Перший старт цього року мав би бути розминкою перед Half Iron Man Des Moines, але пройшло все не так як планувалося.
Сам старт був для спринту та олімпійської дистанції і проходив у місті Maple Valley, що в 50 хвилинах машиною від нас. Я стартував на олімпійську дистанцію яка тут була 1.5 км плавання, 44 км вело та 10 км біг.
В цей день було доволі прохолодно і йшов дощ (часом навіть доволі сильний). Пізніше я говорив з одним з організаторів старту і він сказав, що за усі 16 років, що вони проводять ці змагання це вперше не сонячна погода. Отак мені поталанило.
Старт був о 7-й ранку, тобто прокинулися ми о 5-й. Сам старт хоча і невеличний (до 500 учасників) проте доволі непогано організований для такого масштабу.
Вода була взагалі не холодна, можливо навіть тепліша ніж у басейні. А старт був rolling – тобто нас запускали одного за одним і час починався для кожного окремо як перетинаєш мат який зчитує датчик на нозі.
Я не надто довго вагався і став у найшвидшу групу, що виявилося правильним рішенням. Пливлося доволі непогано, частину дистанції було за ким триматися і на старті практично не штовхалися. Нормально виклався (плечі і спина відчувалися і на другий день), але не виснажився остаточно. Коротше плаванням задоволений і вийшов з води в першій двацятці.
Неквапно зняв гідрокостюм, застрибнув у вело-туфлі, одяг шолом і побіг на вело-етап. Мінусом була звісно погода (дощ і мокра дорога) і те що для нас не перекривали рух машин. Але з іншого боку машин в тій місцині дуже мало і можу усього пару десятків вздовж мене за весь час проїхало.
На вело-етапі ідея була нормально викластися, що я робив з перемінним успіхом (страшно летіти з гірок коли дорога мокра і не знаєш що там попереду). Впродовж дистанції обходив людей постійно – це ті що роблять спрінт неквапно їхали на велосипедах. А коли олімпійський маршрут розійшовся зі спринтерським виявилося, що я примудрився обігнати всіх і на своїй дистанції.
Окрилений таким успіхом я продовжував завзято крутити і на 19-му кілометрі відчув, що заднє колесо стукає по асфальту. Зупинився – так і є, колесо порожнє. Спробував один картридж CO2 – колесо одразу здулося. Добре, знімаю колесо, витрачаю пару хвилин щоб зняти шину (а вона геть нова і не знімається так просто). Ставлю нову камеру, використовую картридж – колесо прожнє…
Я в розпачі, а мимо проїздять другий, третій і так далі… І ось одни з учасників зупинився і запропонував свій картридж. Спробував – той же результат. Стою гукаю чи в кого з тих хто їде мимо є насос. Один зупинився. Спробували насос – ніякого ефекту. Все, камера бракована.
На той час я так розізлився та розчарувався, що сенсу продовжувати не було ніякого. Пів години чекав доки приїде машина підтримки. Ось зупинилася одна з машин які патрулюють дистанцію. Вони викликали вантажівку яка б забрала мене і велосипед. Чекаємо 10, 20 хвилин… Я мерзну, мене садять в машину, включають обігрів. По рації підтверджують, що за мною хтось виїхав.
Коротше просидів я там півтори машини. Вже і перший фінішував олімпійську дистанцію. Потім перше жінка. Потім решта людей. А мене все не забирають.
І в той же час Олена з друзями не знали що думати коли я так і не повернувся з вело-етапу. І хоча я просив оголосити про свою полому і мені сказали, що так і зроблять схоже комунікація у них була не дуже і повідомлення десь загубилося. Коротше допоки мене не привезли на фініш вона не знала де я і що зі мною :(
Дома подивився на запасну трубку – в ній новій (щойно з коробки) вже був прокол біля ніпеля. Срана китайська якість якій не можна довіряти. Урок – перевіряти навіть запаски, навіть нові.
