Mowich Lake

В двох годинах машиною від нас є така собі гора Рейньєр. Її добре видно здалеку (наприклад звідти де ми живемо), а в хорошу погоду так взагалі вона сніговою вершиною закриває помітну частку обрію.

Навколо самої гори розташовано національний парк, проходить дорога і є кілька пішохідних маршрутів.

Кілька разів ми були у парку машиною, кілька разів я їздив навколо неї велосипедом (наприклад – 2015-07-30 – RAMROD 2015). А цього разу вирішили пройтись пішки по одному з маршрутів.

Сам маршрут я знайшов в журналі Backpacker який виписую – в кожному випуску у них запропоновано цікаві маршрути в різних штатах і парках, і в цей раз був маршрут яким ми і вирішили піти. Єдине що маршрут було розраховано на три дні, а ми пройшли його за день :)

Здавалося що якісь 16 миль не можуть бути значною проблемою. Але виявилося що ми недооцінили складність рельєфу, підйому, а також те що місцями дорогу було зруйновано потоками води і доводилося обходити. В результаті ми додали пару зайвих миль і йшли 10 з половиною годин. Тобто почали ще за темно, і закінчили коли вже темніло.

На тій висоті де ми були був туман, було трошки темно. А останні пару годин ще й йшов доволі сильний дощ.

Я власне не збираюся писати багато тексту, світлини краще все розкажуть.

Крім снігу, струмків що зливаються у річку і водоспадів на висоті ще є невеликі галявинки (але їх багато) з яскравими різнокольоровими квітами і приємним запахом. А ще там є олені, бурундуки, білки, пташки різні та інше всяке таке. Ну і туристи звісно.

Маршрут на Garmin Connect (данні з GPS годинника) – https://connect.garmin.com/modern/activity/1294425557.

Усі світлини тут – https://1drv.ms/f/s!An2jFEIZkBKykKJ4PMzi4nEl36h1RQ.

GoDaddy TechFest в Аризоні

Моя компанія щороку проводить TechFest де впродовж двох днів можна послухати доповіді на різні теми (Security, Mobile, Front-End, Cloud, Agile, тощо) і поспілкуватися з представниками інших компаній партнерів (Microsoft, Dell, Cisco та іншими). Також можна зустрітися з клієнтами. Але головне що можна зустрітися з людьми яких до того знав по роботі виключно через інтрернет: пошта, чати, дзвінки та історії в JIRA.

Сама ідея проводити це дійство посеред літа в Аризоні виявился не надто вдалою – температура на дворі сягала 50 градусів по Цельсію. Взагалі з готелю вийти можна було або рано вранці, або вже пізно вночі. І все одно о 12-й ночі було більше 30 градусів на дворі. Добре що в готелі кругом було 18-19 градусів і ніякої необхідності виходити з нього не було – нас годували і розважали прямо в готелі.

Проте є певний сенс в такому часі і місці проведення – в таку спеку ніхто в здоровому глузді туди “відпочивати” не поїде, а отже розміщення більше ніж 1000 людей обійшлося не надто дорого :)

Треба сказати що сам готель дуже шикарний, на рівні, а то і вище найкращих готелів у Лас-Вегасі: фонтани, басейни, мармур і килима, зелені рослини, галявинки, усе кондиціоновано. Одне крило готелю (яке GoDaddy і зайняли на три дні) повністю складається з великих конференц-залів.

Додатково до двух днів доповідей самого TechFest’у один день до того проводився Hackathon. Це коли команди працюють над чимось новим і несподіваним (дуже бажано над чимось що не є їх повсякденною діяльністю) і мають на всю роботу обмежений час. В нашому випадку це було 24 години. Команда до якої я приєднався робила інтеграцію з Amazon Echo. Ідея була така що можна запитати у Алекси (це аналог Сірі чи Кортани від Amazon) чи зареєстровано вже якийсь домен, і якщо ні то вона пропонувала його додати у кошик користувача на GoDaddy.com. Ну і ціну озвучувала. Ну тобто в прямому сенсі запитати – кажеш їй “Алекса, спитай у ГоДедді чи домен blah-blah.com зареєстровано”. А вона тобі подумавши – “Ні, домен не зареєстровано. Він коштуватиме $2.99. Додати у кошик?”. Ну і так далі.

В більшості нам вдалося це зробити. Не на 100% від задуманого, бо у технології виявилися обмеження про які ми навіть не могли подумати перед початком роботи. Але технічними деталями вас навантажувати не буду.

Взагалі в цьому і ціль хакатонів – зробити щось іноваційне, навіть божевільне, продемонструвати прототип. Дещо потім може стати реальним продуктом. Звісно після відповідних доопрацювань, а то і повної переробки.

В перший день ми просиділи до першої години ночі, а потім ще наступного ранку з 8-ї пару годин попрацювали.

Далі комісія з близько 60-ти проектів вибирала по 4 найкращих в чотирьох категоріях. Нас вибрали в категорії “Перший пінгвін” – категорія де вибирали “першопроходців”. Таким чином ми потрапили в 16-ку найкращих проектів. Але далі пройти не змогли :(

А світлини які ви тут бачите я зробив коли бігав вранці з готелю і по полю для гольфу. Воно там просто неосяжних розмірів! З безліччю доріжок, з поливалками що не дають померти зеленій травичці, та мексиканцями що цілий день за цим полем доглядають.

Взагалі план був пробігти десь 15 км, і почав, як я думав рано – о 6-й ранку. Але швидко з’ясувалося що то було запіздно – вже було дуже спекотно і сонце лупило шалено. Я ледь пробіг 7 км і зрозумів що більше не варто.

Ну а власне весь вище написаний текст є просто виправданням щоб опублікувати світлини :) До речі усі їх ви можете якщо цікаво подивитися ось тут – https://1drv.ms/f/s!An2jFEIZkBKyj_wieAXacpqu2k8cTQ.

MTB – Bryce to Zion, Utah

Після подорожі в Моаб яку ми досі з приємністю згадуємо (пустеля, 3 дні на гірських велосипедах, машина підтримки, палатки, …) було лише питанням часу коли ми знову зробимо щось подібне. Вирішили звернутися до тієї ж компанії що і минулого разу – RIM Tours. І вибрали ми цього разу 4-денну подорож з Брайсу до Зіону (https://rimtours.com/tours/bryce-to-zion/).

З перельотом усе виявилося доволі просто – з однією пересадкою усього можна долетіти від Сіетла до Солт-Лейк Сіті (тривалість перельоту – 1:45), далі 30 хвилин на пересадку і меншим літаком від Солт-Лейк до Сейнт Джорджа (менше години цього разу). Подібний же маршрут і час і по дорозі назад. Містечко доволі невелике, але схоже що швидко росте завдяки туризму і віруючим у яких тут навіть якийсь свій університет та різноманітні збіговиська. Ціна звісно залежить від сезону та навіть дня, але треба бути готовим що на двох людей перельоти обійдуться до $1000. Готелів у містечку дуже багато і розмірів вони чималенькі, але і ціни тут добрячі, особливо на вихідні дні – будьте готові заплатити $200 за ніч за номер який зазвичай обійдеться в $60 не у курортних містах.

Інший популярний варіант яким скористалася пара з Сіетлу що була у нашій групі це долетіти до Лас-Вегаса (туди набагато більше рейсів), а звідти вже доїхати чи прокатною машиною чи автобусом (близько 3 годин).

О 9-й ранку на парковці того ж готелю де ми жили нас та інших учасників (усього в групі було 11 людей) зустрічав міні-автобус з велосипедами. Тут ми вперше зустрілися з гайдами та іншими учасниками подорожі і коротко познайомилися.

Якщо кому цікаво то велосипеди у нас були Santa Cruz, колеса 27.5: у мене Bantam, у Олени – 5010 з карбоновою рамою. Про самі велосипеди не маю що сказати особливо бо досвіду у мене на гірських веліках мало і нема з чим порівнювати та чого очикувати. Олена проте зауважила що Pivot March 4 який вона колись тестувала сподобався їй більше – він був м’якіший та лагідніший :) Що стосується чисто суб’єктивних вражень то велосипеди ці неймовірно надійні, пережили дуже багато і мали лише незначні проблеми типу заклиненого шифтера у мене та задніх гальмів у іншого учасника. Обидві проблеми вирішилися вручну на місці одним з наших гідів. І в той же час один з наших компаньйонів привіз свій Cannondale який не пережив навантажень – полетів задній хаб.

Отже ми сіли в автобус і поїхали в свій майбутній табір. Уся дорога зайняла 2 години разом з зупинкою на заправку/туалет та закупівлю пива та інших речей типу зубної пасти які хтось забув взяти з собою. При цьому ми поступово піднімалися в гори (табір був на висоті в 8000 футів/2500 метрів) і хоча небо було безхмарне і сонце світило дуже яскраво температура була ледь вище 20 градусів весь час.

На місці ми встановили палатки, постелили каремати і спальники. Усе було нове і свіжерозпечатане, але я ще раз порекомендую вставки для спальників Cocoon Silk Mummy Liner – вони додають якийсь градус температури (а вночі температура знижувалася до +10) і в них можна спати не одягаючи бейс-леєр у будь-якому спальнику.

З табору ми перші 3 дні їздили навколо різними маршрутами, і це було доволі зручно – не треба ставити і складати палатки і торби. В таборі наші гіди нас годували свіжеприготованою їжею (м’ясо, риба, млинці, кава, навіть десерти), мили тарілки, чистили і підстроювали байки і таке інше. Це до того що вони з нами їздили усі маршрути, тягнули на собі додаткову воду, їжу, інструменти та усе інше що може знадобитися в дорозі.

Одна з гайдів була дівчина Корі (десь до 30 років) яка примає участь в гірських велогонках типу 24-годинних перегонів. Другий був Дейв (років 40 з чимось) – веломайстер зі стажем більше 20 років, колишній велосипедист, особисто знайомий з великою кількістю спортивних знаменитостей у вело- та мото-спорті. І був ще 70-річний Майк. Важко було повірити що йому 70 років – пряма статура, їздив з нами усі гірки, долав технічні ділянки, на рівні з іншими готував і прибарав, возив на додачу до усього в своєму рюкзаку гіпсову статуетку Санта Клауса з ялинкою. До того ж виявився дуже начитаною людиною (досі слідкує за свіжими виданнями з історії та соціології) та має безліч історій з часів коли служив в Ісландії, працював інструктором з дайвінгу на Філіпінах, охороняв черепах у Бразилії і так далі і таке подібне. Просто космос який дядько!

Що стосується самих поїздок то усі вони були на сінгл-треку (вузенька доріжка) переважно по лісу (коріння і каміння) з крутими поворотами, спусками і підйомами. Взагалі для мене траса була важкувата технічно – я більш-менш навчився як долати круті гірки лише під сам кінець, а от круті спуски та повороти мені так і не далися – іноді доводилося злазити з вела і долати певні ділянки пішки. І хоча висота теж давалася взнаки (постійно не вистачало кисню і серце стрибало на “високі оберти” майже на кожній найменшій гірці) головною проблемою все ж таки була відсутність технічних навичок. Наприклад їхати в гірку на гірському велі треба не так як на дорожньому – якщо переднє колесо налітає на камінь чи корінь (а це в лісі гарантовано) то при неправильній посадці будеш лежати на спині з велом зверху. Треба зсуватися на кінчик сідла і майже лягати на руль. Ну а про повороти та спуски я взагалі не кажу – там треба бачити дорогу і планувати кілька кроків на перед. У мене не виходило.

Після першого ознайомчого дня (карта першого дня – https://connect.garmin.com/modern/activity/1251415216) де ми проїхали коло навколо озера Навахо другий день (карта другого дня – https://connect.garmin.com/modern/activity/1251415244) приніс нам довгу гірку на початку, багато вгору-вниз-вгору-вниз і знову ж таки те саме озеро. Озеро теж таке цікаве – в нього не впадає жоден струмок, а натомість уся вода в ньому це сніг що розтанув та дощ. А снігу тут випадає до 4 метрів зимою. До того ж в дні озера утворилася дірка яка перетворилася на водоспад і щоб озеро остаточно не зміліло посередині його побудували дамбу. Обидві половини заселили рибою і в тій що міліє майже до дна можна рибалити.

На третій день (карта третього дня – https://connect.garmin.com/modern/activity/1251415277) був довгий і доволі складний трек через ліс. Після першої половини лише троє людей (і серед них я звісно) погодилися їхати назад тим же шляхом, а інші сіли в автобус. І назад ми летіли доволі швидко де я зрозумів що хоча фізична форма в мене більш-менш подібна до того що гірські велосипедисти любителі демонструють відсутність навичок відкидала мене від групи все далі і далі – на спусках я боюся та гальмую забагато, на підйомах вибираю не оптимальний маршрут… Ну і до того ж якщо ви подивитеся на кілометраж то він дуже не великий, але поїздки були виснажливими через висоту та складність доріжки.

Ну і останній день коли ми склали палатки та зібрали сумки і нас повезли в інший парк. Тут доріжка була трохи іншою – переважно пустеля, дуже мало дерев, але багато каміння і дуже, дуже страшні спуски… Більшості людей сподобався саме цей останній день (https://connect.garmin.com/modern/activity/1251415308), але мені все ж таки третій день запам’ятався найприємніше (через більший кілометрах звісно).

Також треба згадати що я неодноразово падав з велосипеда як і усі інші, позбивав ноги і коліна, порізав руки гілками, забив мизинця на лівій руці так що він набряк, посинів і ледь влазив в рукавичку. Але то все навчання, все на користь. Група крім виснаження ніяких особливих травм не отримала.

Усі світлини тут – https://onedrive.live.com/?authkey=%21AEQ%5FfGUdLVWDnBk&id=B21290194214A37D%21257431&cid=B21290194214A37D.

2016-04 – Лас Вегас

Кілька років тому ми вже були у цьому дивному місті повному шикарних готелів, казино, нічних розваг і різноманітних шоу. Тоді нам усе було нове і цікаве, все вражало. Зараз же, після кількох років проведених в США у нас був доволі скептичний настрій… Проте все пройшло чудово і нам сподобалося.

Для тих хто не знає треба сказати що Лас Вегас це велетенське місто посеред пустелі (під ним є вода) і на кілька сотень кілометрів в усі боки нічого крім каміння, нечастих кактусів та акацій нема.

Сам Вегас, те що ви бачити у фільмах – усі оті отелі і казино вони фактично розташовані на одній вулиці – бульвар Лас Вегас (довжиною близько 3 км), а інші 99.999% міста працює на те щоб утримувати ті великі і знамениті отелі і казино.

Як з’ясувалося пам’ятали ми все доволі точно, але несподівано було те що Вегас ще розбудовується і покращується.

Що ми помітили так це нове чортове колесо, власне його важко було не помітити – більше 180 метрів у найвищій точці. Також практично зникли пішохідні переходи на основній вулиці і замість них з’явилися мости на перехрестях. З’явилися і нові готелі, а може то ті що вже були стали більшими…

Це, щоб ви розуміли, поверх в готелі Венішіан на якому стоять інші триповерхові будинки (ресторани і магазини), де є мости і де в каналах плавають гондол’єри в човнах. Поверх доволі великий, там ціле міні-містечно розташувалося.

Також помітно як відрізняється “стара” частина бульвару (це там де MGM з золотим левом, Екскалібур, репліка бруклінського мосту, Ейфелевої вежі та монгольєра) від “нової” частинами. У “новій” вежі готелів просто неймовірно високі і казино всередині неосяжні, але на вулиці власне і дивитися нема чого – все є в готелі: магазини, ресторани, басейни, концертні зали і навіть канали з водою і перевізниками на човнах. В “старій” же частині готелі і казино поменші (це все одно кілька футбольних полів на кожне “маленьке” казино) проте якось цікавіше архітектурно і приємніше бути на вулиці: ті ж самі магазинчики, ресторани і бари тут назовні.

Ще треба сказати що Лас Вегас це мабуть єдине місто в США де можна відкрито на вулиці вживати алкоголь (принаймні у тій частині де тусуються усі туристи і де і розташовані готелі та казино). Деякі відпочивають так інтенсивно що ледь пересувають ногами потім. Але треба сказати що для вулиці на якій одночасно знаходиться декілька десятків тисяч нетверезих людей все ще доволі пристойно виглядає. Коротше якщо вам веселе проведення часу важко уявити без алкоголю то Вегас це ваше місто :)

Якщо ж ні азартні ігри ні алкоголь вас сильно не цікавлять то є ще кілька речей які можна робити у Вегасі. По-перше, це шоу, вистави і концерти які йдуть в місті. Як я вже сказав у кожному готелі є кілька великих, а у деяких просто дуууже великих залів в яких одночасно проходять різні шоу і вистави.

Тут можна знайти як концерти різних зірок і їх двійників так і декілька вистав і м’юзіклів (в тому числі кілька від цирку ді Суле, чи як там його).

Інший варіант проведення часу – різна активність та екскурсії. Гольф, польоти на маленьких літачках, подорож у Великий Каньйон, та і просто по пустельним (рівним і пласким) дорогам на велосипеді поганяти для ман’яків. Є тут і де шопитися – здоровенні магазини різноманітних компанцій (нам особливо магазин M&M’s сподобався). Але більшість звісно їде у Вегас зовсім не за виставами чи екскурсіями.

Ну оце власне і все, я більше світлини хотів показати ніж текст писати :) Більше світлин ось тут – https://onedrive.live.com/?authkey=%21AD1%5FkP5ID9n9t9g&id=B21290194214A37D%21172728&cid=B21290194214A37D

2015-06-13/14 – Mazama

Дводенна вело-подорож, або груповий вело-заїзд, не знаю як правильно назвати.

Сама поїздка почалася з містечка Marble Mount що в двох годинах машиною від нас і маршрут пролягав до ще меньшого міста під назвою Mazama. Там відпочинок, сон і назад. Довжина маршруту – 120 км. Сайт самої події – http://www.redmondcyclingclub.org/Mazama/Mazama.html.

Кому цікаво ось статистика з велокомп’ютера:

перший день – https://connect.garmin.com/modern/activity/811824638, набір висоти 2 км, тривалість 6 годин
другий день – https://connect.garmin.com/modern/activity/811824700, набір висоти 1,5 км, тривалість 5:40.

Час подорожі звісно не включає в себе зупинки на відпочинок, обід, воду і таке інше. В цілому уся дорога на велосипедах заняла десь близько 7.5-8 годин кожного дня. Я від Олени далеко не відривався і навіть підпихував її іноді в гірку :)

Група складалася з 50 людей, але їхали ми усі окремими групками. Така кількість пояснюється обмеженістю місць в готелі в Мазамі.

Власне головна проблема була не дистанція чи час проведений у сідлі, а саме набір висоти. Власне якихось наздвичайно крутих гір в перший день там і не було, але на протязі десь 80 кілометрів дорога повільно тягунулася на підйом. Воно наче і можна трошки додади і набрати якусь швидкість, але найменше пом’якшення зусиль і швидкість знову падає до стану “повземо”.

Іншою проблемою могла б стати погода: дорога і так йде в горах, а ще і піднімається на доволі відкриту місцину де обабіч досі деінде лежав сніг. Можна було очикувати дощу, сильного вітру, а то і снігу. Але нам пощастило і було сонячно і не надто вітряно.

Хоча ми все ж таки перестаралися і одяглися зі старту занадто тепло: подвійні труси, рукава, шапки, наколінники, в рюкзаку кофти, вітровки та маски. Потім я побачив що ніхто з рюкзаком не їде і усі беруть максимум вітровки. Посперечалися трохи з Оленою і рюкзак з кофтами та масками залишився в машині.

До речі організатори забезпечували нас водою (3 зупинки по всій трасі), обідом і технічною підтримкою у разі проколів чи поломок. Також вони везли наші сумки у готель де ми ночували.

Також після обіду довелося ще познімати з себе теплі наколінники і викласти деякі інші речі в машину організаторів.

Власне завдяки зупинкам (кожні 30-45 хвилин на хвилинку-дві) їхати було не так вже і важко насправді. Більше психологічно важко через те що крутиш-крутиш, а нікуди не рухаєшся. Проте в мене був вже подібний досвід (2013-07-25-RAMROD), а от Олену це схоже страшенно нервувало.

Та і до того ж на велосипеді я найбільше люблю дертися в гору (так званий клаймбінг) хоча для цього і завеликий і заважкий. Та в клаймбінгу я можу хоч з іншими змагатися, а по прямій у мене недостатньо швидкості та/або досвіду щоб обходити інших учасників… Ну та не про те.

Після того як ми видерлися на саму вершину далі був лише 30-кілометровий спуск. Ось це дійсно була найгірша частина маршруту для мене: якось я боюся швидко летіти вниз. У нас швидкість в середньому було 45 км/г, в деякі моменти сягала майже 60, а слухаючи інших виходило що деякі неслися 80 км/г. Так, там просто крутий і довжелезний спуск. Чому боюся? Ну так, були інциденти… :)

В самій Мазамі яка виявилася навіть не містечком, а купкою готелів та парковок з яких народ вирушає в походи та вело подорожі нас розмістили в готелі, погодували і дали можливість помитися в душі :)

А наступного дня нас чекала дорога тим же маршрутом, лише в зворотну сторону : 30 км в круту гірку і потім 80 км з поміркованої гірки.

Тут власне і писати особливо нема чого: крутиш собі і крутиш в гору… Боялися що ноги чи там сідниці будуть боліти сильно, але нічого такого особливого не відбувалося. Перші кілометри трохи і справді було відчутно, а далі м’язи розігрілися і навіть не згадували про те що вчора їхали 120 км. Ну звісно швидкість не така була яку б могли зробити в перший день, але все доволі пристойно проходило.

Ну а вже по дорозі з гори вниз одягли вітровки бо реально було холодно весь час летіти вниз.

В цілому ми залишилися задоволеними, а чи будемо ще раз таке робити навіть не знаємо. З одного боку класно покаталися, розвіялися, урізноманітнили наші тренування… А з іншого – занадто далеко добиратися туди, та і вдруге не буде такого очикування невідомого.

Примітка для самого себе якщо ще раз будемо робити цей заїзд: взяти розчинні напої – огранізатори забезпечують лише чистою водою.

Перу, Куско, Інка Трейл, Мачу-Пікчу. Частина 6

Попередні частини

Трейл. День четвертий

І останній…

Отже прокинулися ми о 2:30 ранку і доки снідали та пили чай наші носії запакували усі палатки, спальники та інше і побігли вниз щоб встигнути на потяг. А ми пішли до воріт парку з якого починається дорога до Мачу Пікчу. Під воротами прочекали пару годин доки все те діло відкриється і далі зробили не надто складний перехід до точки під назвою Ворота Сонця.

Називається вона так тому що крізь ворота що побудовані на перевалі саме і сходить сонце якщо дивитися з Мачу Пікчу.

Весь перехід тримав добре якщо години півтори, але були надзвичайно важкі і неймовірно круті підйоми де на сходинках доводолося допомагати собі руками щоб перелізти на наступну.

Там нам довелося чекати десь ще годину відкритя самого міста і після цього був останній доволі короткий (мабуть меньше години) перехід по майже пласкій дорозі.

На дорозі нам почали зустрічатися туристи і це на диво викликало реакцію типо “о, чайники”, та “пфф, туристи” Smile А коли зайшли в саме місто Мачу Пікчу то натовпи якихось лантухів що тинялися навколо взагалі почали викликати ледь не злість в тому плані що “вони не заслужили тут бути”. Та і взагалі бачити скільки людей що вештаються розслаблено було якось дивно, подібна реакція у нас була коли ми усього три дні каталися по постулі на гірських велосипедах, а потім повернулися до людей (White Rim, Moab, UT).

Згідно нашого гіда сучасні дослідники вважають що Мачу Пікчу було містом жерців та фермерів що їх утримували. Зі знайдених мумій схоже що жерці відбирали дівчаток (скоріше за все за зовнішністю) і вирощували їх у спеціальних закритих дворах десь до 20 років. Саме тут було знайдено мумію дівчини яку було ритуально страчено. Скоріше за все за дівчат добре платили батькам, а бути вихованою жерцями у розкошах для жертвоприношення було великою честю.

Із цікавинок наш гід мимохідь зауважив що в Мачу Пікчу жило близько 700 людей, зараз же кожної хвилини там перебуває близько 4 тисяч туристів (і треба сказати набагато важчих за інка). А через те що місто не розраховане на таке навантаження воно може в будь-яку мить, навіть от просто зараз обвалитися вниз (це кілометри півтора летіти). І звісно у уряда є плани обмежити потік туристів.

Взагалі що стосується безпеки то там цим не надто переймаються. По-перше, якщо ви думаєте про цю подорож то не беріть з собою дітей. Маршрут для них буде багато де неподоланним, до того ж більшість шляху проходить що називається по краю – дивно що в кожній групі обходиться без жертв. Та і в самому Мачу Пікчу більшість вулиць та доріжок різко обриваються у прірву: ні перил, ні навіть знаків ніяких нема.

Що стосується погоди то як я вже казав нам неймовірно поталанило і замість очикуваних дощив ми мали чисте небо та хороші види. Крім останнього дня коли ми зайшли в Мачу Пікчу: доволі сильний туман, холодний вітер, але дощу добре так і не було.

Взагалі місто доволі велике, а коли з’являлися розриви в хмарах та тумані то відкривалися види про які я навіть не знав: через те що місто розташоване на високі вузькій горі як на вістрі гілки здається що ти летиш високо-високо – так далеко внизу річка, дорога, залізниця, місто і далекі гори і долини.

А далі ми пішли ще на одну пам’ятку архітеркури поблизу під назвою Вайна Пікчу, і я там прокляв усе на світі… Але по порядку.

Похід цей коштує додаткові гроші (65 доларів за людину). На парі фото вище і на фото внизу видно на задньому фоні скелю що як палець здіймається вгору. Ото там на вершині покладено кілька камінців (типо будівля якась) і те божевілля і називається Вайна Пікчу. І якщо придивитися то на фото можна розрізнити дрібнесеньких людей що лізуть вгору.

Чому божевілля? Ну починається все з того що на вході записуєшся у спеціальну книгу: хто ти, звідки, контактна інформація, в який час зайшов. На виході заповнюєш книгу знову. Потрібно це для того щоб знати хто з туристів навернувся і вже не повернеться (я не жартую). Гіди туди не ходять щоб ви розуміли рівень безпеки.

Так, там є сходинки, але якщо спочатку по ним можна повільно йти вгору, потім з трудом лізти то далі з’являється кабель закріплений до стіни чепляючись за який руками допомагаєш собі дертися, а інакше просто не подолати ту дорогу.

Види звідти так, неймовріні: далеко внизу Мачу Пікчу, а усе інше майже постійно закрите хмарами. Безпеки тут ніякої нема і близько, все ще гірше ніж до того: вузесенька доріжка де іноді треба хапатися за стіни рукати щоб не поїхати вниз і позвзеш вгору, вгору, вгору…

Але головна причина чому я все це зненавидів це мій страх висоти. Мені було страшнувато і до того, але весь час була якась стіна хоча б з одного боку, дерева якісь, щось відвертало увагу постійно. А тут ближче до вершини я опинився на вузенькій доріжці, а зліва і зправа просто фантастично далеко внизу виднілося щось. Саме погане у такому страхові що м’язи кам’яніють і хоча треба рухатися йти нікуди не можеш.

Я би повернув назад, особливо сильний напад був метів за 10 до вершини, але доріжка була настільки вузька що по ній ніяк дві людини розминутися не могли і вийти можна тільки пройшовши через вершину. Тому довелося лізти далі…

Але це ще не все. Там біля вершини лежить велетенська каменюка розміров з невеличкий будинок і інка, а за ними і туристи не придумали нічого кращого за повзти у тунелі під ним! Вузька темна глибока нора прорита у землі під здоровенною каменюкою! Лізеш човгаючи колінами та ліктями по землі і чепляючись спиною і головою за камінюку зверху і лише сподіваєшся що не зловиш ботинком від туриста попереду у писок. І це заціпенілий від страху, ага.

А потім вершина… Ще краще: на попа поставили дві вузькі каменюки, на них поклали третю і туди веде дерев’яна драбина. А там на годі набилася купа придурків пофоткатися які на мій переляканий погляд своєю масою мали завалити той камінь та всю гору.

І “дорога” далі йде по відносно пласкому каменю розмірами десь 4 на 4 метри, але покладеному так що він наче почав повзти вниз. І ти лізеш по ньому на боці і сподіваєшся що твої ботинки не почнуть ковзати: з усіх країв того каменю не видно нічого крім неба.

Потім з’являється щось на кшалт сходів, але вони настільки круті що не ясно чи з них треба повзти на дупі (деякі так і роблять) чи рачки лізти вниз обличчям до сходів (інші роблять так) – йти там абсолюно неможливо через крутизну. І тут я побачив що страшно стало не лише мені.

Але як би там не було ми успішно вийшли назад до Мачу Пікчу (уся ця подорож зайняла 2 години). І скажу я вам що хоча і думаю повторити весь похід ще раз, але цю частину точно пропущу: від страху я мало що запам’ятав.

А далі ми сіли на автобус який довіз нас у найближче містечко де ми посиділи з групою в ресторані. Потім сіли на потяг і через пару годин знову пересіли на автобус. В Кустко повернулися затемно, але ще знайшли в собі сили сходити вечером компанією в бар.

У нас ще був додатковий день у місті і ми гуляли по базару, купили деякі шерстяні речі і взагалі розслаблялися.

В принципі можна ще щось було б розказати про Перу чи якісь особливості, але я мабуть цим обмежуся. Усім усього доброго!

Усі світлини тут – https://onedrive.live.com/?cid=B21290194214A37D&id=B21290194214A37D%2152636.

PS. А ось і відео від оного з учасників нашої групи. Вони смикається багато і нас там майже нема (ми були майже весь час десь попереду від нього), але дає краще враження про масштаби ніж фото:

Перу, Куско, Інка Трейл, Мачу-Пікчу. Частина 5

Попередні частини

Трейл. День третій

Це був відносно легкий похід якби не той факт що практично весь день довелося йти вниз і більшість часу дуже крутими сходами. Навіть довелося пройти кілька дуже темних і страшних тунелів в яких не видно куди ставиш ногу і взагалі не видно нічого крім точечки світла далеко попереду. Як з’ясувалося так йти ще важче і треба дуже повільно і обережно намацувати палками в темряві каміння внизу щоб не скотитися на пару десятків метрів вниз.

Також це був перехід вже по справжніх високогірних джунглях з такою “приємною” річчю як страшенно кусючі комахи. Причому, зараза така, одразу і не помішиш коли воно тебе кусає, а лише потім починає боліти і на вид рана така наче хтось шматочок шкіри відрізав невеличкими кусачками. Потім ці вавки дуже довго заживають і всередині утворюються доволі великі і болючі кульки що випирають з під шкіри бугірками. Отже порада: щеплення від малярії буде далеко не зайвим і банку спрею від комах життєво важливо взяти з собою, навіть якщо вона і не рятує повністю.

Також треба сказати що нам неймовірно повезло з погодою: це початок весни в горах Перу і очикувалися сильні щоденні дощі, але кожного дня крім останнього була сонячна ясна погода. Вночі правда йшли страшенно сильні дощі і так гучно лупив дощ по палатках і бахали блискавки що ми аж прокидалися. Але вдень все було сухо і знай не забувай наносити крем від сонця на відкриту шкіру.

Зайшли ми у якусь закинуту будівлю, чи скоріше поселення де жили одні жерці: фонтанчики, кімнати що вікнами виходать просто у прорву дня якої не видно. Тут ті жерці та інші інка яким треба було поговорити з богами наїдалися якоїсь галюциногенної рослинності, усамітнювалися в тих кімнатках з вікнами і говорили з богами які приходили до них. Щоб ви розуміли перло від тих речовин до 10 днів (!!!) згідно сучасних дослідників. В цей час вони нічого не їли до того ж.

І вважається що “розмова з богами” була доволі звичайною річчю і складні рішення приймалися часто після таких “консультацій”.

Як би там не було але ми нарешті підійшли до свого табору прямо перед яким у джунглях було розчищено три конструкції з терас кожна метрів на 200 нижча за попередню. І якщо саму верхню можна відвідати, другу видно з гори то третя закрита від туристів: свого часу з її каміння побудували гідроелектростанцію і все там огорожене забором.

З терас карколомним спуском ще вниз і ми нарешті в таборі.

А з табору нам запропонували прогулятися трохи вбік подивитися на інше частково розчищене місто та водоспад поруч із ним. Треба сказати що переважна більшість туристів цей додатковий шанс ігрорують – всі настільки стомлені що зайві 10 хвилин мало у кого викликають ентузіазм. З більше ніж сотні людей в таборі добре якщо десяток насправді пішли подивитися на ті види.

І там наш гід розказав нам таке що ледь не зірвало мені голову. Він сказав що історики та археологи певні що в джунглях ще є кілька, а можливо і кілька десятків подібних міст, але ні шукати ні розчищувати їх ніхто не буде. Основна причина в тому що є сильний супротив усьому цьому туризму від енвіронметалістів (тих що за збереження природи): щодня на трейл заходить до 500 людей і перебуває на ньому до 3 тисяч. Щоб не зашкодити унікальній природі вважається що кількість туристів треба скоротити хоча б вдічі.

Друга причина в тому що діставити туристів у всі ті міста не так і легко: крім як пішки туди дістатися не можна, проїхати неможливо нічим. І остання причина в тому що історики та археологи не очикують побачити там нічого нового.

Згодом, коли ми йшли до водоспаду я почав роззирати джунглі навколо і справді почав помічати зарослі кам’яні стіни терас та будівель. Тобто оте що на фото вище то лише розчищена частка великого міста, можливо третина, а скоріше ще менше.

Щоб ви розуміли сходинки там висотою до 50 см, а шириною так що моя стопа повністю не поміщувалася. І всі міста за рідким виняткому у них так побудовано. Пройдеш так униз чи вгору кілька десятків крокі, і або стоїш відхекуєшся, або коліна розтираєш…

Усі міста та конструкції інка крім храмів повністю повторюють природний ландшафт і побудовані з того ж каміння що і скали під ними. Тож на супутникових знімках знайти щось неможливо просто. От подивіться ще раз на фото: оте що під деревами таке точно як очищене, а його навіть з 20 метрів не розпізнаєш.

Що стосується водоспаду то крім як просто подивитися на нього навряд чи що вдасться. Щоб навіть стати під воду доведеться як ящірка лізти на стіну і вигинатися щоб намочити то голову то ногу. Ну як завжди: або вгору, або вниз, пласкі поверхні майже відсутні.

З поверненням у табір ми мали ранню вечерю та чудовий піско-саур коктейль (піско, лимонний сік, білок) – у одного з військових було в цей день 50-річчя.

Інша причина того що ми рано лягли спати полягає в тому що треба було вставати о 2 ночі. Справа в тому що наші носії мали бігти вниз (приблизно 10 км) щоб встигнути на потяг який відходить о 4-й ранку. Так, це єдиний потяг яким вони можуть користуватися, і так, вони мали зранку приготувати нам сніданок і вмитися, зібрати і запакувати наші палатки та спальники і з усим цим в суцільній темряві бігти вниз з гори. Жах просто…

А наступного дня був не надто довгий перехід і нарешті Мачу Пікчу (фото нижче звідти). Але про це у наступному пості.

Наступні частини

Перу, Куско, Інка Трейл, Мачу-Пікчу. Частина 6

Перу, Куско, Інка Трейл, Мачу-Пікчу. Частина 4

Попередні частини

Трейл. День перший

Отже прийшов час вирушати в дорогу. Ввечері перед подорожжю провели інструктаж де розказали що брати, як себе вести і продали, вірніше дали на прокат тим хто забув спальники та носіїв для сумок.

Вранці встали о 4-й ранку, сіли в автобус і поїхали в Олайтантамбо звідки і вирушали пішки в дорогу. По дорозі зупинилися поснідати, докупили засіб від комах (а він був дуже корисним в джунглях – тварюки навіть з ним кусали так помітні вавки ще видні були пару тижнів після повернення).

В перший день дорога була помірковано складна: пара крутих але не надто довгих гірок, пара спусків. Взагалі темп був невисокий і при цьому група розтягувалуся доволі сильно. Час від часу ті хто були попереду мали зупинятися у контрольних точках і чекати доки уся група збереться знову.

Перший день був більше підготовкою до другого, найскладнішого дня подорожі.

Взагалі як я вже згадував у поході головне правильно вибраний темп важить дуже багато: увійти “в режим”, такий собі медитативний стан коли ноги рівномірно і неспішно працюють, очі роззирають види, а у голові майже відсутні думки… Якщо йти занадто швидко то стаєш мокрим від поту і потім мерзнеш на вітрі та зупинках. якщо ж йти надто повільно то перевтомлюєш ноги без необхідності.

Що стосується видів то маршрут проходить крізь крихітні селища (по 3-5 будинків) де все ще живуть кечуа. Як і тисячу років тому вони вирощують кукурудзу та картоплю, а ще продають воду та їжу туристам, навколо бігають кури та собаки, місцеві носяться по трейлу на мотоциклах та мопедах, хоча там навіть велосипеди заборонені.

І взагалі не дивлячись на усі заборони смітити та чипати рослини і квіти місцеві і носії (набрані з місцевих мешканців теж) на все це плюють і щедро розсипають сміття навколо. Туристи не смітять, місцевим схоже по барабану. Рятує лише те що усі ці батончики/чипси/кола занадто дорогі для них тож обгорток і сміття не так багато.

Стосовно ж руїн то маршрут якийсь час йде паралельно до війсково-торгівельного трейлу до Мачу Пікчу (той яким ми йшли вдвічі довше і проходився з ціллю паломництва) і можна бачити кілька нещодавно відкритих стоянок в яких воїни та гінці зупинялися на відпочинок і перекусити.

Треба сказати що усі ці напівзруйновані стіни і домівки виглядають однаково і усе захоплення від їх видів проходить дуже швидко. Потім відношення таке стає що “он ще одні руїни, прикольно”. А зараз дивлюся на світлини і наче заново переживаю усе те, так приємно Smile Нажаль світлини і частинки тих видів не передають.

Трейл. День другий

Другий день нашого походу був найважчим і найдовшим переходом. Спочатку ми лізли в гору, потім ще в гору, потім ще в гору, потім ще… Під кінець гірка стала настільки крута що багато людей зупинялися відпочити через кожні кілька сходинок. Швидкість падала до 15 хвилин на 100 метрів.

Саме на початку другого дня ще до початку основного підйому ми втратили одного з учасників групи який повернув назад, а з ним нас полишив один з носіїв та один провідник.

Підіймалися ми до вищої точки нашого маршруту – 4215 метрів, так званий перевал Мертва Жінка. Треба сказати що коли американські та європейські дослідники відкривали усі ці місця то місцеві носії які на них працювали вигадували назви на льоту, а ті думали що це старовинні назви Smile

Все ближче до перевалу і види змінюються на такі що треба або задирати голову вгору щоб побачити куди веде доріжка, або перехилятися через її край і дивитися вниз щоб побачити звідки прийшов. Коли бачиш провалля глибиною в кілька сот метрів і збоку будиночки розміром кнопку клавіатури то якось аж доводиться себе переконувати що це насправді, а не просто картинка. Так незвично бачити всі ці ракурси і масштаби що дійсно треба зупинятися і думати що ось це що бачиш насправді, це не картинка…

Як би там не було але колись усі та підіймаються на перевал. Тут треба добре одягатися: страшенний вітер охолоджує миттєво, ми навіть мокрі футболки швиденько переодягли і натягли кофти, куртки і зимові шапки.

І хоча наша група розтяглася метрів на 200 усього чекати усіх довелося більше години – наскільки важкий підйом під кінець. Та ще і голова крутиться на висоті, і задихаєшся від найменшого зусилля від нестачі кисню.

На самому перевалі коли дивишся на інший бік, куди ми і спускалися згодом, бачиш густий туман який не доходить до висоти перевалу і лише вітром затярує окремі смуги в ту долину з якої ми прийшли. А потім розумієш що то хмари…

Спуск теж доволі непростий: дуже крутий і довгий, дорога покручена, каміння насипано не зовсім сходинками, видно усього на кілька кроків вперед. Фактично ми спустилися на стільки ж наскільки піднялися. Коліна від цього спуску починають боліти дуже сильно і сам собі дякуєш за те що взяв палички в дорогу.

Потім був обід де ми мовчки і приречено їли: попереду був ще один підйом і ще довший спуск…

Хоча другий підйом був вдвічі коротшим за перший дався він ледь не важче: втома і біль у колінах дала себе знати, підтримувати темп навіть найповільніший було нелегко.

Вздовж дороги ми зупинялися біля кількох руїн. Про деякі з них першовідкривачі думали що то були сторожові вежі чи ще щось для спостереження, але з часом стало ясно що така теорія не вірна – часті тумани настільки обмежують видимість що не те що гори навколо, кілька метрів попереду важко роздивитися. Фактично можна стояти на краєчку урвища і не знати про це – попереду суцільна молочна стіна туману.

Отже не вежі спостереження, а місця відпочинку мандрівників де вони могли зупинитися на ніч, ось що це було. Там же де жили люди збереглися тераси і “фонтани”: як правило тут жили жерці та фермери що їх забезпечували.

А ось вже і другий підйом подолано і ми починаємо довгий спуск у долину з якої починається Амазонка та амазонські джунглі. Ця місцина являє собою унікальне природнє утворення – так звані “хмарні джунглі” де екосистема джунглів перенесена у м’який, але не жаркий клімат і де живуть кілька тисяч (!) видів птахів.

Вже на підході до табору доріжка проходить вздовж контрольної точки де реєструвалися усі хто подорожував трейлом за часів інка. І хоча туди дертися відносно не далеко більшість людей проходить повз через втому та біль в колінах. А дертися туди добряче, хоч і не довго, рюкзати доводиться знімати через складність гірки.

Вид звідти відкривається безмежний: гори вкриті джунглями, далеко внизу річка що впадає в Амазонку, якісь ще руїни далеко внизу там і сям, тонесенька ниточка доріжки яку здається видно на кілометри в обидва боки і хмари що наче зачепилися за верхівки гір до яких не так вже і далеко.

А потім табір де вже стоять палатки, готова вечеря, трошки потеревенили і спати, спати…

Наступні частини

Перу, Куско, Інка Трейл, Мачу-Пікчу. Частина 3

Попередні частини

Маршрут

Існує декілька способів дістатися Мачу Пікчу і як я вже згадував не обов’язково йти пішки кілька днів: натомість можна доїхати потягом/автобусом. Але якщо говорити про трейл то теж існує кілька варіантів. Ми обрали чотириденний курс який покриває 45 км і набір висоти складає 4 км. Але ще існують маршрути в 2 дні та 7 днів. Дводенний маршрут якось залегкий і закороткий, а семиденний маршрут ставить набагато більші вимоги до підготовки: там і набір висоти незрівнянно більший і кілометраж, коротше це для досвідчених мандрівників. До того ж ціна замість 800 доларів які ми заплатили складає 2000 на людину на семиденному маршруті.

Розклад щодня був приблизно такий: портери будять нас вранці, ми вмиваємося, снідаємо, пакуєму рюкзаки і рушаємо в дорогу (близько 7 ранку виходимо). По дорозі кілька разів зупиняємося щоб ті хто швидше дочекалися тих хто відстав. Портери десь нас обганяють і в обід ми приходемо вже в поставлений тент де нас годують першим, другим і компотом (без жартів) і після невеличкого перепочинку и рушаємо далі. Потім в районі п’ятої години ми приходимо на нічну стоянку де для нас вже поставлено палатки і приготовано вечерю. Усього за 4 дні ми йшли 25 годин.

До речі за часів інка подорожувальники долали цей шлях за одни день.

Що стосується самого треку то це переважно каміння складене у нерівні і високі сходи, а іноді просто навалене купою.

Одна з причин чому треба бути фізично готовим до походу полягає в тому що коли тобі важко і ти весь час дивишся під ноги щоб не впасти, або відхекуєшся якось нічого крім нескінченного каміння і не запам’ятовується. А якщо звиклий хоч трошки до навантажень то є час крутити головою і насолоджуватися видами.

Взагалі то на момент відкриття Мачу Пікчу та інших загублених міст, а особливо до початку туристичного бізесу в Перу (1970-й рік) цим треком не користувалися вже кілька сот років і тому його треба було відновлювати.

Навіть сучасне відновлення вражає своїми масштабами, а за часів інка це взагалі були космічні технології. Зараз багато дослідників вважають що інка мостили трек не великим, а подрібленим камінням що робило подорож набагато легшою.

Також раджу взяти в дорогу палички: страшні не так підйоми як спуски і ваші червоні від болю коліна подякують вам за таку обачливість.

Група

У тури оператори набирають групи прилизно такого розміру як на фото вище. У нас в групі крім нас двох були: четверо ветеранів армії середнього віку по 50 років які товаришують вже років 30 мабуть, двоє молодих дівчат (одна марафонка інша плавчиха), подружжя канадців що давно вже імігрували на Кайманові Острови і теж займаються марафонським бігом та тріатлоном, двоє молодих хлопців що товаришують зі школи (поляк і сицілієць) і один фотограф з ЛА.

Один (фотограф) повернув назад на другий день. Головна причина чому майже у кожній групі є люди які йдуть назад це висота (деякі так і не можуть адаптуватися) та проблеми зі шлунком. І іноді люди хочуть йти далі, але фізично не можуть.

Один з армійців теж дуже повільно долав дистанцію, а коли ми більше йшли вниз ніж вгору в кінці йшов інший військовий що переніс кілька операцій на коліно.

Молодий сицілієць постійно блював по дорозі та відмовлявся їсти: взнаки далося паління цигарок та неготовність до навантажень. Не думаю що він особливо щось запам’ятав з перших пару днів походу бо або йшов як зомбі з зеленим обличчям, або стояв і блював, або лежав трупом поки ми їли. Хоча потім трохи оговтався.

Що стосується нас то ми переважно трималися на чолі групи і так щоб особливо страждали то ні. Але треба визнати що прогулянка була не з легких. Взагалі залог приємної подорожі ногами це рівномірний монотонний темп, так щоб не швидко щоб не потіти і не повільно щоб ноги не перевантажувати. Іноді треба зупинятися, роззиратися і запам’ятовувати види.

І ще раз повторю про необхідність сонцезахисного крему (раз на годину хоча б) та кожні 10-15 хвилин треба робити по пару ковточків води: зневоднення тут наступає непомітно і дуже швидко, а це слабкість, головний біль, судоми аж до неможливості продовжувати подорож.

Взагалі група наша була приємна, з усими було цікаво спілкуватися і ми з задоволенням провели з ними якийсь час після повернення у цивілізацію.

Портери (носії)

Портерів набирають з місцевих мешканців. Територія по якій пролягає трек і де знаходяться покинуті міста є національним парком і селитися в ній не можна, але проблема в тому що там жили люди ще до того як все це оголосили парком і пам’ятками культури. Тому там досі живуть так звані “місцеві” і жити вони можуть рівно скільки доки не покинуть свої домівки: ні купувати ні будувати житло не можна.

Більшість портерів це молоді хлопці (від портерів від 15 до 75 років) які як правило вчаться у місцевому університеті за спеціальністю туризм. Далі вони ще отримають освіту з історії та англійської і зможуть працювати гідами або менеджерами у туристичних агенціях.

Між собою вони спілкуються іспанксько-кечуа суржиком, принаймні ті з нас хто володів іспанською лише могли зловити рідкі окремі слова.

На нашу групу з 13 людей (+ 2 гіда) ми мали команду з 19 портрерів та шеф-кухаря. Портери несуть на собі продукти, палатки, спальники, матраси, рушники, стільці, посуд, газ та інше.

Сьогодні закони захищають носіїв і теоретично вони не мають права носити вантажі важче 20 кг, але лише по виду баулів які ті тягнуть я би сказав що носять вони явно більше.

Не знаю скільки портерам платять туроператори, але групи в кінці переходу скидаються чайовими (десь по 30 доларів з людини) і згідно слів нашого гіда це дуже хороший заробіток для них.

Також дають чайові гідам приблизно в тому ж розмірі (таким чином гід лише чайових отримує в 15-20 разів більше ніж портер). А у випадку коли хтось із групи повертає назад людина має сама сплатити роботу портера та гіда що йде з ним.

Додатковий заробіток для поретрів це нести частину вантажу туристів: за груз в 7 кг за чотирі дні плата складає 70 доларів.

Ми усе своє несли на собі: спальник, матрас, одяг і навіть якусь їжу, але має сенс для несильно підготовленої людини таки заплатити носіям.

Також туроператор додатково заробляє на екскурсіях (я писав про них у попередньому пості) – 45 доларів з людини та прокаті речей: спальник – 35, матрас – 25, палочки – 10 за штуку (пара таких паличок як вони дають коштує 50 доларів). Тож якщо ви плануєте ще ходити в походи має сенс витратитися на дешеві і якісні спальники/матраси і палички.

Що стосується води то там багато струмочків і водоспадів, але не для місцевих вода та дуже небезпечна бо кишить бактеріями і паразитами. Одна із задач портерів натягати і накип’ятити води на стоянку де ми їмо або спимо.

Стосовно їжі все було на диво добре: суп, м’ясо і риба, картопля, навіть варення, масло, печиво, попкорн та інше. А вечорами шеф-кухар радував нас то бананами запеченими у ромі, то навіть солодким пирогом. А коли у одного з військових в нашій групі був день народження то нам приготували відро піско-саур: це такий напій приготований з піско (міцність 43 градуси, але не відчувається), соку лимону, яєчного білка та кришеної криги. П’янієш від нього миттєво, особливо на такій висоті та втомлений, але як не дивно після нього не сушить і похмілля нема – перевірено на власному досвіді після групового походу в бар по поверненню до цивілізації Smile Дуже раджу сам напій і коктейлі з нього, як на мене незрівняно краще за горілку.