Знайомство зі зброєю

У зв’язку з останніми подіями в Україні коли орди Путіновських колорадо-фашистів топчуть рідну землю і окупували Крим у мене в голові почали крутитися неприємні думки про те що б я робив якби був в Україні і що взагалі я міг би зробити. Згадалося що інтересу до зброї у мене якось усе життя не було, а останній раз я стріляв мабуть у випускному класі школи (з Калашнікова).

А тут же свобода, можливість володіти зброєю і вільно з неї стріляти в спеціально призначених місцях. Та ще і Олена перші дні після вторгнення Московії збиралася їхати в Україну партизанити проти загарбників, ледь відмовив Smile

Ну от раз треба щось робити то чому не робити послідовно? Перший крок – знайомство зі зброеєю і самими основами.

Навколо у нас багато і магазинів зброї і місць де можна постріляти, але я шукав якийсь тренінг де дали б основи. По рекомендація у фейсбуку записалися на курси від компанії InSights Training Center. Тривалість курсу 7 годин, почали о 8 ранку, закінчили о 6 вечора з перервою на обід. Видали книжечку зі змістом курсу.

Отже що було. Спочатку правила поведінки зі зброєю, як тримати, куди спрямовувати, нюанси. Розказали про позиції стрільби, типові помилки що призводять до нещасних випадків та проблем. Ну і як працює пістолет всередині, трошки з історії револьверів та напів-автоматичних пістолетів.

Після того в тір. Там спочатку стріляли з револьверів. Ось тут зауважу що я марки і моделі не сильно запам’ятовував, тому вибачайте. Знаю що були Smith & Wesson, Colt, були ще якісь. Різних розмірів, 5-, 6-, 8- та навіть 10-зарадні. Патрон 22 мм (це такий невеличкий).

Спочатку постріляли з усих в режимі single action – це коли спочатку зводиться курок, а потім натискається трігер. Ковбойський стиль. Але через те що для пострілу потрібне значно меньше зусилля кулі лягають точніше. Ну а потім ще раз з усього постріляли в режимі double action – просто натискаєш на тригер і пістолет робить усе автоматично.

А в сусідньому тирі в цей час народ стріляв з автоматів та якихось монстроідальних рушниць від яких яж ребра вгиналися всередину лише від звуку пострілу.

Повернулися у клас, послухали про конструкцію та види патронів, різницю між калібрани та що вони означають, форми та призначення куль. До речі інструктори рекомендували усім Glok 19 під 9-мм патрон як універсальний, надійний, простий і недорогий пістолет.

Також інструктор пояснив що насправді великої різниці між 9-, 40- та 45-мм патроном нема в плані нанесення пошкоджень. Лише стріляти важче. Як він пояснював це не рушниця і потужність у пістолета дуже маленька, дуло коротке, кулі вражає те що пробила, а оточуючі ткани залишаються неушкодженими. І лікарі не бачать великої різниці від поранень з пістолетів з різним калібром. А от рушниця інша річ – рушниці навіть ранами розрізнюються.

Далі повернулися в тир і почли стріляти з напів-автоматичних пістолетів: Глок, Берета, ЗІГ, пара хороших (і дешевших) копій Глоку – китайський та чеський. Ще щось було. А, ну і був ще один револьвер. Цього разу патрони були 9-, 40- та 45-мм. Ось тут реально почало виривати зброю з рук при кожному пострілі. І після того як пройшов коло з усіма пістолетами руки, плечі і взагалі усе якось так втомилося і запал постріляти ще помітно пропав.

Потім знову у клас і інший інструктор розказав про тонкощі застосування зброї, що робити як до вас хтось вдерся в дім, як подорожувати зі зброєю та деякі тонкощі володіння та носіння зброї в інших штатах.

Наприклад цікаво буде дізнатися що не можна стріляти у відповідь на просто загрозу. Має бути доведено що той кого підстрелив та дійсно мав на меті вбити чи покалічіти тебе (на жаргоні юристів “невідоворотно змінити”), мав можливість це зробити (тобто не просто погрожував вбити). Коротше як це не дивно але усі ці ман’яки що щоденно носять на собі зброю і патрони жодного разу не використовували її і не збираються.

Обговорили кілька начебто очевидних випадків де насправді виявилося не все так просто. Скажімо коли грабують магазин зі зброєю чи варто вам втручатися і як це робити. Відповідь – ні, не варто, краже непомітно звалити звідти. Справа в тому що усунувши зброєю загрозу комусь іншому ви перебираєте на себе відповідальність за вчинки цього іншого.

Ось наприклад сюжет. На парковці між машинами чоловік повалив жінку і наносить їй удари у шию ножем. Що робити. Стояти прото так не можна (це так вчать). Значить або тікати, або бігти туди. Бігти між машинами? А той з ножем побачить вас і кинеться на зутріч і ось ви між двож машин де нема як тікати тільки як задки і ваші варіанти або вистріляти усю обійму у нього, або дати себе зарізати. Стріляти здаля? А там хтось біжить на поміч за машинами, або стоїть поліцеський з пістолетом. Не можна стріляти не знаючи що там на сцені злочину. Значить оббігаємо збоку. І що далі? Кричати на нього і погрожувати зброєю? Він або кинеться на вас, або реагувати не буде. Значить або йдемо собі, або стріляємо. Ну нехай застрелили і не зачепили нікого навколо. Перемога? Почекайте. Виявляється та жінка намагалася облити чоловіку лице кислотою і він захищав своє життя. Так, перестарався він, втратив контроль, його б напевне покарали за це. Але суть у тому що ви тепер винні на зазіхання життя того чоловіка бо вирішили взяти на себе відповідальність за жінку. Коротше з усих можливих розвитків ситуації у переважній більшості випадків зброю діставати не варто.

Ну і інші подібні речі. Дуже цікаво було.

Також різні нюанси купівлі і володіння зброєю пояснювали.

Ну і ще ми дізналися що можна записатися у якусь зміну і поїздити з поліцеським у машини під час партрулювання. Більше того – поліція робить це охоче бо хоче щоб люди знали яка важка їхня робота та куди витрачаються гроші платників податків. Інструктори рекомендували записатися у зміну з 8 вечора до 4 ранку коли усяка кримінальна сволота вилазить з нір.

А ще нас вчили розбирати і чистити Глок.

А що ж стрілянина? Ну не скажу що я прямо так вже у захвати і у планах купувати зброю у нас поки нема. Для цього спочатку вступимо в якийсь клуб, постріляємо з різної зброї, а там вже щось і прикупимо Smile

За цінами я багато не запам’ятав, але приблизно так: новий Глок 19 вийде від 350 до 500+ доларів, коробка партонів 9 мм (50 шт) від 15 долларів. Ну і до цього ще треба ремінь, кобуру, додаткову обійму, сейф(и) та інші прибамбаси.

Ну ось так коротенечко. Питання?

Слава Україні! Слава нації! Смерть ворогам!

2014/03/23–Mercer Island Half Marathon–1:29:53

Вкотре вже починаю рік з цього пробігу, але це мій найгірший результат за останні 3 роки на пів-марафоні Sad smile У порівнянні з минулим роком (2013/03/24–Mercer Island Half Marathon–1:23:27) я відстав би сам від себе на 2 км на фініші.

Ну в принципі результат закономірний: усю зиму тренувався уривками, набрав вагу (89 кг зараз проти 82 минулого року), а уся нервова енергія пішла на зміну роботи (Залишаю Microsoft), пошук та купівлю будинка (Пошук житла…) та зміну спортклубу (ще про це напишу якось).

Хоча в планах було пробігти за 1:26 стало ясно що не вийде ще на перших кілометрах після старту – почувався втомленим, повільним і важким. Ну та значить сезон тріатлону який почнеться через місяць доведеться боротися самим з собою більше ніж боторися за покращення результатів. Теж ціль така собі нормальна.

А з іншого боку результат далеко не найгірший і враховуючи що вже через 2 дні я був спроможний робити нормальне тренування форму можна трошки покращити до кінця літа.

У Олени теж результат трошки гірший за минулорічний на цьому ж старті (хоча і не настільки сильно як у мене), але виглядала вона задоволеною.

Далі просто фотографії.

А ось ще таке питання стосовно фотографій. Якби все те що ви бачите в пості я б купив на сайті контори то довелося б викласти за це майже 200 доларів. На мою думку це абсолютно божевільні гроші і насправді тут нема жодної світлини за яку я був би готовий платити більше пари доларів у надрукованому вигляді.

Контори такі як правило наймають фотографів-контракторів і садять їх на 2-3 точки на дистанції і платять їм якісь гроші (не знаю, але це мабуть щось типу 200 долларів за 2-3 тисячі фоторгафій), а потім викладають все це на сайті з водяними знаками.

Звісно кожну систему можна надурити і зняти картинки з екрану без водяних знаків та блямбд копірайтів зверху. Хоча я цим не парюся і якщо не знайдеться рішення то здеру і з копірайтами (як ось тут наприклад – 2013-05-26-Subaru Shawnigan Lake Triathlon, ще кілька фото).

Але серед тих хто мене читає і серед моїх друзів є фотографи які саме цим заробляють собі на життя (звісно не виключно цим). От у мене питання (нарешті формулюю) – як ви ставитеся до таких цін і такого способу здирання фотографій з сайту? Чи припустимо на вашу думку це робити і чому так, чому ні? Щоб було зрозуміло про що мова: фотографіч 5 на 7 дюймів у надрукованому вигляді обійдеться вам у 12.99.

Дані з годинника: на гармінконект – http://connect.garmin.com/activity/467544077, на страві – http://www.strava.com/activities/123888800.

Усі світлини –

Поїздка у Скотсдейл, Арізона

Поїздка по роботі, але цей пост буде просто купкою сумбурних параграфів з не менш сумбурними фотографіями.

Переліт з Сіетла у Фінікс займає 3 години. В той час як у Сіетлі десь +18, дощ і туман у Фініксі вже о 8 ранку сонце лупить яскраво-білими променями з безхмарного неба і в обід температура піднімається вище 40. Незважаючи на пустельну місцевість (а те що на фото це найзаможніші райони штату) повітря нема і тому дороги ідеально чисті – ні пилюки, ні рослин що засмічували б усе листям. І усі без винятку машини блискучі і чисті як наче щойно з автомийки.

Узяв собі на прокат Тойоту Королу (номер каліфорнійський – хтось аж звідти пиляв на прокатній машині). У мене ще в Україні свого часу було кілька знайомих які все охали і ахали яка розпрекрасна машина Корола і як вони про неї мріють. До речі за ті самі гроші можна було узяти Мазду 3 та Хюндай Акцент.

Перші враження були вкрай негативні: стеля низько, я майже торкався головою, сидіння нижче не опустити, третину виду спереді займає та сама стеля, дзеркало вузьке і зананто широке, меню приборної панелі заплутане і неінтуітивне.

Але покатавшись на ній я зрозумів що це насправді дуже хороша машина, та ще й за таку невисоку ціну (базова комплектація приблизно 18 тисяч у нас): неймовірно м’яка, приховує усі нерівності дороги; навіть при різкому прискоренні/гальмуванні не смикається, сидіння неочикуванно комфортні. Але головне повторюся це м’який і в той же час миттєво реагуючий на газ/гальмо хід який мене вразив. А ще неймовірно великий багажник.

Собі би я все одну її не став купувати: вже названа вижче низька стеля, незручна і некрасива приборна панель, навіть коли я відсунув сидіння на максимум назад і підняв руль на максимум вгору ноги мені заважали рулювали. Та і якість звуку доволі посередня чесно кажучи. Але головне що я звик до свого Форестера і наступна машина в мене теж скоріше за все буде джипоподібна.

Тепер по роботі. Як я вже згадував компанія має офіси у кількох містах (4 офіса в Арізоні, 2 в Каліфорнії, в штаті Вашингтон, Денвері, Бостоні, в Айові, …) і практично нема таких команд де всі члени сиділи б в одному офісі. Ось ця зустріч була спеціально для свіженайнятих працівників з усієї країни.

Перший день у нас була вечеря в ресторані де можна було поспілкуватися з іншими людьми, до того ж до нас завітало керівництво компанії. А на другий день було багато цікавого: бачення нового керівництва, зміни що відбуваються, плани на майбутнє, демонстрація роботи служби підтримки, екскурсія в дата-центр.

Але все по порядку.

До останнього року компанія керувалася однією людиною і лише з ростом перейшла під часткове керівництво інвесторів які і найняли колишніх керівників і архітекторів з Microsoft та Yahoo. Компанія завжди була бізнес-орієнтованою, а це фактично означало що робилося завжди те що може принести гроші просто зараз. Засновник є по своємо геніальною людиною, але одна річ створити з нуля компанію що заробляє мільярд долларів на рік, і зовсім інша – перетворити її на таку що заробляє десятки мільярдів на рік. Саме через проблеми росту почався пошук директора на місце якого і знайшли Блейка Ірвінга який свого часу керував Windows Live та MSN що за розмірами близькі до GoDaddy.

Дуже цікаво було почути від нього про те які зміни відбуваються зараз і які плани на майбутнє. Взалі то одна з причин чому я приєднався до компанії в тому що змінюється абсолютно усе: стиль керівництва, процеси, правила, продукти, технології. Зміни неймовірно масштабні і потрібні в першу чергу тому що компанія росте просто вибуховими темпами і при цьому метод управління в усьому до недавнього часу був абсолютно ручним.

Ну от про своє бачення і плани, в тому числі плани на міжнародному ринку він нам і розказав. До речі від нього ми дізналися вражаючі числа кількості клієнтів, скільки середній клієнт приносить грошей компанії щороку, скільки ми втрачаємо не надаючи правильно послуги і таке інше. Наприклад те що якщо узяти 20 найбільших конкурентів то їхня сумарна доля на ринку все одно буде менша ніж у ГоДедді.

До того ж ГоДедді єдина компанія в світі яка створила продукти і процеси для обслуговування малого бізнесу (ціль – компанії розмірами до 5 людей) і вдало це робить маючи більше 12 мільйонів клієнтів.

Потім виступило ще кілька людей з керівництва, а потім нас повели у цент-підтримки клієнтів (це де люди на телефоні відповідають на питання).

До речі у ГоДедді один з найвищих у світі (в трійці лідерів) рівень задоволення клієнтів від обслуговування. У софтверних компаній щоб ви знали він як правило негативний. Дійсно обслуговування клієнтів є таємною зброєю ГоДедді. Одна з причин в тому що кол-центри розміщено в США, інша в тому що персонал високо кваліфікований і дуже швидко розв’язує проблеми, а крім того відповідає на питання та дозволяє визначитися клієнтам з тим що їм насправді потрібно.

Нагадаю що основними продуктами є: продаж доменних імен, хостінгу, електронної пошти, а також продаж стронніх продуктів як ВордПрес, Офіс 365 та інших. До того ж коли ви купуєте сайти у скажімо Майкрософт чи Гугла то насправді домен і хостінг купується у ГоДедді, а вже продавці розміщують там свої продукти.

Цілу годину кожному з нас дали можливість посидіти на телефоні і послухати як саме відбувається цей процес. Звісно в розмови ми не вмішувалися. Могло б здатися що це неймовірно нудно, але насправді година пролетіла як 5 хвилин. Наскільки різні люди і різні в них проблеми. Деякі жаліються на те що пошта в аутлук не працює, а коли їх просять перевірити ще й через веб-інтерфейс кажуть “я зараз не можу бо у мене інтернета нема, зробіть мені щоб пошта працювала”. Інші задають доволі складні технічні питання про тонкощі конфігорування різних сервісів.

Одна з відмінносей технічної підтримки ГоДедді в тому що працівники кол-центру не мають скрипта, тобто не слідують списку “перевірте що ваш комп’юте підключено до мережі, підведіть мишку до кнопки Пуск” і таке інше. Це дозволяє за якість пару хвилин вирішити проблему клієнта. А з іншого боку вартість такої підтримки неймовірно висока – не лише треба наймати туди людей з відповідною технічною освітою, але і добре вкладатися в їх навчання (це кілька місяців в компанії).

Одним словом – сподобалося.

Потім нас повезли в дата-центр. Свого часу я був на екскурсії у найбільшому дата-центрі Майкрософт в нашому штаті, але те що я побачив в Аризоні було незрівняно більше.

Дата-цент має свої специфічні проблеми – розміщення обладнання, заміна компонентів по живому, проблеми охолодження та відведення тепла, … Працівники провели на диво інформативну екскурію і показали багато цікавого.

До речі через те що ГоДедді реєструє найбільшу долю веб-адрес в інтернеті через дата-центри компанії проходить мінімум третина усього інтренет-трафіку планети пов’язаного з розкриттям доменних імен. По простому: коли ви у браузері набираєте щось типу 013x4nd2.wordpress.com браузер звертається до одного з DNS серверів які знає із запитом “яка фізична адреса у сайта з таким іменем”. DNS сервер якщо не знає сам переспрямовує запит до іншого серверу про який він знає і так доки хтось не скаже фізичну (ІР) адресу сторінки.

Після того в мене ще залишився час побувати в іншому офісі недалеко (місто Темпі) та прогулятися обома містечками. Фактично Фінікс що за розмірами є 5-м містом в США давно поглинув усі маленькі міста навколо, але вони ще керуються незалежно і виглядають крім ділових центрів дуже автентично: усе одноповерхове (землі навколо досхочу), рослинність якась лише у дорогих та туристичних районах, люди на вулиці відсутні.

На цьому поки що все.

Вступ в “Стратегію” та Ленін Kreator

Усе нижческазане є художнім домислом і не пов’язане з реальністю, усі співпадіння з реальними особами та подіями є випадковими.

Згадав історію яку мало хто знає мабуть з моїх читачів.

Закінчував я школу у 1992 році і постало питання в який інститут поступати. На той час в нашому місті на базі ЦІПКа (Центральний Інститу Перепідготовки Кадрів здається) відкрили курси підготовки для бажаючих підтягнути свій рівень математики та фізики. Таке собі репетиторство. Якраз починалися голодні часи, треба було шукати де і як заробляти гроші.

Я ходив на ті курси, ходило туди не так щоб багато людей, школярів може 40 з усього міста. Але головне те що розумні і далекоглядні люди в керівництві розгледіли можливість і заснували інститут на базі наявних потужностей (Інститут Підприємництва “Стратегія”).

На той момент я навіть приблизно не уявляв чим хочу займатися і на кого вчитися, а ідеї були приблизно такі: щоб недалеко від дому, щоб за спеціальністю сидіти потім в кабінеті, а не на морозі голими руками в гівнах колупатися, щоб з військовою кафедрою.

От військової кафедри якось в “Стратегії” не було, але підкупало те що інститут був вдома (15 хвилин пішки), та від нього не тхнуло совковими старперами. Але головне що в новому інституті обіцяли давати студентам скільки часу працювати на ПК (це був час коли 286 процесори були вершиною прогресу, екрани в 11 дюймів показували або 16 градацій сірого, або 4 кольори, пам’яті було 640 Кб, і у найпотужніших моделей було 2 дисководи на 5-дюймові дискети, вінчестерів звісно не було). В результаті я подав документи в дніпропетровський гірничий інститут (тоді ще не Академію) та у “Стратегію”.

Але ще до вступу в новоствореному інституті запропонували усім хто ходив на курси спробувати скласти вступний іспит. Ну математику та фізику я здав наче нічого так, на 4 чи 5, не пам’ятаю, але нормально все вийшло і приводу для хвилювань не було.

А от третій іспит був з російської літератури де треба було написати твір на тему “Моя улюблена книга”. Ясно що всі подібні твори писали у школі і просто сіли і почали писати чому їм подобається “Бєспріданніца” чи “Мать”. А мені щось стрельнуло у голову і я написав чому “Світ смерті” Гарі Гарісона є моєю улюбленою книгою (на той момент так і було). В результаті мені сказали що писати твір про таку дурню це навіть на одиницю не заробити, але оскільки якусь оцінку треба ставитит треба то ставлять мені 2. Коротше не поступив я достроково і проходив через звичний процес.

Ось коли ми здавали ті іспити в “Стратегії” і сталася історія з Леніним.

Людям молодшим мабуть важко буде уявити, але Ленін, його прищур висіли над нами кожну мить нашого існування як якась інфернальна сутність. Починаючи з дитячого садочку: книги, вірші, пісні, портрети та бюсти навколо, цитати, фільми, значки та профілі на стінах (всі ці червоні уголки та політінформаційні стенди). Образ Леніна слугував виправданням будь-яких дій старших за положенням і дозволяв морально засуджувати нижчих за положенням. Це була якась чорна магія “а що б сказав дідусь Ленін”. Одна з причин чому я підтримую обома руками за руйнування усих отих ідолів – це наша історія, так, але хай історія лишається в музеях, бібліотеках та тематичних парках, а ці острівки совкізма як енергетичні чорні діри та монументи несмаку треба прибрати.

При цьому відношення до Леніна у дітей було від “пофіг, триндить собі що хочете” до “задовбали своїм Леніним, ідіть у баню”. Показово що наприклад із зірочок жовтенят потерши маленького Володю Ульянова писком об асфальт робили значок Iron Maden, якось ось так, тільки сильніше стирали:

Так от в “Стратегії” як і в кожному совєцькому закладі стояла велечезна голова Леніна, а за нею на стіні були якісь ленінські цитати.

Тепер відступ. На той момент західна культура проривала вже залишки Залізного Занавісу і до нас почала надходити в тому числі і важка музика. Я на той момент слухав thrash metal (ось тут почитайте ще – Як я почав, перстав і знову почав слухати metal). І хоча музика до нас доходила, проте інші матеріали як журнали чи ті самі платівки були неймовірно рідкими та дорогими речами. У кожного металіста, здається у кожного без винятку, на той час був свій зошит куди збиралася інформація про групи (склад, дискографія) і в тому числі абсолютно необхідним вмінням вважалося вміння малювати логотип улюблених команд. Це було цікаве заняття саме по собі, до того ж красиво оформлений зошит додава неймовірно до трушності і пафосності. Тож не дивно що кожен хто слухав метал міг при необхідності намалювати написи Metallica, Iron Maden, Cinderella чи будь-яких інших команд що були нам відомі.

Ну от, а тепер погляньте на ось такий персонаж що його з альбому в альбом тягнула німецька командна Kreator:

До речі такий плакат висів у мене над столом весь час мого викладання в тій же стратегії, цікаво було б зараз почути спогади студентів про свої враження від нього Smile А ось тут ще трохи моїх спогадів про часи викладання – Фото 2000-х років зі “Стратегії”.

Ну і от що реально могло прийти мені в голову коли я тинявся по напівпорожній будівлі, з якогось дива я тоді завжди мав при собі червоний олівець, і побачив гіганську насуплену лису голову на постаменті? Smile Так, правильно, тим олівцем через увесь лоб (а діаметр голови більше за пів-метра складав) красиво написав Kreator. І пішов собі…

Далі… Встиг я поїхати на вступні іспити в гірничий інститут в Дніпро. Оскільки в шкільному атестаті в мене були непогані оцінки то складав я вступний іспит комісії, а це означає що ти заходиш в кабінет де сидить кодло людей і більшість з них задає одне питання, а потім вирішують що з тобою робити. Все усно, все швидко. Математика – 5, фізика – 5. Англійську в СРСР вчили за спеціальною методологією щоб ніхто її не знав, а підготовка до вступних іспитів складалася із заучування на пам’ять монологів та діалогів. Ось мене питають про погоду (What is the weather like?), я переплутавши слова like і live починаю розповідати інший монолог: I live in Zhovti Vody. My family is… і так далі.

В результаті двійка з англійської, але оскільки я був один з небагатьох хто здав фізику на 5 то мене зарахували.

В той же час я поступив у “Стратегію” і було прийнято рішення йти саме туди. І ось я знову в Дніпрі, кажу що хочу документи забрати. Тут збирається невеличка компанія і починає мені розказувати чому я маю залишитися у них. Може вони і правильно казали, але аргументи від зовні некрасивих пристарілих людей про кількість професорів і аспірантів аж ніяк не можуть подіяти на школяра для якого все це дурацька нікому не цікава нудота. В процесі я сказав щось типу що “давайте не тягніть час, мені завтра вранці треба документи здати в Жовтих Водах” на що вони перезирнулися, посміхнулися і сказали “а, ну тоді у нас канцелярія закрита, от завтра і приходь за документами”.

Мене часто називають пофігістом, насправді я переймаюся багато чим, але мабуть не правильно це показую, або не розумію коли треба хвилюватися. От і тоді я спокійно погодився і пішов ночувати до родичів. Вранці прийшов за документами і під сміх “тепере ти нікуди не встигнеш і ПІДЕШ У АРМІЮ” забрав документи. Так само я не хвилювався у автобусі по дорозі додому (ех, а в ті ще совєцькі часи було усього 3 автобуси в день якими можна було дістатися з Дніпра у Жовті Води) і лише коли на пів-дорозі зрозумів що час закінчується почав хвилюватися.

І ось я на вокзалі (інститут на протилежному кінці міста), біжу що є сили, забігаю додому занести платівку “Мастера” (Talk of the Devil) яку я купив в Дніпрі, біжу далі. А в інституті в цей час з якихось причин люди що приймали документи ще не розійшлися і сиділи дивилися як я біжу, навіть потім мені вони ж казали що сперичалися за скільки хвилин я у них буду Smile Встиг коротше.

А до речі ось цей вініл “Мастера” був першим в СРСР де внутрішній конверт теж був з принтами – на ньому було тексти пісень надруковано.

А що ж Леніним? Оскільки він стояв собі в своєму куточку збоку від кабінета директора то довго напис ніхто не помічав. А десь через пів-року розгорівся страшенний скандал де кадри старої закалки вимагали ледь не організувати масові допити і знайти зловмисника. Навіть пропонували здатися добровільно. Оскільки минуло багато часу то все це лишило мене байдужим, а студенти почали навідуватися до Леніна щоб пореготати. Напис пробували відтерти, але щось зробили не так і лише глибше втерли його у голову. А що сталося далі я вже і не пам’ятаю – чи то стерли таки, чи просто прибрали ту голову.

Ось так любі мої антісовєтчікі. Усім щастя і здоров’я!

GoDaddy: офіс у Кіркланді

У цей день коли Россія ввела війська в Україну і важко думати про щось інше крім неминучої війни хочу спробувати вас відволікти від важких думок хоча б на кілька хвилин.

Трошки про своє нове місце роботи я вже писав раніше (Чому GoDaddy?), визнаю що було сумбурно. Цього разу переважно світлини.

На вході нас зустрічає Даніка Патрік яка є обличчям компанії:

Далі по невеличкому коридору проходимо мимо кімнат для мітінгів. Враховуючи те що практично усі команди розподілені мітінги проводяться завжди по інтернету. Це до речі означає також що ніяких обмежень на роботу з дому немає і в офіс їздити ніхто не примушує.

Кімнати для мітінгів названі чисто з програмістським гумором:

Ще є кімната яка називається Basic, я забув її сфотографувати.

Далі є кілька шафок і вішалки для велосипедів. Отой велосипед що на фото нижче висить там постійно схоже з минулого літа (це коли тільки відкрили офіс). Навіть не знаю чий він.

Весь офіс крім самого високого начальства є опен-спейс (відкритим простором) – ніяких кабінетів чи перегородок між столами. І хоча робочі місця доволі маленькі проте відсутність стін і сонячне світло через великі вікна роблять картинку доволі привабливою.

Ось цей великий стіл використовується зараз для обідів – в чт та пт компанія безкоштовно годує нас обідами з місцевих ресторанів. В майбутньому коли офіс розширять (плани найняти ще близько 30 програмістів) будуть годувати ще і ср. Годують не кожного дня не тому що жадібні, а тому що в інші дні (особливо пн і вт) в офісі дуже мало людей – через географічну розосередженість люди часто і багато подорожують. І якраз початок тижня це основний час подорожей.

Зправа видно кабінети (їх усього 4) керівників компанії. Усі інші включно з віце-президентами сидять за такими самими столами як і я в тих же умовах. Нагадаю що у компанії зараз працює майже 5 тисяч людей і офіси лише в США є у Арізоні (4, а може і більше), Каліфорнії, Колорадо, Кіркланді і ще в якихось містах.

Знайди на фото ванДамів:

За останній рік компанія виросла майже вдвічі і саме Кіркландський офіс вирішено зробити технологічним і інноваційним центром компанії. Причина проста – це місто де велечезний ресурс програмістів вирощених Майкрософтом, Амазоно, Гуглом, Боінгом, Нінтендо та іншими компаніями регіону. Тим більше що сьогоденне керівництво компанії самі є ветеранами МС.

На фото нижче можна оцінити глибину офісу – за спиною стіл з фото вище, до вікна 6 робочих столів:

У дізайнерів епли, у програмістів справжні комп’ютери Smile

Ще одна унікальна відмінність нашого офісу від інших в тому що до рівня керівництва компанії в буквальному значенні кілька кроків. У показаних вище кабінетах сидять головний архітектор компанії, головний дизайнер та головні з інших напрямків (не пам’ятаю зараз). І я можу просто зайти і поговорити з ними минуючи сходинки ієрархії. Та вони і самі виходять говорити з нами.

Усього зараз в офісі працює 48 людей, але мабуть ніколи не буває так щоб усі були на місці. А з іншого боку щодня на співбесіду приводять по 2-3 людини і ці люди цілий день проводять в нашому офісі (5 співбесід у скайпі чи з працівником з нашого офісу з перервою на обід).

Як я вже згадував усі продукти компанії реалізовано незалежно без будь-якої уніфікації чи повторного використання, та і зоопарк технологій додає свого шарму. До того ж я назвав би рішення які я бачу переускладненими без необхідності. Ну та все це наслідок ведення бізнесу в тому стилі який підходив для невеличкої компанії і який перестав працювати коли почався ріст.

А це панорама виду з вікна. За кілька метрів розташовано озеро Вашингтон, а безпосередньо біля нашої будівлі розташовано пірс і стоянку для яхт. Наш головний архітектор живе на березі озера і плаває на роботу і назад на яхті.

Це ось таке моє робоче місце. Як бачите доволі невеличке. Два монітори по 22 дюйми, по центро док-станція для лептопу (тобто фактично виходить 3 монітори).

Тумбочка з подушкою зверху просто геніальний винахід! І тумбочка, і табуретка для когось хто хоче присісти поруч. Кулька на якій я сиджу. Моя звична 75 см виявилася занадто великою, купив 65 см. Хоча крісла тут видають теж дуже комфортні. І корзина для звичайного сміття та сміття на переробку (картонна коробка).

Сказав усім називати мене Олек бо Олександр то занадто довго, Алєкс мені не подобається, Саша – жіноче ім’я, а Олек (або Олєк чи навіть Олік) було моїм Майкрософт-іменем. Подумав хай і далі його використовують на роботі.

Ось далі ігрова зона (частина столової) де по п’ятницям народ п’є віски, пиво, робить коктейлі і рубається в ХБокс:

А ось і сорци для коктейлів Smile Все це стоїть на тумбочці забитій усілякими дорогущими спиртними напоями: віски, водки, джини та різні настійки:

Одразу за ігровою зоною йде кухня де стоять такі цікаві речі як різноманітні цукерки і горішки, холодильники з напоями, кава, чаї та крани з пивом.

До речі є одноразові і нормальні набори посуду і кожен може вибрати собі те що більше подобається. Мити самому нічого не треба бо є машинка в яку треба просто поставити свою тарілку-виделку-ложку.

Ну і автомат з кригою звісно.

Я розумію що для українців які не працюють в софтверних компаніях треба уточнювати що все це 1) так, безкоштовне, та 2) ні, ніхто не слідкує скільки ти чого береш, та 3) ніяких обмежень на кількість з’їденого-випитого нема.

І так, на верхній поличці холодильника ви бачите асортимент пива у пляшках. А ще там не видно, але на нижніх поличках складено пляшки з вином. І все це теж без обмежень.

Тут я несамовито об’їдаюся щодня горіхами і клянуся собі що більше так робити не буду Smile Ну і ще там в асортименті китайські сушені супи (варіант мівіни, але не такий бридотний і навіть трошки смачний), сушене м’ясо, чіпси та пєчєнькі.

Ну і головне – краники з пивом:

Одне світле (вірніше блідий ель), друге темне. Деякі на обіді випивають по стаканчику. Я пару раз цідив собі на обіді десь на палець у бокал – смачне, запашне, сподобалося.

А кава-машинка то взагалі зло. Вона неймовірно швидко робить дуже смачну каву. І я хоча і каву не люблю почав її пити щоранку – розведену, з соєвими вершками, ням-ням. Так і пісяду на каву, доведеться додому подібну машинку купувати.

Ну ще є чаї різні, але здається крім мене їх ніхто не п’є.

Усі фотографії можна подивитися ось тут – https://onedrive.live.com/?cid=b21290194214a37d&id=B21290194214A37D%2132268#cid=B21290194214A37D&id=B21290194214A37D%2132268.

А ще коли офіс тільки відкрився вони запросили фотограма з гугла і тепере по офісу можна прогулятися у гугл стріт-в’ю – https://www.google.com/maps/@47.654872,-122.205989,3a,90y,314h,90t/data=!3m5!1e1!3m3!1svEwYjHgZQM8AAAQINSXDYQ!2e0!3e2!6m1!1e1. Походіть, подивіться, там фотографії значно кращі ніж мої.

Ну все, бувайте любі мої. Слава Україні, слава нації, смерть ворогам!

Любий щоденник, розкажу тобі про події в Україні

Саме час згадати що первісно блоги були стоврені саме для ведення щоденників, тобто щоденних записів про то що поїв, куди сходив, скільки бабушок через дорогу перевів. Але все це мутувало у те що кожен блогер дуже швидко перетворюється на рецензента, журналіста або критика і починає писати чи звіти про подорожі, чи огляди/рецензії, а то і просто свою цінну думку з приводу якихось подій.

І головне що ніхто не веде блоги для себе, як вели щоденники, а завжди пам’ятає що там, з іншого боку інтернету, є читачі для яких блоген і старається.

А ось в мене склалося так що за останні кілька тижнів сталося кілька дуже важливих подій: зміна роботи, купівля житла, зміна спортклубу. Та до того ж ще і захворів кілька днів тому і весь менулий тиждень проходив з дуже поганим самопочуттям.

А тут ще таке діється в Україні. І як тільки я задумаю щось написати з цього приводу як бац, і вже не актуально, Україна ще вперед стрибонула.

Я вам скажу що реально весь світ охрєнів від такої швидкості і результативності. Навіть в Settle Times вийшла стаття про те що “ми тільки хотіли написати що Україна опинилася без влади і на порозі громадянської війни як вони примусили Раду працювати і продовжили нормальне життя”. Революція в Україні відбувається швидше ніж газетярі встигають писати статті! Ні, серйозно, на якийсь час Україна стала найдинамічнішою, найбільш передовою в соціально-політичному плані країною на планеті. От би скористатися цим шансом!

Далі йдуть сумбурні і не пов’язані одна з одною думки.

США, Європа

Якщо коротко то моя думка – ідуть вони нафіг. Коли народ України благав їх про допомогу через своїх представників, відомих на заході українців, через звернення громад, через листи та петіції США і Європа відморозилися і мямлили про недопустимість насильства.

В цілому зрозуміло чому так. У тих же США в Україні нема ніяких особливих інтересів. Якісь крихти бізнесу, але не достатньо щоб про них переживати, нічого серйозного. В США нема чисельної та впливової спільноти українців. В Україні американці навіть не можуть займатися геополітичними справами – занадто корумповано все і неефективно.

Та і пересічним американцям Україна малоцікава, для них це якась екзотика десь там. Китай, Індія, Азія, Європа, набагато рідше Росія – ось що буває у них в новинах і на що іноді звертають увагу. Не забувайте що американці незрівнянно більше уваги приділяють місцевим новинам ніж новинам з якихось місць не які вони не мають впливу і які не впливають на них безпосередньо (детальніше ось тут).

Тому коли хтось вам тулить про якість безумні гроші які США вливає в революцію в Україні можете розсіятися в лице, або плюнути туди ж – перед вами або не надто розумна, або зомбована якось совкодрочерською сектою людина.

Міліція

В моїй родині до міліції ставлення було не надто хороше. Ще за совєцьких часів дід та баба казали про міліціонерів “здоровий хлопець, руки ноги є, а сидить у людей на шиї, йди працювати, як не соромно?”.

Моє глибоке переконня в тому що в міліцію йдть ледацюги які бояться стати бандитами та невеличкий відсток цинічних кар’єристів. Ви можете сказати що навіть в міліції бувають нормальні люди. Так, може бувають, але ця отрута та життя трутня неминуче і з таких робить покидьків.

Історії з мого життя. Мені років 14, їду в гості до родичів. Електричка, станція П’ятихатки, заходить пара міліціонерів, роззираються і прямують до мене. Дакумєнтікі, нєту? Прайдьомтє с намі. Ведуть у свою конуру, пару разів кулаком в живіт, на ось швабру мий тут підлогу, тепер до стіни, обшук, забрали всі гроші з кишені (ну та там і небагато було), всьо, пішов звідси.

Крим, пляж, ніч, група хлопців і дівчат по 15-16 років сидять і теревенять. Підходить пара п’яних як чіп мудаків. Шо рассєлісь, в рожу может дать кому-то? Вон, смотрі, вон тот либітся, навєрноє давно нє получал. Дістає корочку – та я тєбя щас прістрелю, а вас всєї на 15 суток к зекам, пошлі отсюда… Що це було, для чого?

Апофеозом цього знахабнілого мудацтва став схоже “Беркут”. Віджерли собі харі, забули про совіть (яку може і не мали) і пішли катувати і вбивати свій народ за гроші якого і живуть. Дивлячись на все що вони чинили я пригадав як нам в школі розповідали про звірства фашистів – один в один.

В цілому міліція має спонсоруватися кожним містом незалежно і місто найматиме зі свого бюджету скільки міліціянтів скільки потреби є. До того ж міліція також може і має приносити гроші в бюжет міста – штрафи за усе що у нас заборонено, та те ж неправильне паркування. А міста і села що не можуть собі дозволити утримувати міліціянта можуть його арендувати на кілька годин на день у сусіднього міста.

Совєцьке сонне благополуччі

Ну якщо для воєнного покоління фізична праця сама по собі була святою річчю і нормальна людина мала важко працювати з точки зору моралі, бо інакше “люди засміють”, то вже для покоління моїх батьків усе змінилося.

З ростом бюрократії стала цінитися робота де добре платили і “щоб не по лікоть у лайні колупатися”. Стала цінитися робота в кабінетах де при совєтах можна було просто перекладати папірці і хоч і платили небагато зате в теплі і чистоті.

У нас в Жовтих Водах були пара великих заводів що працювали на воєнку де були працевлаштовані кілька сот інженерів. І після розвалу совка добре якщо кілька десятків з них змогли продовжити працювати по спеціальності (наприклад: http://tetra.ua/, http://www.positron.dp.ua/). І які історії про щасливе буття в СРСР усих цих спеціалістів ви думаєте я чую найчастіше? Історії про те як хтось примудрявся щодня спати по кілька годин за столом, про те як змагалися у шахи, підіймали гирі та ішні розваги щоб не здуріти з нудьги.

Крим

В цілому я кримчан не поважаю. Вірю що там є хороші люди, але в цілому це таке блювотне болото що навіть не знаю з чим його порівняти. Раби і діти рабів, люди без коріння завезені на чужу землю вусатим виродком. Їх діди, пам’яттю яких вони так пишаються не те що не заступилися за виселених татарів, вони за себе заступитися не змогли. Це люди які просрали свою власну країну (СРСР) за якою щоденно плачуть. Люди які не вміють і не хочуть працювати, а лише луплять гроші з туристів які з різних причин не можуть поїхати на нормальні курорти.

Люди які при усих тих грошах що падають на них просто з неба навіть не розуміють нащо будувати інфраструктуру і покращувати сервіс.

Це люди діти яких живуть в Україні і якщо не говорять то прекрасно розуміють мову, подорожують світом і працюють де завгодно. А вони бояться своїх дітей і звинувачують їх у зраді.

Китайці кажете заберуть Крим? Та хай хоч ескімоси – може хоч вони або примусять місцевих працювати, або просто витіснять їх.

Нація

Що таке українці? Революційні події показали що українці проявляються і об’єднуються проти чогось. Українці дуже різні: праві, ліві, ультрас, ліберали та лібертраріанці. Але об’єднуюча ідея – відчепіться від нас, інакше будемо битися.

Україна не має у нещодавній історії значних традицій державності, і це не погано, це не образа. На відміну від росіян для яких Держава, Імперія є дуже вагомими поняттями, ціннісю самі по собі українці не розуміють чому мають жертвувати свободою заради інтересів держави. В той час як росіяни згодні поступатися правами і навіть жертвувати життям заради держави українці готові класти життя за свободу. Ось такі два полюси.

Через це залог успішного існування України і самоідентифікації нації здається полягає в тому щоб Майдан був перманентним. В нашій Конституції має бути передбачений механізм Майдану щоб у будь-який момент часу народ мав право зібратися і примусити будь-якого мудака звітувати про свої дії, а потім вирішити що з ним робити. В цьому плані Майдан є навіть важливішим за закон, бо саме він відзначає що таке закон.

Влада і демократія

Треба змінити своє сприйняття влади. Це ні люди які панують нами, це люди яких ми як народ найняли за свої гроші для виконання певної роботи. Таким чином уся діяльність, включаючи приватне життя і фінансові справи держслужбовців починаючи з певного рівня мають бути публічно доступними з офіційних джерел будь-якому громадянину України.

А демократія сама по собі мені не подобається, я не вірю у рівністю людей і вважаю цю ідею не надто справедливою і надто штучною. Але схоже що саме демократичні механізми у довготерміновому плані діють найефективніше. Тоді, на мою думку, демократія щоб не перетворитися на охлократію, плутократію чи клептократію (що по факту і було в Україні) треба ввести певні обмеження. Право голосу не має бути гарантовано кожному. Наприклад люди що отримують гроші за безробіттям більше 6 місяців на рік не мають право голосувати, так само держслужбовці починаючи з певного рівня, злодії-рецедівісти, люди що проводять за кордоном більше 6 місяців на рік і які не працюють на державу при цьому (так, я поступлюся своїм правом голосу заради такого) та інші. Всі ці люди або є нахлібниками на шиї платників податків, або нічого не дають країні, або вже мають достатньо влади щоб своєю роботою впливати на державні механізми. Так само працівники силових та законотворчих відомств не повинні мати права голосу.

Героізм та бойовий досвід

Дуже страшно було б особисто мені вийти на Майдан, не кажучи вже про участь у супротиві беркуторасам. Може просто страшно зробити перший крок, може б і пройшло. Дивує несподіваний героїзм знайомих про яких би ніколи не подумав що вони полізуть у гущу подій, багато людей про яких думав що вони завжди будуть осторонь дійсно проявили себе як хоробрі і не байдужі люди. Кажу ж – українці така нація що здатна на героїзм коли виступає проти чогось.

А зараз в Україні з’явилися люди з унікальним досвідом і світоглядом. Люди які пройшли війну проти виродків. Подумайте лишень: лікари та медсестри що рятували людей у бойових умовах, волонтери що підтримували функціонування усих структур та механізмів Майдану, люди що займалися закупівлею, збиранням коштів, доставкою, інформаційною підтримкою. Про бійців що в прямому сенсі клали своє життя за свободу навіть говорити не варто. Всі ці люди отримали організаційний досвід у стресових умовах і це не має буту забутим. Це ж готові кризис-менеджери та люди які не будуть боятися висловлювати свою думку, не будуть витрачати своє життя на різну єрунду.

Росія, ех ти, Росія

Найгіркіше розчарування. Таких злобних масованих нападів, такого оскаженілого потоку дурниць я не пам’ятаю взагалі. Ні сперечатися, ні дискутувати з цим неможлив – такий ідіотизм пре. Просто масштаби та градус дурості вражають так що ні про який діалог і мови бути не може. Тут тобі і чай з наркотиками на майдані, і російську мову заборонили, і Донбас годує всю Україну, і якого тільки ідиотизму не почуєш.

Прекрасно розумію що це не вся країна така, але кількість недоумків в інтернеті просто вражає і не виходить добре думати про всю країну Sad smile

А вони ж колись пішли від нас, поламали нашу мову щоб зробити свою, забули історію та коріння… Так, чи що?

—–

Ось так любий щоденнику, до зустрічі.

Чому GoDaddy?

Думаю спочатку треба відповісти на питання що за компанія така GoDaddy і чим вона займається Smile

Компанію було засновано у 1997 році у пустельній Арізоні, містечко Скотсдейл. Основний бізнес продаж доменних імен, хостінг та інші послуги з продажу інтернет-продуктів (електронна пошта, WordPress, Office 365 і так далі). Засновником був ветеран американської армії який побачив нішу на ринку інтернет послуг з комбінування продажу імен з хостінгом веб-сайтів. Очевидна на сьогодні ідея на той час була доволі новою, нагадаю що це були часи коли мало хто міг повірити що колись користувачі не знатимуть точно який в них процесор в ПК, які у нього розмірі кешів, скільки пам’яті і таке інше. От і з вебом так було – є організації у яких ти купуєш доменне ім’я, є у яких купуєш сервери для розміщення свого сайту, а продавати їх разом це те саме що продавати комп’ютер ціляком, кому це може бути потрібно?

Спочатку компанія називалася Jomax Technologies, але керівництву вона не здавалася достатньо яскравою і крутою і в 1999 році придумали назву GoDaddy. По нашому це було б щось типу ТатоВперед! Доволі провокативна назва для такого не надто модного бізнесу яка надає компанії ненудного іміджу.

Бізнес ріс і коли в 2001 році реєструвати доменні імена стало можна більше ніж через одну компанію GoDaddy стала за обсягом долі ринку наближатися до конкурентів. І ось у 2005 році вийшла реклама під час Суперболу (30 секунд реклами легко можуть коштувати в цей час 4-5 мільйонів доларів – це шоу яке дивиться одночасно найбільша кількість людей в світі). Ціль реклами була не рекламувати продуки, а не дати глядачам забути про саму рекламу:

[youtube=http://www.youtube.com/watch?v=5qXqAwSGGTQ&w=448&h=252&hd=1]

Розрахунок спрацював, і хоча феміністки та моралофаги ще кілька років йшли піною з приводу цього роліку за одну ніч (!) доля на ринку для компанії зросла з 19 до 25 відсотків.

Далі компнанія працювала з Ван Дамом та відомою гонщицею Данікою Патрік (дуже відома в США):

[youtube=http://www.youtube.com/watch?v=9_YneSM0ItA&w=448&h=252&hd=1]

Саме після цього Ван Дам вже робив рекламу для Вольво.

Гонщиця тут біжить у костюмі, вона не настільки страшна насправді Smile

[youtube=http://www.youtube.com/watch?v=uFNXRIe9jU0&w=448&h=252&hd=1]

Ось збірка сексистської реклами компанії:

[youtube=http://www.youtube.com/watch?v=O5WwnQ0Mh6Y&w=448&h=252&hd=1]

Це щоб ви розуміли що в очах середньостатистичного мешканця США компанія виглядає як мінімум як не нудним місцем для роботи.

Власник компанії збудувавши успішний бізнес мав своє бачення і не розумів необхідності вкладатися у створення платформ та взагалі уніфікувати рішення. Його переконання в тому що робити треба виключно те що приносить гроші зараз. В результаті росту компанія отримала купу дубльованих рішень, інфраструктур та процесів.

Також несподіваний ріст на ринку, а особливо вибуховий ріст на закордонних ринках типу Індії чи Китаю призвів до того ща за останній рік кількість працівників зросла ледь не вдвічі.

До речі для порівняння з модними Фейсбуком чи Твітером які проїдають гроші інвесторів ГоДеді минулого року мала 200 мільйонів чистого прибутку (це після всіх операційних розходів, виплати зарплат і іншого). Це при тому що вони ще навіть акції не випустили.

Отже що ми маємо? Компанію з найбільшею долею ринку (12 мільйонів користувачів що платять від кількох до кількох десятків доларів у місяць), з неймовірно гетерогенною інфраструктурою (усі ОС та мови програмування які тільки можна уявити в цьому бізнесі). Компанія почала фазу активних змін: перехід до еджайлу, уніфікація платформ, розробка фреймворків, уніфікація процесів та інше.

Більшість з цих змін пов’язана з тим що в 2001 році власник продав 65% компанії за 2.5 мільярди доларів (точна сума не відома) і до керівництва компанією прийшли люди з Майкрософт (сьогодняшній директор компанії був віце-президентом МС і одним з керівників Яху, він привів з собою архітектрів що працювали в МС). Як ви розумієте ці люди знають що треба вкладатися в розробку платформ і уніфікація, а також у процеси. На мою думку такі масштабні зміни дуже цікаві, а поки що невеличкий розмір компанії (поки що приблизно 5000 людей) і можливість особисто поговорити з людьми рівня головного архітектора надають можливість багато чому навчитися.

Додайте до того ж геогрфічну розподіленість – навряд чи є хоч одна команда де всі люди сиділи б в одному офісі і ось вам найекстремальніший екстрім…

Ну на цьому технічна частина поки все, треба пережити перші враження і через пару місяців написати ще один пост.

А з цікавого можу сказати таке. Компанія повністю відмовляється від десктопів (в нашому офісі їх жодного нема) і всім видають або Windows-, або Apple-лептопи (на вибір). У мене HP EliteBook 8570p. Щоб ви не лазили читати специфікації просто скажу що це машина з процесором i7 та 16 Гб пам’яті Smile На робочому столі у яблочинків стоїть ще великий монітор, а у віндузятників док-станція та два 22-дюймові монітори. Таким чином у мене робоче місце з трьома моніторами.

Ну от так якось. Давайте питання, спробую відповісти. Таємниць видавати не буду бо поки що не знаю про що можна писати, а про що ні. Фото офісу та ніштячків у ньому зроблю на днях.

Залишаю Microsoft

П’ятниця, 7 лютого мій останній день в МС. Передбачаю що у вас одразу виникнуть питання чому і куди далі? Чому я власне і спробую пояснити в цьому пості, а куди далі напишу якось згодом.

Перед тим як почати розказувати як я прийняв таке рішення хочу зауважити що в ставленні до роботи у програмістів (і ще деяких інших професій) та інших є суттєва відмінність. В той час як для більшості нормальних людей головне питання про роботу “скільки платять” і та робота краща де більше платять у програмістів логіка дещо марсіанська. Програмістам важливо щоб цікаво, щоб щось нове вчити, щоб складні задачі, щоб з розумними людьми працювати, щоб займатися речами які важать для людства чи якоїсь галузі і ще купа таких же нераціональних і незрозумілих широкому загалу мотивів.

В США з цим трошки легше оскільки дітей виховують в дусі “знайди себе у житті”, “знайди чим тобі хочеться займатися і що буде приносити задоволення”, “почни свій власний бізнес”. І хоча люди розуміють важливість щоденного задоволення від роботи і другорядність рівня оплати все ж таки з різних причин і в США не всі можуть собі дозволити просто так міняти роботу. Ну а про Україну я взагалі не кажу.

Ну ось я і опинився в такій ситуації коли “не цікаво”. Роботи дуже багато, практично щодня люди працюють 10+ годин, часто доводиться і на вихидних працювати. Робота дійсно потрібна і має велике значення і для команди і для всієї організації (Windows Phone) і для продукту. Але це не та робота яку б я хотів робити, той досвід який я отримую це не той досвід який мені цікаво отримувати, а крім того дещо дістала мене система рев’ю (почитайте Рівні і зарплатня в МС).

Сподівання на поточну роботу у мене були великі (чим саме я тут займався теж напишу з часом окремим постом), і перші речі які я тут робив були саме тим що я і очикував робити. Але з часом фокус усієї команди змістився з розробки фіч до пітримки інших команд і останні півтори року я фактично був задіяний у роботі над інфраструктурою, інструментами та обслуговуванням усього цього господарства.

Система ж рев’ю є окремою проблемою МС – всі знають що вона погана, але ніхто не знає як зробити краще. В результаті просто помирати на роботі не достатньо, треба дійсно любити те чим займаєшся і додатково робити якісь речі завдяки яким тебе будуть знати менеджери інших команд. Якщо просто заритися у свою роботу то постраждає річна оцінка, скажуть “може він і правда такий хороший як його менеджер розказує, але ми не знаємо про його існування, не знаємо що він робить і не розуміємо для чого його підвищувати чи взагалі тут тримати”. Ідея основна в тому що як людина не стрибає вище голови то може краще її і не тримати і на її місце посадити того хто таки буде стрибати.

Важко видавати екстраординарні результати коли те що робиш самому здається нудним Sad smile

Можна було б звісно пошукати іншу команду в МС, мене б особисто цікавили такі продукти як bing, SQL Server та Windows Azure. Але як подумав про весь процес: шукати відкриті позиції, зв’язуватися з лідами, розсилати відгуки від свого ліда за попередні роки, проходити всі ці формальні і неформальні інтерв’ю… Чесне слово легше ззовні потрапити в МС ніж поміняти команду вже працюючи в компанії. От я і подумав що власен нічого мені не заважає пошукати щось в світі за межами теплого океану МС Smile

Особливо активно я не шукав, десь із пів-року в пасивному режимі приймав запрошення від рекрутерів на LinkedIn та Monster, ходив на деякі співбесіди (так, про це теж напишу) і власне просто дивися на те що можна знайти. І ось нарешті знайлася компанія яка почала наполегливо зазивати мене до себе і після пройдених інтерв’ю та поїздок в головний офіс я почав думати які ж у мене далі перспективи і де я опинюсь.

Зараз, коли Windows, XBox та Windows Phone очолив колишній керівник Windows Phone очевидно що три огранізації будуть зливатися в одну і буде суттєва зміна структури компанії. Та ще і з новим керівником який працював у групах де девелопери та тестери не існують як класи, а натомість є інженери які відповідають за усе починаючи з дизайну і через імплементацію, тестування, деплоймент та підтримку достваляють фічі користувачам. Вже приблизно відомо чим буде займатися моя команда працюючи над наступним релізом і мені вкрай нецікаво залишатися в ній.

Крім того шість років це не такий вже і короткий термін, хоча і пролетіли вони як один день. І подумалося мені що непогано було б спробувати себе у іншій (і меншій набагато компанії).

Ще одна особливість МС як от щойно згадав в тому що люди мають “розблоковувати себе”. Це так завуальовано кажуть “піди туди не знаю куди і принеси те не знаю що”. Тобто є якась загальна задача, ну скажімо збирати статистику про кількість невдалих апедейтів телефону. Це означає що треба буде знайти команди які можуть надати дані про результат апдейту зі свого коду, людей які відповідають за збирання та надсилання репортів, зробити так щоб з’явилася БД в яку такі репорти потраплять, узгодити з власниками коду в які вносиш зміни усе що треба і так далі… В усьому цьому безпосередньо програмування добре якщо 10%, все інше це мітінги, узгодження, документація, зустрічі і нескінченні потоки е-мейлів.

Ви просто уявити собі не можете наскільки МС е-мейло-орієнтована компанія. Довжелезні треди, обговорення, мітинги, специфікації, … Сотні, а то і тисячі мейлів на день цілком буденна річ.

Ну от хочеться більше чисто програмерської роботи, хочеться писати та рефакторити код, дебажити та вишукувати помилки, обговорювати дизайн.

Керівництво компанії, топ-менеджери – надзвичайно розумні, навіть геніальні люди. Рядові виконавці теж переважно дуже розумні, дуже велика кількість технічно сильних та і просто цікавих людей з усього світі. Менеджмент середнього рівня… Теж розумні, питань нема, але згадана вище система рев’ю призводить до дивних деформацій коли тім-ліди та їх керівники більше турбуються про те щоб про їх досягнення усі навколо знали і займаються тим що працюють на своє хороше рев’ю. В більшості випадків це звісно співпадає з цілями усього проекту, але дуже часто цінності менеджерів середнього рівня це щось що існує лише всередині компанії і є річчю в собі.

Коротше в один момент я просто зрозумів що просто прийшов час.

Після усього вищесказаного я тим не менш скажу що МС прекрасна компанія і я щиро порекомендую в ній працювати. Подібних масштабів в усьому світі ви більше ніде не знайдете – це і кількість працівників, це і технології та продукти де є все від ОС і заліза до інтернет-сервісів та комп’ютерних іграшок, це і неймовірно розумні та досвічені люди у яких можна вчитися нескінченно, це і усі культури світу і ще багато усього. І чесно кажучи я цілком можу повернутися назад через кілька років коли забуду про весь негатив і почну сумувати про старі часи у теплому дбайливому океані Microsoft.

Спогади про Нью-Йорк

Нью-Йорк, Нью-Йорк – це щоб ви знали не двічі повторена назва міста, а назва міста і штату. Щось типу “Дніпропетровськ, Дніпропетровська область” Smile

Захотілося згадати про цю подорож що ми її робили влітку 2009-го року, переглянути світлини. Якраз і нагода перенести пост в новий блог.

Прилетіли ми тоді в НЙ піздно вже ввечері, було темно і з аеропорта сіли в таксі. Таксі до речі там не просто так, а стоїть черга ціла і білетер питає куди їдеш, виписує “квиток” з ціною за поїздку і садить в машину. Таксист всю дорогу нам нив що ціна на квитку занадто низька і білітер 100% помилився. На що я йому казав що ну типо давай повернемося поміняємо, на що він мені – та ладно, я вже тебе за дешево довезу, і через секунду знову те саме – ціна непроавильна… Їхали ноччю і доки не опинилися на Манхетені враження були якісь не такі геть як очикувалося – темно, глухо, якась пром-зона…

Перші враження від міста теж чесно кажучи не дуже: брудно, неймовірно брудно, вздовж тротуарів мішки зі сміття під вечір складаються в барикади що повністю відгороджують дорогу від тротуару. Проте нема відчуття що ти в багатомільйонному місті. Так, людей дуже багато, але якось не відчуваєшся загубленим.

Потім приходять інші враження: усе старе і побите-покоцане, неймовірно брудне метро, калюжі, таргани, сморід і бомжі. Ну і страшенно тісно і дорого ще.

І лише під кінець другого дня починають з’являтися якісь позитивні враження. Помічаєш що не дивлячись на шаленний темп життя та незлічений натовп на вулиці завжди можна знайти затишне і красиве місце щоб перепочити. Починаєш помічати що місто на диво зелене, що багато старих будинків і як органічно іх вписано між сучасними хмарочосами. Приходе розуміння масштабів – спроруди просто неосяжних розумом розмірів.

Їздили ми туди не просто самі по собі, а ще й зустрілися з друзями до яких потім заїхали у гості на кілька днів по дорозі з НЙ.

Ну і також походили по музеях. На Статую Свободи дивитися не їздили бо ті ж таки друзі нам порекомендували не витрачати на неї час у чергах. Ми в принципі і не шкодуємо – ще буде нагода.

Музеїв в НЙ багато і вони там дуже цікаві. Такі місця як скажімо музей сучасного мистецтва навіть за один день не подивишся нормально враховуючи кількість залів та експонатів, а особливо широту охвату.

Так, там можна фотографувати, але без спалаху. А в деяких залах висить табличка що саме ось тут не можна.

Різне сучасне і іноді авнгардне мистецтво, скульптура, меблі, фотографій та інше. Багато цікавого, багато всесвітньо відомих творів, багато якось сміття в якому не так і легко побачити хоч щось ватре уваги.

Наскільки я пам’ятаю у більшість музеїв вхід за ціною яку сам ти готовий дати за квиток – хочеш 5, а хочеш і всі 50 доларів на вході даєш і все. Гроші йдуть на утримання музею, але звісно відвідувачі покривають лише частину витрат, усе інше платить місто. Інакше ціна була б більше 100 доларів мабуть якби музеї виключно за рахунок продажу квитків виживали.

До речі кілька з найцікавіших музеїв розташовано майже впритул до Централ Парку, а це означає що можна за один день і знаменитий парк відвідати, і ще й в музеї забігти.

Ще одна особливість Манхетена (не буду казати НЙ бо не знаю як воно в інших района міста) в тому що ось наче весь натовп, шалений рух на дорозі, метро, машини, життя вирує… І звертаєш ти у провулок, а там наче сонне царство – дерева, запарковані машини, старі будинки і жодної душі на вулиці, і тихо…

Окремо треба сказати про метро в НЙ. Це щось хтонічно жахливе. Метро у Києві просто палац стерильності. Зважаючи на те яке старе метро у НЙ можна якось легше до цього ставитися, але все одно… Вузенькі сходи під землю залиті чимось смердючим, вузькі брудні покоцані і запльовані платформи, якісь фріки з усих боків, перше враження просто шокуюче.

А ще тоді Олена носила брекети Smile

Проте потім помічаєш інші речі. Так наприклад у кожному напрямку ходить кілька потягів метро: один зупиняється на кожній станції, інший через 2-3, а ще один по 5-6 за раз пропускає. Тому метро там більше схоже на підземний вокзал з кількома коліями. Проте довозить до місця дуже швидко.

І ще на диво у вагонах метро тихо, ну у порівнянні з києвським метром принаймні.

Ось там вдалині з Бруклінського мосту видно знамениту Статую.

В деяких місцях метро виринає з під землі і несеться на стовбах на рівні вікон будинків. Навість здається що як висунути руку з вікна то можна буде щось поцупити з квартир мимо яких їдеш – наскільки близько. Не можу навіть собі уявити який там гуркі та тряска щоденна в тих квартирах. Проте мабуть не так дорого як в тихішому житлі жити.

Засилля іспанської теж дуже кидається у вічі. На вулиці, на оголошеннях та написах, на вивісках та газетах. Тоді це для нас було дивиною, в Сіетлі практично усе англомовне, але після Каліфорнії та Мексики мабуть вже не так би вражало.

А ще ми їздили на Бруклінський міст.

Над дорогою по якій гасають машини ще є один поверх – дорога для пішоходів та велосипедистів. Туристів там немало треба сказати і зловити момент щоб сфотографуватися не просто.

З цього мосту хороший вид на місто і на острів на якому і стоїть та Статуя Свободи. До неї кажуть треба спочатку пливсти паромом, потім відстояти у кількагодинній черзі, потім ще сек’ютрі якесь проходити… Коротше нам і без того вдалося стільки вражень отримувати що ледь з вух не вилазило.

А ще в НЙ неймовірно наглі білки. У нас тут їх теж багато, але наші страшенно полохливі і тікають дуже прудко з найменшого шуму. Там же вони не лише не тікають, але і підходять до людей щоб випросювати щось смачненьке, або нагло переходять доріжки в тому ж Централ Парку навіть не дивлячитьс по сторонах. Там ще зберіглися місцеві чорні і кудлаті білки яких в наших краях вже повністю витіснили завезені колись з Європи сірі білки.

Центральний Парк – місце уславленне у безлічі книжок та фільмів. Фонтани і озерця, доріжки між деревами та великі галявини. Народ там бігає, катається на велосипедах, загорає, влаштовує пікніки та розважається. Це фактично центр Манхетена, парк оточено музеями та хмарочосами. Розмірами він десь зо 3-4 квартали.

Великим розчаруванням може бути зоопарк в цьому парку про який йдеться в мультфільмах “Мадагаскар”. Ні левів ні жирафів там нема, зоопарк крихітний, забитий людьми так що пройти просто нереально. Та і з тварин там здається одні пінгвіни та тюлені якісь що як дурні гасають у басейні з холодною водою. Ну та правильно – у мультику ж показали що всі тварини втікли Smile

А ще ми побували в Сохо – районі молоді та студентів. Тісні вулочки, старі будинки на 3-5 поверхів, маленькі парки де грають в шахи під джаз вуличних музикантів. Книжкові крамнички та крихітні кав’ярні ще додають колориту.

Дуже затишний район в якому геть не відчувається що ти у великому місті. Ось там би десь може і можна було б поселитися.

Гуляли ми так і роздивлялися, аж доки не дісталися Батері парку – галявина на південному краю Манхетена. Це якраз був день незалежності і все було забито народом. Ми знайшли місце і теж там посиділи дивлячись на феєрверк та пропливаючі мимо розцвічені кольорами короблі.

Окремо треба сказати про Таймс Сквер. Місце, вірніше площа, просто запружене туристами так що треба постійно лаврувати між людьми. Як у вихідний день на базарі Smile

Усі практично ходять задравши голови неба і відкривши рота. Причина в тому що там така неймовірна кількість реклами і вона таких неосяжних розмірів що уся площа світеться наче на дворі білий день, а не середина ночі.

Не дивлячись на наявністі світлофорів на перехрестях синхронно з ними працює поліція. Потік народу такий що вони регулюють не лише машини, але і потоки пішоходів. Взагалі не розумію нащо може знадобитися їздити там машиною – одна зі станцій метро виходить просто на площу.

Від натовпу, галасу та яскравого світла втомлюєшся дуже швидко і хочеться мерщій втекти у якесь тихе місце. Хоча побувати б тут на Новий Рік коли уся площа рахує секунди до нового року хотілося б Smile

Ось такі в мене спогади про НЙ залишилися – розміри неймовірні, натовп незліченний, шаленний мурашник, але дуже, дуже різний і не схожий сам на себе у кожному районі.