Подорожі – США – Нью-Йорк – Ще один не такий як усі…

Нью-Йорк, Нью-Йорк – це щоб ви знали не двічі повторена назва міста, а назва міста і штату. Щось типу “Дніпропетровськ, Дніпропетровська область” Smile

Захотілося згадати про цю подорож що ми її робили влітку 2009-го року, переглянути світлини. Якраз і нагода перенести пост в новий блог.

Прилетіли ми тоді в НЙ піздно вже ввечері, було темно і з аеропорта сіли в таксі. Таксі до речі там не просто так, а стоїть черга ціла і білетер питає куди їдеш, виписує “квиток” з ціною за поїздку і садить в машину. Таксист всю дорогу нам нив що ціна на квитку занадто низька і білітер 100% помилився. На що я йому казав що ну типо давай повернемося поміняємо, на що він мені – та ладно, я вже тебе за дешево довезу, і через секунду знову те саме – ціна непроавильна… Їхали ноччю і доки не опинилися на Манхетені враження були якісь не такі геть як очикувалося – темно, глухо, якась пром-зона…

Перші враження від міста теж чесно кажучи не дуже: брудно, неймовірно брудно, вздовж тротуарів мішки зі сміття під вечір складаються в барикади що повністю відгороджують дорогу від тротуару. Проте нема відчуття що ти в багатомільйонному місті. Так, людей дуже багато, але якось не відчуваєшся загубленим.

Потім приходять інші враження: усе старе і побите-покоцане, неймовірно брудне метро, калюжі, таргани, сморід і бомжі. Ну і страшенно тісно і дорого ще.

І лише під кінець другого дня починають з’являтися якісь позитивні враження. Помічаєш що не дивлячись на шаленний темп життя та незлічений натовп на вулиці завжди можна знайти затишне і красиве місце щоб перепочити. Починаєш помічати що місто на диво зелене, що багато старих будинків і як органічно іх вписано між сучасними хмарочосами. Приходе розуміння масштабів – спроруди просто неосяжних розумом розмірів.

Їздили ми туди не просто самі по собі, а ще й зустрілися з друзями до яких потім заїхали у гості на кілька днів по дорозі з НЙ.

Ну і також походили по музеях. На Статую Свободи дивитися не їздили бо ті ж таки друзі нам порекомендували не витрачати на неї час у чергах. Ми в принципі і не шкодуємо – ще буде нагода.

Музеїв в НЙ багато і вони там дуже цікаві. Такі місця як скажімо музей сучасного мистецтва навіть за один день не подивишся нормально враховуючи кількість залів та експонатів, а особливо широту охвату.

Так, там можна фотографувати, але без спалаху. А в деяких залах висить табличка що саме ось тут не можна.

Різне сучасне і іноді авнгардне мистецтво, скульптура, меблі, фотографій та інше. Багато цікавого, багато всесвітньо відомих творів, багато якось сміття в якому не так і легко побачити хоч щось ватре уваги.

Наскільки я пам’ятаю у більшість музеїв вхід за ціною яку сам ти готовий дати за квиток – хочеш 5, а хочеш і всі 50 доларів на вході даєш і все. Гроші йдуть на утримання музею, але звісно відвідувачі покривають лише частину витрат, усе інше платить місто. Інакше ціна була б більше 100 доларів мабуть якби музеї виключно за рахунок продажу квитків виживали.

До речі кілька з найцікавіших музеїв розташовано майже впритул до Централ Парку, а це означає що можна за один день і знаменитий парк відвідати, і ще й в музеї забігти.

Ще одна особливість Манхетена (не буду казати НЙ бо не знаю як воно в інших района міста) в тому що ось наче весь натовп, шалений рух на дорозі, метро, машини, життя вирує… І звертаєш ти у провулок, а там наче сонне царство – дерева, запарковані машини, старі будинки і жодної душі на вулиці, і тихо…

Окремо треба сказати про метро в НЙ. Це щось хтонічно жахливе. Метро у Києві просто палац стерильності. Зважаючи на те яке старе метро у НЙ можна якось легше до цього ставитися, але все одно… Вузенькі сходи під землю залиті чимось смердючим, вузькі брудні покоцані і запльовані платформи, якісь фріки з усих боків, перше враження просто шокуюче.

А ще тоді Олена носила брекети Smile

Проте потім помічаєш інші речі. Так наприклад у кожному напрямку ходить кілька потягів метро: один зупиняється на кожній станції, інший через 2-3, а ще один по 5-6 за раз пропускає. Тому метро там більше схоже на підземний вокзал з кількома коліями. Проте довозить до місця дуже швидко.

І ще на диво у вагонах метро тихо, ну у порівнянні з києвським метром принаймні.

Ось там вдалині з Бруклінського мосту видно знамениту Статую.

В деяких місцях метро виринає з під землі і несеться на стовбах на рівні вікон будинків. Навість здається що як висунути руку з вікна то можна буде щось поцупити з квартир мимо яких їдеш – наскільки близько. Не можу навіть собі уявити який там гуркі та тряска щоденна в тих квартирах. Проте мабуть не так дорого як в тихішому житлі жити.

Засилля іспанської теж дуже кидається у вічі. На вулиці, на оголошеннях та написах, на вивісках та газетах. Тоді це для нас було дивиною, в Сіетлі практично усе англомовне, але після Каліфорнії та Мексики мабуть вже не так би вражало.

А ще ми їздили на Бруклінський міст.

Над дорогою по якій гасають машини ще є один поверх – дорога для пішоходів та велосипедистів. Туристів там немало треба сказати і зловити момент щоб сфотографуватися не просто.

З цього мосту хороший вид на місто і на острів на якому і стоїть та Статуя Свободи. До неї кажуть треба спочатку пливсти паромом, потім відстояти у кількагодинній черзі, потім ще сек’ютрі якесь проходити… Коротше нам і без того вдалося стільки вражень отримувати що ледь з вух не вилазило.

А ще в НЙ неймовірно наглі білки. У нас тут їх теж багато, але наші страшенно полохливі і тікають дуже прудко з найменшого шуму. Там же вони не лише не тікають, але і підходять до людей щоб випросювати щось смачненьке, або нагло переходять доріжки в тому ж Централ Парку навіть не дивлячитьс по сторонах. Там ще зберіглися місцеві чорні і кудлаті білки яких в наших краях вже повністю витіснили завезені колись з Європи сірі білки.

Центральний Парк – місце уславленне у безлічі книжок та фільмів. Фонтани і озерця, доріжки між деревами та великі галявини. Народ там бігає, катається на велосипедах, загорає, влаштовує пікніки та розважається. Це фактично центр Манхетена, парк оточено музеями та хмарочосами. Розмірами він десь зо 3-4 квартали.

Великим розчаруванням може бути зоопарк в цьому парку про який йдеться в мультфільмах “Мадагаскар”. Ні левів ні жирафів там нема, зоопарк крихітний, забитий людьми так що пройти просто нереально. Та і з тварин там здається одні пінгвіни та тюлені якісь що як дурні гасають у басейні з холодною водою. Ну та правильно – у мультику ж показали що всі тварини втікли Smile

А ще ми побували в Сохо – районі молоді та студентів. Тісні вулочки, старі будинки на 3-5 поверхів, маленькі парки де грають в шахи під джаз вуличних музикантів. Книжкові крамнички та крихітні кав’ярні ще додають колориту.

Дуже затишний район в якому геть не відчувається що ти у великому місті. Ось там би десь може і можна було б поселитися.

Гуляли ми так і роздивлялися, аж доки не дісталися Батері парку – галявина на південному краю Манхетена. Це якраз був день незалежності і все було забито народом. Ми знайшли місце і теж там посиділи дивлячись на феєрверк та пропливаючі мимо розцвічені кольорами короблі.

Окремо треба сказати про Таймс Сквер. Місце, вірніше площа, просто запружене туристами так що треба постійно лаврувати між людьми. Як у вихідний день на базарі Smile

Усі практично ходять задравши голови неба і відкривши рота. Причина в тому що там така неймовірна кількість реклами і вона таких неосяжних розмірів що уся площа світеться наче на дворі білий день, а не середина ночі.

Не дивлячись на наявністі світлофорів на перехрестях синхронно з ними працює поліція. Потік народу такий що вони регулюють не лише машини, але і потоки пішоходів. Взагалі не розумію нащо може знадобитися їздити там машиною – одна зі станцій метро виходить просто на площу.

Від натовпу, галасу та яскравого світла втомлюєшся дуже швидко і хочеться мерщій втекти у якесь тихе місце. Хоча побувати б тут на Новий Рік коли уся площа рахує секунди до нового року хотілося б Smile

Ось такі в мене спогади про НЙ залишилися – розміри неймовірні, натовп незліченний, шаленний мурашник, але дуже, дуже різний і не схожий сам на себе у кожному районі.