Категорія: Подорожі

Беліз. Печери Майя

Попередні записи:

Як я писав раніше (Беліз. Враження про країну) в Белізі кожному хто хоче зайнятися фермерством чи просто побудувати собі житло уряд на 50 років в оренду видає землю. Ну і звісно якщо якась родина живе не землі і продовжує займатися фермерством то вони просто продовжують оренду від батька до сина і далі.

Один з таких фермерів якось з собаками блукав по своєму лісі (а там не так щоб багато місця щоб зробити поля – в основному це гори та ліси) збираючи якісь чи то коріння чи щось таке… Аж раптом собаки вигнали на нього якусь місцеву тварину (щось типу криси розміром з собаку), яка побачивши фермера залізла у щілину між камінням. А оскільки місцеві мешканці вегетаріанством не страждають то з думкою “о, м’ясо” фермер цей почав розбирати каміння, але побачив хід який йшов все глибше.

Через якийсь час він повернуся і розібрав купу каміння яка відкрила прохід у велику печеру. В печері фермер знайшов глечики та деякі інші артефакти. А оскільки в Белізі все що на глибині нижче 1 метра від поверхні належить державі він повідомив про знахідку уряд. І через якийсь час в печері з’явилися науковці і почали дослідження.

Те що вони знайшли виявилося ритуальним місцем Майя де проводили якісь ритуали і приносили жертви (але усього лише глечики з кукурудзою та іншими продуктами. Є навіть думки що деякі сліди датовані двотисячним роком до нашої ери. Проте доводиними є артефакти що датовані VI-VIII сторіччями що співпадає з розквітом міст Майя на цій території.

З самої печери що йде під землю аж на 600 метрів і тягнеться більше ніж на 2 км науковці забрали усього 5 глечиків, а усе інше залишили як є. Лише поставили умовні огорожі щоб туристи нічого не торкалися.

Фермер що зробив знахідку якраз і водив нас у печеру. Справа в тому що печера знаходиться на його землі, а тому уряд не заперечує щоб він там бував.

Водить він усього одну групу раз на кілька тижнів. Коли ми намагалися розказати йому як можна зробити цілий бізнес він не надто розумів нащо йому така морока – йому і так вистачає і сильно якось старатися просто заради більше грошей Віл (так звати фермера) не хоче :)

Крім самих глечиків у печері фактично більше нема нічого матеріального. Тобто у печері не жили і навіть не лишалися на довго. Печера, як думають, вважалася домівкою одного з богів. А сталактити та сталагміти для майя були корінням світового дерева. Вода з сталактитів для майя була свяченою і лікувальною.

В парі місць печера дуже сильно звужуються, або стеля опускається так що треба лізти рачки. І тоді стає доволі тривожно – одразу згадуєш що над тобою сотні метрів каміння, а постачання кисню практично відсутнє (тому в печері нічого не живе).


Але найсильніше враження це коли наш гід попросив нас вимкнути ліхтарики – ми опинилися в такій темряві яку я ніколи не переживав до того. Коли ми в темній кімнати заплющуємо очі то все одно бачимо певний колір – суміш чорного і сірого. А тут взагалі нічого – ніякої різниці що очі відкриті чи закриті. Коли підносиш руку до очей хоч повністю впритул – все одно нічого не видно. Може з часом і стало б не комфортно, але в той момент було дуже цікаво пережити повну відсутність зору. Вражає.

Печера називається Che Chem Ha Cave якщо комусь цікаво.

А після прогулянки печерою та “фермою” яка є просто лісом в горах з кількома плодовими деревами гід відвів нас до свого будинку де його мати вже нагодувала нас домашньою їжею.

Беліз. Спадок Майя

Попередня частина – Беліз. Враження про країну.

На перші два дні у Белізі нашим гідом був Хорхе який виявився доволі цікавою особою. Одним із його захоплень є письменність майя. Він власне ледь не єдиний у Белізі хто вміє читати написи і навіть навчає сучасних майя писемності їх предків. Не маючи освіти (що зараз шкодить йому) він працює як “місцевий експерт” з усіма відомими вченими з США та Єваропи що проводять розкопки та інші дослідження в Белізі.

А вивчати спадок майя в Белізі дійсно є де. Лише відносно недавно було відкрито великий комплекс будівель Шанантуніч і знайдено ще кілька міст і пам’ятників.

Розквіт цивілізації Майя на території Белізу прадає на VI-VIII сторіччя і зараз вже відомо доволі багато інформації. По-перше, збереглися усні перекази які записали іспанці. По-друге, ті самі перекази ще живі у племенах майя. Ну і третє – відкрито багато пам’ятників з написами. Вивчено все на стільки добре що вчені навіть відслідили кілька королівських династій з їх зв’язками та війнами між їх представниками.

На відміни від Чічен-іци в Шанантунічі розкопки все ще йдуть, практично відсутні туристи і по пірамідах можна навіть лазити. Наш гід читав нам написи які збереглися прив’язуючи їх до конкрертних дат, пояснював в якому порядку що було побудовано і надбудовано і як ми це знаємо.

Навіть дізналися що вперше для спадку майя знайшли майстерню де скульптори вчилися вирізати на камені – Хорхе сказав що там видно як кожен з учнів з часом все краще і краще вирізає і у кожного видно індивідуальні особливості.

Переказувати історію воєн та династій не маю часу, скажу лише що коли сталася зміна клімату і царі не могли більше “гарантувати” погоду то їх швиденько повбивали, пам’ятники багато які побили, з тих що збереглися позбивали обличчя, після чого цивілізація сама по собі і зникла. Просто не було достатньо ні води ні їжі щоб великі групи людей могли продовжувати жити в містах.

У будівлях спеціалісти бачать вплив архітектури мескиканських майя, тим більше що є дані про торгівельні зв’язки і час зведення будівель. Також в цьому місці знайдено єдину площадку для гри в м’яч на які два кільця (на всіх інших по одному). Ну і ще багато-багато чого. Не буду переписувати вікіпедію :)

Коротше я вражений цим містом і тим що у порівнянні з Чічен-іцою чи Мачу-Пікчу воно не відоме практично, хоча і варте уваги та відвідування.

Беліз. Враження про країну

Беліз це невеличка країна в Центральній Америці яка має лише 40 незалежності (до того належала Британській Імперії). До плюсів можна віднести державну англійську мову, сильні демократичні інститути, вдале георграфічне положення, низький рівень криміналу… І на цьому мабуть все. Мінусів же набагато більше, але не для кожного усі з них будуть суттєві. Про конкретні мінуси далі трохи детальніше.\

Країна має доволі дивну історію. Взагалі то уся ця територія до кривавих революцій належала Іспанській Короні, але британці постійно несанкціоновано встановлювали свої табори (щоб вирубувати ліс), іспанці їх гнали геть, ті тікали як правило без бою, але потім поверталися. І так багато разів. Тож коли Гватемала виборола свою незалежність британці швиденько оголосили Беліз своєю територією. Усі крім Гватемали з цим наче згодні. Гватамала час від часу намагається так чи інакше якщо не захопити весь Беліз то хоча б відібрати якийсь шматочок. У 1977-му році навіть зібралися почати військову кампанію, але стався найсильніший за всю історію Гватемали землетрус в день нападу і армію повернули з кордону розбирати завали та відновлювати країну. От би Москву так зрунувало коли кацапи у 2014-му полізли в Україну!

Суперечки досі продовжуються і Гвателамала нарешті погодилася вирішити питання через міжнародний суд. Для цього треба щоб у країнах пройшов референдум і громадяни підтримали ідею погодитися з рішенням суду. У Гватемалі такий референдум вже пройшов, в Белізі зараз йде агітація за те щоб люди проголосували за участь в суді – кожна сторона вірить що рішення суду буде на їх користь.

Головним і єдини природнім ресурсом Белізу до відностно недавнього часу було якесь дерево з якого робили фарби для тканин. Воно коштувало дуже дорого і британці побудували дороги, мости, переправи і таке інше щоб доставляти дерева в порти. Але з розвитком хімії і появою штучних фарбників уся економіка рухнула за мить. З часом країна знайшла інші джерела прибутку і ними стали дорога деревина (але вже інша) з якої роблять меблі та туризм.

В Белізі цікаво із землею. За конституцією кожному громадянину належить певного розміру ділянка. Тож кожен хто хоче стати фермером чи побудувати дім просто звертається у відповідну установу і йому видають шматок землі (доволі великий як я чув). При цьому земля хоча і є приватною власністю, але лише на 50 років і за неї треба все одно платити якийсь невеликий податок кожного року. Якщо у родині кілька дітей і всі вони теж фермери чи хочуть мати своє житло (у Белізі досі переважно живуть в одному будунку великою родиною) то можна суттєво збільшити площу володіть приєднавши до неї нові ділянки.

Місцеві, наскільки я зрозумів, вважають благом те що їх володарями були британці замість іспанців. По-перше, братанці насадили демокаритичні інститути, проводили вибори, керували лише через вибраних представників і таке інше. В результаті у країні і зараз нормальні цивілізовані вибори, активні спільноти та здорове політичне жиння. На відміну від інших центрально- та південно-американських країн де досі за зразком іспанців намагаються керувати силою забираючи собі якомога більше влади. А, по-друге, британці усі реформи та керування проводили практично безкровно на відміну від іспанців і так само дали країні незалежність. Тож ніяких революцій чи війни за незалежність Беліз не знав.

У країні практично відсутній кримінал і найпоширинішим злочином є побутові крадіжки. На всю країну є лише одна тюрма і при цьому вона навіть не зовсім оточена забором. І що ще цікавіше так це те що ув’язнених ніхто не годує і не забезпечує нічим, тож вони самі вирощують собі їжу (у них там городи, тваринки всякі), ремонтують житло, перуть і всяке таке. Також Беліз ніяк не пов’язаний з наркомафією. Причин цьому кілька. Одна з них це те що у країні усього 4 дороги і якість їх дуже погана, та ще й лежачі поліцейськи на них ледь не кожні пів-кілометра. А друге це те що на дорогах постійні зупинки і перевірки – поліція, аграрні служби, якісь комісії з розкрадання культурних артифактів і ще багато інших не пов’язаних між собою департаментів. При цьому за порушення в Белізі просто відбирають машину.

Хоча Беліз є тропічною країно з родючістю тут не дуже. Багатьма продуктами країна себе забезпечує ледь-ледь. Так, наприклад, картопля закінчується у них десь в середині року, імпорт дозволений лише з ліцензією яку треба купувати кожного року і з’являються контробандисти бо ціна картоплі зростає в рази. Кумедний випадок пов’язаний був якось з тим що вся картопля в Белізі червона, і хтось колись контрабандою завіз білу (звична для України), але пофарбував її у червоне. Потім хтось фарбу змив, побачив білу картоплю і в інтернеті розлетілися фото і страшилки про отруйну картоплю. Деякі її навіть викидали і боялися їсти – з точки зору мешканця Белізу не червона картопля це якась небезпечна і отруйна рослина. Ну як ГМО продуки для деяких невігласів.

Можна ще згадати про погоду. В Белізі усього дві пори року – пів-року йде дощ, пів-року – засуха. В дощ все перетворюється у болото з москітами, в засуху усе ледь виживає. Пару місяців міжсезоння мабуть є найкращим часом – вже сухо, але ще шкіра не репається від сухості. А глобальне потепління призвело до того що в Белізі зараз бувають дощі у місяці коли їх раніше не було, а це спричинає неможливість зібрати врожаї які просто гниють. Вже кілька разів таке було.

За останні три роки країну було повінстю покрито мобільним інтернетом (провідного тут практично нема) якість і швидкість якого доволі слабенькі. Але люди досі дивуються і вдячні цій технології. Навіть школи суттєво змінили і ускладнили прогами і стали давати завдання на дім такі щоб діти робили самостійні дослідження. Тобто тут ще не почали проводити дні у фейсбуці лайкаючи котиків, тут інтернет все ще використовують щоб читати енциклопедії та шукати відповіді на питання.

Найбільшим мінусом Белізу мабуть є те що це дуже дорога країна. Тут дорого усе – продукти за ціною майже як в США, бензин навіть дорожчий. Середня зарплатня складає $350, тож дешевої робочої сили теж нема в країні. Та і бізнес мало який можна тут вести. І для молоді хто отримує освіту інженера чи медики єдиний вихід – їхати за кордон. Держава при цьому спонсорує навчання і вимає відпрацювати кілька років вдома після випуску.

Як я вже зазначав в країні дуже погана інфраструктура – мало і поганої якості дороги і усе інше. Електрика практично кругом або з сонячних батарей, або з генераторів.

Також країна не має якихось особливих ресурсів, і навіть дерево які вони багато продають вимагає 40-50 років щоб виростити його. Тому туризм і трошечки усього іншого – от і вся індустрія країни.

2018/10 – Новий Орлеан, Луізіана

 

На конференцію Табло ми з Оленою поїхали разом щоб подивитися на Новий Орлеан. І ось вам коротенький звіт.

Місто відоме в першу чергу своєю кухнею та музикою. Що стосується кухні то тут багато дуже смачних страв з морепродуктів (риба, креветки, устриці та інші потвори) та гамбо (це такий густий суп що у ньому майже нема юшки). І справді усе що ми їли в будь-яких місцевих чи то ресторанах чи то кафешках – усе було дуже смачне. Таке смачне що аж занадто. Я вже на третій день не дуже і хотів вже їсти будь-що – такий насичений смак у всього тут.

 

Те ж саме стосується і солодощів та випічок – щось взяте з французької кухні і адаптовано, і у результаті виходеть таке усе смачнюче, солодке, засипане горою цукрового пилу… Коротше якщо ви не байдужі до їжі то внесіть це місто у список обов’язкових для відвідування. Наскільки я байдужий до смаків (мені аби жерти, а що воно там на смак вже не так цікаво), і то оцінив місцеву кухню.

 

Що стосується джазу то він тут усюди. Мало того що невеличкі групки грають щось на вулицях, так тут ще джаз у якості фонової музики грає в торгівельних центрах, ліфтах та автобусах. Вже не буду казати про клуби з живою музикою яких тут теж багато.

 

Як тільки ми приїхали у місто і заселилися в готель нам пощастило побачити Марді Гра – місцевий парад де люди наряджаються у мерців і різних чудовиськ і з машин розкидіють буси. Він проходив просто по вулиці на якій був наший готель :)

 

Місто має доволі незвичну архітектуру (принаймні у порівнянні з тим що ми вже бачили в США) і взагалі те що це колись була французька колона досі простежується не лише у назвах. Французький квартал, Майдан Конго, джазові клуби і будинки з балконами – про все це я неодноразово читав у книгах, але вперше побачив в живу. І мені сподобалося.

 

Раджу взяти тур на автобусі (ми це зробили), сходити у неймовірний музей Другої Світової про який лише один можна написати кілька постів, і як буде можливість поїхати подивитися місцеві болота. Коротше як буде ще можливість то поїдемо в Новий Орлеан ще обов’язково.

 

А поки на цьому закінчу…

 

 

 

 

Аляска. Частина 3. Походи, ведмеді, табір та інше

 

Мабуть це поки що буде остання частина моєї розповіді про нашу подорож на Аляску (попередні ось тут:  Аляска. Частина 1. Загальні враження, Аляска. Частина 2. Тундра і квітки) – щось дуже нема останнім часом бажання будь-що розписувати. Але в той же час муляє що “серія” якось не завершена, тому читайте :)

 

Спочатку ми планували полетіти на озеро Кенаї що знаходиться на річці Кенаї яка тече через місцину під назвою Кенаї… Коротше це такий доволі відомий район з дикою природою для туристів які хочуть побути далеко від цивілізації. Але не склалося з погодою і один день ми пропустили, а наступного для нам запропонували полетіти у зовсім не знайому навіть нашому провідникові міцину. І ми звісно погодилися. Бо нам з Оленою в принципі все одно, а наший гід так взагалі був у захваті від того що може побувати в новому місці.

 

Місцина ця не те що не має доріг чи поселень, а цілком імовірно на неї ніколи не ступала нога людини.

Як я писав у попередніх постах прилетіли ми на маленьке озеро де після відльоту літачка і поставили наший табір.

 

В таборі діяли доволі жорсткі правила пов’язані з безпекою в першу чергу. Справа в тому що ведмеді, яких в тих краях сотні, мають дуже сильний нюх і запахи сприймають по іншому. Для медведів не існує поганих запахів – їм усе так чи інакше цікаво. Запах зубної пасти чи навіть крему від сонця вони відчувають за кілометри і можуть пройтися щоб подивитися що ж там так незвично пахне. Добре що в той час ведмеді були далеченько і ловили лосося який якраз з океану запливав проти течії у струмки та річечки. Але молоді ведмеді (2-3 роки яким) могли б і зайти десь у невірному напрямку та не маючи досвіду з людьми прийти і у табір.

 

Тут треба пояснити що небезпека пов’язана не з тим що на нас могли б напасти. Ні, як пояснив наший провідник ми, люди, маємо доволі неприємний запах для цих звірів та дуже галасливі і вони як правило намагаються людей уникати. Але як я вище зазначів молоді ведмеді можуть дуже зацікавитися незвичними запахами і тим більше з їх поганим зором прийти просто у табір.

 

Відлякнути їх, знову ж таки зі слів нашого провідника доволі легко – достатньо крикнути і вони мерщій тікають. До того ж якщо висунути голову з палатки то вони думають що це тіло у тебе такого розміру і дуже лякаються. Також допомагає збитися у групу. Якщо звір таки продовжує йти все ближче то перед ним стріляють світловою ракетою. Тут головне щоб та ракета не впала за ним – він злякається і побіжить у ваший бік, та не влучила у звіра – хутро та шкіра на ньому загоряться і опіки можуть бути страшенні. Треба щоб ракета впала між ним і вами і тоді він тікає і від шуму і від яскравості.

 

Якщо і ракета не допомогла то використовують спеціальний ведмежий спрей (з банки б’є метрів на 10) – навіть розлючений ведмідь намагається мерщій втекти подалі від такого. Лише треба уникати щоб на тебе вітром не понесло той спрей бо можна і шмарклями захлинутися і обблюватися одночасно :)

 

Так от, небезпека в тому що якщо ведмідь прийде у табі і знайде на землі хоч крихту їжі (батончик, печіво, жир, тощо) то він почне приходити на це місце знову і знову. Справа в тому що їжа їм дістається дуже складно, їсти їм хочеться постійно і таке місце де їжа знайшлася так легко вони запам’ятовують і відвідують.

А потім це помічають мисливці і вбивють його там :(

Ну або туди приходять інші люди які не знають що про цю конкретно галявинку чи берез якийсь ведмідь думає як про свою територію з якої харчується і сприймає цих туристів як таких що викликають його на бій.

 

Не дивлячись на суворі покарання не надто хороші мисливці практикують “забувати” якусь їжу (немиту банку з під рибної консерви скажімо), потім навідуються на те місце через кілька днів і вбивають ведмедя який приходить знову і знову у пошуках легкої їжі.

 

Так от ми мали не брати з собою ніякої ні їжі ні хімії в палатки в яких спали (батончики, креми, тощо) і наша “кухня” була за 100 метрів від наших палаток – навіть якби якийсь звір і прийшов то він пішов би туди, а не до нас.

Також ми уважно слідкувли щоб не ляпати на свою одежу їжою (масло чи кетчуп якийсь) і якщо б таке ставалося то таку одежу треба одразу старанно промивати. Ну і звісно дивилися щоб нічого, навіть крихти не падали на землю.

Усі тарілки та інші прибори мили одразу після їжі (струмок жваво ніс все від табору), їжу та хімію закривали у спеціальні проти-ведмідні банки і тримали на “кухні”.

І в туалет коли ходили все закопували.

 

За весь час нам вдалося побачити лише одного ведмедя який щось там робив у своїх справах на іншому березі озера (метрів 250 від нас) і доволі скоро пішов у своїх справах. Ми навіть наступного для пішли на те місце щоб подивитися і знайшли деякі його сліди. Але він схоже нас не помітив бо вітер дув в наший бік, а зір, повторюся, у них дуже поганий.

Ще цікаво як доволі швидко звикаєш звертати увагу на напрямок вітру щоб коли побачиш якесь дике життя знав куди йти щоб твій запах не вловили.

 

Що стосується наших походів то це було те що називається backcountry – ніяких доріжок чи маршрутів. Просто бачиш щось цікаве, обговорюєш куди і як йти і рушаєш шукаючи найпростіший шлях.

Спрощувало задачу те що це була тундра і продиратися крізь кущі та дерева не треба, а земля вкрита шаром моху і ніяке коріння чи каміння сильно не заважає.

 

Як завжди усі світлини з цієї подорожі тут – https://www.amazon.com/photos/share/Y0uuwOCXxJGDk1Dl7n05BfAerizT3EWp71XCjFWTnOp.

Аляска. Частина 2. Тундра і квітки

Після невеличкої перери продовжу свою оповідь про нашу подорож на Аляску (також читайте Аляска. Частина 1. Загальні враження).

 

В наступній частині (якщо таки дійдуть руки написати) розкажу про сам наший похід, а зараз просто про природу серед якої ми провели кілька днів.

 

Наший табір було розташовано на Озері Фантазії (Fantasy Lake) – крихітне озерце яке ледь можна знайти на карті. На його березі ми і поставили палатки, там ночували, снідали та вечеряли і туди верталися після досліджень місцевості навколо. До самого озера можна дістатися лише літаком (наший літак сідав та злітав з води). І хоча берез океану з якимись крихітними поселеннями був десь за 20 км йти туди довелося б довше за один день через те що треба було б шукати шляхи для спуску на 1 км, переходити вже широкі ріки і уникати десятки медведів які в той час якраз і були вся на річках ласуючи лососем.

 

Весь цей час ми були на висоті від 800 до 1300 метрів що наче і не так високо, але зважаючи на те наскільки далеко на півночі ми були та враховуючи що тут ще навіть не весь сніг розтанув рослинність тут дуже особлива. Це те що називається тайга – ніяких дерев, майже відсутні кущі, відсутня трава. Натомість землю щільно вкривають якісь зовсім прадавні рослини з м’ясистими стеблами та м’якими голками. Ніде жодного листочка. А також багато моху – більшість часу відчуття таке наче йдеш поролоном.

 

Уся ця рослинність не має довгих коренів і проходить у землю усього на кілька сантиметрів. Тобто у буквальному сенсі можна відрізати (каменем чи ножом) клапоть поверхні (він матиме від 2 по 5 см товщини) і далі буде чиста земля без будь-якого коріння, черв’яків і такого іншого. Мінусом (а може і плюсом) є те що крізь такий шар моху та рослинності воді проникає до землі дуже довго. Можна вилити стакан води і навіть за кілька годин якась рідина ще буде зверху рослинності. Тож багато місць відчувалися як болото – коли йдеш м’яко, трошки води зверху. Але добре що нічого не смердить і не загнивається – занадто холодно для того.

 

При цьому багато з цих рослин мають якісь квітки чи ягідки на них і можна часто знайти несподівані кольорові плями: жовті, білі, фіолетові. Ну і сам насичений зелений колір виглядає дуже красиво.

 

Кущі які можна помітити не деяких світлинах дають ягоди які у великій кількості їдять медведі (можуть легко з’їсти 40 кг ягід за день), але через їх низьку калорійність ягоди ті переважно стають їжею лише коли медведі йдуть до струмків ловити лосося. Також медведі розривають землю у пошуках якого їстівного коріння (не знаю що за рослина) і іноді можна побачити доволі глибокі ями. Ще голодні медведі від відчаю можуть розрити нору бабака та зжерти його, але там вже реально здоровенні ході викопують та і бабаки не дурні і тікають через запасні ходи.

 

Така специфічна рослинність призводить до того що на цій велетенській території майже відсутні живі істоти. За три дні нам вдалося побачити бурого медведя, сліди вовків, медведів (чорних і бурих), карибу (північних оленів), лосів. Також зіткнулися з бабаками (мармотами), річною видрою, качками, орлами… Але все одно вся та місцина це по суті пустеля де людині без запасів їжі вижити не вдасться.

 

Плюсом можна вважати відсутність будь-яких змій взагалі як і інших земноводних (жаб, ропух, ящірок), відсутність жуків та бджіл з мухами. А от москіти тут просто скажені. Я вже писав що харчуються вони кров’ю лосів і прокусюють їх товсту шкіру через шар шерсті – тож наші футболки та штани, і навіть кофти для них перешкодою не були.

 

А ще тут надзвичайно тихо через те що ні листя ні трава не шумлять на вітрі і звуки як течія струмка чути дуже здалеку. Звуки ж штучного походження (літаки далеко і високо у небі) чути сильно заздалегідь навіть коли не видно самого літака. Десь вже на другий день через таку тишу слух дуже загострюється і майже починаєш чути як десь проскакує якась дрібна істота чи високо кльокає орел. І свій літка яким ми мали повертатися ми почули на третій день задовго до того як побачили його.

 

На цьому поки що і закінчу, чекайте наступної частини. Усі світлини з подорожі – https://www.amazon.com/photos/share/zeDIbXytB2P4HZCQ5JcxxwtFh7EwP6ymfOqUU6kFSEI.

 

І ще вам кілька світлин без тексту:

 

Аляска. Частина 1. Загальні враження

Отже в серпні цього (2018-го) року ми зробили невеличку подорож на Аляску, трошки там похайкали, трошки просто походили по містам. І в першому пості я напишу деякі свої загальні враження.

 

Перше що треба сказати що розмір та масштаби Аляски дуже недооцінюють. Велетенська, практично незаселена територія яка ж до того ж доволі не дружня до людей. І якби не корисні копалини (золото, нафта) та морські продукти так би і лишатися цим землям незаленими.

Доволі вражаючий факт – до 70% відсотків поселень на Алясці, включно з містами на кілька тисяч людей не можна дістатися автомобільними шляхами. Дороги просто не можна побудувати або через складний рельєф, або через те що на шляху трапляються неосяжні болота та багатометрові поля криги, або ще якась напасть. А тому або літаком, або човном, або у деяких випадках залізницею.

Аляска через те що є місцем зіткнення тектонічних плит (і в тому ж Анкораджі можна прямо побачити де вони зустрічаються) і має довжелезний ланцюжок вулканів пара десятків з яких є діючими в кожен момент часу. І не так давно тут був найсильніший в Північній Америці землетрус (9.2 бали) який зруйнував багато міст, а цунами викликана ним знищила ще більше – місцями хвиля сягала 6 метрів висотою, рухалася 60 км на годину і пройшла вглиб території на 90 км. Десятки людей було вбито як на самій Алясці так і в інших місцях планети (наприклад у Каліфорнії). З останнім великим землетрусом в тому ж Анкораджі в деяких місцях земля просіла більше ніж на 3 метри.

 

Літо, воно ж туристичний сезон, на Алясці коротке і приваблює багато туристів як ми. Населення міст в цей час зростає в 10 і більше разів, відкриваються велики готелі і магазини. І вже в серпні кількість людей починає стрімко зменшуватися і бізнеси починають закриватися і впадати в зимовий сон. Враховуючи те що на Алясці нема податку на продаж (в нашому штаті для порівняння він складає 10%) і починаються масові розпродажі щоб збутися усього товару – середина серпня дуже вдалий час щоб купувати дороге похідне та зимове обладнання та одяг.

І навіть з тих людей хто живе на Алясці “за пропискою” дуже багато на зимовий період виїздять в інші місця  – континентальні штати, як приклад, які місцеві називають “нижні 48”. А житло своє просто закривають. Якщо ж залишатися тут жити то лише опалення взимку буде обходитися в $$400-500 на місяць.

 

Через те що більшість поселень не доступна машиною дуже багато людей вміють літати і дуже багато мають свої власні літачки – так і стоять на задньому дворі. При необхідності вирулюють на аеродром та летять собі куди треба. Навіть багато хто вміє вже літати ще до того як починає вчитися водити машину. На Алясці взагалі найбільший відсоток населення яке вміє літати чи володіє літаками.

А літачки тут цікаві – ясно що не великі, але до того ж пристосовані злітати/сідати як на дорожку аеропорту так і на воду (на спеціальних поплавках) чи прямо у тундрі (такі літаки мають величезні колеса). І серед місцевих регулярно проводяться змагання типу найкоротший зльотний чи посадковий шлях. І виграють там з показниками типу 6 метрів для посадки на воду. Тобто деякі місцеві можуть сісти літаком просто у доволі велику калюжу.

 

Також тут досі використовують собачі упряжки для подорожей, доставки вантажів та розважання туристів. Хаскі (це така порода собак) якраз і були виведені для подібного. Місцеві нам розказували що хаскі страшенно щасливі лише тоді коли їм нарешті випадає нагода тягнути санчата та спати у снігу в мороз. На ніч їм кидають шмат жиру і вони проковтнувши його спокійно сплять засипані снігом у 40-градусний мороз. А без фізичних навантажень та холоду собаки ці дуріють, починають нападати одне на одного і взагалі жевріють.

Також Аляска має найбільшу кількість льодовиків – їх тут більше 100 тисяч (так – більше за сто тисяч!). І хоча таких великих як той же Експлорадорес в Чілі тут нема проте зустрічаються вони буквально на кожному кроці варто лише виїхати з міста. Льодовики як правило знаходяться трошки вище в горах і навіть утворюють так звані льодопади – крига постійно сповзає вниз і безперервно падає з високи (іноді навіть кілометрової) великими брилами утворюючи шум який можна почути за багато кілометрів. І нажаль льодовики тут теж поступово зменшуються через глобальне потепління…

 

Хочу ще сказати про місцевих комарів, чи москітів, чи хто зна що воно таке тут. Їх наче і не багато (на дикій природі більше ніж у містах), але це такі страшенні потвори що кусають не лише через футболки, але і крізь кофту прокусити можуть. Справа в тому що їх основною “їжею” є лосі та олені з доволі довгим та густим хутром і тому наший одяг їх не зупиняє. Укуси у них наче і не болючі і спочатку не помітні, але потім виростають у здоровенні пухирі які страшенно сверблять та заважають. І навіть через 2 тижні у мене досі є яскраво-червоні сверблячі плями. І що ще дивно вони кусають за зап’ястки та гомілки (що очикувано) і за плечі (найбільші бугри у мене були саме там) і навіть в спину. Тому як будете в цих місцях то кілька шарів одягу і протимоскітний спрей є обов’язковими.

Також кілька шарів одягу стануть в нагоді з місцевою погодою. А погода тут міняється дуже швидко і радикально. Коли небо чисте і світить сонце не так щоб температура була висока, але сонце якесь зовсім нещадне і шкіру палить дуже швидко. А потім налітає вітерець, добре, прохолодно, а воно все дме і стає холодніше… А потім вже і дощик починає крапати, потім взагалі злива починається. І  за якісь 5-10 хвилин коли ти був у футболці, шортах та сандалях ти вже одягаєшся в кофту, куртку та ботинки і знімаєш сонцезахисні окуляри бо стало щось темно. А потім знову теплішає, і так по колу. Місцеві ходять хто як – хто у футболках, хто у куртці поверх кофти і стійко не паряться з приводу змін погоди. А для туристів доцільно мабуть таки бути в штанях, взутті та кофті весь час.

 

Також на Алясці велика кількість диких тварин багатьох з яких можна побачити просто за межами міста. Тих же велетенських лосів (вагою понад 500 кг) щомісяця машинами збивають більше сотні. Медведі, кити, та інші олені теж доволі часті тварини. Ми були в сезон коли лосось йшов струмками та річками викидати ікру і навіть бачили струмки в яких великі рибини щосили гребуть проти течії. І там же сліди медведя та розірваної риби. Коротше тварин тут можна побачити.

На цьому поки закінчу, чекайте продовження.

Усі світлини з подорожі тут – https://www.amazon.com/photos/share/zeDIbXytB2P4HZCQ5JcxxwtFh7EwP6ymfOqUU6kFSEI.

 

2018-06-02 – Жовтоводський пробіг (13,3 км) – 53:05

 

Під час останнього візиту в Україну мені навіть вдалося прийняту участь у пробігу який проводився в Жовтих Водах.

 

Пробіг цей проводиться вже в 33-й раз і я у далекі 90-ті в ньому вже приймав участь. І тому було приємно пробігтися знову через багато років :)

І хоча пробіг цей має назву всеукраїнського невелика кількість учасників (цього року на старт вийшло близько 250 людей) робить його таким маленьким і майже сімейним після всіх тих масових стартів в яких ми приймали участь в США.

 

Виходячи на старт я взагалі не ставив перед собою ніяких цілей крім як добігти. А у підсумку задоволений результатом. Боявся що сонце буде пекти – так воно і було, проте не так погано було щоб це аж сильно заважало. Коротше усе добре пройшло і розписувати тут нема чого.

 

Посилання:

2018 – Подорож в Україну

Отже ми щойно повернулися з двонедільної подорожі в Україну, а якщо зовсім правильно казати то з подорожі в Жовті Води. Так усе у нас було сплановано що ми весь час провели в Жовтих Водах та його околицях відвідуючи родичів переважно.

Ще я спромігся прийняти участь у пробігу про що напишу трохи згодом. Але крім того пробігу власе весь час у нас було більш-менш розписано і навіть не вдалося з’їздити в Дніпро де теж було з ким побачитися. Та і в Києві не вдалося зовсім провести часу крім як у пересадках з літака на потяг і навпаки.

Про саму подорож нема чого майже і писати… Можна трошки про Жовті Води.

Що було помінтно мені це те що місто повільно вмирає. Видно це по тому що людей в ньому ще менше ніж з моїх останніх відвідин, машини практично відсутні на вулицях. А ввечері на так званому Бродвеї (зараз це називається Бульвар Свободи) темрява і порожнеча. А ще на початку 2000-х там було великою проблемою знайти не зайняту лавочку.

Багато різних причин. Місто у совєцькі часи існувало щоб забезпечувати робочу силу СхідГЗК, та вже не існуючих заводів де проектували та виготовляли електроніку для совєцької зброї (ракети там різні та інше). Зараз ГЗК теж доживає схоже останні дні. Також не допомогає закриття інституту що хоч якось притягував молодіж у місто. Ну і звісно і школяри і їх батьки навіть не планують лишатися після випуску у місті.

Звісно є люди у місті які намагаються щось робити і їх зусилля викликають у мене повагу. Але я не надто вірю що всі ці зусилля приведуть до чогось іншого ніж уповільнення неминучого кінця. Хоча хто знає… Може я помиляюся і процес якщо не піде в інший бік то хоча б зупиниться.

Знайдуться і ті хто вважає що усе навпаки покращується, але я навіть не буду намагатися сперечатися з цього приводу. З усіма без винятку з ким я спілкувався говорили про те що вони або вже виїхали з міста (а то і з України), або вже в процесі виїзду, або чекають що поки обставини зміняться і теж будуть їхати.

Ну і на цьому у мене власне все. Чесно кажучи не знав що конкретно написати і таке не пойми що і про що і вийшло, вибачайте.