Спочатку після отримання візи ми якийсь час тупили і все чекали кони нам пришлють квитки на літак. А тим часом наші речі запакували і переправили в штати морем. А ми все чекаємо… Потім я вирішив зв’язатися з людиною що опікувалася нами з боку компанії. З’ясувалося що вони чекають доки ми їм скажемо на яке число нам потрібні квитки 
Коротше купили нам квитки в останній момент.
Проводжати нас приїхали родичі, всю ніч не спали, провели до аеропорту. В Борисполі не пропустили наш кішку і довелося залишати її батькам Олени (далі читати тут). Сідали ми на літак до Амстердаму у соплях та сльозах.
В Амстердамі ще 5 годин. Спати так і не лягли. Побродили аеропортом, подивувалися як це воно може бути так чисто там де так багато людей. Поофігєвали з цін – пляшечка води 6 євро. Потім ще 10 годин у літаку до Сіетла. І знову без сну.
Чомусь и думали що в аеропорту нас зустрінуть. Ага, щаз. Після перечитування документів з’ясувалося що нам треба взяти з прокату машину. Нормальні люди як правило їдуть на таксі в тимчасову квартиру, а потім наступного дня беруть машину поблизу. Ми ж з переляку взяли машину прямо в аеропорту і поїхали шукати ключ. Там був ще той квест – спочатку знайти місце дележать ключі і вказівка як проїхати до житла, а потім шукати саму квартиру.
Пішли за машиною, показуємо роздрукований мейл, а вони нам кажуть номер слоту і дають документи на машину. А ключі? – питаю. Так а ключі в машині – дивуються вони.
Це вже був другий день без сна і мізки не дуже варили. Ясно що навігатор ми не придумали взяти і поїхали за вказівками з є-мейла. Ну а водили ми не дуже, фактично Олена перший раз вела машину бо мала хоч якесь уявлення к воно робиться. Страшно було капєц…
В аеропорту поліцай підійшов і спитав у нас звідки ми. З України – кажу. Він такий – do you have SALO?
– Ні, нема у нас сала.
– Але ж ви знаєте що воно таке?
– Так, знаємо, але ми його не веземо
Шукали ми ті ключі годин 6 якщо не більше. І були вже в якомусь каматозному стані. Знайшли адресу чисто випадково. Заїхали і в Сіетл, і навколо покаталися добряче. Потім ще години 2-3 шукали де ж наша ночівля. В кінці-кінців я пішов у якусь забігайлівку, знайшов там групу індусів і почав їх просити щоб вони провели нас куди треба. Ну вони введи адресу в свій навігатор і поїхали попереду. Так ми і дісталися далеко за північ до своєї тимчасової квартири.
Наступного дня я вже вчився водити машину сам А ще через пару днів треба було заправляти машину і мексиканці на заправці показували нам як це робити.
Ще через якийсь час я стукнув ту машину (Chevrolet Impala) об автобус і нам видали іншу (Hyundai Sonata). А потім ми купили свою першу машину (Chevrolet Malibu MAXX) і повертали прокатну – тимчасову видавали на місяць. Причому поїхали здавати двома машинами, біля аеропорту заблукали і я потім довго Олену їздив шукав.
Квартирка була непогана така – з меблями, посудом. Там навіть інет був оплачений, але ми про це не знали. Квартиру давали на два місяці.
Спочатку нас дивувало все – запахи не ті, їжа не така на смак, чисто і порожньо, зайці і білки що бігають між будинками, і люди що посміхаються як тільки глянеш на них.
Стосовно ж наших речей які відправляла якась українська контора. Десь в передостанній день я про всяк випадок вирішив подзвонити і спитати чи все у них в порядку. Вони з подивом сказали мені що звісно ж ні, я ж їм якусь довіреність не написав. Коротше примусили мене бігати по нои=таріусам, заповнювати і підписувати якісь бланки… Дурдом цілий. І от ми вже в штатах. Пишу їм – коли наші речі прийдуть. Вони мені – треба лист від працедавця на фірмовому бланку, з печаткою і підписом директора. Дурдом… Тут ніхто не розуміє що таке фірмовий бланк з печаткою… Тягнеться все це тижні три. Нарешті мені уривається терпець і я пишу нашим адвокатам “Допоможіть!” і розказую деталі. Менше чем через 10 хвилин приходить лист з української контори з текстом “ваш груз вилетів, і вабщє можна було не ябєднічать а по нормальному договорицця”. Совки таки совки.
