Хороший магазин спортивних і походних товарів REI раз на рік присилає нам чек на певну суму за те що ми користуємося його кредиткою (1% повернення від усих витрачених грошів та усі товари в магазині на 5% дешевше) та купони на 20% знижки на будь-який товар (один працює лише в магазинах мережі, інший лише в інтернеті). Ось ми і вирішили придбати цю камеру на яку я давно вже заглядався. Тим більше що з чеком та купоном ми заплатили за неї ледь третину ціни.
Сама камера по суті є першою і найпопулярнішою масовою екстремальною камерою що широко використовується велосипедистами, ріфтерами, сьорферами та іншими активними маніяками.
Камера може знімати широкоформатне відео до 1080, робити фото, знімати послідовність кадрів (спортивне фото), записувати по кругу (наприклад писати лише останні 5 хвилин), передавати відео і фото по WiFi.
Додаткове причандалля включає в себе кріплення на велосипеди, сьорфборди, машини, на голову, а також пульт ДУ, запасні акамулятори та зарядки.
Я собі докупив кріплення на велосипед та збрую на груди.
Перший тест власне був на велосипеді. Вперше катався на своєму трі-байку. Оскільки місць для кріплень там і так не вистачає то камеру довелося чепляти догори ногами. Картку вставив з фотоапарата і не перевіривши поїхав 80 км навколо озера. В результаті на запису усього кілька секунд відео
Почитавши форуми з’ясував що це відома проблема і картку треба форматувати самою камерою.
Наступні вихідні вже з правильно відформатованою карткою побіг коротенький крос (усього 10 км – готуюся до марафону у ці вихідні).
Ну що можна сказати? Цілком погоджуся що управління камерою дуже, неймовірно далеке від інтуітивного та дружнього до користувача. Поміняти щось на ходу (навіть режим) просто не реально. Єдиний реалістичний спосіб її використання це все налаштувати зарані і лише користуватися кнопкою стартстоп.
Камера знімає з дуже помітним ефектом риб’ячого ока. На моєму відео цього не видно бо відеоредактор для стабілізації обрізав близько 10% з кожного боку.
Для бігу в цілому камера підходить не надто добре. Ні, вона не важка, сидить зручно, не стрибає, не заважає. Проблема в тому що необроблене відео так стрибає що мене укачувати починає за якісь пару хвилин його перегляду.
До того ж дощові краплі на об’єктиві (вірніше на захистному корпусі) сильно викривляють картинку і треба слідкувати щоб об’єктив був чистий.
Проте думаю що для пішої хотьби таке кріплення підійде непогано.
Картинка трошки затемна, кольори бляклі, хоча треба враховувати що в той день коли я знімав свою пробіжку було дуже хмарно і навіть годинник ловив GPS сигнал довше ніж звичайно.
Батарейки вистачило на 40+ хвилин, потім вона бібікнула і вимкнулася. Відео на картці збережено файлами по приблизно 15 хвилин.
Тепер про обробку відео. Звісно нікому не потрібно 40 хвилин шаленних стрибків, тому я нарізав коротенькі фрагменти і стабілізував картинку, ніяких більше корекцій. В результаті як вже зазначив вище краї було обрізано. Можна побачити що навіть зі стабілізацією коли біжу з гірки (фрагменти з 2:05, 3:00) бовтанка ще та, в круту гірку ж (фрагмент з 2:50) треба піднімати камеру повище.
Крім того хоча камера і кріпиться рівно по центру об’єктив у неї трошки збоку і при обрізанні видно що одна рука більше в кадрі ніж інша. Та і взагалі складається враження що я кульгаю на одну ногу.
На диво непогано пише звук, а в комплекті є спеціальна негерметична задня кришка до захистного корпусу що дозволяє записувати звук ще краще.
Anthrax це саме та команда з якої і виник мій інтерес до важкої музики. І до цього часу це моя найулюбленіша команда в стилі thrash metal. Ну і відповідно не піти на їх концерт я не міг.
Приїхали трошки зарані, пів-години постояли у черзі з металістів. Ще раз підтвердили подумки інтернетівську мудрість “шкода що таку класну музику як метал слухає таке бидло як металісти”. Потім обшук на вході і ось ми в клубі.
Навчені гірким досвідом довгого очикування початку концерту ми одразу побігли шукати де б сісти. Ну і звісно сіли в барі де майже весь час пили пиво (я так вже відвик від нього що третій стаканчик навіть допити не подужав) та їли начос.
Концерт почали із затримкою усього на пів години…
Holy Grail
Харизматичні пацанчики з Каліфорнії які привіталися і почали грати дуже кльовий класичний heavy metal. Мені сподобалося – музику усю розбірливо чути, вокалість співає дуже добре, гітарні соло в тему. Єдини що самі вони в обіймі з іншими командами трохи не в тему були здається.
І головне що у них був класний звук. Навіть збоку від сцени, в барі було прекрасно усе чути.
Відіграли вони пісень 5 і миттєво розібравши свої барабани зникли зі сцени.
Municipal Waste
Цю команду я на свій подив відкрив для себе недавно. Вокал у них такий як мені не подобається (піонерські речьовки), але рифи просто супер.
Отже вискочили вони і почали несамовито рубати швидкісний thrash. Але щось трапилося зі звуком – там де ми сиділи високі частоти від усих інструментів (навіть барабанів) зливалися у якусь дзеленкучу кашу. Олена, яка їх ніколи не слухала, сказала що взагалі нічого розібрати не може. І взагалі доки ми піздніше не вийшли до сцени звук става щось все гірше і гірше.
Відіграли вони пісень 7 і теж хутко зникли поволавши про “в дупу Пасху, всім мітол потсони” і інші веселі речі.
High on Fire
Вже на цій банді народу стільки набилося в зал що з нашого столика не було видно сцени і доводилося вставати.
Про цю банду я ніколи не чув і чесно кажучи після того що почув навіть бажання не виникає їх слухати. Коротко – безблагодатна маячня імхо. Усе намішано в купу і грузить, і грузить, і грузить… І так настирливо волає… Сенсу ніякого я в їхній музиці не побачив.
Пісні у них довжелезні, добре що зіграли вони усього штуки 4. Я вже не міг дочекатися коли вони закінчать.
Exodus
Ми їх вже кілька разів бачили в живу. Але все одно пішли в зал. І там я зрозумів що на Anthrax’і буде жорстоке гасилово – не дивлячись на розміри залу мош-піт був від стінки до стінки. Ми стали спинами впритул до забору яким відгородили звукооператорів, але з натовпу на нас постійно вилітали волохаті туші металістів і ми заштовхували їх назад у вир.
А коли вокаліст закликав зробити стінка на стінку то стало реально страшно – люди розішлися впритул до бокових стін, а потім по команді кинулися назустріч одне одному… Кілько охоронці таки витягали потім на руках зі звалища.
Не знімав я тому що просто боявся витягати телефон у такій бійні.
Нарешті це божевілля скінчилося і ми почали пробиватися до сцени…
Anthrax
Відносно недовго постоявши ми змогли пробитися у перший ряд, тобто до самого забору що огорожує сцену.
Мені здавалося тоді що це найкраще місце у залі – все добре видно і мош-піт можна уникнути якщо триматися за забор. Наівний… Ще і подумав що класні знімки будуть.
Коли вони почали то в залі розпочалося таке що я і на Slayer не бачив – реально весь, весь танцпол був мош-пітом. Ми трималися руками за огорожу з останніх сил (тоненька червона лінія, хахаха), але тут прийло нове нещасті – сьорфери.
Це такі уроди люди що опиняються на головах у інших і інші їх “несуть” в сторону сцени. А там вже охорона їх приймає і вертає назад у зал. Так от мені не те що фотографувати, мені ніколи на сцену дивитися було. Стояли ми по самому центру і кожні 30 секунд, а то і частіше по наших головах горнуло якесь тіло.
Терпіли скільки можна, але получивши в сотий раз ботиком по голові ми таки здалися і втікли. Стали, щоб уникнути бійні, в барі одразу за танцполом, там люди хоч просто стояли. А на танцполі все так і продовжувалося до кінця.
Команда грала переважно матеріал з Among the Living, але ще було кілька пісень з їх нового альбому – кавери. Про AC/DC Скот Ян сказав що ця група має бути улюбленою командою кожного металіста, і потім підірвали зал кавером TNT.
Беладонна був просто неймовірний – так чисто і енергійно відспівав усе. Як на мене то він є одним з найбільш недооціненних вокалістів у металі.
В цілому в мене склалося таке враження що Anthrax люблять більше і за Slayer, і за Megadeth. Принаймні такого що творилося в залі на цьому концерті я не бачив у двох попередніх команд. І взагалі якщо подумати то з усієї “великої четвірки” саме Anthrax є найбільш “чистим” представником стилю – нема дурної важкості, натомість є надзвичайно різноманітні рифи та осмислені соло, тексти теж мають сенс і не всі на одну тему, розмазуванням рожевих шмарклів заради розширення аудиторії вони ніколи не займалися, і ніколи не боялися експерементувати. Ну та це звісно моя дуже суб’єктивна думка.
Ну і власне трошки оглушені і неймовірно втомлені (і мокрі) ми десь об 11 поїхали додому (концерт почався о 5).
Цього разу знайшли фотографа – наші знайомі зацікавилися поїхати з нами подивитися на змагання. Отже у 8 ранку забрали їх собі у машину і поїхали на “острів мілліонерів” який так називається через високі ціни на житло. А там вже дороги перекриті і машини спрямовують на стоянки з яких бігунів на старт везуть шатли (маленькі автобуси). Ну і звісно ж вони потім і назад розвозять.
Не знаю з якого дива картинки показує боком і не знаю як це подолати. Клацайте по них та дивіться в альбомі Мені здається що це фотик наших фотографів додав щось у самі фотки що примушує половину програм та сайтів показувати їх повернутими, а інші ігнорують цю інформацію. Розкажіть як знаєте як поправити.
Сам пробіг невеличкий відносно – бігли 21 км 1500+ людей. Ну плюс ще були дистанції 10 та 5 км, а також “ходоки” які пішки йшли той самий пів-марафон. Отже в сумі людей тисяч 5-6 у заході приймало участь.
Маршрут вважається доволі важким і безпідставно як на мене. По трасі і справді накидано щедро спусків і підйомів (і взагалі вона проходить по периметру острова), але нічого надзвичайного нема. Буквально пару підйомів які можна назвати середньо складними, і може ще пару спусків. Хоча для людей які не бігають гірки (а особливо з гірки) всі ці вгору-вниз можуть накопичитися у неприємні почуття під фініш.
Я більше переймався про те що у мене була тепмература невеличка і взагалі пару днів перед стартом щось не окей було з горлом та носом. Тим не менш вирішив бігти і як бачити встановив навіть персональний рекорд.
Проте за пару годин після фінішу мені що називається “жаба цицьки дала” – ледь ходив. А в понеділок так погано було що навіть на роботу не пійшов. У вівторок вже працював, але голова під кінець дня так боліла що довелося пігулку ковтати. Коротше не варто повторювати помилку і бігати хворим і з температурою
Погода була доволі прохолодна, але для бігу саме те що треба. А от годинника я забув увімкнути перед стартом і втратив аж 1.5 мили (доки він супутники зловив).
І взагалі біглося доволі легко на подив – дихання рівне і спокійне, м’язи ніг не забиті, серце нормально. Лише втома почала відчуватися на останній парі кілометрів. Тобто можна було б ще додати, але моя ціль була просто вибігти з 1:30 бо це перший старт цього року. Крім того у мене ще заплпновано марафон через 3 тижні тож убиватися сенсу не було.
Олена теж пробігла непогано – 2:10 з копійками. Звісно це не той час яким можна вихвалятися перед бігунами, але в неї і цілі інші (просто сам той факт що вона спокійно і без страху долає таку дистанцію мене радує). До того ж вона покращила свій попередній результат на кілька хвилин, а отже росте і все робить правильно
От вона потім пару днів шкутильгала на обидві ноги, а я просто валявся у ліжку з температурою.
Ну власне на цьому і все мабуть. Побродили трошки навколо, позбирали сувеніри і поїхали додому.
Далі просто фотографій, а як на сайті змагань опублікують то ще один пост зроблю.
Так, було у мене і таке колись. Одразу скажу що я недовчився, кинув те діло доволі швидко і взагалі розчарувався у цьому всьому.
В той час (кінець 90-х) я працював викладачем кафедри “Комп’ютерних та інформаційних технологій” в тому ж інституті де того вчився. Це у нас в Жовтих Водах є невеличкий інститут де все це відбувалося.
Ну а якщо працювати у вищій освіті то особливого вибору крім як рано чи піздно захищатися немає, це, можна сказати, вимога. Я думаю що більшість моїх читачів ніколи в аспірантурах не навчалися, тому треба пояснити певні деталі.
Для того щоб у ВНЗ можна було не просто почати набирати і навчати студентів на певну спеціальність, але ще і час від час проходити різноманітні акредитації та атестації треба серед іншого “виконувати норму” по кількості людей з науковими ступенями та званнями. Деталей звісно не пам’ятаю, але це просто норма який відсоток мають складати доктори та професори, а який кандидати. І якщо у великих закладах є свої аспірантури і великий вибір людей зі степенями, то для маленького інституту як “Стратегія” вибору небагато. Це або навчання своїх кадрів в інших ВНЗ, або “рента” тих самих професорів і докторів.
Навіть великі заклади освіти працюють за подібною схемою – кандидати і доктори, не кажучи вже про професорів, “читають дисципліни” на кількох кафедрах одночасно отримуючі свої 1/4 ставки. В реальності ж у 95% випадків лекції і практики ведуть викладачі кафедри, але звісно ніяка комісія з дня у день перевіряти цього не буде.
Сам процес вступу в аспірантуру це той ще цирк. Туди теж є конкурс, люди що залишилися у своїх ВНЗ після випуску та люди які займають у держпідприємствах посади що вимагають ступеню “конкурують” між собою. Ясно що кафедри того універу якому належить ця аспірантура мають певну квоту і гарантії, усі ж інші борються за залишок місць. Спочатку треба знайти собі наукового керівника. Для цього потрібні знайомства і контакти, але деталі тут можна опустити. Я походив по кількох кафедрах одного Дніпропетровського універу де мені популярно пояснили що треба їздити у якусь козирну бібліотеку дисертацій у Москву, випусувати уривки з підходящих дисертацій і ліпити з них свою. Я після цього як наівний сількский хлопець пішов прямо до проректора з наукової роботи того універу і пожалівся на тих завкефедрою і сказав що хочу сам усе робити, а не списувати. Він офігів від такого нахабства, потім посміявся, потім направив мене до нового провесора якого вони переманили десь із Росії. Професор той був реальним науковцем, постійно їздив по закордонним конференціям, публікувався і був доволі відомим у своїй діяльності. Займався він геоінфрматикою, дуже модною на той момент наукою.
От з тим професором ми знайшли спільну мову і я почав готуватися до вступних іспитів. Перше що треба було здати це філософію (до речі пост-совєцьких філософів треба розігнати як шарлатанів!). Вчиту ту не прив’язану до реальності маячню я навіть не збирався, але на всі білети відповіді старанно записав у конспект і сподівався що “якось воно на здасться”. Так і сталося. На іспит я запізнився, місць у кабінеті приймаючого іспит (а ми чомусь писали йоге не в аудиторії) вже не було, тому він посадив мене за свій стіл. На столі лежали купи книжок, конспектів та різних паперів, а я поки діставав з сумки ручку витяг і конспект, відкрив його на потрібній сторінці, поклав між інших паперів і старанно усе переписав. В результаті оцінка моя була 4, та ще й на додачу щирий подив перевіряючого як це так добре хтось хто не працює на кафедрі філософії зміг відповісти, бо усі інші отримали 3, а ті хто на тій же кафедрі вчився – 5. А питання було щось типу “Вплив Гегеля на філософію Канта з точки зору Шопергауера”, чи ще якесь подібне блювотиння.
Але сама мацибулечка була коли я здавав англійську. Спочатку треба було написати рецензію англійською на англомовну книжку зі спеціальності і здати її як реферат. При наявності елементарних вмінь це зробити дуже просто навіть не знаючи мови. Після “захисту” реферату допускають до письмового іспиту. Треба сказати що у нас традиційно з іноземними мовами дуже погано, а тому і в аспірантурі люди у більшості випадків знали на пам’ять кілька фраз. Я ж хоча б документацію з програмування міг вільно читати і тому мій рівень був набагато вищий за середній. Але валили там що називається. Наприклад мені знизили оцінку на бал за те що писав без словника. І я не жартую – у нас положено зі словником! Сам письмовий іспит проводили тупо по TOEFL і “свої” люди списували відповіді із зарані відомих сторінок під партою, а перевіряючи уперто цього не помічали. В кінці кінців мені поставили 3, але тут з’ясувалося що реферат я не здавав (тобто вони тупо його “загубили” і стверджували, що нічого я не здавав ніколи), а до письмового іспиту мене допустили помилково. Терміново треба було здати новий реферат до кінця дня, а те що я з іншого міста викладачів кафедри тільки розвеселило. Хоча з комп’ютерами тоді було не так усе легкодоступно як зараз, проте я знайшов можливість за кілька годин написати новий реферат і здати його.
Ну а іспит зі спеціальності я здавав своєму керівнику який посадив мене за парту і сказав писати на улюблену тему 2 години і написати на 8 аркушів. Після того поставив мені 5 навіть не читаючи. І так я проліз у компанію тих хто поступив.
А, ну і не забуваємо що аспірантура дає відстрочку від армії на весь час навчання (4 роки).
Навчання ж в аспірантурі теж різниться в залежності від того чи ти працюєш в цьому ж ВНЗ, чи десь в іншому місці. В першому випадку аспіранти виконують усю марудну роботу на кафедрі (ведуть практичні заняття, оформлюють документацію, готують і перевіряють задачки і так далі) і пару разів на тиждень відвідують “заняття”. За це їм ще і платять стипендію. В моєму ж випадку я мав час від час з’являтися на очі наукового керівника і показувати що зроблено.
І якщо для аспірантів отримання омріяного звання кандидата наук є більш менш гарантованим при бажанні багато віддати цьому процесу, то для “прийдешніх” питання практично завжди в тому наскільки дорого у грошах це буде коштувати.
Якщо ж говорити про те що саме має робити аспірант то у спрощеному вигляді це має бути публікація статей пов’язаних з темою дисертації. Звіно це не все, але обмежимося статтями. Статті треба публікувати не аби де, а у одному з видань затверджених ВАКом. Це як правило видання великих ВНЗ. А оскільки бажаючих опублікуватися багато то і тут не все так просто. Сам по собі без знайомств можеш подавати статті хоч до посиніння і все без результату. Отже треба щоб твій науковий керівник, а це людина що має вагу як мінімув в своєму ВНЗ, або навіть є одним з редакторів видання, проштовхнув твою статтю. Звісно все це не за просто так – йому теж треба публікуватися, а отже більшість твоїх статей матимуть співавтороів як твій науковий керівник та інші люди з його кафедри. Також у наукового керівника, який до речі за положенням зобов’язаний публікувати не менше певної кількості статей на рік, у нього теж є начальство якому теж треба публікуватися. А отже частина твоїх статей навіть не матиме твого прізвища у списку авторів.
Щодо змісту статей то вони мають бути з “науковою” назвою, містити пару формул, графік(и) та спикок посилань і використаної літератури. Я таки мав кілька опублікованих і можу сказати що написати подібну “статтю” займає часу і зусиль не більше ніж написати подібний пост. І жодного, ЖОДНОГО разу мої статті ніхто не читав, хоча у виданнях є рецензенти які за свою роботу отримують гроші.
Що стосується теми і змісту дисертації то якраз вона за великим рахунуом великого значення не має. У більшості випадків народ просто переписує чужі, або взагалі платить комусь щоб написали. Не здивуюся якщо в Україні більшість тих хто захищається навіть не зможуть переказати зміст своєї дисертації.
Важливим є впровадження і “науково новизна”. Щодо впровадження то треба мати хороші знайомста на якомусь великому державному підприємстві щоб хтось із високого начальства написав (звісно вони просто підпишуть кимось написане) відгук про те як ваша робота суттєво все покращила і скільки народне господарство виграло від впровадження вашої науки. Якщо таких зв’яків нема то ціна питання починаючи з цього етапу і на всих подальших плавно зростає від кількох сотень до кількох тисяч. Доларів звісно.
Я все це діло кинув на другому році “навчання” – абсолютно беззмістовна діяльність була як на мене і не бачив ніякого сенсу продовжувати. З науковим керівником розсталися мирно, кілька разів навіть потім зустрічалися, навіть якість статті я в його геоіфнормаційному журналі друкував. Але військкомату сказати про це я забув і вони мене ще довго не чипали бо чомусь не отримали (чи просто загубили) повідомлення про те що я вже не вчуся там.
Але час для тих хто не покинув йде, щось десь публікується, якісь папірці хтось десь підписує, з’являються знайомства і ось десь вже і час думати про захист. А це не лише список публікацій, документи про впровадження та інша макулатура, але і ще і комісія та опонент. Опонент то страшна людина задача якої на захисті довести що сам ти бовдур і роботою твоєю лише підтертися. А якщо по простому то опоненту (і комісіх) треба платит. І суми ці для людей що працюють в освіті просто астрономічні. Скажімо як пара річних (офіційних) заробітків і більше.
Що ж усе це дає і для чого це все потрібно? Вища школа як і наука у більшості випадків є такою самою ієрархією як і релігія. Неофіти на самому низу піраміди викладаються як раби і повністю підкорюються ритуалам та платять усі побори. Але чим вище ти ростеш в цій піраміді тим легшим стає життя – починає читати лекції замість вести практики, вибараєш сам дисципліни, починаєш отримувати надбавки за ступені і звання, статті і публікації все частіше з’являються навіть без твоєї участі. Ну а на самому верху вже ти отримуєш зарплатню з надбавками у кількох ВНЗ одночасно, їздиш по конференціях та взагалі не займаєшся викладацькою діяльністю. Людей що дійсно займаються наукою дійсно одиниці на десятки тисяч, та і то більшість з них з часом опиняється за кордоном просто тому що там легше саме наукою займатися.
Чи є злом така система? Як не дивно ні. Може це буде для когось відкриттям, але навіть у вищій освіті задіяно дуже багато недалеких і безталанних людей. І слідування усим цим ритуалам, навіть бездумним, привчає їх до певних правил (хоча сенсу їх вони не розуміють) та впихує в них певні знання. Звісно такі люди не стають науковцями, але при цьому вони здатні виконувати ту роботу яка потрібна для навчання студентів. Можна звісно вимагати щоб у ВНЗ працювали лише люди з відповідним IQ та бажанням і вмінням працювати зі студентами, але тоді б вища освіта не була б такою доступною і масовою, і коштувала б у сотні разів дорожче. Сьогодні з вища освіта в Україні це по суті заформалізовані курси підвищення кваліфікацї у більшості випадків.
Що би я змінив? Я вважаю що на користь пішли б три речі:
1) Обов’язкова вимога щоб викладачі крім роботи на кафедрах працювали б по спеціальності. Не може програмування читати людина яка не працює програмістом. Для болтологічний спеціальностей можна придумати варіації. Скажімо ти історик і “вивчає” Римську Імперію – пиши художні чи науково-популярні книжки на цю тему крім наукових робіт, чи хоча б книжку-розфарбовку “Калігула для дошколят”. 2) Відмінити стипендії в аспірантурах, та і стипендії взагалі крім як для надзвичайно обдарованих дітей. Також зобов’язати “науковців” приности гроші своїм закладам. Наприклад в США коли якийсь універ бере когось собі професором то очикує що той серед іншого принесе закладу гроші інвесторів на дослідження. В залежності від рівня універу очикувана сума для професора складає від 1 до 4 мільйонів доларів на рік. До речі зарплатні професорів при цьому знаходяться в районі 100 тисяч на рік. Інша річ що ті професори отримують ще непогані гроші працюючи в інших місцях консультантами та дослідниками (дивись пункт 1).
3) Усі статті та взагалі будь-які наукові роботи мають спиратися на роботу студентів, які мають бути вказані у списку авторів. Ніхто не очикує від викладачів щоб вони робили усе самі, але очикують що вони піднімають цікаві питання, оцінюють перспективність напрямків рішення проблем та організовують роботи з пошуку цього рішення. Звісно частина такої роботи вимагає меншої кваліфікації і може бути доручена навіть студентам.
А тепер, УВАГА, головне – усе вищесказане є моє суб’єктивною точкою зору і базується виключно на моєму досвіді. А тому цілком природьно що у вас може бути відмінний досвід та інша точка зору.
В щасливому царстві ельфів під назвою СРСР, про яке, любі діти (народжені після 1976 року), вам так іноді люблять брехати безсовісні пристарілі совкодрочери були і такі речі яких в сучасній Україні і не зустрінеш. Однією з таких речей було формування дитячих “загонів”, а по простому банд та набіги на сусідні міста з ціллю побити одноліток того міста. Так на весь союз греміли “бігуни” з Кривого Рогу що поруч з моїми рідними Жовтими Водами. Сотні дітей у підсумку, і десятки в “набігах” тримали у страху цілі райони, порушували роботу міського транспорту та і просто творили що хотіли. Була у них і своя уніформа – каракулєві кепки, войлочні ботинки з блискавками, ще там якісь речі за носіння яких не в своєму районі можна було сильно відгрести.
Заїздили ті “бігуни” і до нас у місто. Я був ще малий, але пам’ятаю як ходили дивитися на драку наших із приїзжими. На місті Парку Слави (для тих хто бував у ЖВ) ще лише розритого, але без пам’ятника та доріжок зібралося ледь не сотня людей 14-18 років і билися. А ми дивилися здалеку. Кривбасівців тоді приїхало 2 чи 3 рейсових автобуси, наших було здається трошки більше. Все сталося доволі швидко – тільки у діло пішли дручки та цепки велосипедні і більше ніж кілька парочок почали справді битися прибігла міліція і бійці почали тікати в усі боки. Кількох людей затримали, кажуть навіть у когось там ніж знайшли. Коли було інша “розбока” то я вже її пропустив, але там одного хлопця зарізали насмерть, а у кількох заарештованих казали знайшли саморобні пістолети (такі що мають один патрон який навідомо чи вистрелить і в яку сторону). Точно рік не пам’ятаю, але був я у молодших класах, а атже це десь 1982-1984 роки, хоча може і помиляюся.
Сам я ніколи ні в чому подібному участь не приймав, навіть друзів таких у мене і не було. Але майже довелося прийняти участь коли я був на зборах. Якось на зимових каникулах нас (легкоатлетів) повезли в Алушту. Ми їздили туди кілька років поспіль і жили в готелі що стояв недалеко від берегу, але високо на горі. Їздило нас 20-30 людей усього, від 4-класників до 10-класників. Був це десь рік 1986-1988.
Ну і от якось в цей же готель заїхало ціле кодло кацапів (щоб у вас не було ілюзій про якусь особливо сильну дружбу народів в СРСР хочу завуважити що крім як кацапами, чукчами або нанайцями у нас росіян тоді і не називали) з якогось Новосибірска чи що, людей більше сотні і зайняли більше половини готеля. Це були відмінники навчання, тобто ті що вчилися на всі п’ятірки та вигравали різні олімпіади. Вони не були спортсменами…
Що нас найбільше вразило так це те що вони усі без винятку бухали (у нас тільки “старшаки” іноді ризикували випивати закрившись на три замки на Новий Рік), та курили маріхуану (про це ми лише чули). Щодня вони влаштовували на третьому (найвищому) поверсі готеля гучні діскотеки і жбурляли різне сміття з вікон. Ми з ними практично не перетиналися бо тренування-їжа-сон-походи у місто. Просто знали що треба обрежно під вікнами ходити щоб чогось не кинули на голову.
Та от якось в гості до нас прийшов ще один жовтоводець що відпочивав якось в той час в Алушті. Він був другом когось із наших старшаків, але одночасно був драчуном і хулігам і вчився вже в ПТУ (в бурсі, як досі кажуть в Жовтих Водах). Ну і от коли він йшов “з гостей” щось там з гори пролетіло повз нього. Тут він ломиться на гору, залітає на діскотєку, заряжає у пику першому кого побачив, другому, третьому… Коротше людей п’ять отоварив поки інші не розбіглися по кутках і він опинився сам у центрі. Після чого доволі фігно пояснив що він взагалі думає про кацапів, про оточуючих його кацапів особливо і пригрозив подальшими карами за погану поведінку. Так почався національний конфлікт, але ми про те ще не знали…
Наступного дня коли ми дивилися кіно (в готелі був маленький кінотеатр) туди ввалилося п’яне кодло і почало волати “Україна, хто тут Україна?”. Що не дивно усі дорослі (а в готелі звісно були відпочиваючі крім наших двох груп) миттєво здриснули. Ну от гості і почали висувати претензії суть яких зводилася до того що до них дійшло на другий день що їх опустили і вони вимагають сатисфакції стінка на стінкку. Те що їх було в кілька разів більше їх не цікавило. Призначили розбірку на вечір.
Треба ще сказати що як довго буваєш в якомусь місті то рано чи піздно стикаєшся з місцевими що часто намагаються самоствердитися і одночасно щось відібрати у тебе. До нас теж такі їздили на мотоциклах, якісь місцеві хулігани. Але вони були непоганими хлопцями, нікого не били, лише у когсь там відібрали кепку та футболку, але в цілому їздили до нас просто потриндіти за життя то почеплятися до наших дівчат. Ну а от росіян вони не любили, кілька разів шугали, в когось там гроші відбирали. Протистояти місцевим будь-де у ті часи була б найтупіша ідея тому що у випадку “образи” вони б легко зібрали сотню людей і все закінчилося б дуже погано.
Ну от коротше і вечір… Наші старшаки випивають привезене спиртне для хоробрості, викурюють по цигарці бо кажуть після куріння синці на морді швидше сходять і йдуть у призначене місце. Ми ж (клас 6-7-й) битися не збиралися, але теж пішли і подивитися, і щоб людей здавалося було більше. До нас ще долучилося кілька хлопців здається з Павлограду бо, як вони самі сказали, “як жи ми не любимо цих …”. Не пам’ятаю хто вони і чому там були, але пам’ятаю що у кожного з них або рука, або нога була у гіпсі Може на лікування відправили.
Ну от стоїмо ми такі, а це місце для розвороту автобусів на дорозі, широка асфальтова площадка. Далі дорога йде вниз у місто, а в гору веде в готель. І ось ніч, темно, ліхтарів нема. І з гори починають спускатися як світлячки вогники цигарок… Як же їх багато! Як невеличка річечка наче тече вниз, страшно…
Ну от вони вже і тут, оточили нас з усих боків. Починається войовниче “а ти шо? а ти шо? а шо такоє?”. Тут хтось із них гучно питає – ну що, починаємо?
А є такий у кожній компанії мабуть хлопець що сильно любить похвалитися і прибрехати, і головне що за словом в карман не лізе. Заздрю іноді таким людям. Так от він у відповідь каже – почекайте, місцеві просили не починати без них, бо їм час треба щоб усих зібрати.
І все змінилося! Москалі настільки очевидно злякалися що аж трохи соромно за них стало. Почалося про давайте дружити, або взагалі забудемо про одне одного, та ми через 3 дні додому вже їдемо і хіба не зможемо якось без драк обійтись. Навіть мій однокласник якому перед тим в кінотеарті заїхали у щелепу і залишили синець вимагав знайти того хто його вдарив що влупити у відповідь.
Коротше розійшлися майже без втрат. Кілька людей все одно пробували зчепитися, але їх швидко розтягували з обох боків.
А Гену, так звали нашого винахідливого рятівника, потім ще довго хвалили і балували.
У кожного в класі мабуть було хоча б пара бандитів та розбишак, але не у кожного були такі як у мене
В моєму класі якось змішалися “начальствені” діти (кілька штук) та кілька повних неадекватів. Так, наприклад, один з хуліганів до 8-го класу читав лише по складах (потім кудись у бурсу пішов), інший мав такий вигляд наче тільки зліз з дерева та скинув шерсть… Але найвидатнішим був один Д. про якого трошки і розкажу.
Старший брат цього Д. був одним із самих відомих бандитів-хуліганів нашого міста, принаймні серед школярів самим відомим. Не пропускав жодної драки, постійно ще в школі опинявся в міліції за крадіжки та бійки. А молодший брат мав ще гірший характер, проте ростом і вагою був поменьше тому і не гремів так.
Ходили ми з тим Д. у молодших класах на легку атлетику, тоді весь клас ходив – бо спортивний клас. Швидкість і стрибучість була у нього в порядку щоб довго їздити на змагання та у різні спортивні табори. Але інтересу до спорту особливого не було, тому як зі школи пішов то вже і не займався спортом.
Знаєте бувають у фільмах такі невмотивовано жорстокі бандити що творять непойми що і здається в реальному житті таких безбашенних не буває. Ну так от я якраз з таким і вчився.
Кілька випадків. Перший клас, перше вересня. Двоє хлопців подралися ледь не на першій перерві. Один з них Д. який схопив другого за волосся і хєрачів коліном у морду (старший брат навчив).
Класі у третьому Д. подрався з сташокласником, схопив того за волосся, впав на спину і зарядив серію ногами в обличчя. В результаті струс мозку, вирване волосся і замість уроків пару днів розбір польотів.
Клас 5-й чи 6-й, перерва у школі. Хлопці носяться коридорами, дівчата стоять групками. І ось цей Д. пробігаючи мимо однієї групи дівчат хапає одну за волосся і розбиває її головою вікно. Гуркіт, скло летить у всі боки, розпанахано скальп, кровіща хлеще. Всі в шоці завмерли, а воно десь з веселим сміхом далі побігло. І не те щоб якась ворожнеча з тією дівчиною була, ні, просто так. Потім та дівчина як поранений червоноармієць ходила з перебинтованою головою, на щастя шрамів на обличчі не було видно. На питання “для чого?” відповідь “не знаю, чєсно”, і очі такі невинні.
Другий раз йшов Д. з другом (іншим моїм однокласником) з тренування, а назустріч їм їхав хлопець на велосипеді. Ну вони придумали смішний жарт – зняли з велосипеда цепку і нею побили того хлопця так що він потім якийсь час в лікарні лежав. Теж не змогли пояснити для чого.
Не кажучи вже про те що підпалити віник і жбурнути з криком “піу-піу, катюша стріляє по німцях” в спину вчителю. Ну або набити зимою повен портфель сніжками і почати кидати їх серією в голову якісь жертві доки вчитель не відбере той потрфель. Про те щоб викинути портфель, а то і портфелі всього класу з вікна навіть згадувати не варто.
Чи отримував він по морді? Ну в класі було можу 2-3 хлопців які могли з ним битися і він їх особливо не зачипав. Але якогось загального супротиву не було, навіть ідеї не виникали. Не забувайте що совєцький школяр це лише личинка людини яка чекає що їй старші скажуть робити. А про те щоб самостійно щось організувати і мови не йшло. Тим більше у нас в класі набагато легше було бути обсміяним. Коротше ніхто б не виступив проти доки Д. не починав знущатися з нього, але на той момент вже іншим було пофіг. Ну і завжди було загроза “я брати приведу”, чому його не сильно старшокласники лупцювали.
Традиційно кажуть що всі подібні хулігани боягузи, але тут був не той випадок. Якось ми у зали грали в футбол. А під стелею (метрів 10 висотою, не менше) були на металевих балках причеплені лампи захищені металевими корзинами. І от хтось зафігачив м’яч так що той застряг між лампою та корзиною. Пробували дістати з вишки (була у залі для волейбольного судді) шестом для стрибків і не дотягувалися. І тоді Д. поліз по стіні (повністю скляну стіну було захищено туго натягнутою сіткою) до самої стелі і пішов по балці до лампи. Балка вузенька, якраз в стопу шириною. Ну от дійшов він до м’яча і замість скинути його почав балансувати на одній нозі і волати що зараз впаде і розіб’ється. Тренеда внизу бігають і кричать “злазь, придурок”, а йому хоч би що. Коротше ледь до нервового зриву не довів тренерів.
Інший раз ми стрибали у яку з різаним поролоном (бо зима і у пісок на вулиці не пострибаєш), так Д. в черговий раз стрибнув, зробив сальто і встряг головою в поролон. Після цього впав і почав волати що зламав шию, встати не може , нічого не відчуває і взагалі помирає. Здається після цього епізоду його нарешті вигнали з секції і сказали більше не приходити.
Хтось казав що треба батькам взяти і відлупцювати і все пройде. Але сусіди казали що били його ледь не щодня, результатів лише не було. Мені взагалі здається що подібні люди на той момент коли творять щось подібне просто не можуть зв’язати майбутнє покарання зі своїи вчинком. І не учаться через якісь обмеження мозку імхо.
В школі вчителі теж не могли дочекатися коли Д. закінчить 8-й клас та піде у бурсу. Це лише у казках для дітей в СРСР всі старанно і добре вчилися, а поганих учнів залишали на другий рік. Треба розуміти що на рік довше ніхто з таким учнем морочитися не захоче, ну і крім того другорічник зіпсує усі показники вчителям і особливо класному керівникові, тому переводили з класу в клас хоч якось.
Ну власне що там довго розказувати. До того часу як я закінчив інститут Д. вже двічі відсидів. Перший раз обставив квартиру сусідки, другий раз вже і не знаю за що. Потім щось вони з братом то кололися героїном, потім зному ледь не разом сиділи (що і спасло їх від смерті). Потім був якийсь у них бізнес, потім вони його чи то пропили, чи прокололи. Потім наче ще сидів… Ну коротше романтіка.
Це перенесений (і трошки переписаний) запис з мого старого блоґа.
Два роки поспіль їздили на змагання у цю курортну зону нашого штату, а минулого року вибрали змагання поближче.
Оскільки це курортна зона (парки, гірські озера, тощо) то забронювати там готелі не так і просто. По перше, їх просто дуже мало, а те що є коштує легко по 500 баксів за ніч.
У 2010 ми зупинялися в кемпінгу у палатці у містечку Лівенворс, а це годину добиратися до старту машиною. Наступного року знімали кімнату в готелі у Венатчі, але і звідти було хвилин 50 їхати. Неймовірно втомлює, особливо після змагань назад їхати.
Отже перший раз я біг там півмарафон, але що ще більш цінно вперше зблизька подивився як організовано тріатлони в США.
Пам’ятаю що було ну дуже важко – зі старту взяв зависокий темп і після першої половини почалися суцільні муки. Крім того сонце пекло нещадно, а дорога вся по сонцю. Отак біжиш весь розпечений, а з одного боку синіє озеро з крижаною водою, з іншого – підіймаються пагорби з густим затінком під деревами.
Це дводення спортивна подія куди входять біг на 5, 10 та 21 км та тріатлони – супер-спринт, спринт, олімпійська дистанція та Half Iron Man.
Транзитна зона з безлічю велосипедів, і по багатьом з них видно що коштують вони тисячі доларів. Це видно навіть якщо не розбиратися у велосипедах.
Людей дуже багато, старти починаються з 6 ранку. А у транзитній зоні видно у кого ціль результат, а хто для власного задоволення все це робить. Більшість народу неспішно витираються, мажуться кремами, переодягяються, деякі навіть щось їдять.
Старт бігу давали лише після того як останні учасники виїхали з транзитки на велосипедах.
Ось на фото якраз і видно як бігуни пропускають через стартову лінію останніх велосипедистів. Звісно це затримало наш старт (з 8:25 перенесли на 8:45), але унебезпечило і бігунів і велосипедистів (бо не перетиналися) і останні учасники мали гучну підтримку.
Маршрут для бігового етапу дуже простий – туди і назад. По дорозі добрі люди поливали бажаючих зі шлангів, а вода та спортивні напої просто розліталися.
Я ще назавжди запам’ятаю цей пробіг тому що помилково схопив Hammer Heed замість води у стаканчику (а він візуально не відрізняється) і вилив собі на голову. А потім усю дорогу напагався змити засохлий цукор з волосся та обличчя
Ледь-ледь добіг, так погано було – спека і неправильний старт далися взнаки. Ще хвилин 5 приходив до тями, потім поліз у озеро, а вода таки справді крижана. Ну і додому їхав з великим мішком льоду який купив на заправці в обнімку.
А у підсумку ще й примудрився зайняти 2-ге місце у своїй віковій групі за що мені видали скляну кружечку з відповідним написом.
Наступного року вже вдвох приймали участь в тріатлонах на тому ж самому місці.
Вже не один раз я хвалився тим як я бігаю чи катаюся на велосипеді з/на роботу. Ну от і подумав зненацька чому б і не написати про це.
Сьогодні вранці був туман, а фотографував на кросівок телефон, які там ще стандартні виправдання розмазаних фоток є? Насправді після бігу якось зовсім не хотілося стояти і вицілювати ті фотографії – весь потний і мокрий як миша, руки починають швидко мерзнути, телефон стогне і плаче що я його цілий день вчора не заряджав… Коротше дивіться що є.
Я працюю в Studio E.
Взагалі роздягальня є як правило одна на комплекс будівель (3-4 білдінга, або 2-4 тисячі людей). В Белев’ю де у МС 4 хмарочоси роздягальня є у кожному з них. Розташовуються вони як правило на першому рівні підземної парковки, хоча в деяких старих будівлях можуть бути і на першому поверсі, трохи збоку від офісів.
Працюю я в тому ж “будинку” де роздягальня, але скоро у зв’яку з переїздом доведеться ходити сюди з будинку через дорогу.
Всередині є туалет, 2-3 рукомийники, кілька душових кабінок з рідким милом, рушники та шафки.
Шафки поділяються на такі що їх можна тримати закритими кілька днів (через 10 днів після останнього використання замок відкривається автоматично), та такі що відкриваються щодня.
Знову ж таки в залежності від будівлі знайти вільну шафку на тривалий час (наприклад щоб тримати там запасний одяг та різну “косметику”) може бути доволі проблематично.
Раніше були якісь спеціальні правила що треба було знайти вільну шафку, написати у спеціальну службу щоб підтвердити що можна її забрати собі. Потім усе це спростили і якщо замок відкритий то за новими правилами ти можеш усе звідти викинути і зайняти її собі (на шафках кодовий замок і код задається при замиканні).
Якщо ж через відпустку чи відрядження точно не зможеш відкривати-закривати її 10 днів то треба написати знову ж таку у спеціальну службу і можна повісити замок.
Як правило шафку одразу не забирають якщо в ній є речі, натомість кладуть записку що “я такий то заберу її собі якщо до такого числа вона ще буде відкритою”. Проте іноді у внутрішній переписці можна почитати веселі історії коли хтось принциповий забрав шафку одразу викинувши речі (за правилами же ж!), у відповідь на записку “поверніть шафку будь-ласка, я просто забув вчора її закрити” написав “згідно правил не мушу” і наступного дня мав повну шафку піні для гоління видавлену туди через дірки у дверці
Інша цікава річ це розмір шафок. Я не розумію американців – навіть у найкрутішому і дорогому спортклубі це якісь вузенькі книхітні нірки, майже як в Україні в магазинах на вході де люди свої торби залишають.
Поруч із роздягальнею як правило є парковка для велосипедів де часто можна знайти насос.
Рушниками займається якась окрема контора і возять вони їх по розкладу – іноді закладені усі лавочки, а пару разів за всі роки бувало що взагалі рушників не було. Тому у багатьох у шафках можна побачити пару рушників про всяк випадок. Колись давно кажуть у цілях скорочення витрат рушники відмінили взагалі (треба було свої носити), а потім коли їх повернули то народ ледь масове гуляння не почав, хоча реально цим усим користується добре якщо 5% працівників. Проте завжди є можливість сходити в душ на роботі. А я іноді там і голюся коли дома не було часу чи бажання це робити.
В bing пам’ятаю народ вішав свої шмотки спортивні сушитися на якісь труби (там була одна кімната де зберігалися велосипеди, там були і труби, а з неї вже можна було потрапити в роздягальню) на плечиках звісно. Спочатку вішали плакати “не сушіть шмотки на цих трубах – порушуєте техніку безпеки”, а потім прикрутили спеціальну трималку для плечиків. Тут же де я зараз особливо де розвісити свої лахи і нема. І навіть зверху шафок (дивись на фотках) прикрутили лист жесті під кутом щоб нічого на верх не ставили. У bing знову ж таки зверху шафок народ навалював взуття і шмоток.
Якось років 2-3 тому у напівсні (чи то засинав, чи то прокидався) виринув спогад дитинства… Отже мені мабуть років 5-6, я з батьками мабуть на місцевому ринку. Це мав бути не вихідний день – сонячно, людей нема і лише довгі ряди бетонних торгівельних столів. Батьки говорять з якимись знайомими, а я щось сам по собі граюся і тиняюся навколо. І от, не пам’ятаю куди конкретно, починаю бігти і щось кричати типу “я льотчік”, чи “тра-та-та, німці здавайтеся”. Аж тут чую як усі дорості щось починають схвильовано кричати. Обретаюся – на мене несеться велетенська собака!
Це зараз я розумію що то була максимум вівчарка, але у моєму спогаді то якесь страхіття вище за мене, неймовірно прудке і страшне. Я здається падаю, а далі клац-клац, кілька темних кадрів і ось я вже на руках у батька кричу і кричу і дихати нема чим…
Так, я знаю що собачка просто хотіла погратися, але у страху раціонального мало. Дивно що все життя цей спогад був старанно схований і знадобилося кілька років прожити в оточенні де в мене щодного разу не виникало страху перед собакою щоб нарешті цей епізод прослизнув крізь щільно закриті двері пам’яті.
Мабуть через те у мене постійно був страх перед собаками. У книгах часто пишуть про липкий страх, але ні, він не липкий, він холодний і паралізуючий. Чи знаєте ви, хто не боїться собак, як це коли поруч із великою собакою в тебе віднімаються руки, ноги стають такими важкими що ледь рухаються і дихати неймовірно важко – горлянку наче бетоном залили.
Усим тим хто щиро, не сумніваюся, говорить що треба погладити собаку, погодувати з руки і стах пройде хочеться сказати – боїшся змій чи павуків? А ти візьми і запусти собі змію за пазуху, напої теплим молочком з долоні і страх пройде.
Так само поради про “перебороти страх” схожі на поради зробити крок з дев’ятиповерхівки у повітря. Скільки завгодно ви б могли мене переконувати що не вкусе, що собачка добра, не спрацює так само як не спрацює якщо я буду переконувати вас що ви не впадете з даху, а просто зависните у повітрі. Та і крім того ця фобія не в тому щоб боятися що собака покусає, а в тому щоб боятися собак. Знову ж таки по аналогії – не бійся стрибнути з даху – повітря ж там не загазоване. Що? Стрибати не будеш тому що не загазованості боїшся? Тю, а чого ж ти боїшся тоді? Стрибай!
Ну от скільки себе пам’ятаю я боявся собак. Від великих собак (вище коліна) як я вже і писав мене просто параліч хапав. Меньші собачи викликали бажання піджимати ноги у повітря і швидко видертися на найблищче дерево чи на стіну.
В нашому під’їзді хлопець мого віку мав тер’єра. І хоча він я бачив і проходив повз нього щодня, іноді навіть кілька разів на день, кожно разу це було страшно і з часом не миналося.
Трошки краще стало коли батьки завели собі пікінеса. Невеличка кумедна собачка, а тоді ще зовсім крихітне цуценя, ні видом ні розмірами спочатку не було схоже на середню собаку. Спостерігаючи як він ріс, навіть вигулявши його кілька разів я помітив що вже не боюся маленьких собак. Не те що б я їх полюбив, так само старався бути далі від них, але вже в їх присуності не зводило усі м’язи і я навіть міг підтримувати розмову.
З дружиною ж у нас перші кілька років були постійні розмови що от вона все мріє завести велику собаку, і може навіть не одну. Я ж завжди на це казав що тут же ми і розстанемося не дивлячись на усе кохання і любов. Не зміг би я жити там куди мені не хочеться повертатися, де постійно треба сидіти у замкненій кімнаті і переміщуватися в туалет перебіжкою переконавшись що собаки нема за дверима.
Але лише коли я переїхав в США страх почав проходити і згас. По-перше, за всі 5 років я жодного разу не бачив бродячої собаки (чи кішки). По друге, собак тут водять на поводках. Бо собака що бігає без поводка далеко від хазяїна або буде виловлена відповідною службою і доведеться платити чималий штраф, або взагалі буде пристрелена кимось хто буде стверджувати що вона напала на нього чи його дитину (і знову ж таки власник собаки буде платити штраф). Ну а до того ж собак тут вчать не звертати увагу на сторонніх людей. Це на відміну від наших уродів дикунів які вчать собак нападати на людей. Перші чай я весь напружувався коли пробігав мимо собаки – вони хоч і на поводку, але без ошийника. Але жодного разу ті навіть головою в мою сторону не повели!
Отак з часом спочатку перестав хвилюватися, а там і помітив що перестав боятися. Тепер спокійно можу знаходитися поруч із собакою яка навіть без ошийник та намордника. Просто я знаю що вона не буде сама лізти до мене гратися чи нападати, взагалі не буде звертати увагу на мою присутність. Звернув увагу що навіть кілька разів собаки зупинялися впритул до мене (коли їх власники зупинялися) і це мене не лякало і взагалі особливих емоцій не викликало.
Страх вилікувано? Не знаю, можливо. Все одно якщо у мене є вибір я постараюся бути подалі від собаки, але в цілому тепер можу бути з ними в одній кімнаті. Звісно при умові що це спокійна і вихована собака.
Я навіть думаю що якщо приїду в Україну на якийсь тривалий час то обов’язково придбаю спрей від собаг, ультразвукову лякалку, а може навіть і травмат якись якщо ситуація насправді там наскільки погана як я собі її пам’ятаю.
А пам’ятаю я що власники собак є переважно закомплексованими недоумками яким собака потрібна в першу чергу що демонструвати власну крутість. Звідти і всі ті навчання собак що проводять вже життя у квартирах навичкам нападіння на людей, виховування агресивності, відпускання собак гуляти без поводка та ще і ті команд не завжди слухаються. От чесне слово шкода що вогнепальну зброю в Україні не можна мати. Думаю що кількість бігаючих за десятки метрів від хазяїна собак що кидаються на кожного перехожого зменшилась би дуже швидко…
На цьому про собак у мене все.
А уявляєте скільки ще дитячих спогадів-травм заховано у глибинах нашої пам’яті? І про більшість з них ми не дізнаємося ніколи.
Перший тест власне був на велосипеді. Вперше катався на своєму трі-байку. Оскільки місць для кріплень там і так не вистачає то камеру довелося чепляти догори ногами. Картку вставив з фотоапарата і не перевіривши поїхав 80 км навколо озера. В результаті на запису усього кілька секунд відео 
Для бігу в цілому камера підходить не надто добре. Ні, вона не важка, сидить зручно, не стрибає, не заважає. Проблема в тому що необроблене відео так стрибає що мене укачувати починає за якісь пару хвилин його перегляду.
.jpg?psid=1)
Мені здається що це фотик наших фотографів додав щось у самі фотки що примушує половину програм та сайтів показувати їх повернутими, а інші ігнорують цю інформацію. Розкажіть як знаєте як поправити.
Може на лікування відправили.
Насправді після бігу якось зовсім не хотілося стояти і вицілювати ті фотографії – весь потний і мокрий як миша, руки починають швидко мерзнути, телефон стогне і плаче що я його цілий день вчора не заряджав… Коротше дивіться що є.
