В щасливому царстві ельфів під назвою СРСР, про яке, любі діти (народжені після 1976 року), вам так іноді люблять брехати безсовісні пристарілі совкодрочери були і такі речі яких в сучасній Україні і не зустрінеш. Однією з таких речей було формування дитячих “загонів”, а по простому банд та набіги на сусідні міста з ціллю побити одноліток того міста. Так на весь союз греміли “бігуни” з Кривого Рогу що поруч з моїми рідними Жовтими Водами. Сотні дітей у підсумку, і десятки в “набігах” тримали у страху цілі райони, порушували роботу міського транспорту та і просто творили що хотіли. Була у них і своя уніформа – каракулєві кепки, войлочні ботинки з блискавками, ще там якісь речі за носіння яких не в своєму районі можна було сильно відгрести.

Заїздили ті “бігуни” і до нас у місто. Я був ще малий, але пам’ятаю як ходили дивитися на драку наших із приїзжими. На місті Парку Слави (для тих хто бував у ЖВ) ще лише розритого, але без пам’ятника та доріжок зібралося ледь не сотня людей 14-18 років і билися. А ми дивилися здалеку. Кривбасівців тоді приїхало 2 чи 3 рейсових автобуси, наших було здається трошки більше. Все сталося доволі швидко – тільки у діло пішли дручки та цепки велосипедні і більше ніж кілька парочок почали справді битися прибігла міліція і бійці почали тікати в усі боки. Кількох людей затримали, кажуть навіть у когось там ніж знайшли. Коли було інша “розбока” то я вже її пропустив, але там одного хлопця зарізали насмерть, а у кількох заарештованих казали знайшли саморобні пістолети (такі що мають один патрон який навідомо чи вистрелить і в яку сторону). Точно рік не пам’ятаю, але був я у молодших класах, а атже це десь 1982-1984 роки, хоча може і помиляюся.

Сам я ніколи ні в чому подібному участь не приймав, навіть друзів таких у мене і не було. Але майже довелося прийняти участь коли я був на зборах. Якось на зимових каникулах нас (легкоатлетів) повезли в Алушту. Ми їздили туди кілька років поспіль і жили в готелі що стояв недалеко від берегу, але високо на горі. Їздило нас 20-30 людей усього, від 4-класників до 10-класників. Був це десь рік 1986-1988.

Ну і от якось в цей же готель заїхало ціле кодло кацапів (щоб у вас не було ілюзій про якусь особливо сильну дружбу народів в СРСР хочу завуважити що крім як кацапами, чукчами або нанайцями у нас росіян тоді і не називали) з якогось Новосибірска чи що, людей більше сотні і зайняли більше половини готеля. Це були відмінники навчання, тобто ті що вчилися на всі п’ятірки та вигравали різні олімпіади. Вони не були спортсменами…

Що нас найбільше вразило так це те що вони усі без винятку бухали (у нас тільки “старшаки” іноді ризикували випивати закрившись на три замки на Новий Рік), та курили маріхуану (про це ми лише чули). Щодня вони влаштовували на третьому (найвищому) поверсі готеля гучні діскотеки і жбурляли різне сміття з вікон. Ми з ними практично не перетиналися бо тренування-їжа-сон-походи у місто. Просто знали що треба обрежно під вікнами ходити щоб чогось не кинули на голову.

Та от якось в гості до нас прийшов ще один жовтоводець що відпочивав якось в той час в Алушті. Він був другом когось із наших старшаків, але одночасно був драчуном і хулігам і вчився вже в ПТУ (в бурсі, як досі кажуть в Жовтих Водах). Ну і от коли він йшов “з гостей” щось там з гори пролетіло повз нього. Тут він ломиться на гору, залітає на діскотєку, заряжає у пику першому кого побачив, другому, третьому… Коротше людей п’ять отоварив поки інші не розбіглися по кутках і він опинився сам у центрі. Після чого доволі фігно пояснив що він взагалі думає про кацапів, про оточуючих його кацапів особливо і пригрозив подальшими карами за погану поведінку. Так почався національний конфлікт, але ми про те ще не знали…

Наступного дня коли ми дивилися кіно (в готелі був маленький кінотеатр) туди ввалилося п’яне кодло і почало волати “Україна, хто тут Україна?”. Що не дивно усі дорослі (а в готелі звісно були відпочиваючі крім наших двох груп) миттєво здриснули. Ну от гості і почали висувати претензії суть яких зводилася до того що до них дійшло на другий день що їх опустили і вони вимагають сатисфакції стінка на стінкку. Те що їх було в кілька разів більше їх не цікавило. Призначили розбірку на вечір.

Треба ще сказати що як довго буваєш в якомусь місті то рано чи піздно стикаєшся з місцевими що часто намагаються самоствердитися і одночасно щось відібрати у тебе. До нас теж такі їздили на мотоциклах, якісь місцеві хулігани. Але вони були непоганими хлопцями, нікого не били, лише у когсь там відібрали кепку та футболку, але в цілому їздили до нас просто потриндіти за життя то почеплятися до наших дівчат. Ну а от росіян вони не любили, кілька разів шугали, в когось там гроші відбирали.  Протистояти місцевим будь-де у ті часи була б найтупіша ідея тому що у випадку “образи” вони б легко зібрали сотню людей і все закінчилося б дуже погано.

Ну от коротше і вечір… Наші старшаки випивають привезене спиртне для хоробрості, викурюють по цигарці бо кажуть після куріння синці на морді швидше сходять і йдуть у призначене місце. Ми ж (клас 6-7-й) битися не збиралися, але теж пішли і подивитися, і щоб людей здавалося було більше. До нас ще долучилося кілька хлопців здається з Павлограду бо, як вони самі сказали, “як жи ми не любимо цих …”. Не пам’ятаю хто вони і чому там були, але пам’ятаю що у кожного з них або рука, або нога була у гіпсі Може на лікування відправили.

Ну от стоїмо ми такі, а це місце для розвороту автобусів на дорозі, широка асфальтова площадка. Далі дорога йде вниз у місто, а в гору веде в готель. І ось ніч, темно, ліхтарів нема. І з гори починають спускатися як світлячки вогники цигарок… Як же їх багато! Як невеличка річечка наче тече вниз, страшно…

Ну от вони вже і тут, оточили нас з усих боків. Починається войовниче “а ти шо? а ти шо? а шо такоє?”. Тут хтось із них гучно питає – ну що, починаємо?

А є такий у кожній компанії мабуть хлопець що сильно любить похвалитися і прибрехати, і головне що за словом в карман не лізе. Заздрю іноді таким людям. Так от він у відповідь каже – почекайте, місцеві просили не починати без них, бо їм час треба щоб усих зібрати.

І все змінилося! Москалі настільки очевидно злякалися що аж трохи соромно за них стало. Почалося про давайте дружити, або взагалі забудемо про одне одного, та ми через 3 дні додому вже їдемо і хіба не зможемо якось без драк обійтись. Навіть мій однокласник якому перед тим в кінотеарті заїхали у щелепу і залишили синець вимагав знайти того хто його вдарив що влупити у відповідь.

Коротше розійшлися майже без втрат. Кілька людей все одно пробували зчепитися, але їх швидко розтягували з обох боків.

А Гену, так звали нашого винахідливого рятівника, потім ще довго хвалили і балували.

Отакий спогад

У кожного в класі мабуть було хоча б пара бандитів та розбишак, але не у кожного були такі як у мене

В моєму класі якось змішалися “начальствені” діти (кілька штук) та кілька повних неадекватів. Так, наприклад, один з хуліганів до 8-го класу читав лише по складах (потім кудись у бурсу пішов), інший мав такий вигляд наче тільки зліз з дерева та скинув шерсть… Але найвидатнішим був один Д. про якого трошки і розкажу.

Старший брат цього Д. був одним із самих відомих бандитів-хуліганів нашого міста, принаймні серед школярів самим відомим. Не пропускав жодної драки, постійно ще в школі опинявся в міліції за крадіжки та бійки. А молодший брат мав ще гірший характер, проте ростом і вагою був поменьше тому і не гремів так.

Ходили ми з тим Д. у молодших класах на легку атлетику, тоді весь клас ходив – бо спортивний клас. Швидкість і стрибучість була у нього в порядку щоб довго їздити на змагання та у різні спортивні табори. Але інтересу до спорту особливого не було, тому як зі школи пішов то вже і не займався спортом.

Знаєте бувають у фільмах такі невмотивовано жорстокі бандити що творять непойми що і здається в реальному житті таких безбашенних не буває. Ну так от я якраз з таким і вчився.

Кілька випадків. Перший клас, перше вересня. Двоє хлопців подралися ледь не на першій перерві. Один з них Д. який схопив другого за волосся і хєрачів коліном у морду (старший брат навчив).

Класі у третьому Д. подрався з сташокласником, схопив того за волосся, впав на спину і зарядив серію ногами в обличчя. В результаті струс мозку, вирване волосся і замість уроків пару днів розбір польотів.

Клас 5-й чи 6-й, перерва у школі. Хлопці носяться коридорами, дівчата стоять групками. І ось цей Д. пробігаючи мимо однієї групи дівчат хапає одну за волосся і розбиває її головою вікно. Гуркіт, скло летить у всі боки, розпанахано скальп, кровіща хлеще. Всі в шоці завмерли, а воно десь з веселим сміхом далі побігло. І не те щоб якась ворожнеча з тією дівчиною була, ні, просто так. Потім та дівчина як поранений червоноармієць ходила з перебинтованою головою, на щастя шрамів на обличчі не було видно. На питання “для чого?” відповідь “не знаю, чєсно”, і очі такі невинні.

Другий раз йшов Д. з другом (іншим моїм однокласником) з тренування, а назустріч їм їхав хлопець на велосипеді. Ну вони придумали смішний жарт – зняли з велосипеда цепку і нею побили того хлопця так що він потім якийсь час в лікарні лежав. Теж не змогли пояснити для чого.

Не кажучи вже про те що підпалити віник і жбурнути з криком “піу-піу, катюша стріляє по німцях” в спину вчителю. Ну або набити зимою повен портфель сніжками і почати кидати їх серією в голову якісь жертві доки вчитель не відбере той потрфель. Про те щоб викинути портфель, а то і портфелі всього класу з вікна навіть згадувати не варто.

Чи отримував він по морді? Ну в класі було можу 2-3 хлопців які могли з ним битися і він їх особливо не зачипав. Але якогось загального супротиву не було, навіть ідеї не виникали. Не забувайте що совєцький школяр це лише личинка людини яка чекає що їй старші скажуть робити. А про те щоб самостійно щось організувати і мови не йшло. Тим більше у нас в класі набагато легше було бути обсміяним. Коротше ніхто б не виступив проти доки Д. не починав знущатися з нього, але на той момент вже іншим було пофіг. Ну і завжди було загроза “я брати приведу”, чому його не сильно старшокласники лупцювали.

Традиційно кажуть що всі подібні хулігани боягузи, але тут був не той випадок. Якось ми у зали грали в футбол. А під стелею (метрів 10 висотою, не менше) були на металевих балках причеплені лампи захищені металевими корзинами. І от хтось зафігачив м’яч так що той застряг між лампою та корзиною. Пробували дістати з вишки (була у залі для волейбольного судді) шестом для стрибків і не дотягувалися. І тоді Д. поліз по стіні (повністю скляну стіну було захищено туго натягнутою сіткою) до самої стелі і пішов по балці до лампи. Балка вузенька, якраз в стопу шириною. Ну от дійшов він до м’яча і замість скинути його почав балансувати на одній нозі і волати що зараз впаде і розіб’ється. Тренеда внизу бігають і кричать “злазь, придурок”, а йому хоч би що. Коротше ледь до нервового зриву не довів тренерів.

Інший раз ми стрибали у яку з різаним поролоном (бо зима і у пісок на вулиці не пострибаєш), так Д. в черговий раз стрибнув, зробив сальто і встряг головою в поролон. Після цього впав і почав волати що зламав шию, встати не може , нічого не відчуває і взагалі помирає. Здається після цього епізоду його нарешті вигнали з секції і сказали більше не приходити.

Хтось казав що треба батькам взяти і відлупцювати і все пройде. Але сусіди казали що били його ледь не щодня, результатів лише не було. Мені взагалі здається що подібні люди на той момент коли творять щось подібне просто не можуть зв’язати майбутнє покарання зі своїи вчинком. І не учаться через якісь обмеження мозку імхо.

В школі вчителі теж не могли дочекатися коли Д. закінчить 8-й клас та піде у бурсу. Це лише у казках для дітей в СРСР всі старанно і добре вчилися, а поганих учнів залишали на другий рік. Треба розуміти що на рік довше ніхто з таким учнем морочитися не захоче, ну і крім того другорічник зіпсує усі показники вчителям і особливо класному керівникові, тому переводили з класу в клас хоч якось.

Ну власне що там довго розказувати. До того часу як я закінчив інститут Д. вже двічі відсидів. Перший раз обставив квартиру сусідки, другий раз вже і не знаю за що. Потім щось вони з братом то кололися героїном, потім зному ледь не разом сиділи (що і спасло їх від смерті). Потім був якийсь у них бізнес, потім вони його чи то пропили, чи прокололи. Потім наче ще сидів… Ну коротше романтіка.

А у вас були подібні кадри в школі?

…і так ніколи її і не зрозумів

У школі хімія для мене реально була найважчим предметом. Я буквально нічого з того що розказували не розумів. Оцінки в мене з хімії були переважно четвірки, просто через те що з інших предметів теж були четвірки і п’ятірки.

Причому я сам розумів прекрасно що нічого не доганяю, це мене навіть трошки лякало, але не так щоб я сильно цим переймався. Чомусь завжди думав що хімія та мені в житті не знадобиться і поки що воно так і є.

Як саме не розумів? Ні, ну розумів там валентність і всякі інші промілі. Але крім завченого на пам’ять нічого більше в голові не було. Задачі з хімії для мене завжди виглядали як в анекдоті:

летели два верблюда, один рыжий , другой налево . Сколько весит килограмм асфальта, если ёжику 24 года?

Порівняйте з отаким:

Смесь пропаналя и акрилового альдегида вступает в реакцию с 3,36 л (н. у.) хлороводорода. При обработке такой же массы смеси избытком гидроксида меди(II) при нагревании образуется 25,92 г оксида меди(I). Определите массу исходной смеси

Є якась принципова різниця?

Тобто насправді скільки я не намагався я не міг зрозуміти як умова задачі стосується питання. Влесне без додаткових даних мені на питання так само неможливо було відповісти як і з ними.

Можна було б сказати що проблема може бути у вчителі, але у нас їх було мінімум троє за весь час і з усима була така історія.

Щоб розв’язувати задачі і успішно писати контрольні на хімії я сідав з народом який шарив у цьому щось і нещадно списував. Таких що шарили в класі з 30 чоловік було десь 4-5. Здається приблизно така ж ситуація (можливо трошки краща) була з фізикою, але фізику я розумів. І хоча з фізики в мене не завжди були п’ятірки, проте і ніколи не було відчуття “ЩО ЦЕ ВСЕ ТАКЕ???”. Фізику я знав що можна вивчити, фізика має логіку в собі як дисципліна. Так що фізику часто в мене зписували. Коли у випускному класі був іспит на вибір – фізика чи біологія, я вибрав фізику і здав її на відмінно.

І сьогодні мабуть з усих шкільних дисциплін хімія це та галузь в якій у мене найменше знань і мені можна наплести будь-яку фігню, а я і не зрозумію. Я думаю що просто в стандартній шкільній програмі з хімії є якийсь недолік який не помічють академики що складають ті програми, а серед школярів більшість самостійно не ловить той момент і так і залишаються невігласами прямо як от я. Може це пов’язано з тим що підсвідомо учні пробують звести хімію до математики, як от фізику. Тільки з фізикою це працює. треба лише знати спецефіччний набір математичних правил фізики. А з хімією такого не виходить, тобто не спроможні школярі задіяти ті знання що в них вже є і пробують знову і знову.

Отоке у мене от… А як у вас із хімією було? Чи для вас якась інша шкільна дисципліна була набором заклинань і ритуалів?

Тяжко жить на свете октябренку Пете:
Бьет его по роже пионер Сережа

Но и у Сережи жизнь не сахар тоже:
Бьет его по харе комсомолка Варя

Да и у Варвары жизнь полна печалей:
С нею жить не хочет коммунист Виталий.

И у коммуниста в жизни горя хватит:
Он за октябренка алименты платит.

Автора і рік не знаю, але почув цей віршик вперше ще у молодших класах…

Так склалося що переважна більшість моїх читачів молодша за мене (про це теж колись напишу), отже могли вже не застати піонерію і всілякі піонерські радощі.

В школі, не пам’ятаю точно в якому класі, але здається у другому, усих приймали в жовтенята. Тобто всим видавали зірочко з молодим Вовой Лєніним, і всі мусили їх носити. Власне в перших класах ніхто особливо не сперечався і навіть не питав “а чому?”. Бо училка сказала, ось чому!

Старші товарищі навчили нас терти ті зірочки об асфальт і виходили “значки з скелетом”, а потім, коли в совкове болото прорвався metal, вони стали називатися “значки з Iron Maden”.

Ну от, жовтенятами були усі, ніхто нічого не питав.

А про піонерію вчителлі розказували страшилки як тих хто погано себе веде і погано вчиться не будуть приймати в піонери.

Знову ж таки всих без винятку приймали в піонери в четвертому класі. Але оскільки я типа був одним з тих то добре вчився і добре себе вів то мене, з парою інших однокласників “апредставили” до позачергового входження в піонери. Ще в третьому класі.

Страхали тим що як запнешся у словах клятви, чи не відповіси на питання піонервожатих, чи знайдуть якийсь порочний вчинок в твоїй біографії то пролетиш… Страшно було осоромитися.

На практиці все виявилося простіше. Завели нас у Кімнату Пам’яті. Така кімната була в кожній школі – одночасно мікро-музей Великої Вітчизняної, трудові перемоги радянського народу під керівництвом Комуністичної Партії, досягнення випускників школи, … Ну от значить там “горить” Вічний Вогонь (порізана на смужки піонерські галстуки з пропелером вентілятора під ними), приглушене світло, музика “про війну”. І значить кілька відверто нудьгуючих піонервожатих у парадній формі. Ми теж прийшли такі всі білі, красиві, піднесені.

Зараз думаю, будуть всі по черзі говорити клятву, а потім дорослі піонери будуть кожну кандидатуру обговорювати і вирішувати чи достоєн третьокласник бути радянським піонером. Принаймні так було описано в документах по яким ми готувалися до церемонії.

На практиці ж вийшов вперед один найстарший піонер, сказав “повторюйте за мною” і почав невиразно читати клятву. Потім усі пов’язали краватки… Сказати що ми були в шоці це не сказати нічого. Настільки буденно, неурочисто та пофігистично все було. Може з тих часів і почала накопичуватися моя нелюбов до совка.

Потім нас повели до пам’ятників. Знову ж таки по сценарію ми мали обійти всі пам’ятники і музеї у місті, всим вклонитися і покласти квіти. На практиці ж старшокласники, раді що їх звільнили від уроків, довели нас до першого пам’ятника і десь змилися гуляти. А хто розказує вам що в СРСР школярі не прогулювали уроків і не курили на перервах той просто бреше.

Так от, прийшли ми до пам’ятника (це був Вічний Вогонь), покрутилися там, і не знаючи що робити пішли назад у клас. Це була мить тріумфу! Як зараз пам’ятаю – йде урок, ми, без стуку відкриваємо ногою двері і в абсолютній тиші йдемо за свої парти. І хтось в екстазі майже шепоче “дивись, вони вже ПІОНЕРИ”.

Власне гордощів вистачило ненадовго, лише перші дні вчителі трошки більше пиляли з приводу “ви тепер піонери, і повинні показувати всим приклад поведінки”.

Завели ми і “піонерські книжечки” в які кдеїли марки, які нам видавали за внески. Так, в союзі піонери, комсомольці і інші комуністи платили партійні внески.

Було пару спроб організувати нас “допомогати бабусям”, в смислі піти там до якихось пенсіонерів додому, посовати їм меблі, чи допомогти банку варення з’їсти витягти з погребу. Але все якось не хотілося сильно, та і ясно було вже що це понти прости.

В четвертому класі усих прийняли в піонери. Без винятку, без “іспитів”, без підготовки. Бо треба щоб у школі всі четверокласники були піонерами. Совок такий совок.

Дуже швидко носіння піонерського галстука стало напрягати. По-перше, хулігани відривали кінці галстука (а це ззробити було дуже легко), а за галстук з відгризеними кінцями вчителі проїдали всю голову про нашу неповагу до піонерів-героїв і жителів блокадного Ленінграду. А, по друге, стало просто модно не носити галстук. І якщо десь в 4-6 класі це робили одиниці, і то завжди мали його в кишені щоб пов’язати як тільки вчитель помітить і почне лаятися, то в 7 класі тількі повін ботани їх носили. А в 8 класі вже жодна людина з галстуком не ходила.

Щоб побороти “проблему з неносінням піонерської атрибутики” вчителі старалися задіяти батьків. Ті батьки, які не хотіли щоб їхні діти були хуліганами і трієчниками, вранці стояли на балконах і дивилися щоб діти йшли в галстуках. Як тільки виходили з двору то одразу з усі їх стярували з шиї і клали в кишеню. Це в молодших класах. А у старшаків взагалі тих галстуків не було.

Коли прийшов час нам бути піонерською дружиною то всі дружно відповіли “нафіг нада” і далі процес переводу жовтенят в піонери було повністю формалізовано. Совкові ритуали просто на очах ставали все безсмисленішими і безблагодатними.

А потім, друже, було вже ближче до закінчення школи. І якби треба було “здавати іспити” і проходити “комісію” з приводу переходу у комсомольці. Знову ж таки на практиці це означало що тобі давали значок і ти починав платити інші внески. І якщо ви раптом не знаєте то в союзі поступити в інститун не можна було якщо ти не був комсомольцем. Ні, це не було якоюсь проблемою, всі ставали комсомольцями по досягненню певного класу (8-го здається) автоматично. Але була Перебудова у самому розквіті, стало МОЖНА не бути комсомольцем, і стало модно не бути комсомольцем. Якось так сталося що увесь мій клас перевели у комсомольці, а мене ні бо якимось чином пропустили, а я був на якихось змаганнях. І потім всі (ну добре, не всі, а кілька ідейних) сильно були не задоволені, а я намагався уникнути комсомольства усима силами. Мене і переконували що вимогу бути комсомольцем ось-ось повернуть назад, і що “в інституті все одно будуть на це дивитися і можуть не прийняти навіть якщо можна не бути комсомольцем”. І сталося так що на випускному в школі я був єдиним хто не був комсомольцем

На вступних в інституті (правда не в “Стратегії”) і правда питали “а ти що, не комсомолець?”, але ніякої ролі це не зіграло.

Головне що я хотів сказати – система була настільки дебільною і демотивоючою що жорстоко і неприємно обламувала дітей які все ще хоч трошки вірили в соціалістичні ідеали, і робила повними циніками і пофігістами старших.