2011 – Сторінка 6 – Ще один не такий як усі…

Age of Booty

Вже скільки в нас Х-бокс, а гра в піратів не покидає першої стрічки у списку наших ігр. Я якось вже постилася про неї в ЖЖ. Власне то був пост про перші враження. Тепер час написати, чи були вони справедливими.

Ця стратегічка дійсно класна реалізована, нічого навороченного – все просто і ясно. Треба відмітити графіку, звукове оформлення – все зі смаком і юмором. І, головне, не набридає, принаймі мені.

Кожен раз проходиш карту і кожен раз все відбувається по-іншому. Є карти, де рулиш своєю бандою проти банди другого або других піратів-противників, то бува не нахвалися які попалися розумні напарники – воюємо слажено і кругом встигаємо, а іноді ну такі тупі – і не штурхонути, не сігналу їм дати, Вах!

І в онлайн піратствовать одне задоволення – як-ніяк з живими людьми воюєш. Мікрофон вагомо допомогає у грі, хоча все одно все залежить від того хто в парі – були перемоги вніму.

Як не дивно, але загалом попадаются дорослі американці. Кожного разу здивовані возгласи чую тіпа ‘Wow! That’s a girl!’, бо в нас один live-еккаунт Dovbojob і аватар заточено під Саньку – такий хлопчисько в рванках (: Я довгенько не виходила піратствувать в онлайн – стіпіснялася. А потім якось навіть своя компашка зібралася, пофрендилися. Треба сказать, нема кращого засобу пізнати людину, ніж ріал-тайм войнушка. По-різному бувало ^_^

На жаль, не всі в нас дома поділяють мого захвату від піратствування. Здається, це принципове :/

День Незалежності 2007

Хороший такий день був судячи з фото Smile

Пам’ятаю там були виступи-марші різних військових і міліцейських оркестрів. Цікаво було подивитися.

Рух на Хрещатику тоді перекрили, а на самому Майдані була якась трибуна з почесними гостями і просто неймовірною кількістю охорони.

Коротше організація була доволі така совково-показова. Робити нормальну картинку майже навчилися – нарядна вулиці, оркестри, натовп. А з іншого боку – приходбьте люди на Майдан, ми його перекрили і туди вас не пустимо.

[Хроніка регулярної мандрівки] Ікра з жовтого картону (стр. 19)

– Ти бачив фільм "Пригоди Електроніка"? – Синя рубашка в клітинку довірливо зазирає в очі. – Ні, не так. А книжку ти читав? Не читав? – Очі чоловіка у картатій рубашці загорються полум’ям месіонерства. – А я читав. Так.
Він тремтячою рукою прибирає з очей благорідне коричньове волосяя і продувжує декламувати.
– Є така книга. Саме по ній зняли фільм. У книзі все дещо по іншому. І набагато цікавіше.

Співбесідник вочевидь не слухає синю рубашку і довбається у пробці з під текіли.

– Там і героїв побільше і сюжетів. – Просвітницька діяльність продовжується. Руки залазять у кишені потертих джинсів. – Непогана така книга. А вони, сволота, не давали нам навіть такі просавєцькі книжки читати. – Від образи ребра синьої рубашки рвучко розпрямляються і прориваючі шкіру і саму рубашку вистовбурчуються звинувачувальними паляцями. – Ти от, як тебе… Диптриоктій, чи що? Дімітрій? Чи чуєш?

Співрозмовник Димітрій-Диптриоктій нарешті відривається від пробки і піднімає голову. Потім повільно підіймає і очі. Величезні ікла його нижньої щелепи загнуто всередену рота і здається що вони мають виходити назовні через білду і паперову шкіру нижньої щелепи.

– Я тост не договорив – шамкає він, бо з такими зубами не дуже зручно демонструвати дикторську дикцію. – Так от. Постіндустріальноє нєдоінформаціонноє общєство слєпих защітніков окружающєй срєди задєкларіровало ноту "Про тєсто", якоби…

Каретка друкарської машинки дзенькаючим пострілом перелітає на початок наступного рядка. Пташка з жовтим пір’ям підлітає до аркуша з грудкою пластелину у лапках і старанно заліплює цим пластеліном останнє слово.

Рукомийник, що підведений зливною трубою до самітньої чавунної батареї в центрі кімнати, і до якого тягнуться кабелі живлення з темного засміченого кутка виконує функції репродуктора, старанно імітючи придушені голоси та рипіння.

– Сука нах, закреслюй останнє слово! – урочисто рипить емальований сантехнічний вироб. – Атєчєство! – Волає він несамовито і тут же переходить на шепіт. – Пилипок Карліто. Бабусина казка.

Божевільна залізяка починає грати якусь опрену музику, але крізь гучні поміхи майже нічого не можна розібрати.

– Текілу більше не бери…, – прориваються слова – ,…синій шпінгалєт на вікні... краще на вєліках поїдемо на страусину фєрму… двері відремонтуємо…

Рука з-за кадру тягнеться до пульта щоб нарешті вимкнути телевізор і почати спати.

[english] Pig out

Ось така красива і загадкова фраза означає “набивання шлунку”, “обжираловку” або “їсти через не можу”. Використовується як в прямому (дещо негативному) сенсі, так і в дещо гумористичному коли стосується якоїсь події чи зустрічі. У нас в команді, наприклад, кожної п’ятниці прийнято ходити на обід разом у якесь місце поза работою. І в календарі цей захід мило називається “Team Pig Out” – “командна обжираловка”.

У словниках:

Кішка Лєнка, частина четверта

Попередні частини:

Продовжимо спогади…

Ну от живемо ми в штатах, потроху відвикаємо від кішки, регулярно дзвонимо додому і дізнаємося як там шо. А киця наша тим часом поїхала у село до батьків Олени і поселилася у хаті. І дісталася їй одній ціла кімната де вона любила сидіти сама, усіх виганяла, ловила мишей і красиво викладала їх рядочком на порозі. Ну і нікого до себе близько не підпускала. Таких привілеїв – щоб у хаті, та не на порозі, а прямо в кімнаті, ні у кого із сільських не було. Але ж вона з іншого боку на вулицю не ходила, та і не хотіла ніколи.

От вже і весна пройшла, почалося літо. Спробували випускати її батьки на вулицю. А там купа дворових котів, не дуже доброзичливих, тим більше що наша Лєнка шипить і лапою замахується на усіх. Та ще і до вулиці вона не надто звична, боїться неба, пересувається переважно повзучі.

Поселили її спочатку у великому загоні для кролів (кілька метрів на кілька метрів). Вилізти і втекти вона звідти не могла, так само подерти її місцеві коти не могли. Але могла їсти траву досхочу (а котам треба їсти траву – це так вони чистять шлунок у природі – спочатку їдять, а потім вибекують усе сміття разом з травою), могла досхочу ганятися з мухами і іншими жуками.

Ну а потім звісно вона таки спромоглася втекти. І довго-предовго десь бігала, не давалася на руки. Поселилася десь у сусідів на горищі. Що їла і чим взагалі займалася невідомо. З місцевими котами так і не потоваришувала, людям на руки не йшла. Батьки їй спочатку туди підкидали корм, намагалися зазвати додому. Якось, через пару місяців, побачили як Лєнка із жадібністю напала на коника і з’їла його. Після цього сказали “Ну все, досить”, зловили її і знову закрили у хаті.

А потім Оленені батьки переїхали у місто, у нашу квартиру, і Лєнку привезли туди звідки її подорож почалася. От такий крюк через Дніпропетровськ та Київ вийшов.

В квартирі вона ще трошки пограла у самостійність, але видно впізнала рідні стіні і в один день раптово стала рідною-прерідною. Почала ластитися і обніматися прямо, бігати гратися і задиратися, зустрічати з роботи, сидіти на руках і все як і положено у стереотипної кішки.

Коли ми зібралися відвідати Україну то почали вигадувати які сценарії зустрічі з кішкою будуть. Два найгірші сценарії були б якби вона одразу нас впізнала і почала тулитися. Другий поганий варіант був би якби вона впізнала нас перед від’їздом і у нас би не було часу з нею погратися.

На час нашого приїзду батьки виїхали з квартири і ми жили там самі із Лєнкою. Не так і погано все було. Спочатку вона десь собі там тинялася і спала, але через пару днів сказала “та впізнала я вас, впізнала”. Вкладалася спати на нас, на руки сідала, але гратися не дозволяла. За протягнуту руку одразу прилітало лапою. Гратися теж не хотіла, але хоч не тікала.

Були у нас плани що ми їй накупимо там іграшок, красиву площадку для ігор – труби із гамаками, хатками та мотузками і все обплетене спеціальною мотузкою для дряпання. Щось типу такого як на фото.

Але зоомагазини це якась просто ганьба. Принаймні в ЖВ. Найкраще що я там знайшов це якась дошка оббита подібним матеріалом з іграшковою мишею на пружинці. Колгосп такий колгосп. Ту миша в перший же день було зірвано з пружини і закинуто кудись в далечінь.

Ну і ще різних там м’ячиків-стрибунців і дзеленчалок купили, але вони її не зацікавили.

Прощатися було сумно (нє, не лише з кицькою), але в цілому все не так і погано. Ми побачили що в Лєнки нове життя, нова родина і взагалі вона живе непогано. Принаймні зараз. Так що хоча б в цьому плані ми були спокійні коли їхали додому. І думки про перевезення кішки відкинули геть.

Amy Thomson. The Color of Distance / Емі Томсон. Колір відстані (1995)

Історія про те як іншопланетні аборигени що живуть в гармонії з природою рятують життя земній жінці, а вона, відповідно, проходить трансформації, в тому числі і фізичні. І теж починає жити гармонійно. Здавалося б солоденька казочка де письменниця буде нас на протязі усієї книги вчити як любити природу і яка погана земна цивілізація.

Але несподівано історія і глибша і цікавіша. “Гармонійна” цивілізація теж має свої проблеми, історію, неписані правила і мораль. І конфлікти у них є, і проблеми. Також постійно з’являються якісь загадки які вчена земна жінка намагається розкрити.

Дуже добре, навіть відмінно.

Генрі Лайон Олді. Обитель героїв (2005)

Детективне фентезі в якому роздумів та натяків більше ніж дій (принаймні у першій половині книги). Весело читається.

2011/10/23–Columbia Gorge Marathon, Hood River, OR–1:29:20

Це вже третій раз я біг пів-марафон на цих змаганнях. І мабуть в останній. Останній тому що скільки ж вже можна туди їздити? Це аж 3.5 години в одну сторону!

Так, міцина шикарна, красиво просто неймовірно, природа, види, клімат, погода і навіть сама траса - все заслуговує найвищих оцінок. Але є ж і інші ще не відвідані місця і не здолані маршрути.

Як я колись вже писав Орегон є одним з найкрасивіших місць з тих що я бачив саме в плані природи і видів. Також саме те місце де ми були це таке місце в якому я хотів би жити. Наче і не так далеко від Вашингтону, наче теж гори і річки і дерева… Але в Орегоні воно якость гори наче вищі і крутіші, урвища урвистіші, ліси більш різноманітні і річки розлогіше. Ну та то скоріше за все якесь суб’єктивне враження від найперших відвідин.

Стосовно самої події – помітно як вона стає популярнішою. Два роки тому марафон і пів-марафон разом мали менше сотні учасників. Цього ж року людей на страрт возили шкільними автобусами.

Змінився і сам маршрут. Раніше старт і фініш були недалеко одне від одного і дистанція спочатку йшла трохи вгору, але не надто круто, а назад, відповідно з гори.

Двічі тут я пробігав на свій персональний рекорд. І хоча і в цей раз я пробіг краще ніж у минулому році відчуття були зовсім не такі як раніше.

В цей раз старт було перенесено трохи далі по дистанції, а після тієї точки де раніше був розворот починався доволі крутий спуск милі так на дві. Ну і потів повертаєш і назад в нормальну таку гірку.

Отже після 6 миль ноги вже вбиті, а попереду ще 7 миль… Біг наче так нічого, але на останній милі (ось же він, ось же вже фініш!) ноги просто вимкнулися і ніякими зусиллями так і не зміг примусити їх переступати частіше.

Сама місцина, повторюся, дуже живописна. З одного боку круті скелі порослі ялинками, з іншого – круте урвище і широченна річка Коламбія десь внизу. Річка, до речі, відділяє штати Орегон і Вашингтон. На обох берегах швидкісні магістралі, вздовж них крихітні містечки (пара-трійка сотень мешканців) з власними броварнями і несусвітними цінами на кімнати у мотелях.

Дорого у них там через те що тут буває багато туристів з тих що катаються гірськими велосипедами (трас для них таи просто неміряно), ходять у гори, плавають на каяках та яхтах, їздять верхи і лазять по скелях. Вистачає і таких що просто приїздять подивится на природу – від найбільшого міста штату, Портланда, сюди усього пів-години їхати.

Оце розписую і сам думаю - а може таки поїхати і в наступному році? Smile Ну та ми домовилися вже що поїдемо лише якщо Олена побіжить пів-марафон. Часу в неї досить щоб підготуватися.

Ось, до речі, вам результати змагань – http://www.columbiagorgemarathon.com/2011/results/2011_HALFRUN_MALE.HTM.

Додатковий висновок для себе – еластичні повороски не надто підходять для такої дистанції, і взагалі для чистого бігу. Я їх собі поставив на кросівки щоб спростити транзитну зону на триатлонах – не треба розшнуровувати-зашнуровувати, не треба пхтати ногу і намагатися при цьому не загнути п’яту всередину. Просто відтягнув язичка на максимум, вставив ногу, відпустив – все на місці, з правильним тиском, не розв’яжеться по дорозі. Але проблема в тому що все ж таки вони недостатньо жорсткі і дають нозі гуляти, хоч і зовсім трохи. А потім оте “зовсім трохи” накопичується на дистанції і призводить до натерторстей і “відбитих” ніг.

Тепер в мене текст закінчився і я просто запощу кілька світлин.

Красиво? Подобається? Приїздіть в гості, ми вас по тих місцях (і не лише) покатаємо!

Ну якось отак…

Весь альбом тут – https://skydrive.live.com/?cid=b21290194214a37d&id=B21290194214A37D%211607#cid=B21290194214A37D&id=B21290194214A37D%211607.

Як я працював в ISD

Цілий рік я колись провів в Дніпропетровську працююци в пекельних нутрощах ISD (http://www.isd.dp.ua/en/).

Після 30 з гаком років проведених у рідному місті де я вчився у школі і інституті, а потім і працював в тому ж інституті і ще парі місцевих компаній нарешті прийшов час їхати світ за очі. Біло кілька причин для того, але найголовніші – в інституті стало просто некомфортно і нудно працювати, а також захотілося подивитися як роблять “великий” софт у великих конторах, як працюють команди і все таке. Їздив я на співбесіди кілька разхів на рік просто щоб тримати себе у тонусі то у Львів пару разів, то в Києв, ну і в Дніпро звісно катався. Але тільки тут мене змогли вмовити. Та і крім того я чув про компанію багато схвальних відгуків як по рівню поплати, так і по методам роботи.

На співбесіді традиційно морочили голову тонкощами С++ та англійської мови з ціллю наочно показати хто тут дурак, а хто начальник. Ну та то така видно традиція в Україні – там де вас питають про віртуальні деструктори, шаблони та нюанси множиного успадкування там ви будете правити древній код на С.

Коротко по суті роботи. Є така компанія SCC (http://www.softcomputer.com/) що підтримує і розробляє софт для всяких медецинских установ в США. Паціенти, аналізи, страховки, … Код старючий – клієнт і сервер під викопний AIX, кліент Windows, якась ієрархічна БД. Проектів там у них багато. У самої головної контори є купа компаній що підтримують різні продукти.

Власне продукти настільки специфічні, велетенські і неінтуітивні що для новачків є спеціальний двотижневий тренінг. Також на протязі перших пару тижнів народ просто пише тестові завдання і не займається ніякою реальною роботою.

В компанії був найзабюрократизованіший процес розробки з усих які я бачив. В МС в порівнянні з ІСД суцільне вільнодумство і “роби що хочеш”. Там було щось типу такого:

Бізнес аналітики визначають список фіч для імплементації
Також визначають список багів для фікса, а оскільки одночасно підтримується кілька весрій продукта то один і той же фікс доводиться робити кілька разів, але з інтервалом від кількох тижнів до кількох років.
Чер менеджерів і тім-ліда завдання на (увага!) дослідження бага оходить до розробника. Той описує як і де його фіксати, а також як тестувати. І до купи вказує скільки часу на це піде.
Потім все повертається через лідів і менеджерів назад і на певному рівні відбувається планування в які дати для яких версій пофіксати цей баг.

Доволі специфічно було зроблено тестування. Тестери робили все вручну (!!!). Тобто у них був з самого ранку список тестів для виконання вручну (кожен крок описано) для різних версій продуктів. Були тестери як на команду, так і на весь продукт. Але в Україні, наскільки я пам’ятаю, тестори практично завжди вважаються м’ясом для гармат і код практично не пишуть. Не дивно що там де пара адекватних тестерів могли б все автоматизувати за пів року доводиться тримати армію дешевих “ручних” тестерів роками.

Другою особливістю був процес кор-рев’ю. Він робився виключно тім-лідами і їх заступниками (так, була така офіційна позиція). З одного боку це були просто найбільш досвідчені люди в команді. Я, наприклад, після року роботи все ще смутно уявляв собі архітектуру (а її ніхто ніколи і не пояснював), а в тонах коду просто губився. З іншого боку хочу відзначити що ліди, архітектори і навіть частина інших “високопосадовців” (але далеко не всі) просто вражали мене своєю кваліфікацією. Серйозно.

Тепер підемо послідовно по позитиву і негативу. Почнемо з негативу.

Приміщення. Не знаю як зараз, компанія наче перїзхала, але в той час (2006 рік) це був жах. Зашарпані конюшні з подовбаними стінами, брудними підлогами і народом що сидів один у одного на голові. Ніде не бачив гірших умов. Це при тому що я сидів у доволі ще комфортній кімнаті з усього якимось 20-з-чимось людьми. А був ще в прямому сенсі спортзал з десь 150 людей в ньому. Жах, жах…
Техніка. Це просто ганьба. Видавали напівсліпі монітори, старі запилюжені системні блоки і такі брудні миші і клавіатури що не було літер на клавішах видно. Аргументація у адмінів просто залізна була – а що, викидати їх чи що?
Оті самі адміни очевидно мали забагато влади. Їх і було більше ніж треба – ціла кімната. Замість займатися своїми адмінськими обов1язками, читай робити можливою безперешкодною роботу програмістів і тестерів, вони починали видумувати чим зайнятися і як показати свою важливість і значущість. Постійні моніторинги винтів співробітників з ціллю знайти музику і фільми “бо ніззя”. Моніторинг усього встановленого софта і інші перешкоди.
Абсолютно дебільна політика відносно інтеренету. Компанія постійно хвалилася який жирний у неї інтерент, як у них на випадок чого аж через трьох провайдерів зв’язок іде, але при цьому жорстко обмежували доступ співробітникам. Тобто тупа “ніззя ходити в інет” поки твій менеджер щось там не підпише що тобі можна. Народ чатився в асьці. Закрили аську. Почали листуватися інтенсивніше. тали слідкувати за трафіком. Почали в корідорах більше зустрічатися і спілкуватися. Коротше замість вигнати дві третини адмінів і відкрити усе постійно видумували собі проблеми і боролися з ними.
Система обліку часу. І це не совєцько-вахтерський дебілізм, це, наскільки я знаю йде від американських власників.
Ацькі дебільна система контролю версій з локуванням файлів, потворним клієнтом і таким іншим. До того ж ще купа саморобного софту для тракінга завдань, багів, тестів та іншого.
У менеджменті середнього рівня все ж таки багато людей які незрозуміло як туди пробилися (очевидно що висиджування років). На диво технічно безграмотні і при цьому із замашками крутих босів. Більшість часу пофіг на них взагалі, але попсувати життя можуть при нагоді так що йой. Все не розвалюється тільки через ту групу сильних людей про яких я вже згадував.

Тепер про хороше.

Біла і пристойна зарплатня. Так, уся зарплатня була біла. Тобто повністю уся. Причому платили пристойно і підвищували регілярно. Жалітися не було на що.
Курси англійської – без обмеження, бери стільки потягнеш. І граматика, і просто побалакати. До того ж регулярне ESL-тестування усієї компанії.
Сильні люди (саме в плані програмування) в яких є чому повчитися. Такими, наприклад, були лід моєї команди, його заступник і ще пара людей в ній же.
Складний і вкрай бюрократизований процес розробки після якого усі інші великі проекти здаються доволі простими.
“Відділ освіті” – невеличка команда що займалася розробкою і проведенням курсів. Тут і курси по продуктам, і англійська, і курси з програмування для студентів. Коли мені наскучило весь час заповнювати тікети я домовився щоб частину робочого часу читати студентам С++. Стало легше.
Через якийсь час відпрацьований у компанії вивозять працювати в США. Спочатку у відрядження, а потім і назавжди. Правда я чув що умови там доволі погані, але то вже інше. Непоганий спосіб одночасно і кар’єру зробити і виїхати.
Сама компанія давала можливість взяти у неї кредит на купівлю квартири. Причому умови було дуже добрі.

Власне я би оцінив досвід як доволі позитивний. Там мабуть важко працювати джуніором – платять їм не так щоб багато, чисто галери. Але придбання досвіду йде на повну. Розумію і тих людей хто через короткий час пішов звідти – в мене самого перші місяці три був такий настрій. Нічого не зрозуміло, ні в коді, ні по процедурам, і просвіту не видно, ну і робота сама по собі нецікава. Як мені сказала головна HR на співбесіді – запам’ятай, ми не пишемо софт, ми його підтримуємо!

Причиною тому що я пішов стала моя нелюбов до Дніпропетровська, це по-перше. Ну а по друге, мені запропонували місце у цікавомо проекті, стартапі (читай деталі тут – http://013x4nd2.wordpress.com/2011/07/29/%d1%8f%d0%ba-%d1%8f-%d0%bf%d1%80%d0%b0%d1%86%d1%8e%d0%b2%d0%b0%d0%b2-%d0%b2-luxoft%d1%96/), і ось проти цього ІСД не могла протиставити нічого.