Категорія: Просвітницьке

Про резюме

Якось був у мене такий пост в ЖЖ блозі, зібрав він тоді ледь не рекордну для мене кількість коментарів. От зараз його оновлюю і повторюю.

Одне зауваження – чим більше проходить часу тим менше певності я маю що розумію яким має бути хороше резюме.

Пролог

Мова йтиме виключно про резюме програмістів, не знаю наскільки все нижчевикладене може бути корисне для інших галузей.

Також пишіть свої відгуки та зауваження.

 

Резюме – це довго

У типового програміста, за моїми спостереженнями, на те щоб оновити резюме якого не торкалися пару років йде ледь не тиждень часу. Треба розуміти що неможливо сісти і написати резюме за один підхід. Тобто написати звісно можна, але читати таке ніхто не буде, просто поламаються очі на перших же рядках. Тому на резюме доводиться витрачати близько 20-30 хвилин у день. Відкриваєш його наступного дня, а там – суцільний жах, самому не подобається. Поправив, начебто краще стало, а на завтра те саме. Тому навіть якщо у вас не намічається ніяких інтерв’ю у майбутньому все одно дуже корисно час від часу оновлювати цей документ. Ось, наприклад, цей мій пост може бути такою нагодою – як закінчите читати то оновіть своє резюме :)

Якщо ж ви починаєте створювати своє перше резюме то готуйтеся до пари тижнів роботи.

Призначення резюме

Головне при написанні не забувати для чого резюме потрібно. По-перше, ви самі будете мати перед очима усю свою трудову історію. Це така собі трудова книжка де можна акцентувати увагу на тому що є найбільш важливим з вашої точки зору і що показує ваші сильні сторони.

А по-друге, треба пам’ятати про процес через який проходить резюме. Спочатку воно потрапляє спеціальним людям з персоналу (

HR’у, або “хрюші”) які витратять на ваш папірець усього кілька хвилин. Що їх цікавить в першу чергу:

  • хто ви – ім’я, контакти (пошта, ІМ), місце проживання. Адреса не потрібна, але інформація про те як з вами зв’язатися повинна бути легко видима. Досягнення вами певного віку (деяких цікавить і дата народження), якщо ви не жіночої статі, цікавими також будуть ваші стосунки із тюрмою армією – можуть забрати, не можуть.
  • На яку позицію претендуєте, які взагалі позиції вас цікавлять.
  • технології (мови програмування, бібліотеки, інструменти, тощо) яких вони (хрюші) самі не знають і які їм назвав “замовник”, наприклад тім-лід, а також кількість років досвіду з цих технологій.
  • освіта. Усю перелічену інформацію треба надати так щоб її не шукали. Якщо за кілька секунд хрюша не знайде того що їй потрібно – ваше резюме полетить у кошик для сміття з іншими такими ж. У випадку коли резюме підходячих багато – на одну позицію відберуть ті що краще виглядають. Тут просто треба розуміти що ніякі веселенькі шрифти, кольори крім чорного, фоновий малюнок, хитроформатовані таблиці і списки, більше ніж 3 стилі на сторінку не зроблять документ кращим. Навіть навпаки.

    А фото?

    Я бачив кілька резюме зі вставленою на початку фотографією. Повірте, нічого крім посмішки (хоча доброї) вони не викликають. Хоча ні, іноді можуть потравити усією командою :) Особисто я не бачу ніяких причин вставляти фото в резюме. От для чого воно там? Ви вважаєте що ваша зовнішність буде перевагою перед іншими претендентами? Чи сподіваєтеся що вас покличуть на співбесіду тільки щоб подивитися як ви виглядаєте в реалі? Фото мало б сенс якщо вам треба було б торгувати, зустрічатися з людьми чи представляти моделі одягу. Але для програміста, який може так само працювати у підвалі в одних сімейних трусах фото просто займає цінне місце на першій сторінці. І фото вашого котика теж вставляти в резюме не варто.Не варто також зловживати бейджиками курсів з технологій та результатами тестів – виглядає наче резюме студента якому немає чим більше похвалитися.

    Резюме на співбесіді

    Отже нехай ваше резюме пройшло перший етап. Тепер воно потрапляє у руки того кому безпосередньо потрібен працівник. Це вже як правило спеціаліст в тій галузі в якій ви працюєте. Він не надто цікавиться контактною інформацією (з вами будуть зв’язуватися хрюші), ваша освіта цікавить тільки в плані “а чи не з мого універу часом”, і список технологій який дозволив пройти вам цей етап залишиться непоміченим.Цікавити його буде ваша історія робіт. Інтерв’юер хоче знати:

  • де ви працювали
  • скільки ви там протрималися
  • в якому проекті
  • чим саме займалися
  • які технології використовували.

Найскладніше написати от те “чим саме займалися”. З одного боку начебто нема сенсу писати очевидні речі типо “кодив на С++”, з іншого ж не треба розписуватися нікому не потрібні деталі типу “написав проксі-клас з можливістю динамічної заміни алгоритму обробки вхідних даних під час виконання програми з використання патерну “Стратегія”.

      В чому полягала ваша робота? Які були типові задачі? Розробка UI-бібліотеки, автоматизування тестів, робота з клієнтами і формування функціональних вимог як результат – ось це і треба писати. Інтерв’юер читає і бачить що ви писали бібліотеки загального використання (маєте уявлення про архітектуру, повторне використання коду, ООD), використовували ТDD (вмієте не лише писати код, але і розумієте як довести його відповідність вимогам і як унебезпечитися від внесення змін). Ну і так далі.

 

      Ясно що у вчорашніх студентів в списку технологій буде все про що вони будь-коли чули (там і С++, MS Office, Photoshop, Autocad, Lisp і ASP.NET), а в “історії” крім пари курсових з цікавими темами буде порожньо. Але переживати не варто, з часом історія проектів приведе список технологій до нормального вигляду та примусить вас скорочувати інші частини.Найголовніша помилка яку можна зробити так це вписати щось чим ви займалися усього пів-дня коли не було іншої роботи. Ах, ви знаєте MS SQL? А ну розкажіть мені де у цьому запиті з в’юшками будуть найбільші втрати перфомансу і як це зафіксати. Ви експерт з С? Ну так чим const void* p відрізняється від void const *p? Обов’язково історія подається у зворотньому порядку – на початку списку останній (найсвіжіший проект), в кінці списку ваш початок трудової кар’єри. Насправді вже мало хто буде читати про третє місце роботи просто тому що пройшло з того часу кілька років і ви очевидно не в контексті тих технологій як колись використовували. Якщо подати список залом наперед то роздратований інтерв’юер вимушений буде шукати по тексту над чим же працюєте зараз. Ага, ще одне. Резюме ваше в найкращому випадку прочитають за день до співбесіди, а то і взагалі під час її.

 

Резюме – це текст

 

    Звучить банально, але це справді текст. Як я вже вище написав ваше резюме можуть оброблювати різними способами – виділяти фрагменти і копіювати в спеціальну базу претендентів, пересилати фрагменти, прикріпляти до пошти і так далі. Це означає що резюме має виглядати так просто як тільки можна і не залежати від форматування.
    Це не повинен бути красиво відрендерений jpeg-файл. Форматування і відступи взагалі полетять під три чорти, тому їх краще не використовувати. Подумайте про те що станеться як текст вашого резюме скопіюють “Блокнот”. Чи можна його все ще прочитати?
      Якщо ж вам неодмінно хочеться продемонструвати ваш смак і вміння оформлювати документи то краще дайте посилання на свій сайт з “розфарбованим” варіантом вашого резюме, або вже присилайте портфоліо ваших художніх робіт.

 

Шаблони і зразки резюме

    Закономірно виникає питання – якщо є певні вимоги до резюме то мають бути і шаблони які можна заповнити і отримати прекрасний результат? Ні, це не так. Не вірте тим хто каже що треба робити ось так і так. Навіть мені не вірте!
    Ваше резюме представляє вас. Воно має бути простим, але красивим. Воно повинно містити правдиву інформацію, але в такому вигляді що ваші таланти відблискують обробленим діамантом. Ніколи, чуєте, ніколи не користуйтеся шаблонами.
      Деякі контори вимагають резюме у їхньому форматі. Це вже інше, це їм потрібно щоб просто заповнити базу як я вже казав вище. Просто копіюйте у поля їхнього шаблону дані з вашого резюме. Ось тут якраз і можна перевірити чи вся потрібна інформаці є у вашому резюме і чи нема чого у вас зайвого,такого що нікого не цікавить.

 

      Стосовно зразків хороших резюме. Однозначно варто зібрати кілька таких які вам подобаються. Почати можна прямо на linkedin.com. Як визначити що резюме хороше? Та просто – подивіться на нього уважно якийсь час і як воно вам подобається, значить хороше. Зверніть увагу на структуру, а також наповнення елементів. От чого точно не варто робити знайшовши чергове хороше резюме так це міняти своє за зразком одразу.

 

Мовне питання

      В принципі я знаю що деякі компанії в Україні/Росії приймають резюме не англійською. Але мабуть найгірше що можна зробити так це намагатися підтримувати у стані синхронності 2-3 версії резюме (англійська, українська, російська). Це вам не вдасться, вірте чи ні. Хоча спробуйте, подивимося як швидко версії різними мовами почнуть різнитися :)

 

    Я би особисто радив мати лише одну копію – англійською. Якщо раптом вам знадобилося резюме іншою мовою ви зможете легко його перекласти на льоту, відправити і витерти переклад. А взагалі то варто б серйозно подумати наскільки вам хочеться працювати в конторі де не можуть прочитати резюме англійською. Просто така вимога скоріше за все означає що там англійську не використовують і у вас нема шансу прокачати цей дуже потрібний скіл. А отже вам доведеться займатися англійською самостійно, і скоріше за все не безкоштовно.
      Мені, за мою не дуже багату історію робіт довелося працювати лише у трьох місцях де резюме англійською не прокатило б. Але з іншого боку резюме там і не вимагали взагалі :)

 

    З іншого боку написання резюме англійською вимагає як мінімум правильної англійської. Почніть з перевірки Word’ом. Дивіться на речення які є в «хороших» резюме, дивіться на описи схожих вакансій – які уміння вимагають. Все це може бути джерелом для правильних і доцільних англійських речень.
    На останньому етапі коли вже все готово закинте резюме на «порку» на якийсь сайт чи форум де спеціалізуються на цьому (наприклад dou.ua).

Резюме і CV

Тут треба сказати що насправді є два різних доволі схожих документи – резюме і CV (Curriculum Vitae – життєпис). CV як правило складається з 2-3 сторінок і саме його я цьому тесті неправильно називаю «резюме». Резюме ж містить більш детальний опис задач і рішень і може складати до 10 сторінок. Мені ніколи не довелося стикатися з вимогою вислати саме резюме і тому його в мене просто нема.

Все це я кажу просто до того що якщо у вас саме CV то не варто в заголовку писати Resume, не варто в імені файлу мати слово resume. Просто тому що чисто технічно це не резюме.

Мої унікальні інтереси і хобі

Звісно те що ви доволі унікальна, цікава, талановита і обдарована особистість ваші потенційні хазяї не зрозуміють якщо ви не вкажете спеціально що збираєте марки, граєте на гітарі, розводите котів чи виграли виставку кактусів зі своїм вихованцем.

У мене теж довго в резюме була інфа про те що я люблю наукову фантастику, музику та фільми. А ще я спортсмен і все таке інше.

Важко це визнати, але така інформація нікому абсолютно не потрібна. Це може стати цікавим вашим співробітникам і начальству після того як ви приєднаєтеся до колективу. Але в резюме вона лише займає місце і роздратовує тим що відволікає увагу. Лише скажуть – о, ще один “не такий як всі”.

Структура резюме

З усього вищесказаного витікає приблизно така структура:

  • Заголовок – ваше ім’я та назва документу (пам’ятаємо про різницю між ЦВ і резюме)
  • Контакти – саме за ними з вами зв’яжуться
  • Посада на яку претендуєте та взагалі на що згодні
  • Список технологій з роками досвіду
  • Історія робіт: Період часу (схиляюся до того що лише роки вказати достатньо – ніхто не буде вираховувати скільки місяців було між серпнем 2005 та березнем 2008), Позиція, Опис проекту, Інструментарій та технології якими займалися, обов’язки у проекті
  • Додаткові варті уваги речі (наприклад open source проекти), перемоги у програмістських змаганнях чи інші нагороди
  • Освіта. Багато хто розміщує цю інформацію на початку, я ж вважаю що їй місце в самому кінці – все ще легко знайти, і не відволікає інтерв’юера.

Формат файлу

Здається скільки людей стільки і думок. Знаю екстремістів які стверджують що все має бути у plain text, інші визнають лише Word-формат, хтось говорить виключно про pdf. І схоже універсально рішення яке б всіх влаштувало просто немає.

Сказав би що вордовський файл є найбільш очікуваним форматом, але проблеми з сумісністю версій, шрифтами та форматуванням можуть таки трапитися. І найголовніше що ви не будете знати що ваше таке вистраждане резюме виглядає просто потворно у тих кого ви мали намір вразити. Вони також не знатимуть що це не навмисно так потворно оформлено, а лише проблема сумісності. Тому якщо Word то тільки стандартні шрифти, менше стилів, табличок і списків. Ніяких інших елементів типу малюків.

Формат же pdf хоча і гарантує вам що документ кругом буде виглядати однаково, проте вимагає наявності на машині рідера, який все ж таки зустрічається у хрюш на компах рідше ніж Office. Плюс в ньому неможливо підредагувати щось, чи виділити іншим кольором цікаві місця і зберегти. Я би не ризикував.

Тривалий час моїм вибором був html. Відкриється браузером якщо приєднаний до листа, можна відкрити у Word і навіть редагувати, та до того ж точно цю саму сторінку можна розмістити в інтернеті. Проте після того як у мене кілька разів поспіль попросили вислати резюме заново у форматі Word я кинув всі ці ігри з форматами і маю єдину копію що відкривається найпопулярнішим редактором у світі.

Expected Rewards

Думки про те чи варто вказувати очікуваний рівень зарплатні розходяться. Я особисто не вважаю що подібне має бути в резюме, але не можна не визнати що такі дані допоможуть легше відсіювати мисливців на дешеву робочу силу.

LinkedIn

Можливо найпростіший спосіб зберігати своє резюме – легко підтримувати у актуальному стані, легко поділитися посиланням на документ, а при необхідності можна згенерувати pdf-файл і відіслати хрюші.

Моє упередження до цього сервісу походить з того що крім спаму я нічого від нього не отримую – жодного разу не знайшов роботу через цей сервіс, і взагалі не знаю жодної людини яка б таким чином знайшла роботу. А хрюші шлють листи ледь не щодня. І враження таке що вони не сильно і читають що там у досвіді та списку технологій написано.

Рекомендації

Не треба забувати що “внутрішня” рекомендація від людини яка вже працює в компанії важить ледь не більше ніж хороше резюме. І тому якщо у вас є така можливість то скористайтеся нею. Можна взагалі і самому резюме відправити і через особу що буде вас рекомендувати. В другому випадку скоріше за все ваше резюме потрапить не до хрюші, а безпосередньо до людини яка шукає ким закрити позицію в команді.

Моє творіння

Оновлення від 30 березня 2017: після написання цього посту вже пройшло достатньо часу щоб я в дечому суттєво змінив свою думку стосовно того що і як треба писати в резюме, подробиці про те що змінилося читайте тут – ЧЕРГОВЕ ОНОВЛЕННЯ РЕЗЮМЕ. А моє найсвіжіше резюме (на момент написання цього тексту) можна подивитися ось тут – https://1drv.ms/w/s!An2jFEIZkBKyksQO5k8mp7h_sywNAQ.

Як я вчився в аспірантурі…

Так, було у мене і таке колись. Одразу скажу що я недовчився, кинув те діло доволі швидко і взагалі розчарувався у цьому всьому.

В той час (кінець 90-х) я працював викладачем кафедри “Комп’ютерних та інформаційних технологій” в тому ж інституті де того вчився. Це у нас в Жовтих Водах є невеличкий інститут де все це відбувалося.

Ну а якщо працювати у вищій освіті то особливого вибору крім як рано чи піздно захищатися немає, це, можна сказати, вимога. Я думаю що більшість моїх читачів ніколи в аспірантурах не навчалися, тому треба пояснити певні деталі.

Для того щоб у ВНЗ можна було не просто почати набирати і навчати студентів на певну спеціальність, але ще і час від час проходити різноманітні акредитації та атестації треба серед іншого “виконувати норму” по кількості людей з науковими ступенями та званнями. Деталей звісно не пам’ятаю, але це просто норма який відсоток мають складати доктори та професори, а який кандидати. І якщо у великих закладах є свої аспірантури і великий вибір людей зі степенями, то для маленького інституту як “Стратегія” вибору небагато. Це або навчання своїх кадрів в інших ВНЗ, або “рента” тих самих професорів і докторів.

Навіть великі заклади освіти працюють за подібною схемою – кандидати і доктори, не кажучи вже про професорів, “читають дисципліни” на кількох кафедрах одночасно отримуючі свої 1/4 ставки. В реальності ж у 95% випадків лекції і практики ведуть викладачі кафедри, але звісно ніяка комісія з дня у день перевіряти цього не буде.

Сам процес вступу в аспірантуру це той ще цирк. Туди теж є конкурс, люди що залишилися у своїх ВНЗ після випуску та люди які займають у держпідприємствах посади що вимагають ступеню “конкурують” між собою. Ясно що  кафедри того універу якому належить ця аспірантура мають певну квоту і гарантії, усі ж інші борються за залишок місць. Спочатку треба знайти собі наукового керівника. Для цього потрібні знайомства і контакти, але деталі тут можна опустити. Я походив по кількох кафедрах одного Дніпропетровського універу де мені популярно пояснили що треба їздити у якусь козирну бібліотеку дисертацій у Москву, випусувати уривки з підходящих дисертацій і ліпити з них свою. Я після цього як наівний сількский хлопець пішов прямо до проректора з наукової роботи того універу і пожалівся на тих завкефедрою і сказав що хочу сам усе робити, а не списувати. Він офігів від такого нахабства, потім посміявся, потім направив мене до нового провесора якого вони переманили десь із Росії. Професор той був реальним науковцем, постійно їздив по закордонним конференціям, публікувався і був доволі відомим у своїй діяльності. Займався він геоінфрматикою, дуже модною на той момент наукою.

От з тим професором ми знайшли спільну мову і я почав готуватися до вступних іспитів. Перше що треба було здати це філософію (до речі пост-совєцьких філософів треба розігнати як шарлатанів!). Вчиту ту не прив’язану до реальності маячню я навіть не збирався, але на всі білети відповіді старанно записав у конспект і сподівався що “якось воно на здасться”. Так і сталося. На іспит я запізнився, місць у кабінеті приймаючого іспит (а ми чомусь писали йоге не в аудиторії) вже не було, тому він посадив мене за свій стіл. На столі лежали купи книжок, конспектів та різних паперів, а я поки діставав з сумки ручку витяг і конспект, відкрив його на потрібній сторінці, поклав між інших паперів і старанно усе переписав. В результаті оцінка моя була 4, та ще й на додачу щирий подив перевіряючого як це так добре хтось хто не працює на кафедрі філософії зміг відповісти, бо усі інші отримали 3, а ті хто на тій же кафедрі вчився – 5. А питання було щось типу “Вплив Гегеля на філософію Канта з точки зору Шопергауера”, чи ще якесь подібне блювотиння.

Але сама мацибулечка була коли я здавав англійську. Спочатку треба було написати рецензію англійською на англомовну книжку зі спеціальності і здати її як реферат. При наявності елементарних вмінь це зробити дуже просто навіть не знаючи мови. Після “захисту” реферату допускають до письмового іспиту. Треба сказати що у нас традиційно з іноземними мовами дуже погано, а тому і в аспірантурі люди у більшості випадків знали на пам’ять кілька фраз. Я ж хоча б документацію з програмування міг вільно читати і тому мій рівень був набагато вищий за середній. Але валили там що називається. Наприклад мені знизили оцінку на бал за те що писав без словника. І я не жартую – у нас положено зі словником! Сам письмовий іспит проводили тупо по TOEFL і “свої” люди списували відповіді із зарані відомих сторінок під партою, а перевіряючи уперто цього не помічали. В кінці кінців мені поставили 3, але тут з’ясувалося що реферат я не здавав (тобто вони тупо його “загубили” і стверджували, що нічого я не здавав ніколи), а до письмового іспиту мене допустили помилково. Терміново треба було здати новий реферат до кінця дня, а те що я з іншого міста викладачів кафедри тільки розвеселило. Хоча з комп’ютерами тоді було не так усе легкодоступно як зараз, проте я знайшов можливість за кілька годин написати новий реферат і здати його.

Ну а іспит зі спеціальності я здавав своєму керівнику який посадив мене за парту і сказав писати на улюблену тему 2 години і написати на 8 аркушів. Після того поставив мені 5 навіть не читаючи. І так я проліз у компанію тих хто поступив.

А, ну і не забуваємо що аспірантура дає відстрочку від армії на весь час навчання (4 роки).

Навчання ж в аспірантурі теж різниться в залежності від того чи ти працюєш в цьому ж ВНЗ, чи десь в іншому місці. В першому випадку аспіранти виконують усю марудну роботу на кафедрі (ведуть практичні заняття, оформлюють документацію, готують і перевіряють задачки і так далі) і пару разів на тиждень відвідують “заняття”. За це їм ще і платять стипендію. В моєму ж випадку я мав час від час з’являтися на очі наукового керівника і показувати що зроблено.

І якщо для аспірантів отримання омріяного звання кандидата наук є більш менш гарантованим при бажанні багато віддати цьому процесу, то для “прийдешніх” питання практично завжди в тому наскільки дорого у грошах це буде коштувати.

Якщо ж говорити про те що саме має робити аспірант то у спрощеному вигляді це має бути публікація статей пов’язаних з темою дисертації. Звіно це не все, але обмежимося статтями. Статті треба публікувати не аби де, а у одному з видань затверджених ВАКом. Це як правило видання великих ВНЗ. А оскільки бажаючих опублікуватися багато то і тут не все так просто. Сам по собі без знайомств можеш подавати статті хоч до посиніння і все без результату. Отже треба щоб твій науковий керівник, а це людина що має вагу як мінімув в своєму ВНЗ, або навіть є одним з редакторів видання, проштовхнув твою статтю. Звісно все це не за просто так – йому теж треба публікуватися, а отже більшість твоїх статей матимуть співавтороів як твій науковий керівник та інші люди з його кафедри. Також у наукового керівника, який до речі за положенням зобов’язаний публікувати не менше певної кількості статей на рік, у нього теж є начальство якому теж треба публікуватися. А отже частина твоїх статей навіть не матиме твого прізвища у списку авторів.

Щодо змісту статей то вони мають бути з “науковою” назвою, містити пару формул, графік(и) та спикок посилань і використаної літератури. Я таки мав кілька опублікованих і можу сказати що написати подібну “статтю” займає часу і зусиль не більше ніж написати подібний пост. І жодного, ЖОДНОГО разу мої статті ніхто не читав, хоча у виданнях є рецензенти які за свою роботу отримують гроші.

Що стосується теми і змісту дисертації то якраз вона за великим рахунуом великого значення не має. У більшості випадків народ просто переписує чужі, або взагалі платить комусь щоб написали. Не здивуюся якщо в Україні більшість тих хто захищається навіть не зможуть переказати зміст своєї дисертації.

Важливим є впровадження і “науково новизна”. Щодо впровадження то треба мати хороші знайомста на якомусь великому державному підприємстві щоб хтось із високого начальства написав (звісно вони просто підпишуть кимось написане) відгук про те як ваша робота суттєво все покращила і скільки народне господарство виграло від впровадження вашої науки. Якщо таких зв’яків нема то ціна питання починаючи з цього етапу і на всих подальших плавно зростає від кількох сотень до кількох тисяч. Доларів звісно.

Я все це діло кинув на другому році “навчання” – абсолютно беззмістовна діяльність була як на мене і не бачив ніякого сенсу продовжувати. З науковим керівником розсталися мирно, кілька разів навіть потім зустрічалися, навіть якість статті я в його геоіфнормаційному журналі друкував. Але військкомату сказати про це я забув і вони мене ще довго не чипали бо чомусь не отримали (чи просто загубили) повідомлення про те що я вже не вчуся там.

Але час для тих хто не покинув йде, щось десь публікується, якісь папірці хтось десь підписує, з’являються знайомства і ось десь вже і час думати про захист. А це не лише список публікацій, документи про впровадження та інша макулатура, але і ще і комісія та опонент. Опонент то страшна людина задача якої на захисті довести що сам ти бовдур і роботою твоєю лише підтертися. А якщо по простому то опоненту (і комісіх) треба платит. І суми ці для людей що працюють в освіті просто астрономічні. Скажімо як пара річних (офіційних) заробітків і більше.

Що ж усе це дає і для чого це все потрібно? Вища школа як і наука у більшості випадків є такою самою ієрархією як і релігія. Неофіти на самому низу піраміди викладаються як раби і повністю підкорюються ритуалам та платять усі побори. Але чим вище ти ростеш в цій піраміді тим легшим стає життя – починає читати лекції замість вести практики, вибараєш сам дисципліни, починаєш отримувати надбавки за ступені і звання, статті і публікації все частіше з’являються навіть без твоєї участі. Ну а на самому верху вже ти отримуєш зарплатню з надбавками у кількох ВНЗ одночасно, їздиш по конференціях та взагалі не займаєшся викладацькою діяльністю. Людей що дійсно займаються наукою дійсно одиниці на десятки тисяч, та і то більшість з них з часом опиняється за кордоном просто тому що там легше саме наукою займатися.

Чи є злом така система? Як не дивно ні. Може це буде для когось відкриттям, але навіть у вищій освіті задіяно дуже багато недалеких і безталанних людей. І слідування усим цим ритуалам, навіть бездумним, привчає їх до певних правил (хоча сенсу їх вони не розуміють) та впихує в них певні знання. Звісно такі люди не стають науковцями, але при цьому вони здатні виконувати ту роботу яка потрібна для навчання студентів. Можна звісно вимагати щоб у ВНЗ працювали лише люди з відповідним IQ та бажанням і вмінням працювати зі студентами, але тоді б вища освіта не була б такою доступною і масовою, і коштувала б у сотні разів дорожче. Сьогодні з вища освіта в Україні це по суті заформалізовані курси підвищення кваліфікацї у більшості випадків.

Що би я змінив? Я вважаю що на користь пішли б три речі:

1) Обов’язкова вимога щоб викладачі крім роботи на кафедрах працювали б по спеціальності. Не може програмування читати людина яка не працює програмістом. Для болтологічний спеціальностей можна придумати варіації. Скажімо ти історик і “вивчає” Римську Імперію – пиши художні чи науково-популярні книжки на цю тему крім наукових робіт, чи хоча б книжку-розфарбовку “Калігула для дошколят”.
2) Відмінити стипендії в аспірантурах, та і стипендії взагалі крім як для надзвичайно обдарованих дітей. Також зобов’язати “науковців” приности гроші своїм закладам. Наприклад в США коли якийсь універ бере когось собі професором то очикує що той серед іншого принесе закладу гроші інвесторів на дослідження. В залежності від рівня універу очикувана сума для професора складає від 1 до 4 мільйонів доларів на рік. До речі зарплатні професорів при цьому знаходяться в районі 100 тисяч на рік. Інша річ що ті професори отримують ще непогані гроші працюючи в інших місцях консультантами та дослідниками (дивись пункт 1).

3) Усі статті та взагалі будь-які наукові роботи мають спиратися на роботу студентів, які мають бути вказані у списку авторів. Ніхто не очикує від викладачів щоб вони робили усе самі, але очикують що вони піднімають цікаві питання, оцінюють перспективність напрямків рішення проблем та організовують роботи з пошуку цього рішення. Звісно частина такої роботи вимагає меншої кваліфікації і може бути доручена навіть студентам.

А тепер, УВАГА, головне – усе вищесказане є моє суб’єктивною точкою зору і базується виключно на моєму досвіді. А тому цілком природьно що у вас може бути відмінний досвід та інша точка зору.

[english] cut the cheese

 

Оце так політкорректно говорять коли хтось зіпсує повітря. Начебто це пов’язано з тим що коли розрізають колесо сиру то з’являється неприємний запах.

У словниках:

Також словники говорять що те саме значення мають словосполучення “cut the mustard”  та “cut a muffin”.

 

Фрагмент з “Two and half men” де Чарлі Шин співає пісеньку на цю тему:

[english] to score

Ну це мабуть більшості відомо, але все є таки. Саме дієслово що означає “отримати бал”, “забити гол” або “заробити очко”, а на сленгу означає “мати секс”, “розвести на секс”. Що цікаво ніякого брудного чи непристойного звучання воно не має і широко використовується на телебаченні, в кіно та навіть у рекламі. Щось типу “купи наш мотоцикл і ти score сьогодні ж!”.

У словниках:

[english] Rule of thumb

Словосполучення яке доволі широко використовується і має кілька, хоча і подібних, значень.

За легендною пішло від якогось закону початку ХХ-го сторіччя коли чоловіку дозволялося бити дружину дрючком чи лозиною не товщою за великий палець (thumb).

Значення у словосполучення такі:

  • щось робити або оцінювати приблизно, на глазок
  • емпіричне правило, на основі власного досвіду з приводу чогось
  • здоровий глузд по відношенню до чогось
  • зально рекомендоване з приводу чогось
  • принаймні умова що має виконуватися

У словниках:

Про силу спрощення і не тільки

Колись я ходив на курси з патернів програмування. Вів їх такий прикольний дядько з багатим досвідом роботи консультантом. Найцінніше було не самі патерни (про які легко можна прочитати будь-де), а приклади з його досвіду.

Одна з таких історій мені найбільше запам’яталася. Розкажу як пам’ятаю…

Сам цей лектор є великим фанатом космічних технологій, польотів і усього іншого. Але найбільший його інтерес це місячна програма. Він зустрічався особисто з багатьма її учасниками, причому не тільки з вченими та інженерами, але і з людьми які приймали участь у виготовленні і збірці залізяк, тренуваннях, транспортуванні, тощо.

Однією з найскладніших проблем була проблема з постійним коригуванням курсу ракети. Звісно приходили радіосигнали з Землі, але йшли вони повільно і повність покластися на них було не можна.

Значить треба розраховувати положення корабля на самому кораблі, а сигнали з Землі приймати лише для уточнення.

Комп’ютери ж в ті часи були розміром з невеличкий будинок, причому обчислювальні потужності їхні були в сотні разів менші ніж у сучасних недорогих телефонів.

І от університет що розробляв комп’ютер для місячної програми створив невеличке диво – комп’ютер розміром з пару шлакоблочин. Такого маленького комп’ютера в історії на той час ще не було. Це була технічна вершина.

А для того щоб результатами розрахунків можна було користувався треба щоб програма обчислювала нове положення тричі на секунду. Один раз з цих трьох допускалося не встигнути розрахувати.

Проблема була в тому що комп’ютер був хоч і крихітний, але і повільний – програма встигала розрахувати лише одне значення за секунду.

І от дуже тривалий час талановиті інженери, програмісти і математики билися над цією проблемою. І все безрезультатно.

А тут один студент зацікавився проблемою і з’ясував що розрахунки дійсно важкуваті – в них враховувалося що Земля обертається навколо Сонця, Сонце рухається, Місяць обертається навколо Землі… І ледь не вплив Юпітера і Урана враховувся. Студент почав задавати питання – а чи так це важливо що Земля рухається навколо Сонця, і чи не достатньо враховувати лише рух Місяця навколо Землі. На це йому спочатку пояснювали що зараз не кам’яний вік і плотмеєвська модель застаріла і не точна. Спочатку пояснювали, потім і слухати перестали.

Студент, у відчаю від того що не може донести свою думку світилам самостійно у вільний час переписав програму зі спрощеною моделлю (це рівнозначно майже як зараз гугл самому переписати) і продемонстрував що вона видає 3 результати за секунду і точність результатів до якогось там знаку така сама.

Після прискіпливої перевірки кораблі літали на Місяць з програмою яку було написано так наче Земля є нерухомим центром Всесвіту навколо якого обертається Місяць (і Сонце).

Лектор приводив цю історію як приклад того що хоча програмна модель повинна відображати об’єкти реального світу та їх співвідношення, іноді треба робити спрощення які не відповідають реальному світу (Земля не центр Всесвіту і обертається разом з Місяцем навколо Сонця), але значно спрощують і реалізацію і архітектуру.

Але мені здається тут є це один важливий патерн. І полягає він у тому що навіть якщо ви знаєте що праві іноді щоб довести свою правоту треба докласти при всій очевидності непропорційно багато зусиль (читай зробити все самому). І виникає така ситуація тоді коли ви знаходитеся далеко від вершини ієрархії в плані позиції, досвіду, звань і нагород. І будьте ви очевидно праві вас не почують і не помітять просто через те що від вас не очікують притомних рішень та ідей такого рівня.

[english] rat’s ass

Переклад “крисяча дупа”, або по нашомулітературному “ломаний гріш”.

Використовується коли хочуть показати наскліьки щось є неважливим і не цікавим.

Найчастіше використання – фраза “I don’t give a rat’s ass [about something]”, яка означає “Мені абсолютно пофіг [на щось]”.

У словниках:

 

Для тих хто не зрозумів картинку пояснюю – ass, тобто “дупа”, пишеться і вимовляється точно так само як ass – осел. Проте кляті бритіші з їхнім смішним акцентом навіть слово “жопа” виговори/написати нормально не вміють – у них воно arse і вимовляється з таким глибоким і довгим “а” наче вас хтось душить, послухати можна тут – http://dictionary.reference.com/browse/Arse (порівняйте з американським – http://dictionary.reference.com/browse/ass).

Роджер Валков’як–проігнорований герой

У 1956 році в найвідомішій велогонці в світі несподівано жовту майку лідера несподівано отримав син польського емігранта, працівник металургічного заводу нікому не відомий Роджер Валков’як.

Не вигравши жодного етапу він тим не менше так і залишвився у жовтій майці до кінця гонки і виграв її.

Преса і публіка ще за довго до кінця гонки прийняла факт його лідерства дуже негативно. Професійні атлети теж так і не визнали його за свого – з ним практично ніхто із зірок тогочасного велоспорту не хотів спілкуватися.

Більше того – у пресі постійно писали що Роджеру в черговий раз вдалося залишитися лідером “лише через те що А та Б по чесному боролися на гірському етапі”, або “порадували публіку прекрасною боротьбою на високих швидкостях”, а Роджеру просто поталанило.

 

З часом, ближче до завершення гонки почали з’являтися статті типу “Національна ганьба”, “Як таке могло трапитися” і подібні інші. Шокувало усих те що не француз, і навіть не італієць, не розкручена зірка, а який простий хлоп виграє таку гонку.

На фініші стадіон зустрів його мовчанням, а преса старанно уникала писати про нього.

Відчуваючи неймовірний тиск і отримавши кілька травм Валков’як пішов з велоспорту у 1960-му році. І преса знову проігнорувала цей факт.

Ображений на весь світ (і не дивно) Роджер до не давнього часу не давав ніяких інтерв’ю, продувжував працювати на тому ж заводі.

 

У нещодавньому інтерв’ю журналу Bicycling на питання чи варто було вигравати ту гонку він відповів словами іншого гонщика – “Якби я міг виграти Тур де Франс хоча б один раз”.

Мені чомусь соромно за тогочасних французів Sad smile

Бігові міфи

У останньому номері журналу Outside (присвяченому подорожам, спорту і активному відпочинку) опубліковано непогану статтю про бігові міфи і деякі останні дослідження. Сама стаття доступна тут – http://www.outsideonline.com/fitness/Health-Fitness-Report-2012.html, але я таки напишу короткий підсумок у власній інтерпретації.

Міф 1. Розтяжка дозволяє уникнути травм і підвищує результативність

В принципі це правда – м’язи що можуть розтягуватися на 20% своєї довжини набагато менше ризикують бути ушкодженими від великих навантажень. Але дослідження показують що статична розтяжка (нахилися до полу і стоїмо, сіль на шпагат і сидимо і таке інше) безпосередньо перед змаганнями не лише не знижує ризики травм, але і втомлює м’язи і примушує їх зпалювати більше енергії.

Натомість рекомендується перед змаганнями розігріватися і робити динамічну розтяжку (махати руками-ногами з інтенсивною амплітудою, сильно закидати ноги назад, побігати боком, тощо).

Як з’ясувалося в штатах дітей на уроках фізкультури, а відповідно і тренери вчать робити статичну розтяжку перед серйозною роботою або змаганнями – до недавнього часу вважалося що це підвищує результативність.

Міф 2. Бігати босоніж більш природньо і правильно

Взагалі останнім часом у біговому світі тема бігу босоніж дуже популярна. А оскільки фірмам що виробляють бігове взуття не дуже хочеться щоб народ припинив купувати у них кросівки то вони роздувають інтерес до питання продаючи “мінімалістичні” моделі взуття – по суті або взуття для змагань, або просто зі зменшеною компенсацією ударів об землю.

Апологети бігу босоніж говорять про неприродність наступання на п’яту, травмування колін і так далі. Але забувають що асфальт ніяк не є природнім покриттям і вимагає певної компенсації ударів. Крім того при бігові босоніж більшість людей так і продовжує бігати на п’ятках, просто через певні зміни у техніці бігу (зроблені не до кінця) це не так видно. А при переході на біг не носках удари на себе замість скелету (п’ята-коліно-стегна-таз-хребет) починають приймати на себе м’язи і сухожилля, а це травми ахілів та стопи.

Згідно досліджень деяким людям не протипоказано бігати босоніж, але і все. Проте це дуже серйозна тема для срачу що тягнеться вже років 30 і думаю жоден з таборів не здається просто так.

Міф 3. Треба постійно качати прес

Навіть на фізичній терапії яку я відвідував кілька разів зі своїми проблемами коліна і стопи в першу чергу говорять про те що основа бігу це сильний прес і треба допомагати ногам качаючи його постійно.

Останні дослідження не виявили покращень у результатах пов’язаних з інтенсивною роботою над пресом. Не кажучи вже про те що рельєфність кубиків не говорить про силу м’язів пресу взагалі.

Вважається що якщо техніка бігу більш-менш правильна і вправи виконуються регулярно (разом з присіданнями, розтяжкою і іншим) то м’язу пресу вже в тому стані коли їх сили достатньо для ефективного бігу.

Міф 4. Вода і електроліти дозволяють уникнути судом

В штатах прямо якась релігія коли всі в один голос говорять (включаючи лікарів і тренерів) що якщо захотілося пити то це погано, дуже-предуже погано, це означає що пити треба було ще хвилин 30 тому.

Дослідження показують що дегідровані спортсмени та ті хто не допускає стану дегідрації мають однакову кількість судом.

Електроліти важливі для процесу швидкого переносу поживних речовин (з точки зору хіміка чи біолога це твердження є повною нісенітницею, але я пояснюю як вмію, краще читайте тут), але проти судорог вони теж не допомагають.

Непідтверджені дослідження говорять про зменшення кількості судорог вживанням певних кислот, наприклад із квашеними огірками.

Міф 5. Знеболюючі перед стартом дозволяють легше переносити біль

Про це я взагалі тільки зі статті і дізнався. Виявляється тут це доволі популярно випити перед стартом якийсь ібупрофен чи щось подібне. Вважається що не так відчувається біль у м’язах під час змагань і легше відновлюватися після них.

Насправді дослідження показують що у крові з’являються ознаки запалення, рівень болю не знижується. А при регулярному вживання м’язи перестають тренуватися.

Міф 6. Дегідрація знижує результати

Чесно кажучи я в це вірю.

Але якби є дослідження які показують що навіть при суттєвому зневодненні спортсмени спроможні показувати такі ж результати.

І навпаки – зайва рідина в організмі призводить до гіпонатриемії і на змаганнях часто є причиною розладу шлунку. Рекомендується пити лише коли хочеться пити, а не “до того”.

Проте одна річ дослідження, і зовсім інша коли біжиш і відчуваєш що ледь не репаєшся зсередини від зневоднення…

Міф 7. Льодяна ванна – найкраще відновлення

А це дуже нова і дуже модна фішка. І не лише тільки в бігові.

Вважається що як залізти на 30 хвилин у ванну з льодом то відновлення відбудеться набагато швидше і вдасться уникнути болі.

В реальності, говорять нам, різниці нема взагалі і все це більш схоже на ефект плацебо. Хоча після льодяної ванни рівень болю у м’язах абсолютно той же усі як один клянуться що ванна допомагає.

Міф 8. Довгі повільні пробіжки спалюють найбільше калорій

Все рівно навпаки – короткі часто повторювані інтервали на високій швидкості спалюють найбільше. У марафонців найбільше ваги втрачають ті хто біжить найшвидше. Люди що фінішують марафон швидше за 3 години спалюють до 4% власної ваги.

Більше того – інтенсивні і виснажливі інтервали прискорюють метаболізм  аж до наступних 14 годин. Тобто після інтенсивного тренування можна цілий день їсти більше, і згорить воно усе швидше ніж зазвичай.

Міф 9. Фруктоза погіршує результати

Ще недавно усі намагалися виключити фруктозу з раціону. Зараз же говорять що у певній пропорції з глюкозою (пропорція 2:1 – глюкози вдвічі більше) фруктоза дозволяє підвищити результати додатково переносячи паливо у м’язи. Найбільш відповідає правильним пропорціям енергетичний напій PowerBar Ironman Performan.

Проте якщо ви не тренуєтесь інтенсивно і регулярно то фруктозу краще в раціоні таки обмежувати.

Міф 10. Мультивітаміни суттєво допомагають

Антиоксиданти (А, С, Е) що виводять вільні радикали – насправді певні кількість тих радикалів вмикає у м’язах механізми що ведуть до їх посилення.

Кверцетин – може допомогти виключно тим хто лише почав регулярні тренування (яблука і виноград дозволять вам тренуватися довше).

Креатин – допомагає лише спринтерам та іншим стрибунам і футболістам. Бігунам на довгі дистанції дарує розлади шлунку.

Дегідроепіандростерон – теоретично дозволяє організму виробляти більше тестостерону, але на практиці не дає ефекту.

А які міфи знаєте ви?