Подано у вигляді короткого звіту…
На тиждень злітав в Україну. Нагода дуже нерадісна. Якщо коротко то мій батько дуже сильно і несподівано захворів, це сталося так зненацька та з такими наслідками що я злякався. Поговоривши з мамою вирішив що треба їхати: і їй трохи відволіктися від усих проблем, і може чимось допомогти, і батькові дух підняти.
Квитки на літак виявляється купити на наступний день не так просто. Не кажучи про ціну найближче що можна придбати це квитки через 2-3 дні. Крім ціни (1900 замість звичайних 1200 доларів) треба ще й дивитися на тривалість перельоту та кількість пересадок – якось ми летіли з двома пересадками більше 20 годин і ноги так пороспухали що ледь в кросівки влазили. Та і взагалі некомфортно.
Вдалося знайти переліт за 13 годин в одну сторону і за 15 годин в зворотню. Я рекомендую літати в Сіетл виключно через Амстердам – добре спланований аеропорт при усих своїх розмірах дозволяє без проблем дістатися вчасно з одного гейта на інший. Політ Сіетл-Амстердам зараз триває 9 годин (раніше було 10) і якщо це Аеробус 330 то проходить доволі комфортно. Літаки ці зараз обладнані тач-скрінами в спинках сидінь і надають хороший вибір фільмів, ігор та музики. Хоча звісно краще заснути як вийде.
Літак з Амстердама в Київ летить близько 3 годин (Боінг 737 в моєму випадку) і якби не втома то можна сказати що проходить політ дуже легко.
В Борисполі все стало якось цивілізованіше і швидше. От тільки мою валізу не привезли в моєму літаку. Довелося заповнювати спеціальну форму і далі є два варіанти: або я повертаюся в аеропорт через 5 годин зі сподіванням що її привезуть наступним літаком (ніяких гарантій), або її через кілька днів доставлять на вказану адресу. Знаючи що “кілька днів” легко розтягуються на місяць вирішив спробувати повернутися.
Поїхав на залізничний вокзал (дякую усих хто підказав автобуси SkyBus що за 50 грн довозять до вокзалу) і купив квиток на нічний Київ-Дніпропетровськ. Не дивлячись на якусь начебто кризу в Україні квитків ні на купе ні на СВ не було і довелося їхати на боковій у плацкарті.
Назад в аеропорт, чекаю, чекаю, он вже бачу свою валізу наче, возять її туди-сюди. Через десь 2 години запрошують всередину і починають ритися в ній. Ну по ходу виявляється що вже американці її обшукали (всередині лежить папірець від TSA і один замок більше не замикається). Нічого не знаходять, їду на вокзал.
Тут мене вся ця метушня, переліт і переживання накривають і починається легка паніка. На щастя знайомі друзі знайшли час приїхати і провести зі мною деякий час за розмовами перед відправленням потягу. Дуже вдячний!
Зазначу ще що з минулого року Києв змінився. Ні, не зовні, хоча це теж є, а якось стало багато, просто дуже багато іноземної мови, практично усі до кого звертався українською у відповідь починали говорити хоча б приблизно українською (а рік тому більшість ще говорила російською), у людей якісь обличчя чи то більш піднесені, чи просто світліші. Проте все ще брудно, погані дороги, жахливе вождіння автівок. Тим не менш зміни мені сподобалися.
І ось я нарешті в Жовтих Водах. На жаль ні з ким особливо побачитися не встиг, не до того було. Забрали батька з лікарні, допомогав мамі. Секрет у тому щоб не давати впливати на себе нерадісним думкам у тому щоб постійно бути чимось заклопотаним: то в магазин піти, то з кимось зв’язатися з якогось питання, то ще щось.
Ось ці кілька днів і пролетіли, час їхати назад. Оскільки минулого разу Дельта зробила нам сюрприз перенесши наш рейс на кілька годин раніше (так, саме раніше) вирішив бути у Києві хоча б за пів-дня до польоту.
Новий швидкісний (і треба сказати дуже непоганий) Хюндай за 4 години діставив мене з П’ятихаток у столицю. А далі відвідини Майдану (чесне слово вже час розібрати барикади), Андрієвського та в кінці дня зустріч з кількома друзями. Спілкування на різноманітні теми знову допомогло розвіятися, знову дякую.
А далі мене довезли до аеропорту (дякую знову!) де я в процесі розмови зрозумів як мало питав інших про те їх якні справи і що у них відбувається в житті. Ну та вже вибачайте.
Літак швидко доніс мене в Амитердам, а потім і в Сіетл. Дома вже ліг спати десь о першій дня, Олена розбудила мене о восьмій вечора і примусила поїсти, далі я миттєво вирубився знову і проспав до наступного ранку. І на роботу…
Позначка: Подорожі – Україна – Жовті Води
Про стан справ в “Стратегії” на весну 2013
Усе далі сказане можна вважати чутками і суб’єктивною думкою…
“Стратегія” це інститут в якому я вчився, а після випуску і працював кілька років. Повна назва Обласний Комунальний Вищий Навчальний Заклад Інститут Підприємництва “Стратегія”. Так, він державний, дуже маленьки, і при цьому кришується не міністреством освіти а обладміністрацією наскільки я розумію.
Свого часу інститут було створено на базі центру підвищення кваліфікації. Спочатку ВУЗ випускав: економістів, економічних кібернетиків (ще одна лже-наука) та менеджерів. Потім все це розрослося додатково до бухгалтерів, варіацій менеджерів та програмістів. З часом з’явилося і заочне відділення і таким чином студентів душ 600-800 постійно було в стінах закладу.
Коротше не буду довго розписувати славну історію інституту та свою причетність до неї… Несподіванкою для мене стала новина про те що хтось там щось не пройшов якусь акредитацію чи щось таке і кількість заочників скоротилася. Як мені пояснили це взагалі по Україні зараз така ідея впроваджується щоб викорчувати усе заочне навчання (і правильно як на мене, краще б зразу дипломи продавали – суть та ж сама). Ну добре, але тут дізнаюсь і інші малоприємні подробиці – студентів стало дуже мало, замість 30 людей у групі щось по 15, а в деяких і того менше.
Викладачі, виявляється, працюють на частину ставки, деякі навіть на 0.2 ставки. До того ж первні політичні ігри призвели до того що люди які вміли і любили працювати зі студентами пішли з ВУЗу з різних причин.
Тут треба розуміти що у маленькому навчальному закладі, який ще й до того ж розташований у маленькому місті, не так вже й багато чим можна привабити людей з науковими ступенями та званнями. Ну можна там когось зробити ректором, проректором, завкафедрою, а далі все, козирі закінчилися.
Вихід в таких випадках полягає в тому що усе викладання то роботу зі студентами ведуть “місцеві”, а для відповідності нормам і проходження атестації на кафедри записують докторів і професорів з великих ВУЗів. Ті собі спокійно якусь частину ставки отримують, час від часу підписують документи які їм привозять і реальним викладанням не займаються.
Ну от в Стратегії якимось чином утворилося два непримеримі табори. Залишимо в стороні питання як вони утворилися і в чому причина конфлікту. Але в результаті потоку скарг у вищестоящі органи від одного з угрупувань так і сталося що частина кадрів вимушена була піти.
В результаті сталося так що набором студентів займатися було нікому, та здається і зараз це нікому не цікаво, спеціалістів з деяких дисциплін не залишилося. Я був в інституті під час останної подорожі в Україну (на фото зуструч випускників яку до речі теж не ВУЗ організував як це було усі роки до цього) і враження було не найкраще. Порожні коридори, порожні аудиторії, навіть комп’ютерні класи стоять порожні. Таке враження що зомбіпокаліпсис локальний стався.
Дуже сумно було бачити це все та чути про гризню і розборки за пиріг розмір якого тане на очах. Такими темпами інститут без студентів залишиться через пару років. Та і взагалі паціент скоріше мертвий ніж живий.
До чого це я? Та так, поскаржитися.
Чи можна якось виправити ситуація. При бажанні нічого неможливого нема. Наприклад такі кроки:
- Призначити добровольців на окремі задачі (наприклад “набір 2013”, або “введення нової спеціальності до 2014”) під власну відповідальність. Вийшло – ось тобі нагорода, не вийшло – до побачення. Розумію що можливості держустанови з покарання та нагородження доволі обмежені, але було б бажання можна буде щось придумати.
- Запрошувати випускників та колишніх працівників читати лекції. Не обов’язково це мають бути якісь супер складні теми, можна просто теми з курсу. Це піде на користь як студентам (почути щось від людини з практичним досвідом), так і викладачам які гниють без практики. До того ж випускникам (звісно далеко не кожен приїде) буде неймовірно приємно і у них буде підтримуватися інтерес до інституту та бажання допомагати йому.
- Примусити командно тих викладачів у яких є хист, клепка, звання, ступінь, або будь-яка комбінація цих артефактів активно приймати участь в науковій роботі – невпинний шквал статей, конференцій та заходів (в тому числі на базі Стратегії). По собі знаю як легко там сидіти і монотонно нічого не робити, а зараз взагалі коли нікому нічого не цікаво так і заквакають деякі скоро. Керівництву ж треба від міста та області вибивати фінансування під все це (керівництво власне мало для чого більше і потрібно).
- Забути всі плани про відкриття спеціальностей “соціальний працівник” та “дизайн” як небезпечну для суспільства маячню, а натомість подумати про відкриття спеціальності пов’язаної з англійською (щось типу “перекладач”). Тут як на мене будь-кому очевидно що 1) дизайну в Україні нема і не було, а тому всі ці дизайнерські спеціальності це самовтішання недолугих мрійників, та 2) соціальному працівникові щоб сидіти в собєсі чи ще де на мінімальну зарплатню не треба вчитися 5 років. А от попит на англійську в Україні шаленний, варто лише за межі міста виїхати, і буде лише зростати. Та і кадри є щоб випускати спеціальність.
За фото велика дяка Міріку.
2013, квітень–подорож в Україну, короткий звіт
Короткі нотатки і враження про 2 тижні проведені в Україні.
Назбиравши днів на відпустку запланували подорож зарані і почали полювати за недорогими квитками. Ще 2 роки тому (правда було це в березні) ми купували квитки в обидва напрямки по $800 на людину, цього року дешевше $1200 так нічого знайти і не вдалося.
Переліт в Україну вийшов рекордно коротким. На першу дня знайомий підвіз нас в аеропорт, 10 годин і ми в Амстердамі. Там пройшли з одного термінала в інший, постояли в черзі 5 хвилин і ось вже сідаємо в літак у Київ і за кілька хвилин вже летимо, а через 2,5 години ми вже на місці. В Борисполі нас зустрічає знаймий якого я до того знав лише через фейсбук, завозить до себе додому, там ми приймаємо душ, їмо і їдемо на вокзал (Володимир, велика тобі дяка за це!).
На вокзалі купуємо 2 останні квитки на сьогодні до П’ятихаток і біжимо з валізами до свого вагону (до відправки 10 хвилин). Залізли, поїхали… Через години три я вибігаю на станції (здається Шевченко) в найближчий магазин і купую мікро-сімку для свого телефону. Нарешті дзвонимо батькам.
Ось вже в 12 ночі ми на місці де нас зустрічають машиною і менше ніж за 30 хвилин ми вдома. Душ, чай, балакати, спати…
Перші пару днів страшенна депресія, хочеться назад. Не відчуваю себе вдома, нічого рідного. Потім стає легше. Україна не змінилася суттєво за 2 роки ні на краще ні на гірше. Бориспіль став якщо не краще то хоча б логічіше, схожий на нормально спланований аеропорт.
В шоці від водіїв - агресивні і недальновидні.
В повітрі дуже багато пилу, відчувається весь час – ніс страшенно забивається, одяг і взуття постійно брудні.
В Жовтих Водах тепло (+15-18), але одягнені всі як чукчі – штани, куртки, деякі навіть у шапках та шарфах. Я в своїх шортах і футболці дуже багато уваги привертав. Особливо шкода було дітей яких батьки закутували у якість кулі з одягу. Пару разів чув як дітки слізно казали побачивши мене – “мені теж жаркооо…”, а батьки їм на це – “тобі ніззя роздягатися, ти простудишся!”. Правда в Києві дуже багато людей вже було одягнено як і я – шоти, футболка, шльопанці.
Набігалися по місту за весь час несамовито: інститут, стадіон, родичі… В цілому нічого особливого 
Коротше щось ніякої мотивації найближчим часом їхати.
Єдина світла пляма це спорт у ЖВ де небайдужі люди самі для себе організовують що можуть і взагалі дуже активно намагаються зацікавити інших.
Квартира вже не відчувається як наша, занадто довго нас там не було, занадто багато інших людей в ній жило.
Брат сильно змінився, спочатку думав що здається, але потім його друзі теж не один раз мені таке казали – спокійніший став, шукає стабільності, гульки вже не цікавлять так 
Спромігся пару разів побігати, раз навіть покатався на велосипеді. Але з поломаним розкладом та постійними застіллями не вдалося зробити нічого із запланованого.
Везли з собою три валізи, два рюкзаки та жменю баксів. На місці все роздали, ще й не на всих вистачило, назад ледь півтори валізи назбирали, в Києві добивали маленьку валізу українським шоколадом з д’юті-фрі (гидота ще та!). Наступного разу будемо везти лише гроші і запасні труси-шкарпетки, ну їх ті гостинці.
За пару днів до відльоту поїхали в Київ, там спробували зібрати кого можна на “вечірку”. Зупинилися у друзів-знайомих-колег-не знаю як правильніше Дяка їм шалення. Посиділи попили пива компанією в непоганому пабі із дуже гучною живою музикою. Я вже був такий емоційно виснажений що реально довелося докладати зусилля щоб показувати якийсь інтерес до будь-чого і боюся це було помітно.
Києвські друзі живуть в зовсім іншому світі ІТ-працівників з подорожами та відрядженнями за кордон, із зарплатами в місяць які не кожна українська родина отримує за рік. Кожен якщо ще ні то хоча б думає про купівлю квартири, машини та дачі… В цілому крім оточення (яке в Києві не таке вже й погане) живуть як хороші спеціалісти “на заході”. Перетягти таких людей в США вже буде проблемно хоча б тому що в матеріальному плані багато вони від переїзду не виграють, таким вже цікаві проекти подавай
Дорога назад це був суцільний дурдом і сюрреалізм. Почалося з того що після вечірки, коли я вже ліг спати, Олена випадково глянула пошту і побачила листа де нам повідомляли що наш літак перенесено з другої дня на шосту ранку (того ж дня!). Мене будять, викликаємо таксі, їдемо в Бориспіль. Летимо в Амстердам, там напівсонні повзаємо 5 годин і нарешті летимо в Мінеаполіс… Усю дорогу незручно, крутить ноги, сидіти вже не можу, спати не можу, кіно дивитися бажання нема, в ігри гратися не хочеться, ходити не хочу… Дуже важкий перельот.
Нарешті на місці, здається в обох простуда і температура. Проходимо паспортний контроль, забираємо і знову здаємо валізи (безпека така безпека), тиняємося, ліземо в літак. Остання порція польоту найважча. Наче спимо, але сон такий що лише втомлюєшся від нього. Сіли, вийшли, забрали валізи, пішли в таксті. Спимо по дорозі додому. Помічаємо як в обох страшенно розпухли ноги Дома спимо, їмо, спимо, їмо…
Висновок – краще або заплатити зайві пару сотень але летіти з однією пересадкою, або робити нормальні зупинки (день) і нормально відпочивати між польотами.
В суботу спробував поплавати – відчуваю себе важким тюленем. Проплив щось близько 2 км і зловив двічі поспіль судорогу на тому ж м’язі ноги (досі болить). В неділю проїхав 80 км, здох, поїв і проспав з 11 ранку до 9 вечора, поїв, знову ліг спати. Олена десь так само.
В цілому відпустка вийшла доволі виснажливою і чесно кажучи разом з цим і так вже назбиралося багато причин щоб не сильно хотіти їхати в Україну знову у найближчі кілька років
От так от коротенєчко. Більше компромату фото згодом.
Жовтоводськ…
Ось такі вони, Жовті Води в яких я виріс…
Рустам, Лєна, Ліля
Зліва направо.
Це була рання весна якщо не помиляюся 2005-го. Я в той саме час тинявся по атомній станції в Южноукраїнську, а Олена з “Жовтим Чаєм” і невеличкою групою підтримки поїхала на їхній виступ в Київ.
І так, я не знаю як хочу обробляти відскановану фотку, змиріться.
Жовті Води 2005, випадкове фото на Бродвеї
Є в Жовтих водах така вулиця яка з невідомих мені причин усим відома виключно як Бродвей (до речі був я на тому вашому Бродвеї, нічого схожого 
). Це улюблено місто різної молоді (і бидла, і небидла, і “я не бидло” бидла) для невтримного пиття пива, осцикання дерев і радісних нічних воплів.
Точної дати не скажу, але знаю що це була весна 2005. Дехто з присутніх на фото писали диплом, а я готувався приймати участь в комісії яка ті дипломи “слухала”.
