Історії з минулого – Сторінка 16 – Ще один не такий як усі…

Львів восени 2007-го

Найулюбленіше моє з місць в Україні в яких я тільки бував – затишне, спокійне, відносно чисте (в порівнянні з Києвом, не кажучи вже про Дніпропетровськ) незважаючи на перекопані вилиці та будівництво. Бідна європейська старина, пам’ятки архітектури, чимось незвичним стурбовані люди ~~та каземати львівського метро~~. Таке враження що навіть цигарки у Львові палять менше. Це тоді так було, не знаю як зараз.

Жили ми у Жеки на горіщі. Ну в смислі не в неї на глоріщі, а на тому ж горіщі де вона сама жила Smile Миленька така квартирка зі смішним туалетом і пухнастим котом.

А там якраз, у Львові тобто, а не в Жеки на хаті, в той час проходив кількаденний книжковий ярмарок на який ми теж ходили. Штовхалися у чималенькому натовпі народу. Купив собі кілька книжок – щось із міфології, казки якісь на подарунки. І жені Муракамі якесь чи щось.

В цілому пам’ятаю враження від поїздки чисто позитивні були. Якби я скоро після того не поїхав у штати то серйозно би замислився щоб перебратися у Львів з Києва. Там і дешевше все до того ж. І місто таке що центр реально пішки обійти і не втомитися.

На фото туристи на фоні туристів:

У багатьох приватних будинках і дворах, і не зовсім приватних теж, можна побачити якись скульптури на релігійні мотиви – святі і мученики, Діва Марі, Іісус, тощо. Все прикрашене квітами. І взагалі народ якийсь очевидно більш релігійний.

Ще один позитив – велика кількість маленьких кав’ярень де можна зовсім не задорого поїсти-попити. І окремої згадки варта кава яку люблять і вміють готувати. Я от каву не люблю і не п’ю, але проти тих запахів встояти просто неможливо було.

А ще там в цей час був чи день міста, чи щось подібне. І були такі красиво (іноді) розмальовані леви у центрі міста з кожним з яких попрацювало хтось з відомих людей.

Якщо видертися на вежу в центрі міста то можна побачити який зелений Львів, ледь не у центрі лісу за мірками українських міст.

Нічне місто виглядає доволі готично.

І взагалі – більше б таких міст на Україні, воно б може і людей трошки більше нормальних стало. Бо жарти жартами, а от ходиш там і просто відчуваєш все це нашарування історії навколо тебе, якось аж культурніший стаєш Smile

І зрозумійте мене правильно – я не кажу що у Києві погано, чи Київ некрасиве місто. Але в мене збереглися спогади дитинства коли Київ був для мене дивом – великим, але затишним і неймовірно зеленим містом. А коли я туди переїхав у 2007 році то було видно як все це гине під натиском колгоспників що перли у столицю як божевільні і принесли з собою сірі залізобетонні коробки, розкидане сміття, вирубані парки і напівп’яні натовпи на центральних вулицях. Капітулювало місто під натиском варварів Sad smile

2011-11-27–Seattle (Half) Marathon–1:29:56

Це офіційний час, але оскільки я почав не безпосередньо з лінії старту то особистий час трохи кращий – 1:29:50. Час вимірюється за допомогою чіпа що одягається на ногу.

Головна проблема цього разу була у поганій погоді. Вірніше така погода доволі нормальна для Сіетлу – весь тиждень йшов дощ, а в день пробігу температура була +10.

Треба було правильно вибрати взуття. Очевидно мої улюблені кросівки для змагань зовсім не підходили для погоди бо ноги стали б наскрізь мокрими задовго до старту. Що ж до моїх улюблених кросівок для тренувань то занадто вони вже “нешвидкісні” для випадків коли хочеться показати хороший результат.

На щастя у мене була пара зовсім нових і майже не випробуваних Brooks PureConnect. По суті це мінімалістичні кросівки (модний напрямок у бігу останні пару років) – мінімум компенсації, один шар резини на підошві, практично відсутня п’ята. Взагалі кросівки примушують ступати як мінімум на середину стопи, а ще краще на носок. Якщо бігти на п’ятах то нога сильно “провалюється” вниз бо під п’ятою підошва трохи тонкіша ніж у центрі. Таким чином вони примушують бігти правильніше і швидше. З іншого боку стопа втомлюється набагато більше і відбивається теж, якщо постійно не слідкувати за тим як ступаєш.

Яек би там не було я пробіг в них, і хоча вони не чисто гоночні, тим не менш дуже легкі і попри всі острахи пів-марафон виявився не такою вже довгою дистанцією.

Інше питання було що одягати. Дощ і прохолодно… Багато народу бігає у шапках, куртках, рукавичках. Все це необхідно перед стартом, але мені особисто краще бігти у мінімуму одягу Smile

Ну от, коротше побіг я такий… Почав доволі спокійно, перша миля трохи повільніше за 7 хвилин. Потім додав і кожну майже милю вибігав трошечки з 7 хвилин. Після середини дистанції почалася страшна гірка яка вбивала мене кожного разу всі попередні роки. Але на диво в цей раз навіть подолавши її я ще мав достатньо сил щоб тримати темп.

І взагалі почав думати що останні милі дві, як так і далі буде, треба включити максимум швидкості.

Але якраз за дві милі до фінішу миттєво вимкнулися ноги. Як правило в бігові саме серце і мозок починають кричати що ти втомився, задихаєшся, хочеш блювати і на горшок… Але от так дивно в цей раз – все в цілому нормально, а ногі забиті так наче я зі штангою наприсідався.

Ну в принципі добіг доволі рівно, результатом задоволений. Тепер точно знаю що з 1:30 мушу вибішати будь-що, час ставити нові цілі.

Добре фінішувати в пеших рядах (107-й в загаліьному заліку, 14-й у своїй віковій групі – http://race.seattlemarathon.org/certificates/6898.pdf). Заходиш у зону відпочинку, а там порожньо – бери яку хочеш їжу і напої, збирай сувеніри… Поки сходив за речами, переодягнувся, виходю, а народу вже – не проштовхнутися Smile

Олена була волонтером – на фініші медалі на шиї фінішувальникам одягала. Ото через те у нас фоток і нема.

Сподіваюся в наступному році буду звітувати про повний марафон на цій же події.

Про клички…

…мої Smile

Ще вам трохи мемуарів.

Коли я був зовсім маленький, ну в смислі ще в школу не ходив, то наскільки пам’ятаю мене крім як “Саня” і не називали. Та і досі ніяка кличка не приліпилася так щоб усії її знали, а головне використовували.

В молодших класах школи у нас була молода вчителька яка говорила про мене що я “люблю смішити, але злий”. То вона слова “сарказм” скоріше за все не знала. І ось в черговий раз коли я щось ляпнув у відповідь на її якусь репліку і весь клас засміявся вона від всього серця сказала “Ти злий Петрушка!”. Це дико сподобалося моїм однокласникам і вони почали сміятися ще гучніше.

Якийсь час мене таки називали “Злий Петрушка”, але ясно що така громіздка конструкція не могла прижитися і все повернулося до того з чого і почалося. Але один упоротий однокласник регулярно згадував цю кличку і веселився з цього неймовірно. Після 8-го класу він пішов у ПТУ, а звідти вже разів мабуть зо три сходив у тюрму, ну та мова не про те…

Не знаю як зараз, але коли я ходив у школу вчителі учнів називали майже виключно по прізвищам, ну і мене більшість часу теж по прізвищу однокласники теж називали. Навіть не знаю чому, але мені це реально не подобалося і сильно парило.

Потім у трохи старших класах коли ми вчили біологію хтось несподівано зрозумів що слово “головастик” сильно схоже на моє прізвище і отже мене деякий час теж так називали. Хоча і не прижилося, але таки час від часу до самого випуску траплялося так називали мене все ж таки.

В той же час на легкій атлетиці де я був у групі стаєрів (бігуни на довгі і середні дистанції) була зовсім інша історія. Інші групи легкоатлетів, для яких у нас були свої прозвища (наприклад спринтерів ми називали “тромби”, а багатоборців так що я аж не не буду тут писати Smile ), називали всю нашу групку “шакали”. Для кожного було придумано кликуху. Так, наприклад, були у нас “Собака”, “Шакал” і “Овчарка”. І невідомо чому “Ворона” і “Коля-Буратіно”. Але в той час я доволі сильно відрізнявся від інших стаєрів – ще не слухав метал, читав книжки і збирав марки. Тому мені придумали спочатку погремуху “Овєчка”, яка на щастя не прижилася, а потім назвали просто “Сашок” (з сильним наголосом на літеру “о”), так само як і тренери. Правда в останні роки коли ми всі же закінчували школу все стало спокійніше якось – “собака” перетворився на “бєлку”, “шакал” та “буратіно” доволі рано покинули легку атлетику, “Овчарка” став відгукатися на “Божок” (а потім почав колотися і помер…). Ну а мене так до самого кінця і називали “Сашок”.

Деякий час я ходив на тріатлон і там веселі траилети придумали мені кликуху “Квадрат” і навіть називали мене так регулярно. Але на щастя я доволі скоро повернувся у легку атлетику, тож такий варіант не прижився у всих інших.

Вже в інституті пара одногрупників придумали мені погоняло “Угол”, а інші називали “головатік”. І хоча всі вони були послідовні у їх використанні, проте використовували обидва ці варанти обмежена кількість людей.

Стеднти в інституті назвиали мен ім’ям та по-батькові, а ті з ким стикався частіше просто “Сан Санич”. Може були якісь там клички інші, але я ніколи їх не чув, то ж будемо вважати що їх не було Smile А ну, колишні студенти, якісь були ще в мене клички які використовувало більше однієї людини?

Потім уже коли я переїхав у Київ мене, як і інших в команді, називали першими літерами ініціалів. Але оскільки літери OG вже було занято то мене назвали AG – “ей-джи”.

По переїзду в штати все змінилося ще раз. Оскільки моє ім’я занадто складне і довге для американців, а “Саша” є в основному жіночим, мене почали називати по поштовому аліасу в компанії – “Олєк”. І так і називають усі. Таке собі “робочє ім’я”. І воно мені подобається.

Ось так якось і вийшло що ніяка кличка не закріплися за мною так щоб усі її використовували. Не знаю добре це чи погано.

PS. Окрема смішна історія про прізвище, а краще комбінацію імені і прізвища як їх намагаються прочитати американці. Особливо коли це треба зробити гучно і швидко. Біжиш такий до фінішної смуги і чуєш “Олекса… ксендє.. ндр!!! Говоло… ловаті… Гвлв… тій!!!”. І не хочеш а рорзсмієшся. На одному з останніх тріатлонів дядько що робив анонси у мікрофон так прямо і сказав що “дуже, дуже круте ім’я, прямо всі букви алфавіту в ньому"!” Smile

Тренінг з многопоточності…

..на який я ходив 3 останні дні, чому і не писав нічого, виявився доволі корисним і пізнвальним.

До речі що це за “Багатонитевість”?! Це офіційний переклад, чи як? Звучить доволі криво як на мене.

Так от, тренінг цікавенький, 3 дні по 4 години. Не надто технічний, але інформативний. Дядько який раніше працював у різних проектах типу PlayStation, XBox, Intel Vtune, а зараз займається проблемами портування Windows на ARM-процесори розказував цікаве про особливості роботи сучасних “десктопних” процесорів, кешу, шин даних та оптимізацій компілятору.

Далі була класика – критичні секції, interlocked-операції, м’ютекси, івенти та семафори. А також нововведення Windows Vista та Windows 7 – conditional variables та slim reader writer locks.

Написали самі кілька “лабораторних” – spin lock, memory barrier та розпаралелювання обчислень на матрицях.

Головний висновок – уникайте розпаралелювання як тільки можна, інакше уникайте синхронізації якщо можна, інакше уникайте самі писати примітиви синхронізації. І ніколи, НІКОЛИ не пишіть lock-free алгоритми! Smile

Все, звітував.

День Незалежності 2007

Хороший такий день був судячи з фото Smile

Пам’ятаю там були виступи-марші різних військових і міліцейських оркестрів. Цікаво було подивитися.

Рух на Хрещатику тоді перекрили, а на самому Майдані була якась трибуна з почесними гостями і просто неймовірною кількістю охорони.

Коротше організація була доволі така совково-показова. Робити нормальну картинку майже навчилися – нарядна вулиці, оркестри, натовп. А з іншого боку – приходбьте люди на Майдан, ми його перекрили і туди вас не пустимо.

Кішка Лєнка, частина четверта

Попередні частини:

Продовжимо спогади…

Ну от живемо ми в штатах, потроху відвикаємо від кішки, регулярно дзвонимо додому і дізнаємося як там шо. А киця наша тим часом поїхала у село до батьків Олени і поселилася у хаті. І дісталася їй одній ціла кімната де вона любила сидіти сама, усіх виганяла, ловила мишей і красиво викладала їх рядочком на порозі. Ну і нікого до себе близько не підпускала. Таких привілеїв – щоб у хаті, та не на порозі, а прямо в кімнаті, ні у кого із сільських не було. Але ж вона з іншого боку на вулицю не ходила, та і не хотіла ніколи.

От вже і весна пройшла, почалося літо. Спробували випускати її батьки на вулицю. А там купа дворових котів, не дуже доброзичливих, тим більше що наша Лєнка шипить і лапою замахується на усіх. Та ще і до вулиці вона не надто звична, боїться неба, пересувається переважно повзучі.

Поселили її спочатку у великому загоні для кролів (кілька метрів на кілька метрів). Вилізти і втекти вона звідти не могла, так само подерти її місцеві коти не могли. Але могла їсти траву досхочу (а котам треба їсти траву – це так вони чистять шлунок у природі – спочатку їдять, а потім вибекують усе сміття разом з травою), могла досхочу ганятися з мухами і іншими жуками.

Ну а потім звісно вона таки спромоглася втекти. І довго-предовго десь бігала, не давалася на руки. Поселилася десь у сусідів на горищі. Що їла і чим взагалі займалася невідомо. З місцевими котами так і не потоваришувала, людям на руки не йшла. Батьки їй спочатку туди підкидали корм, намагалися зазвати додому. Якось, через пару місяців, побачили як Лєнка із жадібністю напала на коника і з’їла його. Після цього сказали “Ну все, досить”, зловили її і знову закрили у хаті.

А потім Оленені батьки переїхали у місто, у нашу квартиру, і Лєнку привезли туди звідки її подорож почалася. От такий крюк через Дніпропетровськ та Київ вийшов.

В квартирі вона ще трошки пограла у самостійність, але видно впізнала рідні стіні і в один день раптово стала рідною-прерідною. Почала ластитися і обніматися прямо, бігати гратися і задиратися, зустрічати з роботи, сидіти на руках і все як і положено у стереотипної кішки.

Коли ми зібралися відвідати Україну то почали вигадувати які сценарії зустрічі з кішкою будуть. Два найгірші сценарії були б якби вона одразу нас впізнала і почала тулитися. Другий поганий варіант був би якби вона впізнала нас перед від’їздом і у нас би не було часу з нею погратися.

На час нашого приїзду батьки виїхали з квартири і ми жили там самі із Лєнкою. Не так і погано все було. Спочатку вона десь собі там тинялася і спала, але через пару днів сказала “та впізнала я вас, впізнала”. Вкладалася спати на нас, на руки сідала, але гратися не дозволяла. За протягнуту руку одразу прилітало лапою. Гратися теж не хотіла, але хоч не тікала.

Були у нас плани що ми їй накупимо там іграшок, красиву площадку для ігор – труби із гамаками, хатками та мотузками і все обплетене спеціальною мотузкою для дряпання. Щось типу такого як на фото.

Але зоомагазини це якась просто ганьба. Принаймні в ЖВ. Найкраще що я там знайшов це якась дошка оббита подібним матеріалом з іграшковою мишею на пружинці. Колгосп такий колгосп. Ту миша в перший же день було зірвано з пружини і закинуто кудись в далечінь.

Ну і ще різних там м’ячиків-стрибунців і дзеленчалок купили, але вони її не зацікавили.

Прощатися було сумно (нє, не лише з кицькою), але в цілому все не так і погано. Ми побачили що в Лєнки нове життя, нова родина і взагалі вона живе непогано. Принаймні зараз. Так що хоча б в цьому плані ми були спокійні коли їхали додому. І думки про перевезення кішки відкинули геть.

2011/10/23–Columbia Gorge Marathon, Hood River, OR–1:29:20

Це вже третій раз я біг пів-марафон на цих змаганнях. І мабуть в останній. Останній тому що скільки ж вже можна туди їздити? Це аж 3.5 години в одну сторону!

Так, міцина шикарна, красиво просто неймовірно, природа, види, клімат, погода і навіть сама траса - все заслуговує найвищих оцінок. Але є ж і інші ще не відвідані місця і не здолані маршрути.

Як я колись вже писав Орегон є одним з найкрасивіших місць з тих що я бачив саме в плані природи і видів. Також саме те місце де ми були це таке місце в якому я хотів би жити. Наче і не так далеко від Вашингтону, наче теж гори і річки і дерева… Але в Орегоні воно якость гори наче вищі і крутіші, урвища урвистіші, ліси більш різноманітні і річки розлогіше. Ну та то скоріше за все якесь суб’єктивне враження від найперших відвідин.

Стосовно самої події – помітно як вона стає популярнішою. Два роки тому марафон і пів-марафон разом мали менше сотні учасників. Цього ж року людей на страрт возили шкільними автобусами.

Змінився і сам маршрут. Раніше старт і фініш були недалеко одне від одного і дистанція спочатку йшла трохи вгору, але не надто круто, а назад, відповідно з гори.

Двічі тут я пробігав на свій персональний рекорд. І хоча і в цей раз я пробіг краще ніж у минулому році відчуття були зовсім не такі як раніше.

В цей раз старт було перенесено трохи далі по дистанції, а після тієї точки де раніше був розворот починався доволі крутий спуск милі так на дві. Ну і потів повертаєш і назад в нормальну таку гірку.

Отже після 6 миль ноги вже вбиті, а попереду ще 7 миль… Біг наче так нічого, але на останній милі (ось же він, ось же вже фініш!) ноги просто вимкнулися і ніякими зусиллями так і не зміг примусити їх переступати частіше.

Сама місцина, повторюся, дуже живописна. З одного боку круті скелі порослі ялинками, з іншого – круте урвище і широченна річка Коламбія десь внизу. Річка, до речі, відділяє штати Орегон і Вашингтон. На обох берегах швидкісні магістралі, вздовж них крихітні містечки (пара-трійка сотень мешканців) з власними броварнями і несусвітними цінами на кімнати у мотелях.

Дорого у них там через те що тут буває багато туристів з тих що катаються гірськими велосипедами (трас для них таи просто неміряно), ходять у гори, плавають на каяках та яхтах, їздять верхи і лазять по скелях. Вистачає і таких що просто приїздять подивится на природу – від найбільшого міста штату, Портланда, сюди усього пів-години їхати.

Оце розписую і сам думаю - а може таки поїхати і в наступному році? Smile Ну та ми домовилися вже що поїдемо лише якщо Олена побіжить пів-марафон. Часу в неї досить щоб підготуватися.

Ось, до речі, вам результати змагань – http://www.columbiagorgemarathon.com/2011/results/2011_HALFRUN_MALE.HTM.

Додатковий висновок для себе – еластичні повороски не надто підходять для такої дистанції, і взагалі для чистого бігу. Я їх собі поставив на кросівки щоб спростити транзитну зону на триатлонах – не треба розшнуровувати-зашнуровувати, не треба пхтати ногу і намагатися при цьому не загнути п’яту всередину. Просто відтягнув язичка на максимум, вставив ногу, відпустив – все на місці, з правильним тиском, не розв’яжеться по дорозі. Але проблема в тому що все ж таки вони недостатньо жорсткі і дають нозі гуляти, хоч і зовсім трохи. А потім оте “зовсім трохи” накопичується на дистанції і призводить до натерторстей і “відбитих” ніг.

Тепер в мене текст закінчився і я просто запощу кілька світлин.

Красиво? Подобається? Приїздіть в гості, ми вас по тих місцях (і не лише) покатаємо!

Ну якось отак…

Весь альбом тут – https://skydrive.live.com/?cid=b21290194214a37d&id=B21290194214A37D%211607#cid=B21290194214A37D&id=B21290194214A37D%211607.

Як я працював в ISD

Цілий рік я колись провів в Дніпропетровську працююци в пекельних нутрощах ISD (http://www.isd.dp.ua/en/).

Після 30 з гаком років проведених у рідному місті де я вчився у школі і інституті, а потім і працював в тому ж інституті і ще парі місцевих компаній нарешті прийшов час їхати світ за очі. Біло кілька причин для того, але найголовніші – в інституті стало просто некомфортно і нудно працювати, а також захотілося подивитися як роблять “великий” софт у великих конторах, як працюють команди і все таке. Їздив я на співбесіди кілька разхів на рік просто щоб тримати себе у тонусі то у Львів пару разів, то в Києв, ну і в Дніпро звісно катався. Але тільки тут мене змогли вмовити. Та і крім того я чув про компанію багато схвальних відгуків як по рівню поплати, так і по методам роботи.

На співбесіді традиційно морочили голову тонкощами С++ та англійської мови з ціллю наочно показати хто тут дурак, а хто начальник. Ну та то така видно традиція в Україні – там де вас питають про віртуальні деструктори, шаблони та нюанси множиного успадкування там ви будете правити древній код на С.

Коротко по суті роботи. Є така компанія SCC (http://www.softcomputer.com/) що підтримує і розробляє софт для всяких медецинских установ в США. Паціенти, аналізи, страховки, … Код старючий – клієнт і сервер під викопний AIX, кліент Windows, якась ієрархічна БД. Проектів там у них багато. У самої головної контори є купа компаній що підтримують різні продукти.

Власне продукти настільки специфічні, велетенські і неінтуітивні що для новачків є спеціальний двотижневий тренінг. Також на протязі перших пару тижнів народ просто пише тестові завдання і не займається ніякою реальною роботою.

В компанії був найзабюрократизованіший процес розробки з усих які я бачив. В МС в порівнянні з ІСД суцільне вільнодумство і “роби що хочеш”. Там було щось типу такого:

Бізнес аналітики визначають список фіч для імплементації
Також визначають список багів для фікса, а оскільки одночасно підтримується кілька весрій продукта то один і той же фікс доводиться робити кілька разів, але з інтервалом від кількох тижнів до кількох років.
Чер менеджерів і тім-ліда завдання на (увага!) дослідження бага оходить до розробника. Той описує як і де його фіксати, а також як тестувати. І до купи вказує скільки часу на це піде.
Потім все повертається через лідів і менеджерів назад і на певному рівні відбувається планування в які дати для яких версій пофіксати цей баг.

Доволі специфічно було зроблено тестування. Тестери робили все вручну (!!!). Тобто у них був з самого ранку список тестів для виконання вручну (кожен крок описано) для різних версій продуктів. Були тестери як на команду, так і на весь продукт. Але в Україні, наскільки я пам’ятаю, тестори практично завжди вважаються м’ясом для гармат і код практично не пишуть. Не дивно що там де пара адекватних тестерів могли б все автоматизувати за пів року доводиться тримати армію дешевих “ручних” тестерів роками.

Другою особливістю був процес кор-рев’ю. Він робився виключно тім-лідами і їх заступниками (так, була така офіційна позиція). З одного боку це були просто найбільш досвідчені люди в команді. Я, наприклад, після року роботи все ще смутно уявляв собі архітектуру (а її ніхто ніколи і не пояснював), а в тонах коду просто губився. З іншого боку хочу відзначити що ліди, архітектори і навіть частина інших “високопосадовців” (але далеко не всі) просто вражали мене своєю кваліфікацією. Серйозно.

Тепер підемо послідовно по позитиву і негативу. Почнемо з негативу.

Приміщення. Не знаю як зараз, компанія наче перїзхала, але в той час (2006 рік) це був жах. Зашарпані конюшні з подовбаними стінами, брудними підлогами і народом що сидів один у одного на голові. Ніде не бачив гірших умов. Це при тому що я сидів у доволі ще комфортній кімнаті з усього якимось 20-з-чимось людьми. А був ще в прямому сенсі спортзал з десь 150 людей в ньому. Жах, жах…
Техніка. Це просто ганьба. Видавали напівсліпі монітори, старі запилюжені системні блоки і такі брудні миші і клавіатури що не було літер на клавішах видно. Аргументація у адмінів просто залізна була – а що, викидати їх чи що?
Оті самі адміни очевидно мали забагато влади. Їх і було більше ніж треба – ціла кімната. Замість займатися своїми адмінськими обов1язками, читай робити можливою безперешкодною роботу програмістів і тестерів, вони починали видумувати чим зайнятися і як показати свою важливість і значущість. Постійні моніторинги винтів співробітників з ціллю знайти музику і фільми “бо ніззя”. Моніторинг усього встановленого софта і інші перешкоди.
Абсолютно дебільна політика відносно інтеренету. Компанія постійно хвалилася який жирний у неї інтерент, як у них на випадок чого аж через трьох провайдерів зв’язок іде, але при цьому жорстко обмежували доступ співробітникам. Тобто тупа “ніззя ходити в інет” поки твій менеджер щось там не підпише що тобі можна. Народ чатився в асьці. Закрили аську. Почали листуватися інтенсивніше. тали слідкувати за трафіком. Почали в корідорах більше зустрічатися і спілкуватися. Коротше замість вигнати дві третини адмінів і відкрити усе постійно видумували собі проблеми і боролися з ними.
Система обліку часу. І це не совєцько-вахтерський дебілізм, це, наскільки я знаю йде від американських власників.
Ацькі дебільна система контролю версій з локуванням файлів, потворним клієнтом і таким іншим. До того ж ще купа саморобного софту для тракінга завдань, багів, тестів та іншого.
У менеджменті середнього рівня все ж таки багато людей які незрозуміло як туди пробилися (очевидно що висиджування років). На диво технічно безграмотні і при цьому із замашками крутих босів. Більшість часу пофіг на них взагалі, але попсувати життя можуть при нагоді так що йой. Все не розвалюється тільки через ту групу сильних людей про яких я вже згадував.

Тепер про хороше.

Біла і пристойна зарплатня. Так, уся зарплатня була біла. Тобто повністю уся. Причому платили пристойно і підвищували регілярно. Жалітися не було на що.
Курси англійської – без обмеження, бери стільки потягнеш. І граматика, і просто побалакати. До того ж регулярне ESL-тестування усієї компанії.
Сильні люди (саме в плані програмування) в яких є чому повчитися. Такими, наприклад, були лід моєї команди, його заступник і ще пара людей в ній же.
Складний і вкрай бюрократизований процес розробки після якого усі інші великі проекти здаються доволі простими.
“Відділ освіті” – невеличка команда що займалася розробкою і проведенням курсів. Тут і курси по продуктам, і англійська, і курси з програмування для студентів. Коли мені наскучило весь час заповнювати тікети я домовився щоб частину робочого часу читати студентам С++. Стало легше.
Через якийсь час відпрацьований у компанії вивозять працювати в США. Спочатку у відрядження, а потім і назавжди. Правда я чув що умови там доволі погані, але то вже інше. Непоганий спосіб одночасно і кар’єру зробити і виїхати.
Сама компанія давала можливість взяти у неї кредит на купівлю квартири. Причому умови було дуже добрі.

Власне я би оцінив досвід як доволі позитивний. Там мабуть важко працювати джуніором – платять їм не так щоб багато, чисто галери. Але придбання досвіду йде на повну. Розумію і тих людей хто через короткий час пішов звідти – в мене самого перші місяці три був такий настрій. Нічого не зрозуміло, ні в коді, ні по процедурам, і просвіту не видно, ну і робота сама по собі нецікава. Як мені сказала головна HR на співбесіді – запам’ятай, ми не пишемо софт, ми його підтримуємо!

Причиною тому що я пішов стала моя нелюбов до Дніпропетровська, це по-перше. Ну а по друге, мені запропонували місце у цікавомо проекті, стартапі (читай деталі тут – http://013x4nd2.wordpress.com/2011/07/29/%d1%8f%d0%ba-%d1%8f-%d0%bf%d1%80%d0%b0%d1%86%d1%8e%d0%b2%d0%b0%d0%b2-%d0%b2-luxoft%d1%96/), і ось проти цього ІСД не могла протиставити нічого.

Як ми відпочивали в Євпаторії

В дитинстві я колись їздив пару разів зимою в Євпаторію типо на спортивні збори. Ну там пансіонати на березі моря (за містом), але головне що в Євпаторії продавався такий дефіцит як Pepsi Cola, і всі малолітні спортсменти зі зборів тягнули торби з колою бо то був страшенний дефіцит, а рідна партія чомусь не додумалася що продавати її можна і в інших містах. І, до речі, така проста річ як купити колу в Євпаторії, а потім привезти і продати в іншому місці була доволі серйозним економічним злочином і у відкриту такого ніхто не робив. Ну та не про те…

Коротше є у нас одні знайомі друзі… І получилося через них пару років їздити в шикарний пансионат на самому-пресамому березі. А пансіонат не простий, а такий що на ньому тренуються різні українські спортсмени (наприклад паролімпіська збірна України, молодіжні команди відомих футбольних клубів і навіть пара оліміпіських призерів).

Але ж пансионату, хоча він і існує на державні гроші, а впорядковується одним з депутатів, потрібні і ніші прибукти. І тому там переважна більшість зовсім не спортсмени, а звичайні собі москалі що за певну суму бухають прямо на березі, щедро розкидають навколо себе пляшки і недопалки і взагалі культурно відпочивають.

Перший раз ми навіть жили в тому пансионаті. Зручно – вранці вийшов на вулицю, зробив 20-30 кроків і ти у морі.

Тут же прямо тобі кафешка де працюють інші знайомі і навіть зроблять шашлик з твого м’яса зовсім за безплатно. Ну і інші ніштяки типу “о, а увімкни оцей музон”.

Самих спортсменів, якщо не жити з ними на одному поверсі, було не видно-не чутно зовсім. Вони з самого рання на тренуваннях, а весь інший час або їдять, або сплять. Тільки коли хтось з них їхав додому то можна було побачити худе тіло кольору сметани що з воплем “Моооре” ломилося у воду. І це після 2-3 місяців на березі моря Smile

За забором був пляж з вільним доступом. Мабуть зайве було б казати що засраний він був по коліно. Ну і людьми забитий просто шо капець. При цьому всі, абсолютно всі кидали сміття навколо себе і йшли не прибираючи нічого за собою.

За окрему плату деякі з відпочиваючих пробивалися на наший пляж починали вести себе більш цивілізовано. Справа в тому що у нас прибирали, а тому так вже відверто і демонстративно ніхто не смітив.

Наступного року ми відпочивали там же, але вже жили десь на дачі у якихось чи то міліціонерів, чи то прокурорів. Була така дача в 2 поверхі шось із 5-6 кімнатами, парою кухонь, гаражом на 2 машини. Ну така звичайна дача…

Взагалі то Євпаторія доволі непогане місто, його б облаштувати трошки… Там крім власне пляжу і декількох надуманих розваг є ще що подивитися. Там і пам’ятки історії та архітектури є, і кафешки непогані, і вулички такі собі привабливі. Але нажаль ніхто нічим не займається, легше ж здавати квартири відпочиваючим, а потім жити ще 9 місяців на ті гроші.

Іншими словами в Криму можна непогано відпочити, але уникнути срачу і бидла ви не зможете ніяк. І так, Крим у порівнянні з Гаваями, Мексикою чи Каліфорнією – повна лажа, ще й дорого до того ж.

Не їздіть у Крим літом, дайте йому розвинутися і побудувати інфраструктуру!