Перу, Куско, Інка Трейл, Мачу-Пікчу. Частина 4

Попередні частини

Трейл. День перший

Отже прийшов час вирушати в дорогу. Ввечері перед подорожжю провели інструктаж де розказали що брати, як себе вести і продали, вірніше дали на прокат тим хто забув спальники та носіїв для сумок.

Вранці встали о 4-й ранку, сіли в автобус і поїхали в Олайтантамбо звідки і вирушали пішки в дорогу. По дорозі зупинилися поснідати, докупили засіб від комах (а він був дуже корисним в джунглях – тварюки навіть з ним кусали так помітні вавки ще видні були пару тижнів після повернення).

В перший день дорога була помірковано складна: пара крутих але не надто довгих гірок, пара спусків. Взагалі темп був невисокий і при цьому група розтягувалуся доволі сильно. Час від часу ті хто були попереду мали зупинятися у контрольних точках і чекати доки уся група збереться знову.

Перший день був більше підготовкою до другого, найскладнішого дня подорожі.

Взагалі як я вже згадував у поході головне правильно вибраний темп важить дуже багато: увійти “в режим”, такий собі медитативний стан коли ноги рівномірно і неспішно працюють, очі роззирають види, а у голові майже відсутні думки… Якщо йти занадто швидко то стаєш мокрим від поту і потім мерзнеш на вітрі та зупинках. якщо ж йти надто повільно то перевтомлюєш ноги без необхідності.

Що стосується видів то маршрут проходить крізь крихітні селища (по 3-5 будинків) де все ще живуть кечуа. Як і тисячу років тому вони вирощують кукурудзу та картоплю, а ще продають воду та їжу туристам, навколо бігають кури та собаки, місцеві носяться по трейлу на мотоциклах та мопедах, хоча там навіть велосипеди заборонені.

І взагалі не дивлячись на усі заборони смітити та чипати рослини і квіти місцеві і носії (набрані з місцевих мешканців теж) на все це плюють і щедро розсипають сміття навколо. Туристи не смітять, місцевим схоже по барабану. Рятує лише те що усі ці батончики/чипси/кола занадто дорогі для них тож обгорток і сміття не так багато.

Стосовно ж руїн то маршрут якийсь час йде паралельно до війсково-торгівельного трейлу до Мачу Пікчу (той яким ми йшли вдвічі довше і проходився з ціллю паломництва) і можна бачити кілька нещодавно відкритих стоянок в яких воїни та гінці зупинялися на відпочинок і перекусити.

Треба сказати що усі ці напівзруйновані стіни і домівки виглядають однаково і усе захоплення від їх видів проходить дуже швидко. Потім відношення таке стає що “он ще одні руїни, прикольно”. А зараз дивлюся на світлини і наче заново переживаю усе те, так приємно Smile Нажаль світлини і частинки тих видів не передають.

Трейл. День другий

Другий день нашого походу був найважчим і найдовшим переходом. Спочатку ми лізли в гору, потім ще в гору, потім ще в гору, потім ще… Під кінець гірка стала настільки крута що багато людей зупинялися відпочити через кожні кілька сходинок. Швидкість падала до 15 хвилин на 100 метрів.

Саме на початку другого дня ще до початку основного підйому ми втратили одного з учасників групи який повернув назад, а з ним нас полишив один з носіїв та один провідник.

Підіймалися ми до вищої точки нашого маршруту – 4215 метрів, так званий перевал Мертва Жінка. Треба сказати що коли американські та європейські дослідники відкривали усі ці місця то місцеві носії які на них працювали вигадували назви на льоту, а ті думали що це старовинні назви Smile

Все ближче до перевалу і види змінюються на такі що треба або задирати голову вгору щоб побачити куди веде доріжка, або перехилятися через її край і дивитися вниз щоб побачити звідки прийшов. Коли бачиш провалля глибиною в кілька сот метрів і збоку будиночки розміром кнопку клавіатури то якось аж доводиться себе переконувати що це насправді, а не просто картинка. Так незвично бачити всі ці ракурси і масштаби що дійсно треба зупинятися і думати що ось це що бачиш насправді, це не картинка…

Як би там не було але колись усі та підіймаються на перевал. Тут треба добре одягатися: страшенний вітер охолоджує миттєво, ми навіть мокрі футболки швиденько переодягли і натягли кофти, куртки і зимові шапки.

І хоча наша група розтяглася метрів на 200 усього чекати усіх довелося більше години – наскільки важкий підйом під кінець. Та ще і голова крутиться на висоті, і задихаєшся від найменшого зусилля від нестачі кисню.

На самому перевалі коли дивишся на інший бік, куди ми і спускалися згодом, бачиш густий туман який не доходить до висоти перевалу і лише вітром затярує окремі смуги в ту долину з якої ми прийшли. А потім розумієш що то хмари…

Спуск теж доволі непростий: дуже крутий і довгий, дорога покручена, каміння насипано не зовсім сходинками, видно усього на кілька кроків вперед. Фактично ми спустилися на стільки ж наскільки піднялися. Коліна від цього спуску починають боліти дуже сильно і сам собі дякуєш за те що взяв палички в дорогу.

Потім був обід де ми мовчки і приречено їли: попереду був ще один підйом і ще довший спуск…

Хоча другий підйом був вдвічі коротшим за перший дався він ледь не важче: втома і біль у колінах дала себе знати, підтримувати темп навіть найповільніший було нелегко.

Вздовж дороги ми зупинялися біля кількох руїн. Про деякі з них першовідкривачі думали що то були сторожові вежі чи ще щось для спостереження, але з часом стало ясно що така теорія не вірна – часті тумани настільки обмежують видимість що не те що гори навколо, кілька метрів попереду важко роздивитися. Фактично можна стояти на краєчку урвища і не знати про це – попереду суцільна молочна стіна туману.

Отже не вежі спостереження, а місця відпочинку мандрівників де вони могли зупинитися на ніч, ось що це було. Там же де жили люди збереглися тераси і “фонтани”: як правило тут жили жерці та фермери що їх забезпечували.

А ось вже і другий підйом подолано і ми починаємо довгий спуск у долину з якої починається Амазонка та амазонські джунглі. Ця місцина являє собою унікальне природнє утворення – так звані “хмарні джунглі” де екосистема джунглів перенесена у м’який, але не жаркий клімат і де живуть кілька тисяч (!) видів птахів.

Вже на підході до табору доріжка проходить вздовж контрольної точки де реєструвалися усі хто подорожував трейлом за часів інка. І хоча туди дертися відносно не далеко більшість людей проходить повз через втому та біль в колінах. А дертися туди добряче, хоч і не довго, рюкзати доводиться знімати через складність гірки.

Вид звідти відкривається безмежний: гори вкриті джунглями, далеко внизу річка що впадає в Амазонку, якісь ще руїни далеко внизу там і сям, тонесенька ниточка доріжки яку здається видно на кілометри в обидва боки і хмари що наче зачепилися за верхівки гір до яких не так вже і далеко.

А потім табір де вже стоять палатки, готова вечеря, трошки потеревенили і спати, спати…

Наступні частини