Ще кілька фото з Martha Lake Swim

В продовження ось цього поста ще кілька фотографій як і обіцяв раніше. Цього разу це те що ми встигли назнімати.

На старті:

 

Фініш:

 

Приходжу до тями:

 

Олена жує кекси:

 

І Олена задавака:

 

Всі фото цього змагання тут – https://skydrive.live.com/#cid=B21290194214A37D&id=B21290194214A37D%212380&sc=photos.

2012-07-07-Martha Lake Swim

image

 

Наше перше змагання з плавання!

Саме озеро знаходиться зовсім недалеко – трохи більше 20 хвилин машиною.

Озеро маленьке доволі. Я плив 2 милі (3.3 км), а Олена – 1 милю (1.6 км). Так власне ота одна миля то одне коло практично по періметру озера. Я, відповідно, плив 2 кола.

Ще були дистанції у пів та четвертину милі. Але то не серйозно Smile

Учасників було дуже небагато, але це ж не біг чи тріатлон – тут як поплив так все одно нікого навколо себе не бачиш.

Проте коли усі разом на старті ломонулися у воду (старт був з берега) то пару сотень метрів і сам получав по ногах і спині (добре що по голові не прилетіло) і іншим роздавав. З жахом уявляю яка м’ясорубка на массових стартах тріатлону.

 

Коротше приїхали, отримали шапочки, натягли костюми, спробували порозминатися. Але не ясно наскільки інтенсивно це треба було робити – для кожного з нас двох це була найдовша дистанція яку ми будь-коли пливли. Я для себе зробив висновок що головне щоб не замерз перед стартом, а особливо інтенсивна розминка і не потрібна. З ішого боку ми поки що зовсім не досвідчені у плавання і маю надію далі розберемося краще.

До речі на фотографіях як бачите якихось незнайомих тьоток і дядьок не лякайтеся – це фотки з сайту події. Ми там як правило на фоні десь Smile Потім опублікую наші фотки (яких теж небагато).

 

Як я вже сказав ломонулися у воду, помолотили одне одного по спинам і ногам, розтягнулися у лінію і попливли.

У плаванні у відкритій воді ти практично нікого не бачиш, хіба що хтось поруч пливе. Але люди не маючи розмітки як у басейні починають плавати якимись дугами, а то і зигзагами. Тож пливсти у парі метрів збоку від когось нереально – або загубиш його миттєво, або через пару гребків вріжешся.

 

Досвідчені атлети роблять такий хитрий прийом як драфтінг – коли пливеш за кимось впритул то воду розрізати набагато легше і економиш сили. Звісно ефект не такий помітний як не велосипеді, але все одно можна зберегти сили для фінального прискорення.

Я спробував частину дистанції пропливсти за одним – важко. Важко бо доганяєш і врізаєшся у ноги. І важко тому що як вже сказав всі пливуть якимось дугами і за 2-3 гребки легко загубити того за ким пливеш.

 

Отже які особисто у мене проблеми плавання на відкритій воді.

Перша і основна – гідрокостюм зтирає шкуру на шиї. Так добряче як наче хтось напильником пройшовся. Причому лише з одного боку. Варіантів небагато – або я несиметрично крутю головою, або невдало застебнув клапан, або погано намазався маззю проти натирання. Наступного разу спробую великий лейкопластир наліпити на стерте місце.

 

Друга проблема – орієнтуватися на воді. Треба час від часу піднімати голову і шукати буї. І хоча вони великі і яскраві зробити це не так просто. Непросто через те що голову над водою без значної втрати швидкості можна тримати дуже недовго, зір замутнений та і ще й голова погано варить. Люди губляться і часто зупиняються щоб роздивитися навколо.

Цю проблему мені і на тріатлонах вдавалося часто вирішувати так – знаходиш когось хто добре пливе (краще за мене), але часто зупиняється, і орієнтуєшся по ньому. Когось ближче роздивитися легше – яскраві шапочки не просто так видають на змагання.

 

Ну і третя проблема – як визначити чи достатньо інтенсивно гребеш. Це просто недолік досвіду (знову ж таки). Отак пливеш, наче нормальний темп, але якось не вмираєш як на бігові. Починаєш думати – а чи не слабо я пливу? Буквально ледь-ледь додав і відчуваєш що якось різко погано стало…

Бігати і крутити педалі можна хекаючи як завгодно (хоча теж бажано дихати рівно), а в плавання можна дихати лише правильно – інакше просто не попливеш. Тобто “додати і потерпіти” не вийде, бо як тільки дихання збилося так можна вже зупинятися.

 

Втома після плавання доволі дивна – виходиш з води і наче нічого такого. Ну плечі, руки, спина… Але якось не вмираєш як після бігу. А потім через пару годин вирубає так що ледь до краваті доповзаєш. Отже другу половину дня ми відсипалися.

Кому цікаво я свої 2 милі подолав за 56:06, Олена одну милю за 34:54. Протокол тут – http://finishstrongevents.com/wp-content/uploads/2012/07/Martha-Lake-2012.xls.

Ну от власне і все.

Відео: Олена на роботі

Поки що не всі з вас є у facebook  і тому записи доводиться дублювати, грррр…

Це, коротше, компанія де Олена зараз працює є одним із спонсорів заходу під назвою Дрова (російськомовна публіка збирається у парку, 3 дні живуть у палатках, готують бургери і одне одного розважають виступами). І для тих Дров вони кожен рік готують “рекламний” ролік в якому показуть як класно працювати саме у них :)

Наскільки я зрозумів компанія як мінімум на половину російськомовна включно з керівництвом.

Коротше шукайте її у відео.

Еластичниа терапевтична смуга

Це я так переклав elastic therapeutic tape єслі шо.

Представляє собою вона таку облегшену і більш еластичну версію пластиря, і як привало набагато більша за розмірами.

Вперше з цими смугами я зіткнувся коли Олені якийсь лікар наліпив її на коліно. Я тоді посміявся що ліплять пластирі, а паціенти вірять що воно допомагає. І хоча Олена мене теж запевняла що їй допомогло я не вірив, сміявся і розповідав про ефект плацебо.

Потім почав помічати смуги різних форм і кольорів на пробігах – як правило на ногах, але траплялося на плечах, і навіть на руках.

Ще згодом коли ми почали ходити до мануального терапевта якось поскаржився йому на біль у коліні після кожного серйозного бігу або велотренування. І він мені наліпив таку смугу і сказав поспостерігати за собою – чи зміниться щось на краще.

На мій подив результати з’явилися вже менш ніж за годину – неприємні відчуття стали якось меньш неприємними і можна було спокійно бігати і тренуватися.

Спробував розібратися як же воно працює і з’ясувалося що по суті це спосіб трошки надурити своє тіло. Смуга створює таку собі “зону натягнення” на шкірі, а наші вбудовані механізми помилково вважають що це означає тиск і починають подавати більше усього в ті області де тіло “думає” треба додати току крові і кисню. Завдяки цьому підвищується температура (за рахунок більшого притоку крові) в тих зонах на які наліплено смуги і процеси відновлення відбуваються швидше.

Іншими словами смуги не є лікуванням, а просто способом легше переносити незначні травми і прискорити відновлення.

На сьогодняшній день є кілька виробників що випускають смуги різних форм і кольорів. Наприклад  – KT, Rocktape та інші. Я покищо користуюся відносно дешевими (і за зовнішнім виглядом теж) але функціональними Pro-Tec.

Правильно наліплена смуга виконує свої функції кілька днів і з нею можна не лише бігати, але і плавати, приймати душ і навіть ходити у парну – зовсім про неї забуваєш. Потім в якийсь момент починають виникати на шкірі відчуття що нагадують що таки щось наклеєно – отут треба вже знімати. У мене це як правило від 2 до 4 днів. Ніякого клею не залишається, а от від волосся на ногах віддерати боляче. Варто подумати чи не почати голити ноги Smile

Логічно виникає питання – якщо незначний тиск на шкіру так допомагає то чому не зробити одяг який дає такий самий тиск і тренуватися у ньому? І знаєте що, таки є такий одяг. Це і штани, і труси, і футболки, і мегапопулярні у бігунів останнім часом гетри та шкарпетки – шукайте compression tights, shotrs, sleeve. Ну або подивіться на продукцію компаній CEP, 2XU, або CWX. Та і у більш класичних виробників бігового одягу теж в асортименті є щось із компресіонного.

Останнім часом компресіонний одяг стає популярним і серед велосипедистів. Хоча дослідження переконливо показують що на відміну від бігу користі від нього крім психологічної немає. Справа в тому що на велосипеді м’язи ніг ніколи не розтягуються так як при бігові і знаходяться постійно у трохи “стисненому” стані. Ну та це вже спеціалізовану літературу читати треба.

Наступним кроком є створення систем що дозволяють створити певний тиск на великі групи м’язів. І такі системи є, але коштують вони по кілька тисяч доларів, вимагають великої кількості громіздкого обладнання і використовуються для відновлення космонавтів, лікування складних випаків, тощо. І ось буквально недавно з’явилися портативні і доступні (відносно) за ціною полегшені варіанти таких систем. Наприклад на Тур де Франс що проходить у ці дні багато команд використовують Recovery Pump System ціна якої трохи більша за $1000.

 

Ну і як ви розумієте все вище перелічене має допомагати при різних артритах, склерозах та варікозах. Не лікувати, а саме полегшувати неприємні відчуття.

Tomas A. Standish. Data Structures, Algorithms & Software principles in C (1994)

 

Перемішано у книзі абсолютно все – структури даних, алгоритми, математика, основи С та С++, розбиття файлів на модулі і таке інше. Через це книгу читати в нормальному розумінні цього слова просто неможливо – тривіальні "знання” абсолютно неочікувано містять у собі фрагменти більш складних тем.

Книгу можна було б використовувати як довідник, але і тоді важко знайти те що вам треба. Наприклад опис алгоритму, його реалізація, оцінка складності та порівняння з іншими може бути розкидано на сотні дві сторінок, а то й більше.

Як я почав, перстав і знову почав слухати metal

В дитинстві ніяких особливих інтересів у мене не було, навіть правильно було б сказати що я був абсолютно байдужий до музики. І особливо в оточенні ніхто музикою не цікавився – ні родичі, ні знайому, ні друзі.

Ну були у батьків якісь там записи Висоцького, ABBA, ще якісь арабески. Мабуть стандратний набір того часу. Серед шкільних друзів хіба що пару людей слухали Modern Talking чи Space.

А потім я підріс і почав (в старших класах) тренуватися із іншою групою людей – до того весь клас ходив на тренування до одного тренера.

І от в новій компанії  усі поголовно були металістами. Треба сказати що металом тоді називали усю важку музику, про стилі ніхто нічого не чув і взагалі Metallica була найважчою групою. Це був десь 1988-й рік.

А коли ми їздили на змагання чи збори то ця компанія цілодобово крутила ту ж Metallica, та популярні тоді W.A.S.P., Accept, AC/DC, Manowar, Judas Priest та подібні інші команди. Але мене воно якось не сильно чепляло.

В той же час десь в СРСР вже йшла Перебудова, з доступом до музики стало легше (ще якісь 3-4 роки до того за “записи західних груп” можна було неілюзорно постраждати) і вона лавиною змела усе совєцьке мимрення яке спокійно собі розвивалося у ізоляції.

Десь тоді ж батько купив вертушку, підсилювач і великі колонки і почав купувати платівки совєцьких копій західних команд – “Арія”, “Мастер”, “Чорний Кофе”, “Круіз”, “Август”, а також совєцькі збірки Deep Purple, Led Zeppelin, Black Sabbath та інші. Мені вони навіть подобалися, але так щоб прямо я ними горів такого не було. Хіба що “Мастер” стала єдиною командою яку я любив сильно і довго Smile

Тоді ж з’явилися так звані “студії звукозапису” – маленькі конторки в яких на стінах висіли переліки команд і альбомів, ти їм давав касету і гроші, казав що записати на сторону А та Б і за кілька днів забирав запис. Потім з’явилися зовсім круті “студії” де за додаткові гроші можна було записати на свою касету з компакта, отпимати роздруковану вкладку у касету зі списком пісень, а то і самі тексти.

Але це я трохи забіг наперед. Якось на літніх зборах я проходив повз кімнату де як завжди слухали метал і почув настільки класну музику що просто зупинився на місці. Потім зайшов до хлопців і попросив написати назву команди і альбому на папірці. Це була група Anthrax, альбом 1987 року Among the Leaving. Надовго саме ця команда стала моєю найулюбленішою.

Записав я собі цей і інші альбоми і почав їх слухати. З часом додалися до моєї невеличкої колекції інші команди – Slayer, Sodom, Exodus, Artillery, …

А потім ми дізналися що існують стилі металу і вивилося що ми (бігуни на довгі дистанції) усі любимо саме thrash metal. Проте іншим хлопцям найбільше подобалася Metallica, а мені вона якось доволі байдужа завжди була.

Потім школа закінчилася, я пішов в інститут, там познайомився з одногрупником який слухав приблизно таку ж музику. Завдяки йому я свого часу і намагався грати на гітарі, але то інша історія.

Довго чи коротко але ось вже і останній курс інституту. Я вже слухаю і death (дуже модний в ті роки стиль), і progessive death, і brutal death, і techo death… Ну думаю схему ви зрозуміли Smile

А потім як відрізало. Я вже якийсь час грав на класичній гітарі і підхопив класичну хворобу гітаристів – почав слухати переважно гітарну музику, або таку яку можна легко перекласти на гітару. У зв’язку з цим почав розуміти у чому ж складності грати джаз та інший авангард і почав слухати саме таку музику. І з часом інтерес до металу зник повіністю. Мені тоді здавалося що метал помер у всьому світі і ніхто ніде його не слухає.

В моїй колекції почали з’являтися King Crimson, Amon Duul II, Can, …

А повернувся я до металу як це не дивно завдяки Red Hot Chili Peppers. Справа в тому що чомусь наша музична преса тих часів ігнорувала команду (якісь несерйозні молоді стрибунці, та ще й грають наче просто, а фіг так повториш), а от метелеві видання писали про них із захватом.

І ось коли я знову почав слухати важку музику у мене прокинувся апетит саме до найбільш агресивних команд. Я сильно полюбив Megadeth, яких до того вважав блідою тінню Metallica, з подивом дізнався яка нудятина називаєтся gothic metal (бо ще пам’ятав що таку назву стилю вперше почали застосовувати по відношенню до Paradise Lost), почав слухати Napalm Death про яких до того думав що то не музика а невиразне белькотіння, і зіткнувся із новою зіркою серед важких стилів – black metal (до того ж часу бо я пам’ятав що це стиль в якому грає Venom).

Ще одна цікава річ – я довгий час чесно вважав що усі без винятку програмісти слухають виключно метал. І весь мій досвід це підтверджував. Потім з великими проблемами втиснув в цей шаблон ще одне правило – або не слухають взагалі нічого. Потім довелося визнати що програмісти можуть слухати ще й джаз або класичний рок. І до останнього опирався щоб визнати що бувають програмісти що свідомо слухають попсу.

Gregory J.E. Rawlins. Compared to What: An Introduction to the Anaylsis of Algorithms (1991)

 

 

Це книга про алгоритми. Вірніше про те як їх вимірювати – які дані збирати і що вони означають.

Дуже багато математики – формули, таблиці, графіки. Зустрічається псевдокод в обсязі не більше 20 рядків на 10 сторінок текста, а то і менше. Читати доволі складно.

Безсумнівно прочитати було б корисно, але не скажу що ця книга є чимось обов’ясковим для девелопера. Занадто багато теорії і вимагає навичок читання математичної літератури. І явно не найкраща книга якщо вам треба просто подивитися в чому суть того чи іншого алгоритму.

Vernor Vinge. Zones of Thought / Вернон Віндж. Зони мислення (1992–…)

 

Серія класичної і високоякісної наукової фантастики. Автор чомусь не так відомий у нас широкому загалу як мав би бути. А ця конкретно серія є класикою НФ і входить в її скарбницю. Книги серії отримали чимало престижних нагород.

Автор пропонує дуже цікаву модель галактики у якій робота мозку і механізмів будь-якого рівня складності залежить від зони на які цю галактику поділено. Навіть фізичні закони у зонах різні.

Читати проте трошки важкувато. І в першу чергу через те що все занадто серйозно і автор не опускається до пояснення речей і контексту які читач може сам зрозуміти після деякого часу роботи мозку.

A Fire Upon the Deep / Вогонь над безодньою (1992)

Випадково розбуджений під час досліджень на іншій планеті однією з тисяч цивілізацій розумний вірус починає цю ж цивілізацію знищувати. Вірус розповсюджується, цивілізації продовжують гинути що приводить до винищення людей іншими хто вважає їх винними у проблемі…

Проте разом із вірусом було розбуджено і протидію. І от дослідники аварійно сідає на відсталу планетку з дуже дивними розумними істотами.

Порятунок буде знайдено попри всі перешкоди.

A Deepness in the Sky / Безодня у небі (1999)

Це передісторія до першої книги серії – дії відбуваються за 30 тисяч років до подій “Вогня над безодньою”.

Тут автор зміг створити таку ситуацію коли в результаті бойових дій обидві сторони вимушені працювати разом щоб не загинути. Ситуація ускладнюється тим що їм ще треба встановити контакт з іншою розумною расою.

Високі технології, політика, заговори і таємниці…

The Children of the Sky / Діти неба (2011)

Ще не читав.

У серії планується ще одна книга.

2012-06-23-Padden Triathlon, Bellingham, WA

Сайт тріатлону – http://www.cob.org/services/recreation/races/padden-triathlon.aspx

Місто Белінгхем знаходиться практично на кордоні з Канадою. Їхати півтори години.

Цього разу ледь встигли на старт – спочатку поїхали на адресу де видавали стартові пакети (номери, чіп, шапочку). А вихідний же, в день старту видають безпосередньо на старті. Поки знайшли те озеро, поки знайшли де припаркуватися (з парками не так усе просто). Швидко зняли велосипеди (добре що не везли їх розібраними цього разу), рюкзаки на плечі (добре що Олені теж купили рюкзак для тріатлону), …

Коротше встигли на страт, але фотографій вже зробити не встигли.

Впереше пливли у гідрокостюмах з рукавами, задоволені (Олена писала про свої враження ось тут – http://puzzlemind.wordpress.com/2012/06/24/xterra-vector-pro-fullsuit/).

Дестанція нестандартна: плавання – пів милі (805 метрів), велосипед – 21 миля (33.7 км), біг – 5.2 милі (8.4 км).

Ну і Олена теж писала про цей тріатлон – http://puzzlemind.wordpress.com/2012/06/24/lake-padden-triathlon-bellingham-wa-06232012/

У мене 5-1 результат у своїй віковій групі, 17-й у загальному заліку. Все непогано, велосипед треба підтягувати як завжди. Плавання – 12:38, Т1 – 1:15, велоетап – 1:01:02, Т2 – 0:54, біг – 34:04. Разом – 1:49:52. Протокол змагань – http://www.cob.org/documents/parks/recreation/races/results/2012-padden-tri-competitive.pdf

Плавання було прикольне – “уди і назад”, не вишукувати буйки, не 2 кола, а просто по прямій. Я поплив у другій хвилі (можна було йти у яку завгодно). Народ ломонувся так зі старту що я аж злякався. Так і неслися усю першу половину. Потім правда більшість заспокоїлась.

А ще це був перший тріатлон на якому я відчув задоволення від велоетапу. Не скажу що прямо зовсім зрозумів що і як, але їхати було у задоволення. І хоча їхати групою за американськими правилами заборонено (через трі-велосипеди якими важче рулювати і руки далеко від гальм) вийшло все одно так що я їхав хоч і не в щильній, але у групі (5-10 метрів між кожним).

Страшнувато було летіти з гірки 50 км на годину, там я трошки пригальмовува і народ мене наздоганяв і обганяв. В гору я їду наче нарівні з нормальними велосипедистами, на прямій навіть відриваюся.

Вхід в транзитну зону трапився доволі несподівано – навіть не встиг туфлі зняти, довелося у них до стійки бігти.

Біг по парку навколо озера, 2 кола. Біжиш такий і думаєш – не може бути щоб одне коло усього 4 км було, я ж такий вже вбитий! А на другому колі так швидко все пролітає…

Олена сачконула – пробігла одне коло замість двох. Попросила себе дискваліфікувати. Потім ще думала добігти, але було вже піздно – чіп забрали.

Ну от і все – покрутилися там ще, дочекалися роздруківки з результатами, поїли ніштячків і поїхали додому.

А в неділю практично весь день відлежувалися.

Більше фотографій – https://skydrive.live.com/#cid=B21290194214A37D&id=B21290194214A37D%212362&sc=photos.

Мій велоетап кому цікаво (знято з Garmin Edge 500) – http://connect.garmin.com/activity/191976181.