07/10/2012–Victoria Marathon, Victoria, BC–3:23:48 – Ще один не такий як усі…

Отже мій другий марафон (перший був ось цей – 2012/02/19 – Birch Bay Marathon–3:25). Хоча в підсумку я і покращив свій результат на 2 хвилини все одно цей виступ був провалом. Ну та все по порядку.

В цьому пості змішано і про подорож і про марафон так що доведеться вам продиратися крізь те що не цікаво.

Місто Вікторія, столиця Британської Колумбії (провінція Канади) розташовано на південно-східному краї острова Ванкувер (місто Ванкувер від нього через пролив). По суті саме місто і острів є відомими курортними зонами які іноді називають шматочком Європи в Північній Америці. Там дуже, дуже красиво – і природа, і архітектура, і ритм життя, і настрій якийсь такий спокійний.

Ми добиралися туди за допомогою двох поромів – одни на території США, інший перевозить через кордон. Можна також було поїхати на північ у Ванкувер, а звідти вже пливти паромом на острів. Так би вийшло довше їхати, але не довелося б довго чекати другого парома.

Поїхали значить… Якась година чи менше і ми в черзі на перший паром. Цікаво що в одну сторону ним їхати вдвічі дорожче (десь $30 за машину і двох людей) ніж назад. Навіть не знаю чому так.

Десь через 30 хвилин підпливаємо до берега. Навіть враховуючи що ми стояли в черзі і потім якийсь час тягнулися у трафіку після парому все одно так виходить швидше ніж їхати на південь від Сієтлу і потім підніматися на північ по півострову Олімпія (це де ми сідали на другий паром).

По дорозі в Канаду ще обоє бадьорі, повні сил. Ходимо, роздивляємося, фотографуємо…

Олімпія в принципі теж дуже красива місцина. Тут є гігантський національний парк, нескінченні ліси та океан. Та просто сама дорога по півострову до містечка Порт Анжелес дуже красива. Навіть не знаю як словами передати що саме там такого. От їдеш, а дорога як річка різко пірнає вниз і перед тобою відкриваються порослі соснами гори. І якось воно все так класно разом поєднано.

Ну от приїхали ми до парома і тут зненацька з’ясовується що у них є розклад руху. Хто б міг подумати! І ходять пороми в Канаду не кожні 30 хвилин, а лише 3 рази на день. Коротше пригальмували ми добряче, навіть в голову не прийшло перед тим перевірити розклад.

Довелося нам по місту гуляти кілька хвилин – поїли в несподівано класному італійському ресторані, пройшли через все місто туди і назад (за українськими мірками це таке село було б), заїхали на парковку дока і стояли першими і єдиними в черзі… Коротше майже 5 годин довелося кудись подіти.

Я розпереживався що не встигну забрати пакет з номером. Подзвонив організаторам, ті сказали що перед стартом можна буде отримати, а вітрівку учасника, якщо ще залишаться, після фінішу. Трохи похвилювався, але все обійшлося – в день змагань вийшов раніше, забрав номер. А після фінішу пішов забрав вітрівку.

Ну от нарешті ми і на поромі. Ціна за двох людей і машину – $80. Пливти 1.5 години. На борту д’юті-фрі. Особливо розказувати нема чого про саме плавання. Ну хіба що машин не багато на борту було, а пішоходів і велосипедистів навпаки багато.

А от коли вже запливали у Вікторію то було на що подивитися. Причал знаходиться фактично у самому центрі міста. А на березі красиві будівлі, над ними височіють кілька готелів. Але хмарочосів нема, скоріше враження музея під відкритим небом.

З’їхали на берег, будочка перевірки документів. Пара питань “де живете в США”, “на скільки днів в Канаду” і їдемо далі. Наш готель менш ніж за 100 метрів від порту (і десь за 400 метрів від старту марафону).

З готелями на ці дати було доволі напружено, але в цілому в Канаді усе трохи дешевше ніж в США і тому ціни не такі вже й скажені. Ну а раз все одно за дешево нічого нема то ми і знайшли готель прямо біля страту.

До речі на сайті марафону обіцяють фотографії через кілька днів, як у них з’являться то я ще одни пост зроблю.

Ну от, поселилися значить, вийшли прогулятися і подивитися де той старт і були вражені яке красиве місто вночі. Контури будинків і вікон та інших нерівностей у них підсвічені лампами або ліхтарями. Набережна, туристи… При цьому нема такого відчуття натовпу і перевантаженості світлом як у тому ж Вегасі.

Вранці встали раніше щоб забрати номер, подивилися де що (народ в цей час вже біг 8 км). Власне людей на старті не так і багато у порівняння з деякими іншими змаганнями такого рівня. На марафоні і половини десь по 4 тисячі. Ну і ще 8 км було і ті хто стартував марафон на кілька годин раніше (повільні бігуни).

Проте організовано все дуже розумно. Наприклад пів-марафон стартував за 1.5 години до марафону і практично всі з них фінішували до того як найшвидші марафонці наздогнали їх.

З’їв перед стартом кілька кубіків Clif Shot Bloks, проковтнув пару сольових пігулок (я зазвичай перед стартом нічого взагалі не їм і не п’ю), трошки порозминався і ходив тепло одягнений. Холодно не було взагалі, а на момент фінішу так і пригрівало добре.

Через те що я постійно на довгих дистанціях натираю собі до крові або руки краями майки, або під руками рукавами для бігу бігаю у футболці. Цього разу відчув що футболка це занадто, треба шукати майку яка б підходила.

Чесно скажу що сподівався пройти кваліфікацію на Бостонський Марафон (це 3:15 для моєї вікової групи), хоча бігти у Бостоні поки не планую, просто ще одне досягнення яке хотілося б мати. А для того треба було бігти по 7:30 милю (4:36 на кілометр). Виглядало доволі реально, та і мабуть би міг мати результат близький до бажаного.

Але я сам не розумію чому почав набагато швидше. І от біжу, дивлюся на годинник. Виходить швидше ніж по 7 хвилин на милю, тобто це десь 3 години був би марафон з таким темпом. Розумію що це занадто швидко, але чомусь продовжую так бігти.

Поступово намагаюся уповільнитися, але не надто виходить – почуваю себе добре. 10 км пробігаю за 43 хвилини, половина (21 км) за 1:33. А ще рік тому мій особистий рекорд на пів-марафоні був 1:31.

Нарешті скидаю темп і починаю бігти спокійніше.

На трасі пункти харчування з водою та Цитомаксом (Cytomax Sports Performance Drink) розташовані через кожні 3 км. І взагалі траса дуже хороша – майже пласка, по місту бігти цікаво, по берегу океану прохолодно і види прекрасні відкриваються. Багато волонтерів які добре роблять свою роботу – подають напої та енергетичні гелі і цукерки, прибирають накидані порожні стаканчики, спрямовують на маршруті і підтримують учасників.

Людей вздовж маршруту доволі багато – кричать, танцюють, дзеленчать дзвониками, грають на інструментах і просто махають руками.

Ось вже бачу на зустріч біжать лідери. До речі біг один дивак у костюмі, рубашці та краватці. Пробіг за 2:30 і встановив новий рекорд Гіннеса.

Вже близько до розвороту і бігти назад. Дорога назад на кілька кілометрів коротша, а ось і втома починає відчуватися. Проте терпіти можна, нічого страшного поки.

Дивлюся час від часу на годинник. Поки що йду краще ніж планував. І от тут, кілометрі на 32-му воно і стається. Спочатку стає різко дуже важко. Сподівався що “вріжуся в стіну” (як називають цей стан) не раніше 35-го кілометра. Різко падає швидкість, бігти 7:30 вже дуже важко. Але є великий запас часу тому не хвилююся.

Ось на 35-му кілометрі трапляється те від чого я вже страждав кілька разів – біль у правому боці.

Боліти починає так що вимушений зупинитися. Йду, пробую бігти – болить. Пробую проти довше, знову біжу – болить. Починаю пити на кожному пункті – не допомагає, болить. Останні 7 кілометрі я фактично йшов – біжу 100 метрів, йду 300-400 метрів. Хочеться все кинути, зупиняє лише те що все одно до фінішy добиратися треба.

Як би там не було ось вже і фініш. Пробую добігти хоч останні 200 метрів – ні, болить, пробігаю 10 метрів і йду…

Дома вже читаю статті про причини болю, схоже ніхто не знає що воно таке. Лікарі (наприклад тут – http://www.livestrong.com/article/528846-pain-under-right-side-of-ribs-when-running/) говорять про “цілий ряд причин”. Це може бути як недоїдання так і переїдання, дегідрація, або навпаки забагато рідини випив. Може бути спазм діафрагми і ще що завгодно. От тепер думаю може перед наступним марафоном з’їсть якийсь банан та йогурт як багато людей це роблять?

Ну та нарешті все. Фініш. Посидів трохи, з’їв там щось. Пішли у готель, душ, на стоянку на причалі – паром назад в США через пару годин.

Заплановано у мене марафон у Сіетлі через півтора місяці. Там маршрут набагато складніший (є пара вбивчих горок), але цього разу спробую жорстко дотримуватися плану і таки пробігти якомога ближче до кваліфікації на Бостон.

Ну а далі нічого особливого – сиджу всю дорогу на паромі у кафе, їм, п’ю, погоджуюся з Оленою що види красиві. Вона у нас веде всю дорогу назад, я лише в’яло намагаюся командувати.

Говоримо про те що приїдемо у Вікторію в наступному році обов’язково, що Олена може запишеться на пів-марафон тут, намагаємося будувати якісь інші плани. Я в напівкаматозному стані і всі ці балачки приємно пропливають крізь голову в стилі “в гостях у казки”.