні, але щоб була гнучка. Ну і шкарпетки спеціальні потрібні мабуть так само як і захись від клещів та іншої живності і рослин. Не кажучи вже про запас води та їжі які неме де у глишині взяти крім як на собі тягнути.
А так же ж хочеться усим займатися і все спробувати! Ще гірський велосипед у планах, яке небудь каное чи байдарку також би освоїти. І скелелазання. І у походи знайти час ходити… І взагалі хотілося б пригодницькими гонками зайнятися.
Ну а щоб не грузити вас більше своїми “спортивними” фото ось вам зі святкового Сіетлу парочка.
Це чи то на Новий Рік, чи може на Різдво. А може і просто так, не пам’ятаю вже.
Це перенесений (і трошки переписаний) запис з мого старого блоґа.
Два роки поспіль їздили на змагання у цю курортну зону нашого штату, а минулого року вибрали змагання поближче.
Оскільки це курортна зона (парки, гірські озера, тощо) то забронювати там готелі не так і просто. По перше, їх просто дуже мало, а те що є коштує легко по 500 баксів за ніч.
У 2010 ми зупинялися в кемпінгу у палатці у містечку Лівенворс, а це годину добиратися до старту машиною. Наступного року знімали кімнату в готелі у Венатчі, але і звідти було хвилин 50 їхати. Неймовірно втомлює, особливо після змагань назад їхати.
Отже перший раз я біг там півмарафон, але що ще більш цінно вперше зблизька подивився як організовано тріатлони в США.
Пам’ятаю що було ну дуже важко – зі старту взяв зависокий темп і після першої половини почалися суцільні муки. Крім того сонце пекло нещадно, а дорога вся по сонцю. Отак біжиш весь розпечений, а з одного боку синіє озеро з крижаною водою, з іншого – підіймаються пагорби з густим затінком під деревами.
Це дводення спортивна подія куди входять біг на 5, 10 та 21 км та тріатлони – супер-спринт, спринт, олімпійська дистанція та Half Iron Man.
Транзитна зона з безлічю велосипедів, і по багатьом з них видно що коштують вони тисячі доларів. Це видно навіть якщо не розбиратися у велосипедах.
Людей дуже багато, старти починаються з 6 ранку. А у транзитній зоні видно у кого ціль результат, а хто для власного задоволення все це робить. Більшість народу неспішно витираються, мажуться кремами, переодягяються, деякі навіть щось їдять.
Старт бігу давали лише після того як останні учасники виїхали з транзитки на велосипедах.
Ось на фото якраз і видно як бігуни пропускають через стартову лінію останніх велосипедистів. Звісно це затримало наш старт (з 8:25 перенесли на 8:45), але унебезпечило і бігунів і велосипедистів (бо не перетиналися) і останні учасники мали гучну підтримку.
Маршрут для бігового етапу дуже простий – туди і назад. По дорозі добрі люди поливали бажаючих зі шлангів, а вода та спортивні напої просто розліталися.
Я ще назавжди запам’ятаю цей пробіг тому що помилково схопив Hammer Heed замість води у стаканчику (а він візуально не відрізняється) і вилив собі на голову. А потім усю дорогу напагався змити засохлий цукор з волосся та обличчя
Ледь-ледь добіг, так погано було – спека і неправильний старт далися взнаки. Ще хвилин 5 приходив до тями, потім поліз у озеро, а вода таки справді крижана. Ну і додому їхав з великим мішком льоду який купив на заправці в обнімку.
А у підсумку ще й примудрився зайняти 2-ге місце у своїй віковій групі за що мені видали скляну кружечку з відповідним написом.
Наступного року вже вдвох приймали участь в тріатлонах на тому ж самому місці.
Одна з обіцянок які я дав собі на цей рік це нарешті спробувати покататися на лижах (інша була пробігти марафон з чим я упорався ще на початку року). А от на лижах я ніколи в житті і не катався нормально.
Нє, ну у дитинстві як і всі в ношому регіоні їздив з гірки, навіть бігати по дворі пробував. Але, по-перше, совєцькі лижі, навіть найкращі (читай прибалтійські) це просто поліровані дровиняки на яких не надто побігаєш. По-друге, те що поталанило купити лижі зовсім не означало що хоч колись пощастить купити кріплення, ботинки і змазку. А тому я “катався” у лижах змазаних восковою свічкою, а замість кріплення були саморобні петлі. І було як у тому вірші “чи лижі не їдуть, чи я геть не лижник”. Коротше не їхали лижі
Ну і ще одна причина полягає в тому що нашому регіоні зими хоча і холодні і довгі, але рідко коли сніжні. Просто мерзла земля і все. Не сильно набігаєшся по ній на лижах.
Тут же зупиняло ще й те що потрібна повнопривідна машина та ще й бажано джипоподібна щоб не страшно було у замети їхати. Ну власне остання перешкода зникла з купівлею нової машини.
Катися ми їздимо (поки що каталися усього двічі) на Stevens Pass, це 1.5 години в одну сторону при хорошій погоді.
Сам парк відкривається о 9 ранку, тобто якщо виїхати о 7 то якраз до 9 можна приїхати, купити одноразовий пропуск ($19), взяти на прокати лижі, ботинки і палки (від $32 до $44 в залежності від класу лиж) і вийти на трассу яку щойно розчистили.
Перший раз ми також оплатили постуги інструктора який за одну годину показав нам основи техніки і розказав на що звертати увагу і як має бути в ідеалі. Поки що вирішили обмежитися класичною технікою. Може наступного року перейдемо на конькову.
Лижі це звісно не плавання, техніку набагато легше зрозуміти і хоч якось їхати можна після нетривалого навчання. Взагалі, як нам пояснив інструктор, в ідеали має бути як вони це називають “одноногий лижник” – тобто в кожен момент часу вся вага лише на одній нозі.
Я і досі не вмію гальмувати з гірок крім як падати, ну і в поворотах часто вилітаю з лижні. Але тим не менш подобається страшенно.
В перший раз пробігли 15 км, були наскрізь мокрі від поту. Дізнався про існування таких м’язів на ногах про які і не підозрював, наприклад про подвздошно-поясничні м’язи.
Взагалі то бігова підготовка звісно на бігових лижах допомагає, але напряму не конвертується. Лижний біг насправді не біг, а скоріше довгі кроки на півзігнутих ногах. Уся увага на тримання рівноваги, балансу і щоб ноги занадто наперед не заносити.
Ще одна відміна від бігу в тому що в гірки працюєш дуже інтенсивно (хоча все одно легше ніж на велосипеді), а з гірки швидко охолоняєш. В бігові з гірки легше ніж у гірку, проте все одно біжиш.
Коли я розпитував у якому одязі треба бігати на лижах досвідчені люди порекомендували одягати зимовий біговий одяг. Це правда, він непогано підходить, але проїхавши кілька миль починаєш розуміти чому існує спеціальний лижний одяг. Перед має бути непродуваємим, а зад такий щоб тепло і воду не утримувати. Я їздив у зимових бігових штанях, футболці з довгим рукавом, тоненькій кофті і біговій жилетці. Олена у тому самому, але штани у неї зимові велосипедні.
Такий одяг непогано підходить, але по завершенню у мене навіть куртка наскрізь потом просякнута наче у проруб впав. А замерзати починаєш як тільки уповільниш темп.
Єдине в чому ми розійшлися з приводу одягу так це рукавички. Вони однозначно мають бути такими щоб на долоні був непромокаємий матеріал, а ззовні непродуваємий. Проте Олена вибирає найтепліші рукавиці, я ж зупинився на зимових велосипедних. Ну і шапка треба щоб щільно закривала вуха, не перегрівала голову і не збирала піт.
Другий раз хотіли поїхати через 2 тижні, але по дорозі побачили оголошення що трасу закрито – замело снігом. Там навіть на одну машину впало дерево і вбило двох людей.
Ну власне покаталися вдруге вчора. Я пробіг щось 20+ км, нападався до несхочу, практично з кожної гірки і на кожному крутому повороті. Пару раз ледь не влетів в людей що назустріч їхали коли вилітав з траси. Коротше ще вчитися і вчитися…
Ми каталися кожен сам по собі – швидкості різні. Проте траса на більшості відстані пряма і так чи інакше зустрілися. Якщо цікаво ось що записав мій годинник – http://connect.garmin.com/activity/256233187. Схоже частина дистанції не зберіглася, навіть не знаю чому.
Другий раз вже брали більш професійні лижі – тонкіші, швидші, але на них важче тримати баланс і їхати не по канавках лижні важче бо ноги не хочуть стояти паралельно. На лижах для новачків я спокійно їхав навіть не по лижні практично не відчуваючи різниці. Тут же потрібна краща техніка володіння лижами.
Тепер думаємо може купити лижі замість на прокат брати. Комплект з лиж, палок та ботинок можна взяти від $300. Зупиняє лише те що як у майбутньому перейдемо на конькові лижі то потрібні будуть і нові лижі і нові ботинки (так, вони там інші). А ми не такі вже лижника щоб мати по 2 комплекти лиж дома. Та і не накатаєшся часто туди.
Ну і пропуск у парк можна купити на весь сезок ($210), що має окупитися за 5 поїздок у двох.
Власне думки з приводу йоги у мене почали виникати коли я почав читати спортивні журнали і з’ясував що професійні плавці ледь не поголовно займаються йогою, велосипедисти теж останні пару років зробили йогу трендом у своєму середовищі, а тепер ще і бігуни деякі відомі почали говорити про йогу. Додало інтересу те що інструктор на вело-класі на кожному тренуванні говорить про корисність йоги…
Ну а тут якраз прийшов час вибирати собі бенефіти на наступний рік, в список бенефітів входить і спортклубю. У нас найдорожчий варіант (писав ось тут – Про наший спортклуб), але в цьому році з’явилася можливість вибрати зі списку клубів, або просто взяти гроші (200 баксів на рік), або списати до 800 доларів на рік “на здоров’я” (спортивний одяг, обладнання, класи і змагання). Ми потикалися у різні клуби, спробували басейни і йога-класи і лишилися там де й були. Для порівняння – якби ми обрали Gold’s Gym то зекономили б більше 500 доларів на рік на платі за Олену. Але наший клуб більший, чистіший і зручніше розташований
Ну от коли пробували якраз і почали ходити на йогу. Що саме мене цікавить в йозі і що я хочу від неї отримати? Дві основні причини: розтяжка і збалансованіше тренування м’язів.
Стосовно розтяжки. Я що називається дерев’яний, з гнучкістю завжди було не дуже. Навіть коли на карате недовго ходив і то на шпагат ніколи так сісти і не зміг. А розтяжка потрібна для уникання травм. Вважається що м’язи і сухожилля що здатні розтягуватися на 20% своєї довжини мають двічі нижчу імовірність травм.
Стосовно ж більш рівномірного навантаження – справа в тому що навіть комбінація бігу, велосипеду і плавання не завантажує усі м’язи якщо не робити спеціальних вправ. А спеціальні вправи я не роблю бо шкода часу – я краще побігаю, покатаюсь або поплаваю Так от після йоги, та і в процесі я відчуваю такі м’язи по всьому тілу про існування яких навіть не підозрював.
Далі як я розумію що за види йоги бувають, хоча можу бути зовсім не правий, коригуйте якщо знаєте. Базова йога, або хатха-йога ділиться на статичну де паціенти завмирають як залипші наркомани у різних позах та динамічну де постійно переходих з пози в позу і піт ллється не гірше ніж після бігу. Кожна поза одночасно тренує і розтяжку, і певну, дуже обмежену групу м’язів. Базова йога як правило статична і призначена для розуміння “цінності” кожної пози та як її робити правильно. Інструктор підкаже як спростити позу при необхідності, або ускладнити. Мабуть з неї саме і варто починати. Після кількох занять стає зрозумілим що взагалі очикувати від таких сеансів і над чим працювати найбільше.
Він’яса-його начебто є підвидом хатха-йоги, але це динамічна йога. Тому крім якихось базових уявлень (інструктор невпинно командує назвами поз) ще треба мати хоч якусь витривалість і фізичну підготовку. По суті ще ускладнена “виробнича гімнастика”.
Хот-йога спочатку призначалася для спалювання калорій. Проводиться вона у кімнатах з підвищеною температурою (+35). Але з часом в неї додали більше розтяжок і статики. Тому це класна йога для тих хто шукає рішення “багато-в-одному” – робота над розтяжкою і спалювання калорій одночасно. Плюс менша імовірність травм.
Що добре в цих всих базових йогах так це те що вони не мають езотеричного навантаження. Ніякого тобі “як правильно жити”, що їсти чи кому молитися. Тобто це в основному доволі специфічна гімнастика. Ніякої медитації та хождіння по астралам теж не впарюють.
Для себе думаємо що одного заняття на тиждень буде достатньо. Ніякого бажання сильно заглиблюватися нема. Хоча йога це така річ що займатися нею можна ледь не цілодобово. Деякі люди присвячують вправам по кілька годин на день – де яка вільна хвилина так і роблять якусь вправу.
Також погоджуся з тим що йога це доволі нудно. Ніякого порівняння з активними видами спорту. Проте необхідність постійно контролювати дихання (щоб було спокійне, рівномірне і глибоке) та необхідність балансувати на межі напруження-розслабленість дозволяють не надто нудьгувати.
Ну і у підсумку – спробуйте, раджу, непогана річ. Навіть якщо не будете регулярно займатися дізнаєтеся про слабкості вашого тіла більш точно.
Фотографія “аби шось” і до йоги відношення не має:
Кілька людей мене в різний час питали як я тренуюся. І це не тому що в мене дуже хороші результати Просто людям цікаво порівняти що вони роблять з тим що роблять інші.
Якось усе руки не доходили написати, нарешті ось зібрався…
І треба сказати що хоча програму приведено на тиждень насправді рідко коли виходить робити усе як заплпновано. То одне, а то і більше тренувань доводиться пропускати – робота, самопочуття, обставини…
Крім того зараз у нас перехідний в певному плані період коли ми пробуємо ввести йогу в наш розклад. Про йогу може колись згодом напишу
В середньому виглядає все якось так:
Понеділок – якщо в неділю був довгий біг то менше зусиль докладаю
Вранці плавання: розминка, 3 по 200 ярдів на 60-70%% сили з 1 хвилиною відпочинку; 4 по 100 ярдів на 75-80%% з 30 секунд відпочинку; 5 по 50 ярдів на 90-100%% з 20 секунд відпочинку; лопатки плюс буйок; дощечка.
Ввечері – біг 6-10 км на 50-60%
Вівторок
Вранці – біг 10 км з парою крутих і затяжних гірок. Думаю замінити цей біг на віньяса-йогу (аштанга-віньяса), бо все одно сенсу саме ця пробіжка ніякого не має.
Ввечері – біг 10 км з парою крутих і затяжних гірок на 60-70%%
Середа
Вранці – плавання з точно тією ж програмою що й у понеділок
Ввечері – велоклас (тренажери у залі). Заняття з групою де інструктор намагається імітувати спрінти і гірки. 45-50 хвилин на 70-80%%. Коли буде тепло можна замінити на поїздки з групою.
Чертвер
Вранці – легкий біг 3-5 км на 50%
Ввечері біг: розминка, 4 рази по милі (1.6 км) зі збільшенням швидкості на кожному інтервалі від 5:50 до 5:40 на милю (3:45-4:00), відпочинок 3 хвилини, 2 км.
П’ятниця – день відпочинку
Вранці – легкий біг 3-5 км на 50%. Власне логічніше йогу було б робити саме тут, але не вдалося поки що знайти підходящих класів.
Ввечері баня. Ну не те щоб баня, але принаймні 3-4 заходи в парну та/або сауну. Тренуємо серце і даємо відпочити м’язам.
Субота – відпочинок після бані, важкі тренування протипоказані.
В середині дня довге плавання – 2-2.5 км на 50-60%%
Неділя – так звана LSD (Long Slow Distance), довга повільна дистанція.
Вранці – 21 км на 75% (десь за 1:45-1:50). Кожен третій тиждень 32-35 км. Перед та після змаганнь 15 км ще повільніше. Іноді замінюю на 50-80 км велосипеду у нешвидкому темпі.
Як бачите у мене практично відсутні велотренування. По-перше тому що немає особливої можливості і часу, особливо зимою. А, по друге, велосипед у мене самий слабий і тому задоволення і від нього найменше отримую. А отже і бажання крутити педалі небагато
В цілому пробую працювати і над витривалістю, і над швидкістю. Але часу зовсім не вистачає, а ночами інтервали не сильно поробиш, тому доводиться робити що вдасться.
Дуже задоволений результатом бо саме на нього і цілився.
Це вже в п’яте біжу Сіетльський марафон, але вперше повний марафон у Сіетлі (до того виключно половинки бігав). І цього разу Олена теж бігла, половину, навіть покращила свій попередній результат більше ніж на 10 хвилин, але про це сама якщо захоче розкаже.
Фотографувати не було кому (зробив пару кадрів на старті Олени у натовпі та вона мене на фініші), тож дивіться на те що є, з часом як знайду ще світлини в інтернеті то опублікую теж.
Весь тиждень було доволі холодно і майже безперервно йшов сильний дощ, тож і прогноз на вихідні був невтішний. Але прогноз не справдився і день для бігу був класний, з ранку трохи прохолодно, а потім сонце, безхмарне небо, температура десь +8, вітру нема.
У Олени старт був в 7:30, тож ми знаючи яка тягучка на під’їзді до Сіетла буде (марафонці забивають дороги) виїхали трошки раніше. Центр Сіетлу це і так мішанина коротеньких і вузеньких вуличок, а тут ще й суцільні об’їзди, ремонти доріг, коротше ледь знайшли де запаркуватися і пішли на старт.
А на старті як завжди черги в туалети (десятки, а то і сотні кабінок навколо старту), народ одягнений хто як (одні в трусах і майках, ішні в куртках-кофтах-шапках-рукавичках) бігає, розминається, їсть, п’є і взагалі забиває собою місце старту.
Ось вже і гімн заспівали. Олена роздягається, забираю речі. Далі вона пробивається до таблички 2:20 – на дистанції біжать пейсери, такі люди що тримають темп щоб фінішувати за певний час. Дали старт, середина групи де стоїть Олена починає як пінгвіни у метро дрібними кроками рухатися уперед. Якісь 2-3 хвилини і от вже і вони побігли.
Я йду здавати речі, починаю розминатися, жую пару “цукерок” з калоріями, ковтаю пігулки з сіллю, роздягаюся, здаю свої речі, йду на старт.
Знаходжу своїх пейсерів (3:15), стаю трошки ближче до старту. Гімн, страт, побігли.
Перші милі проходяться доволі легко – прохолодно, переважно з гірки, багато людей біжать занадто швидко. Намагаюся бігти не швидше за 7 хвилин на милю (а треба щоб середня швидкість була 7:26). Ось мене наздоганяють мої пейсери з групою, пристроююся до них.
На милі 5-й десь несподівано до нас приєднується мій знайомий (Макс, привіт!), біжимо разом, трошки навіть спілкуємося. Десь на 7-й милі вирішуємо відірватися від пейсерів і йдемо вперед.
Говоримо все менше, але біжиться добре, поки що нічого не турбує сильно. Забігаємо у парк де робимо 5-кілометрове напівколо, десь тут і є половина дистанції. Макс вирішує трохи скинути швидкість, я ж думаю ще пару миль потримати темп і там подивитися як піде. На виході з парку обганяю пейсера з табличкою 3:05 який зійшов з дистанції. Через милю десь мене обходять хлопець із дівчиною за якими я вирішую триматися і тримаюся таки доволі довго.
Починаю відчувати втому і що ноги напрацювалися вже. Милі на 18-й вперше бегу попити, через ще пару миль беру енергетичний гель, на наступній станції знову попити і тут вже відстаю від хлопця і дівчини які мене вивозили майже 8 миль.
А тут вже і гірки починаються… На диво проходю їх доволі добре. Це миля 21. Далі вниз, потім знову затяжна гірка дорогою що постійно вихляє. Отут вже стає зовсім важко, починаю рахувати милі, пів-милі, ярди і фути.
Нарешті миля 24, більше таких довгих підйомів не буде. І тільки я почав радіти що моя постійна проблема на довгих дистанціях біль у боці схоже не з’явиться як вона і почалася. Пробую йти, бігти повільніше, затискати бік пальцями, але допомагає слабо. Проте схоже те що я з’їв гель і попив спортивний напій відсуноло його появу на 2-3 милі. Наступного разу треба починати пити і їсти раніше (а не хочеться ж!).
Ну от якось так напів бігом напів ходою вже майже змирився з тим що знову не зроблю 3:15. Наздоганяю хлопця із дівчиною які так добре мене везли кілька миль до цього – вони йдуть спокійною ходою і говорять, схоже нікуди не поспішають.
І тут мене обходять “мої” пейсери які розгубили всю групу і біжать вдвох (на них спеціальні яскраві футболки де написано “пейсер”) з “моєю” табличкою 3:15. Зціплюю зуби і біжу за ними. А ще 2 милі…
По центру Максим, це десь 10-та миля:
У боку болить – то зупиняюся і йду кілька метрів, то кидаюся їх наздоганяти. Причепляється до них ще один хлопець. За милю до фініша вони нам кажуть що ми випереджаємо графік на 1 хвилину і “у кого є сили біжіть вперед”. Тут зовсім від них відстаю і йду. Але ж фініш ось вже скоро! Починаю бігти зігнувшись навпіл. Перед поворотом на стадіон є невеличка гірка де я бачу пейсерів метрів за 40 перед собою. А лишилося метрів 300. Починаю ігнорувати біль і намагаюся їх наздогнати. Десь вже на полі стадіону наздоганяю і обходю. Дивлюся на таймер і бачу 3:14:щосьтам! Ура, я це зробив!
В цілому це стаття про те яких успіхів може досягти в тому числі в організації екстремальних змагань талановита, розумна, і аморальна як сам Стів Джобс людина. Але про все по порядку…
Екстремальні змагання, або по нашому біг з перешкодами, армійський тест, це спорт що швидко набирає популярність в усьому світі останні роки і скоро може почати відбирати прихильників у триатлона, біга та велоспорту. Ідея проста як двері – довга дистанція (5-20+ кілометрів) з перешкодами: ями з багнюкою, слизькі перекладини, сітки, круті гірки, підземні лази, вогонь, електричні розряди, льодяні вани і так далі. Особливість цього спорту що в ньому не змагаються за перше місце, а борються щоб просто закінчити дистанцію. При цьому самому пройти дистанцію часто неможливо і потрібна допомога інших учасників (наприклад щоб нести деревину, чи видертися на стіну).
На подібних змаганнях трапляються смерті, а переломи, серцеві напади та інші ушкодження взагалі трапляються гарантовано на кожному старті. Тому усі учасники підписують багатосторінкові форми де підтверджують що на все йдуть добровільно і ніяких претензій до організаторів не матимуть. А стартові внески наближаються за розмірами до триатлонів світового рівня.
Віл Дін, що з нуля побудував бізнес який приносить 70 мільйонів доларів прибутку на рік є відомою і найбільш ненавидимою особою.
Англієць, ще коли був студентом Гарварда прийняв участь у кількох марафонах і триатлонах і в нього тоді і виникла бізнес-ідея. Полягала вона в тому що ці види спорту дещо нудні, а учасникам можна було б запропонувати щось таке ж важке, але набагато більш цікаве.
Представлений бізнес-план забракували професори, але Дін таки почав бізнес у 2009 вклавши $8000 в рекламу на Facebook. Наступного року він вже мав 20 змагань в США в яких прийняли участь 41 тисяча людей, а в 2011 на 150 змаганнях по всьому світу стартували півтора мільйона учасників.
Це ще більш дивно враховуючи те що вийшов він на ринок (а почав з США не дарма – саме там усі гроші в спорті) де вже кілька років успішно проводилися подібні змагання.
Коли Дін працював над своїм дослідженням в університеті він дізнався про змагання яке вже більше 20 років у своєму маєтку проводить ексцентричний британський міліонер Біллі Вілсон. Ексцентричний тому що одягається у військову форму 19 сторіччя, називає себе Містер Миша і взагалі виглядає мультиплікаційно у свої майже 80 років.
Змагання називається Tough Guy (Крутий чувак) і по суті і є тим самим класичним армійським тестом.
Дін, який був тоді на 2-му курсі домовився з Вілсон про проведення “маркетингового дослідження”. Він усе фотографував, говорив з учасниками (чому вони приймають участь, що хотілося б покращити). Та ж саме він робив для організаторів подібного змагання в Німеччині – Strongman Run. З досліджень він виніс для себе те що учасники особливо цінують ті моменти коли мусять допомагати одне одному, а також хотіли б показати оточуючим що вони фінішували у такому складному випробуванні (футболки, кружки, наліпки на машини – нічого цього не було). Більше того – Дін отримав доступ до фінансових документів про те як і скільки коштували перепони, як усе будується і таке інше.
Коли прийшов час презентувати роботу Дін зробив дві майже ідентичні версії, різниця була в тому що в бізнес плані для Гарварда він пропонував розширювати бізнес, Вілснону ж (який і так був невисокої думки про студентів з бізнесу) запропонував нічого не міняти.
Кампанія в США почалася дуже брудно і агресивно, у світі спорту і джентльменського ставлення одне до одного так було не прийнято. Змагання назвали Tough Mudder (Крутий забрьоханець).
Одного дня під час Spartan Race (зараз №2 в цьому спорті) учасники побачили над собою літак з рекламою “Думаєш це важко? Спробуй Tough Mudder!”. У Facebook усім хто ставив лайк Spartan Race приходило повідомлення з текстом “Тобі подобається Гонка Спартанців, але давай будем чесними – це просто веселе і не важке змагання. Якщо шукаєш щось справді важке – спробуй Tough Mudder”. В повідомленні був код з яким можна було отримати знижку на стартовий внесок. В результаті Facebook мав втрутитися і пригрозити видалити сторінку якщо все це не припиниться. Тим не менш на перший же старт вдалося зібрати 4500 учасників (ще раз доводить що хороший менеджер потрібен у будь-якій справі).
Нове змагання пропонувало послуги татуювання та “екстремальні” зачіски на старті та фініші, проводилися конкурси на найкращий костюм і взагалі прибравши боротьбу за місця вдалося досягти того що усі відчували себе приблизно однаково рівними. Не дивлячись на всю неприглядність ведення бізнесу (а там набагато більше випадків) учасникам в даному випадку саме це і подобається – вони хочуть чогось суворого, жорсткого і агресивного. На саме цих змаганнях жінки складають 50% учасників.
Мабуть не дивно що після такого агресивного початку Дін зненавиділи інші учасники бізнесу і почалися суди.
Англійський міліонер справедливо вказав що у нього вкрали формат змагань, логотип і навіть кольори. І навіть в своїй рекламній кампанії Дін використовував відео і фото його змагань. На що Дін відповід що армійські перешкоди використовуються вже пару сотень років і на них ніхто не має ексклюзивного права, а щодо відео і фото то вони були у публічному доступі. В кінці кінців компанії домовилися таким чином що Дін виплачує Вілсону 750 тисяч що на той час вже було копійками для його бізнесу.
І тут же Дін подає в суд на Spartan Race говорячи про те що у нього (!) вкрали ідеї перешкод. Коли суд не задовольнив його претензії то він почав говорити про те що у тих Спартанців перешкоди будує невідомо хто, а у його компанії мільйони вкладені в дизайн. На його нещасть засновник Спартанців має діючу ліцензію будівельника за якою має право навіть будувати хмарочоси.
Інший прийом придуманий молодим бізнесменом полягав у тому щоб назначити змагання в той же день і в тому ж місці де і конкуренти. Після питання “що за фігня” Дін казав що він просто не знав що конкуренти там же і тоді ж проводять змагання і пропонував одні змагання зсунути трохи назад, а інші вперед. Звісно потім свої він зсунути забував і збирав більше учасників ніж ті хто постійно змінює дати.
Або дізнатися у конкурентів їх плани на майбутнє (ми ж усі в спорті джентльмени і робимо одну справу), зареєструвати свій страт раніше і примусити конкурента через суд відмінити свій старт.
В той же час на всі обвинувачення Дін відповідає в стилі “це без мене так придумали, я сам в шоці”. В той час коли інші компанії з ним завзято судилися він постійно переносячи дати слухань організував, наприклад, старт в Австралії де взяли участь 25 тисяч (!) учасників.
Отак от історія не спортсмена, а бізнесмена. Традиційно спортивні компанії та змагання очолюють колишні спортсмени і поведінка і відносини між собою у них відповідні – взаємоповага, віра на слово, спорт важливіше за бізнес. Дін же приніс щось нове, агресивне і аморальне, але народу подобається (по суті яка різниця як саме називається старт якщо його добре організовано і проводять вчасно).
Гарвард теж не в захваті від таких способів ведення бізнесу своїм випускником і навіть скликали комісію яка розглядала всю цю ситуацію. Висновок такий – Дін безумовно талановитий і успішний бізнесмен, але ми не хочемо щоб він був зразком для наших студентів. Тому вони вирішили ще поспостерігати що і як він робить і навіть говорять що можливий такий варіант коли його виключать з випускників Гарварду.
І трохи цифр:
Tough Mudder – річний прибуток $70 міліонів при стартових інвестиціях $20 тисяч
Spartan Race – річний прибуток $50 мільойнів при щорічних інвестиціях $10 мільйонів
На цьому вашому рафтінгу я був усього пару разів. Знаю деяких людей що є страшенними фанатами цієї справи, я ж… Ну скажімо так – процес мені подобається, але те що кудисить треба їхати, переодягатися, тягнути човни, трошки пливсти на човні і потім все у зворотньому порядку вбиває всю веселуху.
Перший раз поїхав на нього влітку 2008-го.
Є у нас тут річки в горах на яких можна весело поплавати. Мене кілька разів питали про складність. Нічого в цьому не розумію, але думаю що мінімально можлива. Кілька “ям”, трошки бризок, можливість поплавати. Ну та і ніхто ризикувати не буде везучи непойми яких людей на складні ділянки.
Другий раз їздили минулого літа з іншою командою. І я лише підтвердив свою думку що це весело, але забирає чорті скільки часу.
В одну сторону їхати 2.5-3 години. Потім підписали документи що не маємо претензій у випадку чого, сіли у шкільні автобуси, поїхали на старт, пройшли інструктаж і у воду.
Ну а взагалі то цей пост для мене це в першу чергу можливість опублікувати світлини з якимось текстом
Враховуючи те що більшість людей має дуже приблизне уявлення про те як курувати човном інструктор кожного з них учить устього трьом командам: гребем вперед, гребем назад, не гребем.
Течія несе човен і основна задача інструктора тримати його приблизно по центру річки.
Тобто в основному просто “пливемо”, іноді реагуємо на команди “праві гребуть вперед, ліві – назад”. Проте коли трапляються “ями” в які човен просто рушиться то доволі прикольно. Ще класно коли на човен налітає велика хвиля.
В один момент гребеш як положено, а через мить або підлітаєш так що до води не дістаєш, або усі руки у воді і ледь витягуєш те весло.
А, ще треба вміти синхронно грести
Взагалі то як хвилею перегне за бірт (ногами тримаєшся за спеціальні петлі) то піднятися без допомоги дуже нереально. А як випадеш то вже і не наздоженеш. Тим більше небезпечно випадати там де стрімка течія і багато каміння – переламає всі кістки і затянге на дно так що і кліпнути не встигнеш.
Я так розумію що на складних “маршрутах” уся команда має добре розуміти як керувати човном і кому що робити без особливих команд. Ну і каску треба носити. У нас там все просто і легко було, проте як починає кидати і крутити то страшнувато.
Ще гірський велосипед у планах, яке небудь каное чи байдарку також би освоїти. І скелелазання. І у походи знайти час ходити… І взагалі хотілося б пригодницькими гонками зайнятися.
Просто людям цікаво порівняти що вони роблять з тим що роблять інші.
