Позначка: Творчість – проза

– Ходімо додому, Фіалко, – сказав Лікар вимикаючи хірургічну лампу.

Я потягнувся і відчув як натягнулася шкіра на шиї та плечах. Раптом щось тихенько клацнуло, по правій стороні розлилося тепло, вниз потекла водяниста крапля крові і пекуча біль наче аж засвітилася коротеньким відрізком десь біля шиї, на спині.

– Ой, – перелякано зойкнув я і скривися від болю.
– Що, знову? Дай но гляну, – Лікар повернув мене до себе, підтягнув до лампи і почав розглядати рану.
– Ну це нічого, цього разу невеличка, – заспокоював він мене дезінфікуючи на вогні величезну циганську голку. – Треба тобі знезаражених продуктів більше вживати.

Голка почала проштрикувати вже пожовклу шкіру по краях з таким звуком наче хтось зручно умощувався у новому тісному шкіряному кріслі.

За дві хвилини все було скінченно. Лікар поплював на свіжий шов, дезінфікуючи його, і одним різким ривком висмикнув шовну нитку.

– Ну от і все, тепер ходімо, – він узяв мене у долоні і обережно посадив за пазуху. – Видно там тобі?
– Так, видно, – відповів я зручно вмощуючись і опираючись кігтями на його ребра.

По дорозі він мені розповідав про зірки, говорив про те що як хмари розійдуться то вночі можна бачити яскраві маленькі вогники, там, вгорі. Розказував як він любив безхмарними ночами ще у дитинстві дивитися в небо і рахувати зірки. Тоді можна було ще бачити десятки зірок. Потім, юнаком, у нього просто не було часу на це. Навчання на військового хірурга, участь у катуваннях та експериментах над полоненими, студентські вечірки. А потім зірок зовсім не стало видно.

Один раз він зупинився і нечутно почав робити у снігу ямку ногою. Потім так же обережно вийняв мене, опустив у лунку і пригорнув снігом. Все це не зводячи очей з дикої кішки що намагалася вирватися їз калюжі смоли що тала для неї пасткою.

Далі я нічого не бачив, а за кілька хвилин я знову сидів за пазухою, тремтячі від холоду. А Лікар широко крокував радісно посміхаючись, через плече у нього була перекинута засмолена кішка. Він посміхався і говорив про те що тепер нам буде чим годувати Рубіна, а потім знову почав говорити про своє дитинство.

Розказував він як вперше побачив зараженого грибком. Той мабуть ходив босоніж не зважаючи на попередження. А потім довго не звертався по допомогу, може боявся, чи думав що мине його та зараза? А потім вже було пізно щось робити, і вбити його неможливо було так щоб потім із залишків не виросло ще декілька схожих, але маленьких, кривих та зовсім безмозких карикатур на ту, ще здорову людину.

– Це вже потім, – казав Лікар, – потім вже дізналися що його можна спалити, а попіл всипати у чан з модифікованими дріжджами. І ті б з’їли подрібнені та слабкі шматочки.

Але на той час було вже все одно, сенсу боротися із зараженими не було, тим більше що вони і самі себе гробили, а їх безмізкі улмаки ставали все тупішими і слабкішими, починали жерти одне одного, або взагалі не могли рухатися і поступово, з кожною смертю, вироджувалися доки не доходили до стану моху на цеглі та сталі.

Я розпитував, намагався направити його думки на те що мене постійно турбувало і цікавило. Іноді це навіть вдавалося.

– Вітаміни, – посміхався він, – тобі, Фіалко, потрібні Вітаміни. Тоді ми зможемо пересадити тобі ноги від когось зі стерилізованих піддослідних. Але ти, Фіалко, станеш тоді дівчинкою. Це Вітаміни так завжди впливають. Тому твоя мама так і назвала тебе, Фіалко, бо завжди вірила що ти колись зможеш ходити, і тоді тобі буде потрібне жіноче ім’я.

– А якби я вже був дівчинко то я став би хлопчиком? – в сотий раз питав я його одне й те саме.

Лікар узявся було розказувати про гормони, хромосоми та групи крові, а потім почав знову скакати думками.

– Комітет з допомоги талановитій молоді, спеціальна комісія Слуг Народу – вони, вони можуть дати нам документ щоб ми отримали Вітаміни для тебе, – Лікар почав лічити загинаючи пальці рук і при цьому не випускаючи котячий хвіст з правої. – Я відслужив у армії, навіть на рік більше ніж треба за законом, я здавав кров, так, в мене була одна здорова нирка, і я її здав ще молодим. Я знайшов майже кілограм заліза, уявляєш, Фіалко, майже чистого заліза. Хоча вона так було вкрите іржею що можна було подумати що то грудка глини. Я майже ні коли не пропускав зборів борців за Щасливе Майбутнє, і жодного разу не втратив свідомість на цих зборах. Ми кілька разів з твоєю мамою ходили вирубувати дерева, вона там якраз і заразилася. Ми з тобою благонадійні, нам повинні дати Вітаміни. От тільки документи б усі зібрати… У поліції хочуть здорове око, а де таке зараз знайдеш? А мені з одним оком не можна. А заступник начальника комітету Слуг Мешканців Знезаражених Помешкань хоче здорові нігті, собі і дружині.

Голос його поступово стихав, а кроки вповільньвалися. І ось ми вже кілька довгих хвилин йдемо мовчки і я уважно подивився йому в обличчя.

– Так, Фіалко, – сказав він помітивши мій погляд, – я стомився. Я… мабуть я буду Мисливцем чи Рибаком у наступному циклі. Я б хотів бути мисливцем. Тільки аби не П’яницею, чи не Коренем, – тихо бурмотів він до себе.

Нарешті ми дійшли до дому. Роззирнувшись навколо обережно зайшли у під’їзд. Лікар хоча і повільно, але ще йшов сам, та і взагалі до фази сну в нього залишалося ще декілька годин. Ми ще встигнемо і поїсти, і переобладнати клітку для нього. А от Рубіна доведеться поки просто потримати прив’язаним на мотузці. Та все одно Лікаря треба контролювати. І я уважно коригував його кроки та рухи.

На підлозі під’їзду наче з’явилися нові голки та бризки крові. Так, точно, голки свіжі, точно сьогодні їх викинули.

Між другим та третім поверхом ми побачили маму Рубіна. Вона виглядала значно краще, на вид їй тепер було років 20. Вона застигла напівприсівши і дивлячись скляними очима на тріщину у стіні. Долоні її гладили повітря.

– Ходімо,  – обережно узяв її за руку Лікар, – ходімо.

Він повів її вниз, а я уважно стежив щоб жодне з них не підходило надто близько до стін з яких стирчали голки. Я помітив що декілька голок вже довші за 10 сантиметрів, а пару з них тремтіло та навіть намагалися відхилитися у нашу сторону. Треба буде написати заяву до комітету Слуг Мешканців. Все одно вони раніше ніж через пів-року прибирати не почнуть, а до того часу ходи тут вже буде дійсно небезпечно.

– Хто… де я? – раптом вимовила мам Рубіна, – що…
– Рубін нехай ще поки побуде у нас, – сказав Лікар, – у нас йому добре, вони з Фіалкою грають.
– Рубін, – скляні очі почали оживати, – Рубін… як він?
– Все добре, – Лікар відпустив її руку, – ось, – показав він кішку, – м’ясо для нього. Він же може їсти м’ясо. Мені здається він навіть його любить.

Та вона зачаровано дивилася на маслянисту поверхню калюжі і повільно опускалася на підлого. Ми ще трохи постояли дивлячись як невеличкі бліді корінці проштрикуючі її шкіру і змінюють свій блідий колір на рожевий, а потім пішли додому.

Рубін таки відірвався і зламав замок внутрішньої клітки. Одна його рука виглядала так наче була зламана а потім криво зрослася. Мабуть так і було. Зовнішня клітка втримала його, але він добряче себе побив об її стіни. Тепер він знесилено спав.

Лікар посадив мене під лампу і пішов на кухню розбиратися із здобиччю.

– Ой, я ж зовсім забув! – вигукнув він біжачи назад до мене. -  Сьогодні ж свято! – Лікар почав копирсатися щось шукаючи у схованці між стіною та підлогою.

Нарешті знайшовши те що хотів він усміхнувся і протягнув мені на відкритій  долоні стару, ще скляну, ампулу із затертими літерами.

– З Різдвом Христовим, синку!

< Попередня сторінка

– А вони мене вже так ізнущалісь, так ізнущалісь – Перервала його роздуми якась тітка що сиділа на роздутій китайській сумці – Єлє оце вирвалася от них, ізвєргів…

Він підняв погля з брудної підлоги вокзального залу очікування і тут же втомлено ним загубився в пошарпаному натовпі. В голові нечутно клацнуло і хвиля роздратування затопила його. Неприємні протяги, неприємні вокзальні запахи, відкрите незатишне і галасливе місце, нерозбірливе але нав’язливе бурмотіння гучномовців під стелею. Він не стримався і закричав на незнайому тітку.

– Кажи мені правду! – Кричав він – Досить брехати! Дивися йому в очі і кажи правду – тикав він рукою у портрет Леніна, півішений під високою стелею його кабінету на фарбованій зеленій стіні.

Схопивши важкий повний графин він тремтячою рукою налив води у гранчак. Потім обережно вставив на місце скляну пробку і викинув повний стакан у вікно. Через секунду тиші м’яко бухнув ледь чутний удар… Все ж таки 7-й поверх, може і почулося.

Злякана жінка ховала босі ноги під стільця і продовжила нити.

– Ну так я і кажу – вони іздєвалися з мене – Шмигнула носом – Завели в таку кінату маленьку і били. А я начальнику пожалуюся! – раптом відчайдушно заволала вона.

– Розкажи, розкажи – Вгодований писок над сталевого кольору костюмом зацікавлено заглядав у кабінет крізь вікно з вулиці – Що там було? Погано з вами поводилися? Знущалися? Так, так – Начальник поклав шкіряну папку на підвіконня і кудись схилився, так що його стало не видно з кабінету.

Пошарудівши чимось обличчя знову випливло на світ.

– Так кажіть, кажіть. Я тут дещо занотую – Клацнув ручкою і заходився щось креслити на відірваному шматку шпалери прикусючи язика вбік.

– Так завели мене у такий підвал, а там ще дерев’яні кроваті двуетажниє стоять з обох сторон. – Дівчина однією рукою помішувала якесь густе червоне варево на плиті, а другу обтирала об рушник – І такий наче дліний карідор, і всє кроваті і кроваті. Як на войні – Паркетна підлога під нею поскріпувала.

– Так а потом у такі малесенькі двері заводять – продовжувала вона вбуваючись у коридорі біля дзеркала – а там скільки собак дворових, і такі всі великі. А я ж їх боюся. Так солдати мені і кажуть щоб я чекала і нікуди не йшла. А самі зі свічками пішли геть. Ну ясно що я в темряві нікуди не піду.

Чути її було погано – обличчя майже повністю закрите теплим шарфом, та і вітер несе сніг в обличчя. А за пару десятків кроків так і взагалі нічого не видно.

– Потім прийшли ці – продовжував він сам до себе – п’яні, матюкаються – Взяли найбільшу собаку і почали нею бити жінку. А вона вже і не ворушилася, лише закривала собою сумки.

-Так – перебив його сусід по купе – я як піонером у дитинстві був то пам’ятаю нам розказували про це. Потім взяли собачі зуби, поробили з них голки і почали молотком забивати їй під нігті. Так же ж було?

– Ні, не так- сказав він. Жбурнув на столик жменю зіжмаканих грошей у перемішку з дріб’язком та якимись скрепками, резинками і стертими значками і рвучко вискочів з кондиціонованого повітря кафетерію на розпечену вулицю.

У вухах щось лусноло і час зупинився. Очі відкрилися і він згадав як то починалося.

Наступна сторінка >

Ніч. Як тільки зірки почали падати за обрій, він почав розуміти життя. Він зрозумів що вона лежить збоку від нього і вивчає закритими очима невидиму стелю. Вона не знала що є живою. А він не міг їй про це сказати. Це було б важко зробити, це було б довго, і це не дало б результату. Вона б зрозуміла зовсім не так. Вона могла б йому не повірити, а не повіривши раз могла б подумати що все сказане ним до цього є чимось абсолютно протилежним правді.

Стало неспокійно. Необхідно терміново підняти руку! Як це зробити? Рука під ковдрою. А ковдру піднімати зовсім не треба. Чому ж нас вчить історія? Що роблять великі у таких випадках? Що вони будуть робити коли у них настане така сама складна ситуація?

О Боги! Чому ви не існуєте? Чому не можете зробити мене одним з вас? Я б показав як знищувати те, що ще не з’явилось. Я би примусив всіх вірити що час плине постійно і рівномірно. Вулкани би плювалися кривавим людським м’ясом, а річки б текли крізь землю в розпечене серце планети.

Музика стала твердою як камінь і несесеться під землею як потяг. Хочеш лягти на лагідну поверхню і нечутно поплисти в нескінчену темряву? Саме для цього утворилися амінокислоти, саме через це риби вибралися на суходіл, це інша сторона того що Сонце згасне і нерозумні створіння бездумно зжеруть холодний і прекрасний порядок Всесвіту.

Чи порятунок є? Зерно смерті розпуститься хижою квіткою, пожираючи усе живе як вогонь радісно їсть сухе дерево. В кришталевій нескінченній самотності без кольорів завдяки зусиллям Хаосу виникне теплий, пульсуючий неправильною формою шматочок життя. І ще не розумний він почне зручніше облаштовуватися всередині діаманту, не розуміючи, нещадно до порядку стане милим і жалюгідним, а потім жадібним і ненажерливим.

Він не хотів рятуватися. Як би стати іншим? Як би знати нічого про очі, про тактильні відчуття, про час? Темно-помаранчевим оком ненависті він спостерігав як ростуть відрізані нігті.

Він спробував зосередитися на чомусь матеріальному. І вирішив що як тільки з’явиться можливість то візьме олівця та блокнот і щось намалює з того що бачить у темряві. Ось, він побачив контури предметів. Темрява рвонулася йому назустріч у нестримному прагненні розвитку. Зачерствіла шкуринка хліба розчинилася у підлозі, розтанула вогкою калюжею з грудочкою цукру по центру. Забіліли провода домашньої електроніки, на них повільно набрякли бруньки, і лопнувши розпустилися соціальними інститутами та установами. Хтось з певною метою збирав людей у групи і настійливо пояснював їм що у них є спільні цілі та прагнення, що може стати краще, що саме він знає як це "краще".

Але невидимий матеріаліст помилявся. Він робив усе правильно, за наукою. А його помилка була в тому що він вважав що люди можуть думати. Це підтверджувала і наука. Наука яку начебто вигадали, створили і виростили люди. Він забув що у своєму прагненні структурувати та закріпити у часі нетривку конструкцію з плоті та кісток саме він і вигадав миттєво і віртуозно і науку, і мистецтво і натхнення. Здається він сам не помітив як переступив у своїх роздумах дозволену межу. Зараз щось має статися.

Спрацював сигнал тривоги. Беззвучна сигналізація, щоб не будити жителів облаштованих дірок у бетонних прямокутниках, почала вібрувати стінами, розхитуючи зуби та витрушуючи з кісток вживлені засоби спостереження. Зараз всі прокинуться!

Але ні. Пройшла секунда, друга… Чому не чутно стрілянини і сирен, чому не плачуть діти та не з’являються безпритульні тварини? Це мабуть його індивідуальна сирена? Що ж вона означає? Так, він вирішив при першій же нагоді спробує подумати про це. А поки ніколи. Прямо зараз треба згадати для чого він усе життя дихав. Він вдихав і видихав.

Ну видохи то не важливо. То ще можна проігнорувати. А ніщо йому стільки вдохів? Він точно знав що для чогось вони були потрібні. І він не забув. Він просто перестав знати. А все ж таки цікаво – для чого йому знадобилося так багато разів вдихати, та ще й з такою регулярністю?

Він задумався на мить і побачив що минули мільйони років. Він остаточно вирішив коли небуть народитися…

Який в біса у вагоні потяга може бути телевізор? Він озирнувся навколо себе, струхнув з долоні уявний пульт і за звичкою почав повторювати. – Один – зелений, непогані футболочки… Два – пальці, красиві кросівки і класні кофти… Три – Дольче Габана це хєрня якась для пєдіків… Шанель – парфуми для жінок… Ла Коста – рубашки такі з коротким рукавом і воротником…
– Чому я тут? – запитав він себе в голос. Хотів звичним рухом посмикати за кінці вусів та згадав що він їх не має та і ніколи не мав, як і звички їх смикати. І тому відповів собі – Я їду в село Панські Заполички, цеж треба таку назву вигадати! Там живе Пилип Феофанович. Він довбаний винахідник та раціоналізатор. Треба взяти у нього довбане інтерв’ю та написати статтю про це у довбаний журнал. Ні, ну чому я? Чуму в біса саме я?

– А поки я можу почитати книгу – зрадів і узяв зі столика заповненого стаканами з чаєм книжку із затертою палітуркою і розкрив її там де було закладено кредитну картку. В чей час за вікном щось блискнуло боляче вдаривши в очі.

Він сильно зтулив очі і подумав що коли вийде з вагона то ще невідомо як добиратися по спеці, у костюмі, запилюженими дорогами у загублене село, тягнучі за собою рюкзак з тормозком, незручну сумку з ноутбуком та дорожню сумку з речами. А як і ходить туди якийсь автобус то певно чекати його години три доведеться. І то це напевно буде старий “Лаз”, в якому буде просто пекло і сморід бензину. А потім ще тинятися сонним під обіднім сонцем селом, волати через паркани, питаючи де живе такий-ото дядько. І на питання “Шо вам нада?” знову волати так само. І потім підійти до засраного качками та курками подвір’я винахідника і довго смикати ціпок на калітці, намагаючись її відкрити.

– Здрастуйте!
Він підняв очі. Прямо за каліткою стояв звичайний дядько з тих яким вицвілі сімейні труси пасують більше за будь-який інший одяг. Ще на дядькові була біла майка і газета в руці.
– Пенсію принесли?
– О, тільки не це, – подумав він страждально закочуючи очі і уявляючи як у вуха йому зараз будуть напихати нудні ватяні монолого про тяжке життя пенсіонерів. – Ні, я з журналу…
– А. з “Цифрового вісника”? – Знаю, знаю, получав ваш ємейл – зрадів дядько.
– У Вас є комп’ютер? – здивувася кореспондент.
– Та так, скоріше тупий термінал, – відмахнувся газетою дядько. – У нас в сосідньому селі, ну у Донкіхотовці, ви чули, серверна фєрма стоїть. То я по ssh туди конектюсь і у консолі працюю. А в мене так, просто друкарська машинка. Word, Excel та іноді Unreal запускаю. Ото і весь комп’ютер, – говорив дядько наливаючи третю чашку холодного кампоту. – А мед чого не їсте?
– Релігія не дозволяє, – шукаючи диктовон у кишенях важкого чорного і пожмаканого піджака, який звалився під стіл, відповів кореспондент. – Та ні, жартую. Спека така, як його можна їсти той мед? Я б кригу з’їв. Ні, я б в ній жив.
– Не переймайся. У мене в підвалі, під будинком, старе скіфське чи то сховище чи то капище. Карочє шось дрєвне, – Пилип Феофанович говорив і застібував шкіряними ремінцями ноги та руки кореспондента, зживляючі його з велетенським дубовим троном. – Святе місце. Там сила така. У-у-у! Як ото були морози зимо страшені, а у нас морози не такі як у вас в місті, так попросили сусіди помолитися. Я не хотів зразу. Але потім взяв сусідського хлопця, я сам холод жах як не люблю, та і серце йогов ту чашу поклав. Зробів усе як треба. І шо думаєш? Через день вже весна почалася.
– Як серце в чашу? – закляк зі сраху кореспондент не помічаючи як велетеньсскою голкою хазяїн зробив йому знеболюючий укол в шию – Вби.. ееее… Помер хлопець? – побоявся він розлютити співбесідника.
– Та нєєє… – з посмішкою потягнув пенсіонер надіваюці на волохаті груди шкіряний фартук м’ясника. – Від чого він помре? Фарбою хрест на грудях намалювали, взяли грудочку землі, поклали в чашку, побубоніли як бабо вчили.
– А-а-а, – полегшено зітхнув кореспондент, – а то я вже подумав…
– – Правда потім довелося втопити його.
– Як втопити? – серце ледь не провалилося крізь дубову поверхню стільця. – Нашо втопити?
– Та то вже не я, то батьки самі і втопили. На болото повели, вирізали знак Старшого Хазяїна на спині, залили рота свинцем та і втопили. Довго він пручався, все з болота ліз, – Пилип Феофанович застиг з розпеченими іржавими щипцями у руках пригадуючи, – і доки з кілків срібних клітку навколо нього не замовили як слід так все і вилазив. Ех.

– Ні, ні. Цього не може бути, – панічно подумав він, – які щипці? Які дубові крісла? Що за ритуали?

А хазяїн продовжував, підключаючи Ethernet-кабель до ноута кореспондента, – Так вам може ще кампотіку налити? Та ви зніміть піджачок, жаркож мабуть у ньому. Та і розбуйтеся.
-Фууууух, – витер рукою (вільною рукою! неприкутою рукою!) лоба кореспондент, – та мені тут примарилося.
Він засміявся і ляснув другою рукою по столу. Звук вийшов надто дивний, як і відчуття. З холонучим серцем кореспондент скосив очі на праву руку і побачив що з його плеча виходить вбута у зимовий ботинок нога. Паніка знову почала оволодівати ним.
– Як це? Що то? Чимось отруїли мене? Наркотиків у компот підсипали? – залопотів він безпорадно дивлячись на хазяїна, який поправляв хустинку у зовнішній кишені костюмного піджака сталево-сірого кольору.
– Що? – перепитав той. – Пробачте, я замислився. Так ось я і кажу. Моя машина позбавляє вас цієї проблеми одним натисканням кнопки. Тільки я ще її не випробував жодного разу, – знітився він відводячи очі у куток.
– Ой, ай, а-а-а-а, – слабнучим від дурноти голосом намагався щось пролепетати кореспондент. Але він і сам не знав що. Знав лише що краще б йому взагалі зараз не існувати.
– Це ви цілком слушно зауважили, – відповів на якесь уявне питання до себе Пилип Феофанович. – Я так їм і казав. Але вони не хочуть козлів чи там собак брати навіть великих. Та і бомжів вже відмовляються. Якшо тільки у сусіднє село…
– Я…як…Яких бомжів? Яких собак? – язик кореспондента затинався а звук голосу було ледь чутно йому самому, серця і те гучніше гупало.
– Та мертвих же ж, а яких ще. Шо я їх, силою туди поведу? Чи може вбивати їх? Та ну, з ними мороки скільки, – хазяїн енергійно замотиляв головою. – Я от тепер на станцію ходити почав. Ну там вантажника якогось тог, ну тюк по голові і все. Або пасажира…
– Щ…що…що «тюк»? Як «тюк»? Як? – нарешті прорізався голос у кореспондента. – Щось треба робити. Негайно! – Зірвався він на крик. – Я не можу! Що це?
– І потім закриваємо кришку, – хазяїн хрянув жестяною кришкою якось агрегату схожого на газову плиту і почав витирати замащені руки ганчір’ям. – Ось і все. Я такий вам вдячний. Якби не ви то так би і стояло воно роками. А те що запобіжник перегорів ви не хвилюйтеся. Ми майже все назад вам і закачали.
– Що закачали? – кореспондент оглядаючи та обмачуючи себе полегшено знаходив всі свої руки і ноги на місцях, а себе на табуреті, на у кухні у пенсіонера-раціоналізатоа, в білій просякнутій потом рубашці і з піджаком у руках, – Куди назад?
– Ну в голову же ж. В той же ж, в мозок! Коли я той, як його, ну регулятор той в біса чи що… підкрутив його там і поставив назад і почав все в голову заливати то і полетів той запобіжник. Та у нас тут часто так, ви не хвилюйтеся. Напруга скаче.
– Яку голову? В чию голову? Що за лив… сев… Що за хєрня!?
– Та у вашу ж, – хазяїн потягнувся руками до голови гостя почав знімати з неї якусь конструкцію що нагадувала торшер із хаотично намотаними на ньому металевими пластинками. – Шо забули? – дещо налякано спитав він.
– Та нє, наче нє, – наморщивши лоба і потираючи його причав щось пригадувати кореспондент. – Та я щось, мабуть від спеки. Піду я. Я ж на диктофон записав?
– Записали, записали? А може вареничків?
– Та ні. Ні. Піду. Ну читайте десь з понеділка статтю.
– Де читати?
– Та на нашому сайті.
– На чому? – щиро здивувався винахідник.
– Ну сядете за комп’ютер, вийдете в інтернет…
– Та нема у мене комп’ютера – подив раціоналізатора лився через край. – А ви хіба не собєза? Ви ж казали матеріальна допомога…, – розгублено вирячився він на кореспондента-соцпрацівника.
– Так, піду я, пора мені. – кореспондент просто фізично відчував необхідність піти якомога швидше, доки хвиля в’язких роздумів і розпачу не захопила його.
– А, ну ясно. В місто пора, – презирливо потягнув пенсіонер і зневажливо виштовхнув з рота розшатаного переднього зуба язиком, а потім сплюну густо-червоною кров’ю на пильний двір. – Єзжай, що вже там. Хліб збирати нема кому, всі в артісти подалися. Тьху, трутні!
– В місто? В місто? МІСТО? – оскаженів і люто заревів кореспондент. – В МІСТО-О-О-О? – вихопивши з кишені свинцевий кастет він з усієї сили вдарив у потилицю пенсіонера і відчув як рука пробивши голову вийшла назовні.

Кастет видовжився і став жалом зі сталі, довгим і хижим. Наступний потужний удар пробив спину і через легені жертви вирвалася рука. Меч став щипцями які з бризками корі вирвали якийсь ланцюг з хрящів з того місця де мав би бути хребет. Не даючі зкривавленому людиноподібному шматку м’яса впасти щипці стали молотом який почав трощити коліна і лікті.

– Сім – скандинавські боги… Вісім – Епл – це модні комп’ютери і телефони… Адідас – класні кросівки і спортині костюми, а є ж такі дурні що бігають у них, пітніють… – Доктор Мартінс – це модні ботинки такі… Угі – лайно якесь, хто їх і купує… – звично бурмотів він тягнучі велетенську шкіряну валізу зпилюженою сільською дорогою і зсутуливши від втоми плечі на які було намотане шикарне і яскраве боа з пір’я синього кольору. – Завтра з ранку на роботу. От якби завтра була неділя а не сьогодні…

Велетенські насоси качали нафту за посадкою, створюючи індустріальний фон цій пасторалі.

– Ти бачив фільм "Пригоди Електроніка"? – Синя рубашка в клітинку довірливо зазирає в очі. – Ні, не так. А книжку ти читав? Не читав? – Очі чоловіка у картатій рубашці загорються полум’ям месіонерства. – А я читав. Так.
Він тремтячою рукою прибирає з очей благорідне коричньове волосяя і продувжує декламувати.
– Є така книга. Саме по ній зняли фільм. У книзі все дещо по іншому. І набагато цікавіше.

Співбесідник вочевидь не слухає синю рубашку і довбається у пробці з під текіли.

– Там і героїв побільше і сюжетів. – Просвітницька діяльність продовжується. Руки залазять у кишені потертих джинсів. – Непогана така книга. А вони, сволота, не давали нам навіть такі просавєцькі книжки читати. – Від образи ребра синьої рубашки рвучко розпрямляються і прориваючі шкіру і саму рубашку вистовбурчуються звинувачувальними паляцями. – Ти от, як тебе… Диптриоктій, чи що? Дімітрій? Чи чуєш?

Співрозмовник Димітрій-Диптриоктій нарешті відривається від пробки і піднімає голову. Потім повільно підіймає і очі. Величезні ікла його нижньої щелепи загнуто всередену рота і здається що вони мають виходити назовні через білду і паперову шкіру нижньої щелепи.

– Я тост не договорив – шамкає він, бо з такими зубами не дуже зручно демонструвати дикторську дикцію. – Так от. Постіндустріальноє нєдоінформаціонноє общєство слєпих защітніков окружающєй срєди задєкларіровало ноту "Про тєсто", якоби…

Каретка друкарської машинки дзенькаючим пострілом перелітає на початок наступного рядка. Пташка з жовтим пір’ям підлітає до аркуша з грудкою пластелину у лапках і старанно заліплює цим пластеліном останнє слово.

Рукомийник, що підведений зливною трубою до самітньої чавунної батареї в центрі кімнати, і до якого тягнуться кабелі живлення з темного засміченого кутка виконує функції репродуктора, старанно імітючи придушені голоси та рипіння.

– Сука нах, закреслюй останнє слово! – урочисто рипить емальований сантехнічний вироб. – Атєчєство! – Волає він несамовито і тут же переходить на шепіт. – Пилипок Карліто. Бабусина казка.

Божевільна залізяка починає грати якусь опрену музику, але крізь гучні поміхи майже нічого не можна розібрати.

– Текілу більше не бери…, – прориваються слова – ,…синій шпінгалєт на вікні... краще на вєліках поїдемо на страусину фєрму…  двері відремонтуємо…

Рука з-за кадру тягнеться до пульта щоб нарешті вимкнути телевізор і почати спати.

< Попередня сторінка

Два безликі маргінали інформаційної доби п’ють в незатишній і холодній кав’ярні гидку на смак каву, в якій більше кон’яку ніж кави. Ковтають спиртову мішанину стримуючи гидливість і намагаються говорити у своє задоволення. Але помітно що кожному з них це погано вдається. Їм хочеться бути не тут. Вони не хочуть бути одягнені без смаку. Вони хочуть сонця, моря і смачної їжі. Туди де немає комп’ютерів і похмурих від усвідомлення власної крутості свиноподібних обличь. Туди де трава зеленіша, вода блакитніша і люди самі не чепляються до тебе, але відповідають коли ти до них звертаєшся.

– Як ти думаєш, що мені робити? У мене креатив так і пре, але ж я ніколи не писав і боюся що як вийде щось вдале то я почну самокопіюванням займатися.
– Та ні, ти пишеш, воно прикольно виходить… цікаво… Хай читають, коментують. У мене, коли маю вільний час, іноді виходить почитати.

На задньому плані раптом гучно скрикує музика, але її тут же придушують. Співрозмовники озираються і так і не зафіксувавши поглядів повертаються до бесіди.

– Для чого випускають червоні шкарпетки? Ти уявляєш собі – цілі велетенські фабрики, кілометри конвейєрів що видають лише червоні шкарпетки. – На обличчі високого і довговолосого застигла відраза, а у очах крізь окуляри з товстелезними скельцями світиться щире нерозуміння.
– Мабуть гопота є таки перспективним ринком. – Видно що другого, невисого і неохайно стриженого більше цікавить чому він сам ходить у шкіряній куртці і невизначеного фасону штанях. Він думає – чому я не можу одягатися яскраво? Чому я одягаюся так що сам у дзеркалі іноді себе не помічаю?
– Ось дивись, мля, пішов чувак. Футболка – молдавський Diesel тілесного кольору, з тих що продають прямо з асфальту. Закочені до коліна джинси. Китайські мокасіни та ЧЕРВОНІ шкарпетки.

В цей момент задня стіна кав’ярні падає назад. Причому падає як одне ціле, не розвалюючись на окремі цеглини. Стає зрозуміло що стіна є дерев’яною і барну стійку з барменом та пивними кранами на ній було намальовано.

А розмова не переривається. Тільки замість довговолосого блондина за столом сидить гарна чорноволоса дівчина у зеленій вечірній сукні.
– Я работала чіновніком… – говорить вона так, начебто закінчує раніше почату фразу. При цьому голова її сіпається і з лівого куточка рота повільно стікає слина.

Поруч зі столиком пробігає дворова собака з широким ошийником на шиї.
– У сабачкі ангіна, бєєєднєнькая. – продовжує дівчина, утираючись шторою що затуляє давно не мите вікно.

Потім вона помічає що її співрозмовник мертвий. Причому мертвий давно.
Дівчина озирається і пересідає за сусідній столик, де жваво обговорюють якусь проблему двоє підлітків, вже добряче на підпитку.

– … а от Расія переймається своїми ваєннимі… – бубонить один повісивши безсило кудлату голову над столом – …у мене зведений дядя служив в армії, так йего назначілі дірєктором фірми кагда он уйшол.

Дівчина влазить у розмову.
– А моя зведена сестра, вона красавіца, когда развалілся Союз підросла на цілий сантиметр.
Хлопці з зацікавленням дивляться на неї. Переглядаються і на обличчях у них проступає питання один до одного – снімаєм тьотку?
Першим бросається у знайомство наголо бритий розкачаний ПТУшнік.

– Мій зятьок трошки нєлєгал. Ну як нєлєгал, якшо так можна назвати контрабандіста. Так от, він на східній Україні знає всі обходниє путя…

Як не дивно дівчину ця тема зацікавила. Голос її грубішає і шкіра стає темнішою, але її ще в принципі можна впізнати.
– Шо, людей возе? – питає вона.

Перший підліток сидить в ямі біля столу і звідти сичить.
– Та нє, машини, автозапчасті…
– А сєстра знаєт? – питає качок, перехиляючись через стіл до ями.

І хоча сестра начебто була у дівчини, з ями лунає відповідь.
– Знає. Вона його вже ісправляла. Він це, коли в Германії служив, то бухгалтерієй займався.
– У мєня задумка… – вже в смерть п’яний лисий качок намагається встояти над столом.

Тут у дівчини в фіолетовій футболці і брудних кедах спрацьовує якийсь клапан в голові і вона рвучко підхоплюється і нахиляється до ями протягуючи туди руку.
– Константін – представляється вона – міліцейська собака.
– Частний прєдпрініматєль? – цікавиться чорний репродуктор з ями.
– Болєє сєр’йозная! – Юнак у фіолєтовій футболці, кедах та окулярах з тонкою сталевою оправою тримає в одній руці ноутбук, а другою помахує у повітрі як дирижер, візуалізуючи ритмічність своїх слів. – Надо занятса многовєкторним праграмміраванієм…
– Я Сі не знаю – жаліється накачана лиса і п’яна дівчина, ледь-ледь підтримуючи себе руками над столом і загрозливо хилитаючись над ним.
– Собрать команду профєсіоналов! – Очі у юнака палають, він закинув руку вгору і захоплено дивиться на неї – І задача с графікой шоб була і спецеффєктамі!

– Не вірю, вашу мать! – дикий крик із зони темряви страшенно лякає співрозмовників.

Собака з перебинтованою шиєю вискакує з ями і піджавши хвоста тікає за брудну кулісу.
Вмикається світло і до зали починає заходити гомірливий натовп глядачів, поступово заповнюючи собою м’які комфортні крісла.

Брудний жовтенький ззовні “Богданчик” всередені себе приховував засмальцьовані сидіння заповнені активно похмурими пасажирами. В центрі, прямо навпроти дверей, силдять дві тітки. Одна товстіша і молодша, може навіть молодша за 20 років, але вже точно тітка. Друга – старша. Більше нічого про неї не скажеш. Хто зна скільки їм тим тіткам років. Вони виглядають тітками з 18 до 60 років. Тітка собі та й все.
Схилилися обидві над мобільним телефоном, тицяють паляцями та гучно у захваті спілкуються.
– Інтернет це там де ото увісні? – питає старша не відриваючи палаючих очей від телефону.
– Так. Ну там це не дорого. – пояснює молодша. – А ото, оно, оно, то “Алакабар” кричить – і тицяє паляцями в екранчик.
– Шо?
– Ну без голови. Там у них американці і війна. Так вони нічого не бояться – Значущисть своїх слів молодша підкреслює тим, що відриває очі від телефону.
– А шо це за тєлєхвон такий шо і інтерент і війна?
– Та це нова модель. У них їх багато – І далі – А ось-то, оно те, то я з подружкою. Вона закордном була. Казала ті турки єгипетські такі…
– Ага-ага, попридумують – погоджується старша. Але очей не відриває.

Ні, це не автобус, це просто невеличкий пивбар що виходить столиками майже на проїзджу частину. З такими зручними диванчиками сидіннями знятими зі старих автобусів.

Тим часом за сусіднім столиком продовжується діалог.
– Я ось зараз кліп покажу – Молодша тітка виявляється одягнена офіціанткою.
– Та я не пойму – все так же не відриває очей від девайсу старша, одягнена прибиральницею.
Молодша співбесідниця регоче пістукуючи собі повною рукою.
– Це такі роліки знімаються, вони з піснею.
– Та ні, не треба, я не пойму – підтримує бесіду прибиральниця.
Молода товстуха регоче ще сильніше, підстукуючі собі вже і ногою.
– Так – каже старша – оце приїду на роботу, треба кругом помити, і в туалєті мабуть.
– Вон, оця ота моя подружка, заплатила доларів 500 – витріщає очі офіціантка підкреслюючи неосяжність суми та важливість такої дорогої подорожі – Там у них коли їси сам усе вибираєш.
– Оце не люблю я як курять – погоджується старша.
– Так можна ото собі набрати хоч самого м’яса і безплатно, – не здається офіціантка.
– Раньше не було такого щоб оце молоді ходили пиво пили і напивалися так. І в хлопців, і в дівчат зовсім совісті немає, – жаліється прибиральниця.
– Погано тільки що не можна з собою забрати. У них там спекотно, воно протухне все. Як його в літак? Хіба посилкою відправити – Схоже молодша зовсім забула про телефон.
– Я як молода була, так нічого такого не було. В колгоспі цілісенький день без обіду, – переказує мабуть спогади своєї мамці ци бабці досвіченіша, – Так сапкою і махаєш, аж дурно… Така розруха була – невпевнено закінчує вона понижуючи голос.
– Це ще в мене тєлєхвон без камери. А то можна і кіно знімати – теж не дуже впевнено вимовляє офіціантка, сподіваючись що про технології з’йомки кіно співбесідниця не зможе її перерпитати навіть якщо і захоче.
– І що, ніхто не дивиться що ти чиєсь з’їси, – виправдувує її надії прибиральниця. – Та нє! Не може бути. Мабуть у них же ж дивиться там хтось. Касір може?

Він зітхіє і замовляє ще кухоль пива…

Наступна сторінка >

Людина стоїть біля дзеркала яке нічого не відображує і намагається руками втримати думки у голові. Намагається крикнути, але з’ясовує що не має легенів. Необхідно якомога швидше забути про це, бо задихнешся.

Всесвіт завмер посеред незавершеного кроку. Коли це все почалося і чив був колись початок? Чи мене було миттєво увімкнено, а свідомість моя заповнена задалегідь? Хто я і чому я тут? Ні, не так. Я ж знаю хто я, якщо це знання теж не прошите у мене. Не зможе машина зрозуміти що вона є машиною якщо в неї заложено знання про те що вона не машина. Та і думки мої можуть бути визначені наперед.

Отже я стою? Ні, я йду. Ан ні, я лежу. Лежу на спині. Та ні. Я стою. Стою і дивлюся уважно на того хто лежить на спині. Це щось велетенське і неповортке. Щось набагато більше за мене і надзвичайно дивне у своїх вчинках. Точно, я стою. Стою на трьох ногах. Чому на трьох? А, ось ще одна – застигла у повітрі, завмерла у незавершеному кроці. Може це лапи?

Так природньо мати чотири лапи. Тепер я знаю що вмію швидко і витончено міняти своє місцеположеня перетікаючі стрімкою ртуттю і знову приймаючі первісну форму.
Ні, зміни місцеположення я не контролюю. Ось я знову в новій точці і знову бачу велетенську істоту, хоча за мить до цього навіть гадки не мав про неї. Дивна все ж таки істота, така нецікава і водночас важлива. І тіло моє таке мале у порівнянні з ним. Опа, я в мене виявляється дві ноги і одна рука. Стоп! Не можу думати про все одразу. Не поміщується все у мозку. Прокляття! Навіть ця думка не поміщується повністю і частина її безслідо розчиняється у повітрі. А залишок як крапля повільно перетворюється у маленьку сферу на моїй маківці і ривком зривається вгору. Я знову в порожнечі.

Ось новий об’єкт. Ідеальна форма, хижа машина, знаряддя вбивства яке отримує естетичне задоволення від діяльності і має заспокоювати свою потребу в затишку та захищеності. І знову нічого немає навколо.

Хто ж я? Тіло без ніг, з двома потужніми руками, з безліччю пальців. Мабуть я той, хто створив все навколо. Все що навколо існує через мене. Коли я замислююся то опиняюся в порожнечі. Чим не доказ?

Дерев’яна нитка, дерев’яна нитка. Не знаю що це, але це важливо. Треба триматися за неї. Але ж її немає! Треба її здійснити. Яка ж вона? Як вона повинна бути зорієнтована в просторі? Може ідея в тому що про неї не треба знати. Добре, якраз не знати просто.

Чорти його забирай, все ж таки час прокидатися!

Він повільно розплющує очі…