Готель побудований прямо на руїнах величезного храму. Статуї та картини в коридорах XVIII сторіччя та більш пізні.
Місто Антигуа колись було столицею Гватемали і усієї Центральної Америки (Гватемала свого часу була найбільшою за територією державою в регіоні). Але з нею сталося те що і з іншими столицями – неодноразове руйнування землетрусами. Проте найгірше сталося коли з гір на місце зсунулася купа землі і фактично зрівняла місто з землею.
З часом місто відбудували і воно перетворилося на туристичну принаду – у місті найстаріші діючі в країні церкви та монастирі. Також проживати в ньому дорого для гватемальців, бруківка та майже відсутність машин, мала кількість людей, дорогі магазини та кафешки роблять це місто ідеальним міцем відпочинку від галасу.
Оригінальні твори як ось ця картина на дереві висять просто в коридорах готелю.
Деякі будівлі міста розібрали і перевезли в нову столицю де і відбудували наново. Антигуа ж довго лишалася малонаселеною і лише відносно нещодавно стала розвиватися як туристичне місце.
Навколо міста яке знаходиться між великими горами в основному фермери вирощують кукурудзу та каву. Також тут видобувають жад і виготовляють з нього фігурки, кільця, амулети, тощо. За часів майа жад використовувався як прикраса лише правителями.
Деякі коридори готелю є колишніми кімнатами монастирів чи церков навколо.
Кількість церков та монастирів просто вражає. Не всі з них функціонують. А один найбільший, що був розміром з квартал відновлено лише на 1/8 – усе інше масивні руїни в яких знаходяться музеї, магазинчики та майстерні.
Що стосується будівель – власники мають утримувати зовнішні поверхні в їх близькому до оригіналу вигляді. Тобто ніяких змін кольору, стилю, пластикових дверей та вікон, ніяких антен та кондиціонерів. Всередині ж усі вільні перебудовувати усе як хочуть. І це виглядає добре.
Суміш фрагментів старовини та сучасного зустрічається постійно.
Що стосується вартості проживання у місті то ціни за найдорожчий і найбільший готель ті самі, що і за найкращий готель в столиці – в районі $100 за ніч. Їжа в ресторанах коштує трошки дешевше ніж в США.
Натомість ви отримуєте автентичну старину, тишу та відсутність машин, малолюдність, розслабленість та пасторальність в цілому. Не дивно, що десь половина усіх кого ми бачили були туристами. Але навіть і туристів тут не багато і ніде не було нічого і приблизно схожого на натовп.
В руїнах церков іноді проводять служіння та церемонії.
На мою думку краще провести більше часу в Антигуа ніж в Гватемала Сіті – тут є що подивитися і це дійсно буде відпочинок. В той час як в столиці гамірно, галасливо, та доволі бідно і брудно.
Антигуа до речі знаходиться в одній годині машиною від столиці, а відповідно і від аеропорту (у них міжнародний аеропорт прямо в межах міста).
А навколо міста є кілька відомих трас для гірського велосипеду та кілька кавових ферм щоб їх відвідати. Що ми і зробили б якби лишилися тут на ніч хоча б.
Папуги в руїнах-готелі.
На цьому власне я і завершу, бо були ми у місті усього кілька годин і чогось суттєвого більше додати не можу.
Зверніть увагу на вулкан на задньому плані – потік бруду з такого колись зруйнував місто.Частково зруйнована діюча церква з мощами якось місцевого святого всередині.Це не рукомийники – сюди приходили прати. Так, прямо на центральній площі.Тут збираються люди які сподіваються на чудове одужання, а також свяченики цієї церкви надають безкоштовні медичні послуги.Руїни найбільшого храму настільки велики, що ними гуляєш як містечком.Один з відновлених фрагментів великого храму.
Отже після огляду Ішемче де ми провели приблизно годину ми попрямували до нашого готелю на озері Атітлан.
Озеро майже 5 км діаметром (так, воно приблизно кругле), з прісною прохолодною водою, оточено горами висотою 3-3.5 км та само знаходиться на висоті 1.5 км.
Крім кількох крихітних винятків берег озера надзвичайно крутий по всьому періметру – кам’яні тераси круто обриваються вниз і одразу глибина пару метрів. Тобто пляжів практично нема. І все житло тулиться боком на скелях, а причали побудовано на стовпах.
Причому готи настільки круті, що одразу деруться вгору – наче пройшов усього 100 метрів, і піднявся теж майже на 100.
Причал готелю в якому ми жили – доступ лише з води.
З більшості таких готелів та приватного житла можна дістатися лише з води. І хоча є якісь доріжки для хайків перейти на іншу сторону гір ними не вийде.
Усі готелі і дома доволі маленькі. І хоча мають кілька поверхів це не надто збільшує їх площу – кожен поверх доволі невеликий. Так наший готель мав 4 поверхи, але при цьому лише 6 кімнат.
Кімната відпочинку на 4-му (найвищому) поверху готеля займає весь поверх і 75% її площі помістилося в кадр.
Вода у озері дуже чиста і не має ніякого запаху. Але при цьому в ній практично нічого не живе. Поодинокі рибалки у дерев’яних каноє показували нам жменю крихітних рибок яких вони ловлять. Також те, що живого тут небагато підтверджує відсутність чайок та зовсім невелика кількість качок.
Хоча коли ми підплили до протилежного берегу то бачили кілька буйків які тягнули спіймані у ловушки риби. Проте не схоже, що тут можливий якийсь промисловий вилов. І навіть у місцевих ресторанах риба практично відсутня у меню.
Оглядова площадка на невеличкому піку 2 км.
У нашому готелі готували доволі добре, але ми з’ясували, що готують вони лише вегетаріанські страви. Та і ціни були майже американські. Тож ми кілька разів їли у сусідньому місті Санта Круз ла Лагуна до якого по вузькій доріжці понад водою можна дойти за 10-15 хвилин.
Сама доріжка проходить через інші готелі, ресторани та приватне житло – усе крихітне.
І місто розташоване на таких крутих схилах, що для того щоб туди піднятися на якісь 300 метреів треба пройти майже 1 км зігзагами. Ми не переймалися робити це під палючим сонцем і сідали у кумедні мотоцикли таксі які довозили нас за 20 кетцалей (десь 2 долари).
Початок підйому на доріжку, що йде по національному парку і виходить прямо з нашого готелю.
Окремо скажу про сонце. Хоча було не спекотно (в районі 20 градусів) сонце пекло так сильно, що будь-яка неприкрита шкіра була темно-червоною вже ввечері (а ми спеціально не загоряли), а за кілька днів вже облазила. Тож треба закриватися по максимуму.
І так само як і в Гватемала Сіті якісь повітря на озері була доволі поганою. Не знаю через що – виробництво, чи пожежі, але жодного разу якість не була на зеленому рівні. І лише через це я би не розглядав цю місцину, та і країну взагалі як місце для тривалох відпустки не кажучи вже про місце проживання на пенсії.
Доріжка вздовж берега по приватній власності.
В готелі у нас була можливість брати кайак чим ми і користалися. Один раз поплавали вздовж берега пороздивлялися види (дуже красиво). А другий раз вже попливли через усе озеро на інший берег.
Під час цих плавань ми якраз і обгоріли. А на іншому березі дізналися, що там усе в приватній власності і вийти на берег по хорошому нема де (тобто ні міста ні якогось суспільного причалу нема). Тож ми трошки потинялися і через 5 хвилин попливли назад.
У деяких готелів дуже красиві і різнокольорові клумби місцевих рослин.
Проте в цілому ми залишилися дуже задоволеними – тут надзвичайно спокійно і за бажання можна лишатися в своїй кімнаті та їсти в готелі і повністю уникати контактів з людьми та перебувати у відносній тиші. Додайте до цього неймовірні види (хоча і затягнуті легким димом практично завжди) і вийде чудове місце для релаксації.
Також обов’язково сказати, що людей тут доволі мало і навіть у місті таке відчуття, що всі кудись виїхали. Тобто ніколи не буде натовпу і галасу, що не може не сподобатися якщо ви тут щоб насолоджуватися видами.
Вид на місто Санта Круз ла Лагуна з найвищого даху міста.
Що стосується занять спортом і фізичною активністю. Бігати не вийде – просто нема де. Гірки настільки круті (до того ж висота 1.5 км нагадаю), що осмислено бігати не вийде ніяк.
Я трошки плавав, але є дві проблеми. В першій половині для сонце світить під таким гострим кутом, що сліпить повністю в яку б сторону не плив – сліпить або на вдоху, або коли намагаєшся побачити куди пливеш. В другі же половині дня стабільно піднімаються високі хвилі і нормально плавати в них не вийде. Ми навіть на кайках у ті хвилі вирішили не лізти.
Пірс нашого готелю переходить в площадку для сонячних ван.
Можна плавати на каяку чи дошках, але лише в певній половині дня. Це ми і робили і нам сподобалося.
Що стосується походів то довгі треки є на іншому березі – два нещодавно активних вулканів по 3.5 км висотою. Але там місцеві банди оббирають туристів. І хоча від них можна відкупитися за відомою зарані таксою все одно ризикувати не хотілося – пишуть, що вони з мачете і зброєю і можуть відібрати електроніку і навіть взуття. Як на мене не варте воно того.
Так будуються на березі заповзаючи кількома поверхами вгору по скелі.
Ще варто зауважити, що як це і буває в горах темніє тут рано і дуже швидко. В 5:30 починає сіріти, а в 6 вже повністю темно. І так само стає світло за кілька хвилин – була ніч, а ось вже день.
Такий відносно плаский берег виходом до води зустрічається дуже нечасто.
По дорозі з аеропорту на озеро Атітлан (в наступному пості про нього) ми зупинилися на розкопаному місті Ішемче (Iximche). На відміну від інших міст майя як Чічен-Іца чи Шанантуніч комплекс Ішемче має цілий ряд відмінностей.
По-перше, час його створення та функціонування – так званий пост-класичний період майа, тобто з XII до XVI сторіччя. По-друге, місто населяло усього кілька десятків людей – представники правлячих родин. А простолюдини в місто не допускалися і лише слухали перекази про події у місті. По-третє, кожна родина будувала свій набір одних і тих же храмів (Сонця, Місяця, Вітру та Вонгню). Тобто в місті в прямому сенсі кілька майже ідентичних копій храмів.
Четверта відмінність – кам’яними були лише фундаменти та іноді частини стін. Усе інше було зроблено з дерева.
Сходинки спеціально зроблені вузькими – по них треба було ходити виключно боком щоб бути повернутим обличчям до Сонця.
Взгалі цих відмінностей як дрібних та і значних набирається достатньо практично в кожному аспекті щоб вважати Ішемче цілком окремою цивілізацією. Але це не так, це просто було дійсно просто специфічне місто майа.
Так наприклад відомий футбол майа тут мав свої модифікації. Дивитися його вживу мали право лише члени правлячих родин, а простолюдинам хід подій передавали танцюристи на спеціальних площадках. Гра могла тривати без зупинки від кількох хвилин до кількох днів. М’яч вагою майже в 10 кг можна було відбивати лише стегнами чи плечіма. І те кого страчувати – переможців чи тих хто програв вирішував верховний жрець після кожного матчу (бути страченим за результатами гру було величензою почестю для гравців).
Місто відкопупали з “глибини” в 5-6 метрів – до рівня дерева на вершині храму.
У місті було водопостачання з гір через спеціально зроблені канали у скелях та стінах. Так само було зроблено і каналізацію. Місця проживання родин були розмежені між собою каналами між якими перекинуто кам’яні мости. В кожному приміщені було десятки кімнат включно з кухнями та ванними.
Щоденною роботою мешканців міста було проведення рітуалів про хід подій яких простолюдинам потім розказували спеціальні люди.
Були і людські жертви: полонених ворогів страчували з приниженням (відрубали голову і ставили перед входом щоб наступати на неї), а зі свого населення страчували добровольців (велика честь для родини) виймаючи серце на алтарі.
Алар на якому виймали серця у добровільних жертв.
Також правлячі родини займалися веденням документації велику кількість якої знищили іспанці, але багато чого і збереглося.
Зараз комплекс відкритий і безкоштовний для відвідувачів, але крім пари щитів будь-які інформаційні матеріали відсутні. На вході пасуться дикі екскурсоводи ($25 за годину у англомовного гіда). При цьому англійська у нашого гіда (а він там був єдиний) така, що крім власне завченого тексту він практично нічого не міг сказати і нас не дуже розумів.
Доступ туристів обмежено лише на пару храмів, але за цим ніхто не слідкує.
Постійною проблемою міста були нескінчені війни – місто контролювало регіон з приблизно 80 тисяч населення і концентрувало в собі багатства. Тому його постійно хотів хтось завоювати. Але пост-класичні міста майа будували на крутих схилах і атакувати їх було дуже складно.
Тобто ось це маленьке місто з кілька десятками захисників могло протистояти сотням атакуючих – ті мали дертися в неймовірно круті схили хоч з якого краю.
Фундамента та межі будинку однієї з правлячих родин. На цих кам’яних бар’єрах стояли дерев’яні і стіни.
Сьогодні місто є центром релігійних ритуалів релігії під назвою Космологія Майа – це відновлена релігія майа (яка ніколи не була єдиною релігією). Величезна кількість богів з яких кілька вважалися головними, але в кожному регіоні в різний час перевагу надавали різним богам.
Ритуали проводять ледь не щодня – приносять в жертву (спалюють) кукурудзу, куряче м’ясо, яйця, спеції і таке інше. Ритуали проводять спеціальні люди (щоб стати священиком треба народитися в певний час певних дат) і служби є вільним тлумаченням міфів. Під час ритуалів “священники” говорять, що в голову прийде – інтерпретують якісь події, дають поради, тлумачать свої сни і так далі.
Зйоми просять не проводити, тому ми і не стали це знімати. Але виглядає все дуже буденно.
Зі слів нашого гіда до 70% населення практикують саме Космологію Майа. Інші 30% – преважно християни (католіки та протестанти) та трошки інших релігій.
Як і будь-які піраміди майа їх зроблено з землі і потім обкладено камінням.
З Ішемче викопали та вивезли все що можна (записи, кереміку, інструменти та інше) і зараз це місто просто так собі стоїть під небом і крім залишків каміння практично не має що показати.
А з іншого боку тут можна ходити де завгодно і скільки завгодно, чого не можна зробити ніяк в тій же Чічен-Іці.
А тут був ринок з якого простолюдини і могли бачити місто та площадки з танцюристами які переказували хід футбольного матчу.
Майа не є єдиним народом, принаймні самі вони себе чітко ділять на 21 групу племен. У кожної групи є своя мова. І лише від нещодавна діти кожної місцини почали вчити рідну мову в школах разом з іспанською. Також вчать письменність майа.
Мови треба сказати відрізняються дуже сильно. Не лише словниками (абсолютно різні за звучанням слова для одного й того ж), але і тим як будуються речення. Тобто настільки різні як українська і англійська, а не як українська та російська наприклад.
Копія кам’яної стели яка розповідає про одну з воєн. Гід прочитав трошки і показав як воно читається взагалі.
Ще одна особливість міста про яку щойно згадав – кам’яні стіни було поштукатурено. Шар товщиною до 10 см ще деінде зберігся. І це дійсно щось не типове для міст майа – замість вирізьблених обличь та зображень тут були поштукатурені стіни. Мабуть виглядало просто фантастично для мандрівників з інших міст.
Працюючи з дому починаєш трохи дуріти, що ще більше впливає коли спортивні старти відмінені (як у 2020-му усі мої заплановані IronMan старти було кілька разів вже перенесено). Тож ми почали дивитися, що б його таке можна зробити. І вирішили замість шукати активний відпочинок просто поїхати в тепло на сонечко. Так і вибрали подорож до озера Атітлан в Гватемалі.
Перельот з Сіетлу до Гватемала Сіті (столиця країни) займає в 8-9 годин (плюс час на пересадку). Авіакомпанії іноді у літаках залишають вільні місця між пасажирами, що дуже допомогає комфорту. Але роблять це не всі – хороша компанія Delta так робить (ними ми летіли в Гватемалу), а жлобська American Airlines забиває літаки під зав’язку.
У літаку весь час обов’язково сидіти в масці і їжу вже не розносять. Лише видають пляшку води та пачечку сухих претцелів. Я в дорозі подивився кілька фільмів: на літаках Delta передивився “Шоу Трумана” та “Рік та Морті“, а на літаках American (на одному не було екранів взагалі, а на іншому вони працювали через один) 22 Jump Street та нові “Качині історії”.
Міжнародний аеропорт розташовано прямо в місті. І треба сказати, що місто спроектовано дуже погано, жахливий трафік, всюдисутні мотоцикли які не дотримуються ніяких правил. Додайте до цього майже повню відсутність світлофорів та звичку водіїв міняти смугу кожні кілька секунд і приблизно уявите собі хаос який коїться на дорогах.
Проте варто сказати, що якість доріжного покриття та розмітки значно краща ніж в Жовтих Водах та навколо – доволі якісний асфальт без ям, з мінімумом тріщин, та ще й з розміткою. І такі дороги не лише в столиці, але і у доволі віддалених районах без великих міст.
Другий великий мінус – якість повітря. Через те, що країни високогірна (столиця на висоті 1.5 км) та міста як правило оточені високими горами повітря в них загазоване. Ми постійно моніторили якість і жодного разу не бачили щоб вона була хоча б задовільна – практично завжди повітря, навіть у віддалених районах таке, що не рекомендується займатися будь-якою фізичною активністю. Для тих хто користується моніторами типу AirIQ скажу, що якість завжди була вище 100 (нормальним вважається повітря з показниками від 0 до 50) – AQI Basics | AirNow.gov.
Не додає користі і велика кількість так званих курячих автобусів – вони не лише безумно ведуть себе на дорозі, але і дають такий чорний та густий вихлоп, що навіть кондиціонери в машині захлинаються від нього.
І хоча це столиця на мою думку проводити в ній якийсь значний час не варто. В країні є кращі місця та старі міста куди варто їхати в першу чергу. Про одне з таких в наступному пості про подорож.
Також треба сказати, що місто погано спроектовано і багато що виглядає чи просто бідно, чи недоречно. І в ньому навіть нема туристичного автобусу сівши на який можна було б оглянути місто. Натомість ми найняли гіда з машиною і він нас водив і возив по найбільш визначних місцях, яких виявилося небагато. І на мою думку Кіто є значно цікавішим містом, хоча і там нема що особливо дивитися.
В країні дуже багато бідних – це переважно майа які живуть у сільських районах і зайняті вирощуванням кукурудзи. Ще 10 років тому більшість з них були не письмені і не володіли іспанською. Тобто в прямому сені ніяк не комунікували з державою. Зараз у кожному регіоні разом з іспанською державною вчать також одну з 21 мов майа. Але єдиною офіційною є іспанська. І більшість майа досі мають в середьному 3 класи освіти. Тобто розрив між містом та селом неймовірно великий.
Країна має 18 мільйонів населення з яких 5 мільйонів живе у столиці. Середня зарплатня згідно офіційної статистики складає $600 на місяць, але згідно нашого гіда несправді ближче до $450. Основними високооплачуваними професіями є туризм та вирощування кави і кукурудзи.
В історії країни багато воєн та масових вбивст – в той час коли США підтримували прозахідний уряд СРСР та Куба постачали місцевих комуністів зброєю. Армія країни через те, що практично ніхто не володів мовами майа, а майна не говорили іспанською вважала усіх майа прибічниками комуністів. І їх просто вбивали мільонами під корінь винищуючи села (вбивали не лише усіх людей, але навіть худобу та спалювали будинки). І кілька років тому вбили священника який написав книгу про військові злочини армії.
Країна страждає від корупції та насильницьких протестів (останній навіть привів до часткового руйнування будівлі парламенту). Але зараз люди стали більш політично активними, простести частішими і без насильства. Навіть майма почали організовувати багатотисячні протести збираючись десятками тисяч в столиці.
Також Гватемала перенесла кілька надвзичайно сильних землетрусів (про те як один з них не дав Гватемалі окупувати Беліз ось тут – Беліз. Враження про країну). І були вони настільки сильними, що міста руйнувалися аж до фундаменту, а столицю довелося переносити аж 4 рази.
Зараз країна вважається набагато більш безпечною, рівень криміналу впав за останні 10 років дуже сильно і таких місць куди не радять ходити туристам дуже мало і вони як правило у віддалених районах країни.
За вартістю життя країна не дорога, але і дешевою назвати її не можна. Так вартість обіду в хорошому ресторані складе $$10-15. Бензин у них в 4 рази дорожчий ніж в США ($3 за літр), а машини та інша дорога техніка хоча і найдорожчі моделі, але все б/у.
В культурному плані Гватемала знаходиться під впливом Мексики – усі зірки, музика, серіали та інше йде саме з Мексики. І більшість людей мріє виїхати або у Мексику, або в США. Про Ель Сальвадор (крихітна наздивчайно розвинена країна Центральної Америки) тут говорять взагалі як про рай не Землі.
У підсумку – їхати у Гватемалу варто в першу чергу заради краєвидів та деяких пам’яток історії, але ніяк не для того щоб дивитися столицю.
Цього року не вийшло особливо подорожувати, а найгірше – не вийшло змагатися. Бо COVID-19. Але кілька подорожей ми таки спромоглися зробити.
Еквадор, а головне Галапагоси! Дуже, дуже і дуже хотів, і давно хотів там побувати і все побачити. Лякав довгий переліт, але вийшло все доволі непогано. А Галапагоси перевищили всі очікування.
Пустеля Ескаланте, Юта. Це була чотириденна подорож на гірських велосипедах – грунтові та асфальтові дороги, високоріг’я, пекуче сонце вдень, холод вночі, сухість, табір з палатками. Надзвичайно вдала та вчасна подорож для урізноманітнення щоденних вражень.
У доповнення посту про нашу подорож до Гальвестона хочу ще додати це відео. На ньому добре видно яке пласке і не надто високе (в сенсі кількосьті поверхів) місто, які високі та постійні хвилі і яке яскраве сонце (ми обгоріли, хоча було не спекотно взагалі):
Ця подорож у Гальвестон, штат Техас мала бути моїм першим за кілька років стартом з тріатлону, а саме – Texas 70.3 IronMan (https://www.ironman.com/im703-texas). На жаль старт відмінили (за 4 дні до) через COVID-19, але ми все одно вирішили летіти – квитки на літак і готель вже куплені і гроші не повернути. Тож зробили собі коротку відпустку у сонячну місцину.
До Хьюстона з Сіетла летіти прямим рейосом 4 години. А з Хьюстона до Гальвестону – ще годину машиною.
Саме місто не надто велике і знаходиться на кількох островах поєднаних мостами які є частиною швидкісного шоссе.
Місто саме по собі невеличке – там просто нема куди рости. Але воно ще й не високе – більшість будівль складує 1-, 2- та 3-поверхове житло у стілі чимось схожому на те, що ми бачили в Новому Орлеані.
В місті крім пляжів є багато готелів, деякі магазини, ресторани та кафе. Але чесно кажучи виглядає все як доволі розвинене село, не більше.
Поселилися ми в готелі біля якого мав бути старт. Готель цей був не так щоб далеко за містом – на прокатному байку хвилин за 10-15 спокійно доїхати. Але у самому готелі практично все було закрито через пандемію: ресторани, атракціони і все інше.
До того ж більшість учасників відмінили свої візити і ми бачили дуже мало людей усі дні. Лише в день статру якась невеличка кількість людей каталася на ТТ-велосипедах та бігали по берегу – мабуть робили частину тріатлону, що його відмінили.
В місті вражаюча кількість церков – як католицьких так і лютеранських. При цьому це мабуть найбільш капітальні будівлі в усьому місті (крім величезних готелей). Усі їх витримано в класичному (чи може готичному) стілі, всі виглядають доволі урочисто і як я зрозумів функціонують вони зараз як школи та бібліотеки.
Разом з порожніми вулицями місто виглядає такою собі декорацію для фільму про пост-апокаліпсис який ось щойно стався.
Що стосується океану та пляжів то в той час як ми там були бажання лізти у воду не виникло. Пляжі довгі – довжиною з весь острів. Але надзвичайно високі і широкі хвилі не приваблювали у воду. І ми не бачили нікого хто ризикував би плавати.
Я не зрозумів де мав би бути старт тріатлону, але сподіваюся що є якесь затишне місце. Бо інакше виглядає так, що хвилин 10-15 треба буде витратити на перші 100 метрів щоб просто відплисти туди де хвилі не несуть одразу до берегу.
Ми бачили кількох серферів, і зважаючи на те як постійно і які однакові ті хвилі (як наче повторюється кілька кадрів) дивно, що їх не було більше. Мабуть і справді океан не надто привітний тут.
Стосовно погоди – було не спекотно і температура повітря в 20-24 градуси здається надзвичайно комфортною. Але безхмаре небо та яскраве сонце обпекли нас до яскраво червоного кольору. І це треба враховувати наступного разу – поменше бути на сонці перед стартом.
Також дрібні бризки води висять постійним легким туманом у повітрі і це відчувається коли бігаєш – може спочатку бути легке відчуття нестачі повітря.
І якщо вже говорити про умови для старту то треба згадати, що дороги надзвичайно пласкі і знайти гірку навіть кілька метрів висотою не так просто. Якість асфальту доволі непогана – він цілий, але часто з великими елементами. Тобто не велосипеді дорога може відчуватися як доволі жорстка.
Моаб, колись крихітне і тихе містечно в пустелі зараз став надзвичайно шумним та неспокійним. Кілька років тому головну вулицю можна було переходити коли заманеться, зараз же невпинний трафік на кілька смуг суне і вдень і вночі. І саме місто швидко росте: будуються велики готелі, розширюються дороги, виникли різні місця де можна покататися на велосипедах, мотоцилах та машинах безпосередньо за містом. Ну і звісно туристів стільки, що доволі складно навіть ходити по тротуару.
Отже з Моабу ми виїхали в стонору міста Ескаланте і за якісь 4 години сіли на велосипеди і почали подорож…
Щоб одразу відповісти на питання про те які саме велосипеди: у мене був Santa Cruz Tallboy ($65 за добу), а у Олени Santa Cruz Hightower ($80 за добу). У компанії Rim Tours з якою ми вже втретє робимо подібні подорожі усі велосипеди нові і після одного сезону вони їх продають.
Більшість подорожі проходила на висоті від 1.6 до 2 км, що доволі сильно відчувалося – втомлюєшся дуже швидко без акліматизації. Також, не дивлячись на те, що на світлинах можна побачити деякі зелені рослини це надзвичайно суха місцина в якій не буває води практично ніколи. Щодня за 4-6 годин вело ми випивали по 5 літрів води і ходили в туалет добре якщо пару разів на день – усе випаровується через шкіру.
Крім того надзвичайно сильно світить, просто сліпить сонце і на небі практично ніколи нема жодної хмаринки. Вночі в затінку доволі прохолодно (все ж таки висота якась), але той затінок ще спробуй знайти. І для ночівлі потрібні теплі спальні мішки, кофти, штани і навіть рукавички. А коли світить сонце то нагріваєшся миттєво. У нас все що було не захищено обгоріло практично миттєво і ми ще кілька днів потому мали красиву темно-червону засмагу.
Ночували ми у наметах (брали свої, але можна рентувати) – їх перевозили зі стоянки на стоянку машиною підтримки. Їжу нам готували гіди яких було двоє на 8 людей в групі – смжені на вогні м’ясо, риба. А також овочі, кава, каші і таке інше. Все було здорове, поживне і смачне.
Що стосується складнощі маршруту то більшою проблемою була не дорога, вірніше не її стан, а рел’єф. Ми весь час були чи то на асфальтній чи на гравієвій дорозі і ділянки де треба мати певні вміння зустрічалися надзвичайно рідко. Пісчані ями, велике каміння, гравій та інше були добре якщо на 10% усього маршруту. Складніше було долати гірки – під таким сонцем і на такій висоті деякі затяжні гірки по кілька сот метрів, а то і пару кілометрів були справжнів випробуванням.
Звісно в нашій групі були люди різного рівня підготовки, але я просто катався туди і назад щоб сильно не відриватися від групи. І виходило нормально. Коротше нашої з Оленою фізичної форми вистачило щоб кататися в задоволення і щоб не відчувати, що занадто легко.
Стосовно видів – ця пустеля (Grandstairs Escalante) з того що ми бачили демонструє геологічні прошарки лави, донних осадів і такого іншого. І все це вивітрюється і вимивається водою і створює пейзажі в яких гори виглядають як розрізаний торт.
Деякі провалля з деяких точок мають по кілька сот метрів глибини. На жаль усі фото та відео не дуже добре передають масштаби чере те, що було надзвичайно світло. А як все це поправити не дуже хочу розбиратися. Тому вірте на слово :)
На деяких маршрутах (і ми такі коротенькі походи робили) можна побачити скам’янілий ліс. В прямому сенсі це кам’яні дерева, вірніше їх залишки – пні та фрагменти. Це дерева які колись загинули, але за мільйони років у сухому клімати органіка в їх складі була замінена залізом та магнієм. Процес схожий на те як утворювалося вугілля, але не такий самий.
Тваринне життя тут теж є, але умови назвичайно складні для виживання і вдень хоч щось живе побачити практчно не реально.
Тут є великі кішки, іноді заходять бурі ведмеді. Є лисиці, койоти, трапляються кролі, зайці та бурундуки. І звісно змії та ящірки. Змії є отруйні, але агресивних серед них нема тому їх майже не згадують як загрозу – шанс загинути від перегрівання чи дегідрації набагато вищий.
Також є птахи – орли, яструби, ворони та інші, але і вони вдень практично не літають. Усе виглядає застиглим і мертвим.
Що стосується людей то як завжди в подібних подорожах вони найцікавіші. Був у нас 76-річний колишній дипломат який працював в СРСР в часи Брежньова, займався космічною співпрацею між державами і дуже добре говорить російською.
Були дві сестри з Аляски 65 та 74 років які крутили так, що за ними хоча і втримаєшся, але розслабленим їх темп ніяк не навзеш.
Був інженер-еколог-хімік що грає у grindcore групі та його батьки (бізнесмен мульти-міліонер та художниця) у яких теж була купа цікавих історій. До речі те що вони неймовірно багаті ми зрозуміли самі. Тут не надто заведено хизуватися статками, але коли у розмові практично будь-яку екзотично місцину не згадаєш тобі кажуть “а, у нас там дім є” то стає зрозуміло усе.
В останній день ми поїхали на озеро яке штучно створили затопивши один з канйонів – зараз це відомий курорт на якому багаті люди мають яхти і проводять іноді вихідні. І у наших багатіїв звісно був дім на тому озері, яхта, водні мотоцикли і таке інше. Та і в Моабі у них було житло.
Щойно повернулися з нашої відпустки у якій ми провели 4 дні на гірських байках у високогірній пустелі Ексаланте. Але про саму відпустку напишу трохи згодом. Зараз же хочу просто згадати про нашу дорогу туди і назад.
З кількох різних причин ми вирішили добиратися до місця машиною. Серед інших причин – накататися на кілька років вперед :)
Уся дорога зайняла 2 дні в одну сторону і проходила через штати Вашингтон (де ми живемо), Айдахо та Юту (де була наша вело-пригода).
На наш подив південна частина Вашнингтону виявилася доволі рівнинною з безкраїми прибраними вже полями (схоже пшениці). На заході нашого штату вирощують виноград, яблука та груші, але про це ми вже знали давно. А от побачити пейзажі наче з України було трошки дивно.
Відмінністю проте були абсолютно ідеально гладенькі дороги на протязі кількох сотень кілометрів. І проктично без машин – у нас були по 2-3 години в дорозі коли ми бачили менше десятка машин.
Варто згадати що при цьому швидкість більшість часу у нас була 80 миль на годину (140 км/г), або навіть вище.
Штат Айдахо знаменитий своє картоплею вздовж швидкісних шосе по яких їхали ми переважно розважав нас фермами з коровами, конями та кукурудзою. Картопляних полів ми так і не побачили.
В дорозі щодня ми проводили приблизно по 8 годин. Кожну години-півтори мінялися, також заїздили на зони відпочинку які тут облаштовані кожні 20-50 км. На тих зонах можна розм’яти ноги, посидіти на лавочках, сходити в туалети (вода, мило, сушилки, туалетний папір), купити їжу та напої в автоматах і просто відпочити кілька годин.
В Айдахо наша дорого проходила теж по високогірних рівнинах, що створювало краєвиди з великою кількістю неба та пейзажами десь внизу. Тут бувають надзвичайно сильні вітри, пилові бурі та багато снигу взимку, але у нас весь час було безхмарне небо.
В Юті вже з’явилося багато гір та провалів по боках трас де скелі та каміння були переважно усіх відтінків жовтого та червного кольорів. А масштаби усього цього такі, що навіть не знаю як це описати. Ну хоча б те, що наш навігатор давав нам вказівки як “через 250 км поворіт наліво”, а ті 250 км проходять по ідеально прямій дорозі… Заснути можна.
Один з хаків який ми неочікувано знайшли – їсти в дорозі треба в місцях для водіїв-дальнобійників. Це як правило заклади вздовж великих швидкісних трас і недалеко від заправок. Звісно там буде багато усіляких Макдональдсів, Старбаксів та іншого. Але шукати треба заклади зі словами “місцевий”, “гордість” та інші.
Їжа там крім того, що не дорога, ще й дуже смачна і поживна. В меню у них як правило м’ясо – в прямому сенсі шматок свині чи теляти на кістці практично без нічого. Або може бути ціла рибина без гарніру практично. Або смажена картопля з хлібом та яйцями. Коротше те, що в Україні вважається хорошою їжею :)
На світлині вище у мене в тарілці смажений хліб (English muffin) зі смаженим беконом, яйцями та смаженою картоплею. А у Олени хліб, лосось, яйця і та сама картопля. Вартість таких страв – $$13-15. Якщо взяти шматок м’яса то ціна буде до $20.
Також варто сказати, що через епідемію велика кількість ресторанів та кафе закрита, але за яким принципом ми так і не зрозуміли. Десь можна просто сісти і поїсти як раніше. Десь (як в Старбаксу) прибрали всі стільці та столи і можна лише замовити і винести. А ще десь (як у Макдональдсах) можна лише замовити з машини.
Під час подорожі у нас не надто складалося з кавою – в готелях вона була такою жахливою, що ми не змогли її пити. В магазинчиках Юти готова кава була настільки водянистою, що скоріше нагадувала зафарбовану воду. А в пустелі та кава, що її нам готували була просто гіркою і все. І ми на диво це перенесли без особливих проблем. Я очікував, що буде набагато важче – ми регулярно п’ємо не саму дешеву і добре заварену каву. Але видно залежності поки що нема :)
Також варто згадати про ціну на бензин. Впродовж дороги вона плавала, але в середньому 87-й бензин (це в Україні здається 95-й) нам обходився по $2.40 за галон – це приблизно $0.67 за літр. Розход нашого Форіка (Subaru Forester 2016) на трасі був в районі 28-30 миль на галон – це десь від 7.8 до 8.4 літрів на 100 км. Дуже економно, по місту значно менш ефективно виходить.
Що стосується обмежень швидкості, то там де ми живемо воно складає 60 миль на годину (100 км/г). Але варто від’їхати подалі від Сіетлу як можна вже робити 70 миль на годину. А в Айдахо та Юті обмеження взагалі 80 миль на годину (140 км/г), але якщо не дуріти то можна і швидше їхати.
Дорога в сторону Юти (ми їхали у місто Моаб) була звісно більш цікавою – нові види, неочікувані повороти (це доки ми не опинилися в Юті де усе переважно ідеально пряме), а також краєвиди: гори, річки, ліси, стада, поля, ферми та містечка… все це не дає засумувати.
Може здатися дивним, що на безкраїх полях не видно ні людей, ні техніки. Але при цьому все чистенько і рівненько прибрано, ніяких куп сміття чи звалищ заліза. А виходить так тому, що 4% працюючого населення США (1.5% відсотків усього населення США) які працюють у сільському господарстві не лише забезпечують своєю продукцією усю країну, але ще і продають її в Європу, Африку, Південну Америку, Азію… Которше ще й частину усього іншого світу примудряються годувати.
Це я до того, що страждання за загубленим українським селом це якийсь мазохізм. На прикладі США добре видно, що ніякі села не потрібні, та і фермерів не треба так багато. Дайте можливість працювати, дайте дешеві кредити, захистіть законами – і там де зараз сотня колгоспників ледь виживає, там буде один фермер процвітати і виробляти більше продукції.
