…так само як усі інші
Зліва направо.
Це була рання весна якщо не помиляюся 2005-го. Я в той саме час тинявся по атомній станції в Южноукраїнську, а Олена з “Жовтим Чаєм” і невеличкою групою підтримки поїхала на їхній виступ в Київ.
І так, я не знаю як хочу обробляти відскановану фотку, змиріться.
Тяжко жить на свете октябренку Пете:
Бьет его по роже пионер Сережа
Но и у Сережи жизнь не сахар тоже:
Бьет его по харе комсомолка Варя
Да и у Варвары жизнь полна печалей:
С нею жить не хочет коммунист Виталий.
И у коммуниста в жизни горя хватит:
Он за октябренка алименты платит.
Автора і рік не знаю, але почув цей віршик вперше ще у молодших класах…
Так склалося що переважна більшість моїх читачів молодша за мене (про це теж колись напишу), отже могли вже не застати піонерію і всілякі піонерські радощі.
В школі, не пам’ятаю точно в якому класі, але здається у другому, усих приймали в жовтенята. Тобто всим видавали зірочко з молодим Вовой Лєніним, і всі мусили їх носити. Власне в перших класах ніхто особливо не сперечався і навіть не питав “а чому?”. Бо училка сказала, ось чому!
Старші товарищі навчили нас терти ті зірочки об асфальт і виходили “значки з скелетом”, а потім, коли в совкове болото прорвався metal, вони стали називатися “значки з Iron Maden”.
Ну от, жовтенятами були усі, ніхто нічого не питав.
А про піонерію вчителлі розказували страшилки як тих хто погано себе веде і погано вчиться не будуть приймати в піонери.
Знову ж таки всих без винятку приймали в піонери в четвертому класі. Але оскільки я типа був одним з тих то добре вчився і добре себе вів то мене, з парою інших однокласників “апредставили” до позачергового входження в піонери. Ще в третьому класі.
Страхали тим що як запнешся у словах клятви, чи не відповіси на питання піонервожатих, чи знайдуть якийсь порочний вчинок в твоїй біографії то пролетиш… Страшно було осоромитися.
На практиці все виявилося простіше. Завели нас у Кімнату Пам’яті. Така кімната була в кожній школі – одночасно мікро-музей Великої Вітчизняної, трудові перемоги радянського народу під керівництвом Комуністичної Партії, досягнення випускників школи, … Ну от значить там “горить” Вічний Вогонь (порізана на смужки піонерські галстуки з пропелером вентілятора під ними), приглушене світло, музика “про війну”. І значить кілька відверто нудьгуючих піонервожатих у парадній формі. Ми теж прийшли такі всі білі, красиві, піднесені.
Зараз думаю, будуть всі по черзі говорити клятву, а потім дорослі піонери будуть кожну кандидатуру обговорювати і вирішувати чи достоєн третьокласник бути радянським піонером. Принаймні так було описано в документах по яким ми готувалися до церемонії.
На практиці ж вийшов вперед один найстарший піонер, сказав “повторюйте за мною” і почав невиразно читати клятву. Потім усі пов’язали краватки… Сказати що ми були в шоці це не сказати нічого. Настільки буденно, неурочисто та пофігистично все було. Може з тих часів і почала накопичуватися моя нелюбов до совка.
Потім нас повели до пам’ятників. Знову ж таки по сценарію ми мали обійти всі пам’ятники і музеї у місті, всим вклонитися і покласти квіти. На практиці ж старшокласники, раді що їх звільнили від уроків, довели нас до першого пам’ятника і десь змилися гуляти. А хто розказує вам що в СРСР школярі не прогулювали уроків і не курили на перервах той просто бреше.
Так от, прийшли ми до пам’ятника (це був Вічний Вогонь), покрутилися там, і не знаючи що робити пішли назад у клас. Це була мить тріумфу! Як зараз пам’ятаю – йде урок, ми, без стуку відкриваємо ногою двері і в абсолютній тиші йдемо за свої парти. І хтось в екстазі майже шепоче “дивись, вони вже ПІОНЕРИ”.
Власне гордощів вистачило ненадовго, лише перші дні вчителі трошки більше пиляли з приводу “ви тепер піонери, і повинні показувати всим приклад поведінки”.
Завели ми і “піонерські книжечки” в які кдеїли марки, які нам видавали за внески. Так, в союзі піонери, комсомольці і інші комуністи платили партійні внески.
Було пару спроб організувати нас “допомогати бабусям”, в смислі піти там до якихось пенсіонерів додому, посовати їм меблі, чи допомогти банку варення з’їсти витягти з погребу. Але все якось не хотілося сильно, та і ясно було вже що це понти прости.
В четвертому класі усих прийняли в піонери. Без винятку, без “іспитів”, без підготовки. Бо треба щоб у школі всі четверокласники були піонерами. Совок такий совок.
_2.jpg?psid=1)
Дуже швидко носіння піонерського галстука стало напрягати. По-перше, хулігани відривали кінці галстука (а це ззробити було дуже легко), а за галстук з відгризеними кінцями вчителі проїдали всю голову про нашу неповагу до піонерів-героїв і жителів блокадного Ленінграду. А, по друге, стало просто модно не носити галстук. І якщо десь в 4-6 класі це робили одиниці, і то завжди мали його в кишені щоб пов’язати як тільки вчитель помітить і почне лаятися, то в 7 класі тількі повін ботани їх носили. А в 8 класі вже жодна людина з галстуком не ходила.
Щоб побороти “проблему з неносінням піонерської атрибутики” вчителі старалися задіяти батьків. Ті батьки, які не хотіли щоб їхні діти були хуліганами і трієчниками, вранці стояли на балконах і дивилися щоб діти йшли в галстуках. Як тільки виходили з двору то одразу з усі їх стярували з шиї і клали в кишеню. Це в молодших класах. А у старшаків взагалі тих галстуків не було.
Коли прийшов час нам бути піонерською дружиною то всі дружно відповіли “нафіг нада” і далі процес переводу жовтенят в піонери було повністю формалізовано. Совкові ритуали просто на очах ставали все безсмисленішими і безблагодатними.
А потім, друже, було вже ближче до закінчення школи. І якби треба було “здавати іспити” і проходити “комісію” з приводу переходу у комсомольці. Знову ж таки на практиці це означало що тобі давали значок і ти починав платити інші внески. І якщо ви раптом не знаєте то в союзі поступити в інститун не можна було якщо ти не був комсомольцем. Ні, це не було якоюсь проблемою, всі ставали комсомольцями по досягненню певного класу (8-го здається) автоматично. Але була Перебудова у самому розквіті, стало МОЖНА не бути комсомольцем, і стало модно не бути комсомольцем. Якось так сталося що увесь мій клас перевели у комсомольці, а мене ні бо якимось чином пропустили, а я був на якихось змаганнях. І потім всі (ну добре, не всі, а кілька ідейних) сильно були не задоволені, а я намагався уникнути комсомольства усима силами. Мене і переконували що вимогу бути комсомольцем ось-ось повернуть назад, і що “в інституті все одно будуть на це дивитися і можуть не прийняти навіть якщо можна не бути комсомольцем”. І сталося так що на випускному в школі я був єдиним хто не був комсомольцем 
На вступних в інституті (правда не в “Стратегії”) і правда питали “а ти що, не комсомолець?”, але ніякої ролі це не зіграло.
Головне що я хотів сказати – система була настільки дебільною і демотивоючою що жорстоко і неприємно обламувала дітей які все ще хоч трошки вірили в соціалістичні ідеали, і робила повними циніками і пофігістами старших.
Якраз на 13-ту річницю нашого весілля ми й робили цей тріатлон 
Старт у нас був з різницею в 15 хвилин (у мене в 7, у Олени в 7:15), отже фотографій особливо не було як робити.
Вода на диво була тепла, можна було спокійно зекономити час і пливсти без гідрокостюма.
Цього разу і катався і бігав без шкарпеток (намагався виграти трошки часу в транзитній зоні), наче нічого, хоча і стер ноги в кількох точках до крові. Але не багато. І навіть не відчував рпід час змагань.
Плавання було прикольне, народ швидко розтягнувся і було важко орієнтуватися пливучи не у натовпі. Та ще й сонце сходило, сліпило відблисками і буйки погано було видно. А ближче до фініша влився у штовханину і колотнечу тих хто плив коротші дистанції.
Якось велосипедний етап доволі важким виявився. Не те щоб сильно круті гірки, але вимотали вони мене добряче 
І результат знову ж таки щось на диво поганий у мене. Власне мій час 2:25:08.2 – 25:15, 2:40, 1:13:39, 1:06, 42:30 (http://www.weraisethebar.com/rtbevents/results/LMT2011OlympicResults.html). А дві з половиною хвилини після плавання у транзитній зоні це взагалі катастрофа. Треба спеціально повчитися знімати гідрокостюм.
В сумі я був 9й у загальному заліку і 2й у своїй віковій групі.
Олена 75-а у загальному заліку. Я коли біг свої 10 км зустрів її (вже бігла назад). Тобто вона стартувала через 15 хвидин після мене, а фінішувала за 15 хвилин до мене.
До речі на фотці збоку можна побачити шапочки усих кольорів. Це так на тріатлонах кодують дистанції, а іноді і вікові групи. У цей раз було всього три “коди”: олімпійська дистанція – помаранчові, спринт – зелені, супер-спринт (вдвічі коротше плавання) – жовті.
А сонце в той день пекло просто безжально. Це у нас тут вже майже 2 тижні справжнє літо. Спека до +20 доходить, здуріти можна…
Ну от, а потім ми поїхали додому, трошки відпочили і попрямували на пікнік дол Дня Незалежності України. Але там, на несамовитій спеці, уся небагатолюдна купка людей була не жвавіша за нас і мляво жувала сало і голубці..
Чао, панове!
Альбом – https://skydrive.live.com/#cid=B21290194214A37D&id=B21290194214A37D%211387&sc=photos
Неочікувано пост про Роба Зомбі викликав якісь дивні коментарі 
Ну чому б ще не поговорити про цей вимираючий стиль?
Нажаль індастріал метал грають дуже мало груп, та навіть серед них уваги варті не більше ніж пальців на одній руці… Та і то забагато пальців буде.
Це як на мене ідеальна музика для якоїсь активної діяльності, або для танцюльок.
Хтось міг побачити категоричні трердження що Роб Зомбі це не метал, та і Рамштайн теж не метал. А що ж тоді таке той загадковий industrial metal?
Для мене, наприклад, це наступне (в кожному з кліпів є хоч щось доставляюче у відеоряді).
В першу чергу неперевершені Ministry. Диск Psalm 69 це класика, власне він і є єдиним диском від початку до кінця вартим уваги в цьому стилі.
[dailymotion id=x1799j]
А також це дахозриваючі Turmion Kätilöt:
І мабуть закінчимо расовими австрійськими німцями Stahlhammer:
Ще цікавинки для тих кому сподобалося:
Який хороший ідастріал метал можеш порадити ти, друже?
Ходили гуляли там на День Перемоги. Дивилися на магнолії які квітли. До того я про магнолії знав лише з анекдоту, а що воно таке і як виглядає навіть не уявляв. Власне анекдот.
Тупого носорога попросили комусь передати таємне повідомлення з одного ключового слова “магнолія”. Ну от значить біжить він і повторює про себе щоб не забути “магнолія, магнолія, магнолія, …”. Бац! Врізається рогом у дерево, падає, встає і починає пригадувати слово:
– Могу лі я? … Хочу лі я? … Говно лі я? О! 
Магнолія! Магнолія, магнолія, магнолія, …
Ну коротше ходили ми дивилися на ті магнолії. Мені навіть сподобалося.
Людей там теж було щось дофіга. І кожному треба було обов’язково потрогати, а краще зірвати, квіточку чи кілька пелюстків. Усе навколо було ними всипано.
Зараз я пригадую все те і так якось воно бідненько виглядало.
Парк у Києві, навіть з квітнучими магноліями, це те що тут росте просто так на вулицях і між будинками. А те що тут назвають парками в Києві мабуть би назвали диким лісом 
По-перше, як збиралася інформація. Є такий сервіс http://www.mint.com якому вказуєш всі банківські рахунки, кредитні та дебетні картки, позики, пенсійні та інші фонди, акції і так далі. Він все це відслідковує, інформує про те що час виплачувати щось там, або що, наприклад, в цьому місяці щось перевищів свій звичайний ліміт на бензин і таке інше. Звісно по транзакціям сервіс знає які витрати до чого відносяться (їжа, медецина, житло і так далі). Лише в небагатьох випадках треба вказувати вручну що це саме було, не частіше ніж раз на 300-400 транзакцій.
Чи не боюся я давати таку інформацію як номери рахунків і паролі цьому сервісу? Ні, не боюся. Насправді сервіс доволі відомий і дуже поширений. Ну і крім того в плані фінансів я доволі пофігістичний (тому і подобається що хтось їх відстежує за мене, сам би я такого в житті б не робив), та і ви можете лише вірити мені на слово що це мої дані, а не просто намальовані у паінті :) Реальні цифри не вказую з двох причин: 1) щоб уникнути заздрощів що класно нам тут живеться тупим і жирним бездуховним американцям, і 2) щоб уникнути пенісометрії і проповідей те які ми тут ніщеброди і як продалися в анальне рабство за миску рису в день.
Крім того показано ж співвідношення, а це як на мене і є найцікавішим.
І оскільки фізичними грошами як такими ми практично не користуємося (максимум 0.01% платимо налічкою), в мене навіть більшість часу їх нема з собою то ця статистика фраховує все.
Це статистика за майже два роки, тому доволі показова.
Тепер трохи по категоріям:
Початок:
Так, я ж забув розказати як наша киця виглядає!
Коротше невдовзі після того як вона у нас завелася ми прикупили пару кілька книжечок про те як доглядати за котами і іншою довідковою інформацією. І була там одна книжка чисто про породи (цікаво ж!).
Ну от почав я читати про породи і знаходжу опис “російської блакитної”. Ні, спочатку ми вірили що у нас “британська блакитна”, але розуміли що крім кольору вона нічим більше не схожа. Ну от, а про російську пишуть що: 1) довгі тонкі лапи, 2) великі гострі вуха, 3) довгий тонкий хвіст, 4) колір вусів, брів, носа, губ повністю співпадає з кольором хутра, 5)…
І у нас все це є!
Далі читаю про характер і поведінки: 1) одна з небагатьох порід що любить сидіти дома і не любить бувати на вулиці, на вулицю не проситься, 2) любить заховатися, сидіти тихо-тих і щоб її шукали, 3) любить бути в компанії “на рівні”, але щоб її не чіпали і не шуміли, ну і так далі.
Ну блін же ж, це ж точно про Лєнку! Читаємо і радіємо що за пару гривень прикупили кішку вартістю пару тисяч баксів.
А далі почали читати пункти по яким знімають бали на виставках. Виявляється для кожної породи є такий список і судді ходять і віднімають бали від максимума. Ну і знаходимо 1) кілька білих волосинок на спині, 2) кілька білих волосинок на “краватці”, 3) кілька білих волосинок на “трусиках”. Причому “кілька” це реально 3-4 штук. Але за них щось там сильно дофіга знімають. Далі пішло: жовтизна в кольорі очей (повинні бути чисто зелені), щось з там з кольором подушечок і всяке таке. І в результаті усі ті штрафні поінти що можна було знайти ми і назбирали.
Але як ви розумієте це нас не переконало в тому що у нас не найпородистіша кішка на світі.
Стосовно ж того як вона себе вела і поводилася то теж усе саме так як нам і хотілося (чи то вона нас примусила вірити в те що ми саме того і хочемо?) – засяде десь у шафі і сидить тихо-претихо, а ми бігаємо по хаті і зазираємо в усі закутки де вона поділася. І лише насипання їжі миттєво призводило до того що Лєнка матеріалізувалася біля своєї миски.
Крім никання вона ще любила гасати за жолудем, натурально як собака бігла за ним і приносила назад у зубах. Ну або за тенісною кулькою. Але швидко “втомлювалася”, відходила в бік і дивилася як ми продовжуємо одне одному ту кульку кидати. І спробуй тільки зупинитися!
Ще любила гасати за мною, або від мене. Причому іноді не проти була закласти віраж по стіні, прямо як Джекі Чан.
Ну і покусати-поцарапати руку якою я з нею боровся, куди ж без цього. Але такі розваги вимагали спеціальної старої шкіряної рукавички, бо інакше будеш весь у кровіщі.
Взагалі ті у кого дома є щось із котячих можуть підтвердити що починаєш дома по іншому ходити – так щоб щоб ненавмисне не зафутболити тваринку кудись. Починаєш так ноги більше вгору піднімати перед тим як ступити вперед. Особливо коли темно.
Ну а уві сні перевертаєшся в кілька прийомів щоб не завалити кішку яка спить десь зверху – натягуєш фрагмент ковдри руками, піднімаєш, повертаєшся, опускаєш ковдру.
Неймовірне вміння випрошувати їжу здається вроджене. Куди б ти не йшов Лєнка вилітає попереду з воплями “Ура! Їсти, їсти! До холодильника!” і веде тебе до своєї тарілки. Навіть якщо тільки но поїла.
З роботи зустрічала нас по різному. Мене так – спочатку залізти на одних кігтях передніх лап по джинсах мені на плече, потім залізти у пакет з питанням “шо приніс?”, потім тягти за руку до холодильника – “насипай їсти!”. А Олену зустрічала так – стриб на плечі, потертися, пообніматися, поцілуватися, признатися у коханні і помурчати… Ну шо ж поробиш.
Продовження:
Є в Жовтих водах така вулиця яка з невідомих мені причин усим відома виключно як Бродвей (до речі був я на тому вашому Бродвеї, нічого схожого 
). Це улюблено місто різної молоді (і бидла, і небидла, і “я не бидло” бидла) для невтримного пиття пива, осцикання дерев і радісних нічних воплів.
Точної дати не скажу, але знаю що це була весна 2005. Дехто з присутніх на фото писали диплом, а я готувався приймати участь в комісії яка ті дипломи “слухала”.
Листопад 2008, Гаваї, о. Мауі, Лахайна.