Категорія: Різне

Усе що не вдалося класифікувати більш детально

Тимошенко і Євро-2012

Намагаюся уникати політоти, але життя іноді не дає закривати очі на цю непривабливу область людської діяльності Smile

Ось так сьогодні наш лікар-хіропракт (це той що рівняє спину, не знаю як він правильно називається) говорив з нами про “Юл’я Тімочєнко” і “чемпіонат з футболу де грають ногами”.

Американці як привило дуже мало цікавляться тим що діється в світі за межами США, і навпаки – дуже цікавляться місцевими новиними. Не дивина у невеличкому місті мати пару газет, а то і журнал, кілька радіостанцій і телеканал. Не кажучи вже про суто місцеві газети та журнали куховарів, бігунів, вершників, любителів зброї, тощо.

Ну так от. Розказує значить нам той лікар про те що в Україні буде чемпіонат світу з ного-м’яча, а ще в Україні є красива (як для політика) жінка-політик яка за демократію, а її захопили у полон і тримають у тюрмі. І поки її не випустять футбольні команди в Україну не приїдуть. Якось так.

Це, скажу я вам, велика справа. І хоча американці, щоб там не брехав Задорнов, переважно знають де приблизно розташована Україна, проте що в ній діється і чим вона відрізняється від Румунії чи Бісау якої-небуть знають одиниці.

Коли стільки уваги приділяють українським справам в США можна лише уявити що з цього приводу думають у європах. Так і до дружнього бомбардування Донецьку недалеко…

Стосовно ж футболу і закликів німців та інших європейців бойкотувати Євро-2012 я думаю там неправильно розуміють ментальність пост-совків. Європейці (та і американці) в своїй системі цінностей дуже високо ставлять спорт і цінують його як святкування людського духу, волі до перемоги, мужності і таке інше. І коли вони заявляють що будуть бойкотувати якусь спортивну подію то очикують що вся нація буде у шоці і все швидко вирішиться. Просто тому що спорт набагато важливіше за якусь скороминущу і гнилу політику.

Пост-совкам же ж пофіг. Самі не вміють працювати і цінувати красоту, і вміння інших ігнорують. Це як в якому небуть Афганістані мало кого зацікавить вміння програмувати чи віртуозно грати на гітарі.

От якби Європа пригрозила перестати видавати візи, перекрити інтернет і припинити трансляцію серіалів от тоді хвиля народного гніву змела б януковичів і стіну юліної тюрми.

Щодо Юлі то я не є її прихильником. Хоча серед моїх друзів і знайомих є такі хто стоїть за неї. Я ж особисто не можу не погодитися що вона є мабуть розумнішим з українських політиків. Та що там казати коли навіть Путін не зміг втримати її в ув’язнені. Куди там тупорилій банді чівокунь, що ви… Ці тільки здатні силою її утримувати бо якщо хоча б дати елементи чесної гри то вона їх просто порве.

Хоча знову ж таки не вірю в те що з Тимошенко при владі Україні було б краще. В чомусь було б, в чомусь би і гірше було. Але те що творять донецькі зараз це просто безмежна борзота. Шкода тих кому не все одно і хто вимушений жити поруч із бидлом якому все пофіг і “главноє шоб усєм пагано було”.

Коротше так – Тимошенко випустити, Овоща-Кровосію та інших підрахуїв на нари, Кличка старшого в царі. А наступним царем хай буде той хто або переможе його у ринзі, або кому він сам владу передасть. Усим людям без вищої освіти і доходів менше 2-3 прожиткових мінімумів заборонити голосувати. Депутатів розстріляти, набрати нових і ще раз розстріляти про всяк випадок.

Про силу спрощення і не тільки

Колись я ходив на курси з патернів програмування. Вів їх такий прикольний дядько з багатим досвідом роботи консультантом. Найцінніше було не самі патерни (про які легко можна прочитати будь-де), а приклади з його досвіду.

Одна з таких історій мені найбільше запам’яталася. Розкажу як пам’ятаю…

Сам цей лектор є великим фанатом космічних технологій, польотів і усього іншого. Але найбільший його інтерес це місячна програма. Він зустрічався особисто з багатьма її учасниками, причому не тільки з вченими та інженерами, але і з людьми які приймали участь у виготовленні і збірці залізяк, тренуваннях, транспортуванні, тощо.

Однією з найскладніших проблем була проблема з постійним коригуванням курсу ракети. Звісно приходили радіосигнали з Землі, але йшли вони повільно і повність покластися на них було не можна.

Значить треба розраховувати положення корабля на самому кораблі, а сигнали з Землі приймати лише для уточнення.

Комп’ютери ж в ті часи були розміром з невеличкий будинок, причому обчислювальні потужності їхні були в сотні разів менші ніж у сучасних недорогих телефонів.

І от університет що розробляв комп’ютер для місячної програми створив невеличке диво – комп’ютер розміром з пару шлакоблочин. Такого маленького комп’ютера в історії на той час ще не було. Це була технічна вершина.

А для того щоб результатами розрахунків можна було користувався треба щоб програма обчислювала нове положення тричі на секунду. Один раз з цих трьох допускалося не встигнути розрахувати.

Проблема була в тому що комп’ютер був хоч і крихітний, але і повільний – програма встигала розрахувати лише одне значення за секунду.

І от дуже тривалий час талановиті інженери, програмісти і математики билися над цією проблемою. І все безрезультатно.

А тут один студент зацікавився проблемою і з’ясував що розрахунки дійсно важкуваті – в них враховувалося що Земля обертається навколо Сонця, Сонце рухається, Місяць обертається навколо Землі… І ледь не вплив Юпітера і Урана враховувся. Студент почав задавати питання – а чи так це важливо що Земля рухається навколо Сонця, і чи не достатньо враховувати лише рух Місяця навколо Землі. На це йому спочатку пояснювали що зараз не кам’яний вік і плотмеєвська модель застаріла і не точна. Спочатку пояснювали, потім і слухати перестали.

Студент, у відчаю від того що не може донести свою думку світилам самостійно у вільний час переписав програму зі спрощеною моделлю (це рівнозначно майже як зараз гугл самому переписати) і продемонстрував що вона видає 3 результати за секунду і точність результатів до якогось там знаку така сама.

Після прискіпливої перевірки кораблі літали на Місяць з програмою яку було написано так наче Земля є нерухомим центром Всесвіту навколо якого обертається Місяць (і Сонце).

Лектор приводив цю історію як приклад того що хоча програмна модель повинна відображати об’єкти реального світу та їх співвідношення, іноді треба робити спрощення які не відповідають реальному світу (Земля не центр Всесвіту і обертається разом з Місяцем навколо Сонця), але значно спрощують і реалізацію і архітектуру.

Але мені здається тут є це один важливий патерн. І полягає він у тому що навіть якщо ви знаєте що праві іноді щоб довести свою правоту треба докласти при всій очевидності непропорційно багато зусиль (читай зробити все самому). І виникає така ситуація тоді коли ви знаходитеся далеко від вершини ієрархії в плані позиції, досвіду, звань і нагород. І будьте ви очевидно праві вас не почують і не помітять просто через те що від вас не очікують притомних рішень та ідей такого рівня.

Роджер Валков’як–проігнорований герой

У 1956 році в найвідомішій велогонці в світі несподівано жовту майку лідера несподівано отримав син польського емігранта, працівник металургічного заводу нікому не відомий Роджер Валков’як.

Не вигравши жодного етапу він тим не менше так і залишвився у жовтій майці до кінця гонки і виграв її.

Преса і публіка ще за довго до кінця гонки прийняла факт його лідерства дуже негативно. Професійні атлети теж так і не визнали його за свого – з ним практично ніхто із зірок тогочасного велоспорту не хотів спілкуватися.

Більше того – у пресі постійно писали що Роджеру в черговий раз вдалося залишитися лідером “лише через те що А та Б по чесному боролися на гірському етапі”, або “порадували публіку прекрасною боротьбою на високих швидкостях”, а Роджеру просто поталанило.

 

З часом, ближче до завершення гонки почали з’являтися статті типу “Національна ганьба”, “Як таке могло трапитися” і подібні інші. Шокувало усих те що не француз, і навіть не італієць, не розкручена зірка, а який простий хлоп виграє таку гонку.

На фініші стадіон зустрів його мовчанням, а преса старанно уникала писати про нього.

Відчуваючи неймовірний тиск і отримавши кілька травм Валков’як пішов з велоспорту у 1960-му році. І преса знову проігнорувала цей факт.

Ображений на весь світ (і не дивно) Роджер до не давнього часу не давав ніяких інтерв’ю, продувжував працювати на тому ж заводі.

 

У нещодавньому інтерв’ю журналу Bicycling на питання чи варто було вигравати ту гонку він відповів словами іншого гонщика – “Якби я міг виграти Тур де Франс хоча б один раз”.

Мені чомусь соромно за тогочасних французів Sad smile

Блоґи помирають

І це не питання, а твердження. Навіть констатація.

Я особисто почав більш-менш активно користуватися блоґами (а це переважно ЖЖ в рунеті) десь у 2006 році. Тоді ж в тому ж ЖЖ було людей не проштовхнутися, практично кожен із знайомих з доступом до інета вів який бложек і взагалі давав про себе знати.

На той час в ЖЖ вже переважна більшість блогерів була з СНД, та і взагалі в штатах тоді вважалося що ЖЖ це для гламурних школярок і подібного контингенту. Ну та треба не забувати що “у нас” відстання “від них” теж у кілька років, хоча і постійно скорочується.

Коли почав набирати тільки популярність facebook (знову ж таки у них), у нас народ тільки почав освоювати вже вмираючий MySpace. Що таке соціальні мережі і для чого воно при наявності блогів мало хто розумів, але ацька самодєлка під назвою “однокласнікі” (копія вже втрачаючого популярність забугорного classmates) не дивлячись на свій вирвиглазний дизайн і наркоманську функціональність зібрав таки тих хто хотів соціалізуватися, але не хотів багато читати, а головне писати у блоґах.

Тоді ж місцева переробка Facebook під назвою “ВКонтактє” була мало кому зрозуміла.

Коли народ розкуштував facebook, а згодом і твітер, блогам прийшов капєц.

У ФБ мені мало що подобається, але ось ті фічі з моєї точки зору які роблять його використання приємнішим ніж написання поста:

  • можливість логінитися на інші сайти – просто супер. Не потрібні десятки екаунтів на кожен магазин, журнал, тощо.
  • Можливість легко запостити лінку з коротким коментом – так, це кнопка “Подобається”. Не треба писати пост “Дивіться яку я цікаву статтю знайшов”.
  • Можливість так само легко поділитися фото, відео, музикою, плейлістами – натис кнопку просто на сторінці ресурнсу і не треба писати літери руками, розбиратися з вставлянням лінків. Та і взагалі на сторінку ФБ заходити не треба.
  • Написання коротких постів (те що багато людей робили в блоґах) надзичайно спрощене. Ну тут власне чому твітер і є таким популярним. Довгі тексти насправді мало хто часто пише.
  • Суперлегка інтеграція з мобільними фоточками. На телефоні сфоткав, натис кнопку “Запостити у ФБ” і все. Більше того, наприклад ВінФон можна настроїти одразу публікувати зроблені фотки на SkyDrive, а той сам запостить на ФБ фоточку. Ще на одне натискання кнопки менше.
  • Як і казав у попередньому пункті інтеграція з галереями, файлосховищами і таким іншим.
  • Там є практично усі.

Ось що не подобається в ФБ особисто мені:

  • Нема RSS. Ну ясно що і не буде, рекламу ж треба показувати. Але читати оновлення у своїй смузі не завжди виходить і не завжди читаєш до кінця.
  • Нема ієрархічних коментів.
  • І взагалі він дебільно організований. Хоча вони щось потрошку фіксають.

Ну от… А тепер про блоґи знову.

Власне у мене у френдсмузі 99% постів від тисячників та бугагашних спільнот. І схоже що в рунеті, як і в іншому інеті більш-менш регулярно оновлюються блоґи професійних блоґерів, спеціалізовані та блоґи які ведуть більше однієї людини.

Ото і я, крім більш-менш регулярний рецензій (http://deafguitarist.wordpress.com/) писати буду не часто. Але якщо буду то це буде щось для чого ФБ не підходить.

Ось мій (не повний) список того що я читаю в ЖЖ та по RSS:

А що ви читаєте, на що підписані?

Ось і закінчилася зима…

Три дні мело і засипало снігом. На вулицях ні людей ні маштн. Прибігаєш собі на роботу – а там одні російськомовні (по 2-3 людини на поверх). У деяких вирубалася електрика регулярно, у когось навіть на пару днів. Народ добирався на роботу щоб сходити у душ.

Хоча у місцевих ман’яків у багатьох стоять генератори струму і вони спокійно переживають такий снігопокаліпсис дома. А от коли інет пропадає то це паніка. У нас не пропадав.

Зате знайшовся привід у комині вогонь розпалити (і задиміти усю хату).

Оскільки людей усі три дні на вулицях не було то почали з’являтися койоти, а деякі кажуть навіть вовків бачили. Думаю ще кілька днів би такої зими і медведі б з лісу поприходили.

А потім усе потекло і потануло. І ось вже дороги чисті. Тротуари правда так і досі завалені брудним уже снігом Sad smile

Ось така вона зима.

Чому я не люблю російськомовну фантастику?

Попередження – обкладики і анотації додані чисто для поржати.

 

Зверніть увагу що в заголовку поста питання, а не обіцяння пояснити чому ж я її не люблю.

Фантастику, особливо наукову і соціальну я люблю найбільше. Вона чи альфа-ритмам мого мозку пасує найбільше, чи ще щось таке. Мене раніше завжди ображало коли зневажливо відгукалися про цей стиль і я кидався захищати і пояснювати що є різна фантастика, є і нерідко літературні відзнаки і нагороди у авторів і все таке. Зараз я до таких тверджень ставлюся байдуже бо мнє вас жаль такий критик просто нечитав хорошої фантастики або неє її аудиторією.

 

Когда человечество в опасности, а отвыкшие от войн, избавившиеся от гена агрессивности земляне XXIII века не в состоянии противостоять инопланетному вторжению – кого звать на помощь? Кто спасет Землю от завоевания, а род людской – от поголовного истребления? Лишь те, кто однажды уже уберег Европу от геноцида и «коричневой чумы». Лучшие бойцы всех времен и народов, закаленные в горниле самой страшной войны в человеческой истории. Русский штрафбат из 1944 года. Смертники, «искупившие вину кровью», павшие в ХХ веке – и воскрешенные 300 лет спустя, чтобы отстоять уже не только Россию, но всю планету. В прошлом они прошли с боями тысячи километров от Сталинграда до Германии – в будущем им придется преодолеть тысячи световых лет, чтобы научить выродившихся потомков быть мужчинами, умирать за Родину, убивать и побеждать!
С Великой Отечественной – на Звездные войны! От операции «Багратион» – до Альфы Центавра! Если правнуки зовут на подмогу павших предков – значит, беда!

 

Коли я лише почав читати фантастику в СРСР було її зовсім мало. Був Бєляєв, Єфрємов та деякі інші ідеологічно-вивірені автори. В деяких журналах типу “Юный Техник” чи “Техника Молодёжи” іноді публікували короткі оповідання іноземних авторів. Взагалі в СРСР перекладали і друкували лише одниці обраних авторів – Азімов, Бредбері, Лем, Шеклі, Шоу. Навіть Стругацьких видавати почали лише під кінець совка. І мабуть не варто казати що совєцька критика визнавала лише наукову фантастику, а про переклад, а тим більше публікацію фентезі чи кібер-панку не могло бути і мови. Більше того – на НФ покладалася задача виховання і агітації за комуністичні ідеали, а художня цінність не була обов’язковою. І тому совєцька фантастика сумно і тьмяно жевріла у стані напівсмерті. Видно це і зараз – російськомовна фантастика тільки починає приходити в себе і проходить стадію “от я зараз усим своїм ворогам надаю по мордам у своїй книзі”.

 

1977 год. В то время как СССР и США балансируют на грани Третьей Мировой войны, на земной орбите появляются звездолеты пришельцев. Не пытаясь установить контакт, не вступая в переговоры, Чужие первыми открывают огонь на поражение и высаживают десант шагающих боевых машин. Словно железная саранча, бронированные десятиметровые гиганты-«мехи» все сметают на своем пути, превращая города в выжженную пустыню. Казалось бы, у землян нет шансов устоять под ударом космической цивилизации, обогнавшей нас в развитии на тысячу лет. Но Советская Армия принимает бой! Беззаветная храбрость русского солдата и стальная решимость руководства СССР против звездных карателей! Пули, снаряды и самонаводящиеся ракеты против боевых лазеров! Тактическое ядерное оружие против инопланетных «эскадронов смерти»! И пусть на один сбитый корабль пришельцев приходится сотня потерянных «мигов», пусть за каждого поверженного гиганта приходится платить тысячами солдатских жизней – мы за ценой не постоим! Мы заставим Чужих умыться кровью! Мы сбросим космический десант обратно в небо! Но, расшифровав переговоры гибнущих «мехов», услышим в эфире русский мат, а подняв пробитое забрало поверженного врага, увидим под инопланетной броней человеческие лица…

 

Але ж чому нелюбов саме до російськомовної? Ну прямо і не знаю. Упередження якесь. Я дуже люблю Стругацьких і Варшавського. Із сучасних хіба що Олді можу спокійно читати… От якісь вони мені усі занадто ідеологізовані, намагаються вчити, і притому часто-густо пишуть коряво. І оце постійне розчухування своїх комплексів.

Якщо говорити про НФ то російькомовні фантасти як привило технічно кричуще безграмотні у порівняння із американськими фантастами 40-50х років, а про наукові досягнення за останні 50 років взагалі мало хто чув.

Тому не дивно що російськомовні фантасти насідають на фентезі. Але класичне фентезі теж вимагає певних знань реалій середньовічнього життя (найпопулярніше фентезі – мечі і стріли проти магії). Деякі автори забивають на це і вигадують кінних арбалетників не переймаючись тим що їхні вигадки нежиттєздатні. Інші (скоріше ті самі) беруться творити світи “як у Толкієна” з картою земель, расами із комп’ютерних іграшок і 12 томами текстів шкільного рівня. Про ідею, міфологію, історичну правдоподібність ніхто думати не хоче і пишуть “поки пишеться” старанно вирощуючи головного героя майстра верхової їзди, фехтування, написання сонетів, магії, бойових мистецтв, покорителя жінок…

 

«ЗА ДЕРЖАВУ ОБИДНО!» — четверть века мы прозябали с этими словами, презирая кремлевских временщиков и вздыхая об утраченном величии СССР. Но настало время возрождать Сверхдержаву! Свергнув в 2017 году антинародный режим и придя к власти в Кремле, «Красные полковники» становятся Красными генералами в борьбе против американской Империи Зла. Они отразят ядерный удар янки, сбив все «Трайденты» и «Минитмены», запущенные по России. Они обрушат финансовую систему США и экспроприируют глобальных ростовщиков. За американский доллар будут давать не рубли и евро, а в морду! Российский двуглавый орел растерзает хищного белоголового орлана! А затем придет время осуществить мечту Королева и Гагарина, вырвавшись из земной колыбели к звездам и начав полномасштабное освоение космоса. Нам больше не будет обидно за Державу!

 

Деякі або розумію що нічого не знають про середньовіччя, або занадто сильно хочуть когось покарати у своїх книгах і починають творити “попаданців”. Попаданці це такий жанр літератури де героя переносить у минуле, майбутнє чи паралельний світ. Якщо про майбутнє писати важко за відсутності технічних знань, то про минуле і паралельний світ пишуть охоче. Здається 80% сучасної російськомовної фонтастики це попаданці. Хрєн з ними коли ГГ потрапляє у паралельний світ магії і виявляється могутнім магом, та ще й з автоматом у руках. Сама клініка це коли герой потрапляє у відносно недавнє минуле і починає допомогати Сталіну крошити німців, а потім і американців, або допомагає Берії ловити антисовєтчиків і вбиває Горбачова у дитсадку… Ні, я не жартую, це реально найпопулярніуа російськомовна фонтастика на сьогодні Sad smile

Тому вибачте, але лізти в цю купу лайна бажання ніякого нема.

Ні, ну ясно що це фантастикою назвати можна лише з натяжкою… Хіба що фантастичним відстоєм. Але ж це читають! І розкуповують чималі тиражі! Я особисто не бачив щоб подібне читали в Україні і сподіваюся що

Я колись читав Лук’яненко, мені навіть деякі речі подобалися. Зараз би читати не став коли є вибір – занадто вторинне у нього все, і моралізаторства забагато. Читав ще щось, були навіть непогані книги, прізвищ не пам’ятаю. Наче був такий Федір Чешко. От ще Іллю Рєзніка згадав. Ну і Олді.

 

Испытав машину времени, наши современники не сразу осознают, что во вражеских руках она может стать оружием массового поражения, что каждая экскурсия в прошлое превращается в разведку боем за линией Вечности, а вмешательство в историю рискованнее любой диверсии.
Но русские диверсанты времени принимают бой – и в 1941 году, и в 1918-м, и в 1605-м. Они пустят под откос ущербную реальность и несправедливый миропорядок! Они обезвредят мины, заложенные врагами под наше прошлое! Они не позволят хронокарателям превратить русскую историю в череду Смут, революций и катастроф!

 

От і виходить так що багато людей “у нас” хто за всіма ознаками мають любити фантастику (слухаєш мрачну музику, цікавишся міфологією і релігіями, дистанціюєшся від поп-культури?) ставляться до неї доволі зневажливо бо отоке от як обкладинки в цьому пості і рекламується як фантастика. Скажу по іншому – любиш Футураму, в “Матриці” для тебе драки не найцікавіше? Якщо так – тобі має сподобатися справжня фантастика. Ну і навпаки – люди які читають подібну літературу вважають себе любителями фантастики, але іноземних авторів не визнають бо “що можуть тупі американці написати” і “там євреї понавидумують такого що мені нічого не зрозуміло”. Для авторів же подібної макулатури така публіка просто дар з Неба – бери що хочеш з класики, лише замінюй Джонів на Іванів і кожному в руки по калашу – ніяких творчих застоїв, все одно твої читачи ту класику читати не будуть.

 

 

Они переиграют английские спецслужбы, сорвав заговор против императора Павла I. Они лишат Британию титула «Владычицы морей», вооружив свои корабли боевыми ракетами и уничтожив базу вражеского флота. Они начнут настоящую диверсионную войну в Лондоне, отстреливая ненавистников России как бешеных собак. Они обуздают вихри времен, чтобы идти против ветра! И вот уже громадный, тяжелый, неповоротливый линкор истории начинает медленно и неохотно менять галс…

 

Жанр попаданців цікавий сам по собі технічний прийом що дозволяє перенести якусь суму технологічних знань і спробувати розглянути як можна змінити хід істрорії та прогресу. Але це усього лише прийом! У російських авторів все як правило побудовано так – офісниій задрот що клеїв танчики по інтернету потрапляє безпосередньо до Сталіна і розказує йому як побудувати могутню вудндерфафлю. Далі вони разом "на випередження” на протязі 300 сторіное крушать Німеччину, Англію, Штати і Японію. Все, книга скінчилася.

Хороші книги про попаданців (і часто без подорожей у часі чи паралельних світів) – “Літаючі Чаклуни” Нівена, або “Тунель у Небі” Хайнлайно, “Криса із нержавіючої сталі” та “Спеціаліст з етіки” Гаррісона. Та хоча б “Янки про дворі короля Артура” Твена.

 

Жизнь полна сюрпризов. Отправляясь в магазин за хлебом, студент Всеволод Залесский не мог даже предположить, что случайная стычка с местными отморозками перенесет его прямиком из январского вечера в июльский полдень. Оказавшись нагишом в открытом поле, Сева становится свидетелем нападения самолета на грузовик. В кабине грузовика он находит два трупа в военной форме образца тысяча девятьсот сорок первого года. Но даже это станет далеко не самым удивительным событием в его новой жизни…

 

І коли я на тій же флібусті заходжу у список найпопулярніших творів і бачу там російські прізвища, а Хайнлайна, Нівена і інших грандів на стоякомусь місці мені і сумно і смішно. І ще мене це дико дратує.

Спробую повернутися до питання в заголовку. Що це – упередження? Чи підсвідоме небажання копиратися у всьому цьому?

Я когось пропускаю цікавого з авторів? От щоб кинути читати Алістера Рейнолдся прямо зараз і почати читати щось прорущене і обов’язкове? Бо чесно кажучи навіть найкращі зразки російськомовної фантастики крім Стругацьких, Варшавського і може Штерна виглядають доволі слабо у порівняння з просто непоганими творами їхніх західних колег.

Смішний стьоб з усього цього попаданчества, почитайте – там небагато і смішно – http://vif2ne.ru/nvk/forum/archive/2015/2015976.htm. Ну а тут більш детальна критика – http://www.odnako.org/blogs/show_10549/#comment_127572.

PS: Оцініть ідиотизм обкладинок – кулемет на ПИРОЗІ (рознесе її вщент віддачею), автоматчики стріляють стоячи ПОЗАДУ Катюш (які самі стоять за кілька кілометрів від лінії фронту)… *facepalm.jpg*

Про сучасний і авангардний живопис…

Як і переважна більшість звичайних людей я завжди вважав сучасний і авангардний живопис надуманою туфтою в стилі “каляки-маляки”. Ну нісправді воно так і є. Але я трошки не про це.

Всим мабуть відомий такий образ цінителя живопису що стоїть біля картини десятки хвилин і замріяно медетує на неї. І що там можна так довго роздивлятися? Чим там можна насолоджуватися?

Колись в інституті де я працював почали виписувати журнали “Великие художники” (може назва трошки не така). І на диво ними ніхто не цікавився. Тож я брав їх пачками по 20-30 штук. А в журналах були не просто картини, а ще і цікавий текст.

Випуски були присв’ячені або окремим авторам, або стилям і школам.

І я не полінувався і почав читати. І затягнуло мене так що я прочитав геть усе. Найбільша цінність біла в тому що я зрозумів чому певні картини і автори так відомі, що іноваційного та революційного було в них, які етапи пройшли митці і таке інше. Більше того – життяхудожників виявилося не просто стоянням з пензликами перед холстом. А там були інтриги, боротьба за клієнта та бажання догодити його смакам, боротьба шкіл (читай майстерень) та спроба підлизатися до мецентаів.

Сюжети картин, кольори, техніка виконання – все це часто було результатом політичної гри і аж ніяк не мистецьких пошуків.

Але я почав розуміти як воно все розвивалося і до чого дійшло. Технічна частина – перспектива, кольори, тіні, розставлення фігур в сцені, … Політична частина – затребувані в даний час сюжети (боротьба, підкорення, самопожертва, доброчинність, …). Коротше багато там усього.

Ну от, разом з тим як розвивалася таехніка і все менше було перепон в тому що можна малювати і як комбінувати об’єкти і людей все це почало систематизовуватися. І знання ці вже отримували студенти живопису. Звісно 99% часу вони продовжували малювати портрети та пейзажі на замовлення, але декому хотілося йти далі. Тобто всі ці Пікассо, Малевич та інші Мондріани в дитинстві-юнацтві малювали цілком класичні картини, а потім пробували щось нове.

А ще і поширення фотографії поставило перед живописом нову задачу з відображення світу.

Так з’явилися всі ці експресіоністи, кубісти і інші дадаісти. Художники почали експерементувати з формами і кольорами. ТОй же “Чорний квадрат” сам Малевич ніколи не сприймав як художній твір. Він просто намагався знайти найпростішу фігуру яка б викликала певну чисту емоцію. І квадратів тих, до речі, було два. І обидва вони не зовсім квадрати а скоріше трапеції. Тобто це були “картини” для того щоб знайти найпростіші блоки з яких можна будувати щось що передасть настрій глядачу у вигляді суміші емоці. Звідти і пішли всі ті “Біле на білому” та інші “тривожно тримтячий червоний прямокутник”. У інших напрямків і авторів були свої екперименти і виразні засоби.

Відомий і популярний Ворхол з послідовниками намагалися показати що мистецтво це не річ яка виходить в результаті, а скоріше автор який над нею працював. Так твором мистецтва став куплений у сусідньому до виставки магазині пісуар, велосипедне колесо прикручене до табуретки чи лайно художника законсервоване у банках (початкова ціна була встановлена як 1 грам лайна доррівнює 1 граму золота, зараз ці баночки коштують набагаааато дорожче). Але досягли вони здається прямо протилежного. Народ замість звертати увагу більше на процес творіння ніж на результат швидко створив моду і актуальність з їхнього хуліганства успішно оминувши етап розуміння того що це все таке і для чого воно все власне створювалося.

Все це “сучасне мистецтво” це лише тоненький прошарок, а скоріше порох, яким притрушено широку основу класичного мистецтва. А класичний живопис в свою чергу теж далеко не однорідний.

З іншого боку сучасне мистецтво стало частково модою, а частково вкладенням грошей. Тобто в буквальному сенсі є “група експертів” які оцінюють вартість картин сучасних художників. І саме ці експерти гарантують що вартість певних картин буде розти з часом, і навіть кажуть на скільки вона зросте. Люди які вкладають гроші в ці картини (переважно корпорації та “колекціонери”) сприймають їх суто як довгочасові вкладення фінансів і реальна художня цінність картин їх не цікавить взагалі. От чого ви повинні хотіти так це або пробитися в експерти, або стати одним з тих художників чиї картини виксоко оцінюються експертами. Тобто є певна ієрархічна піраміда коли молодий автор чи критик усима сила роз’яснює на всі боки яким прогресивним і художньо цінним є певний твір чи автор. І чим більше ти вкладаєш (читай переконуєш здивованих глядачів) тим швидше сам проб’єшся на вершину піраміди і почнеш отримувати дівіденти коли до кожного твого слова будуть так само дослухатися.

До чого все це я? Та просто сказати що сучасне мистецтво це не просто і не завжди каляки-маляки, і ні, ви так не зможете. І ні, там нема чого оцінювати з точки зору класичного живопису. І так, там є те що може подобатися з невідомих причин.

Зі своїх спогадів відвідувань музею сучасного мистецтва в Нью-Йорку – 70% уього виставленного я би з легкістю винес на смітник і забув. А усе інше особисто мені подобається.

Блоґ не для смішнофотовідєо, тестів і лінків!

Це я про себе, не лякайтеся Winking smile

Треба намагатися не відставати від часу. А час говорить що різноманітні перепости, як то: смішні і цікаві відео, смішні фото і посилання на цікаві новини постити у блог не комільфо. Для цього є соціальні мережі, каже нам час.

І той же facebook виконує цю задачу просто ідеально.

Коротше таке – більше ніяких постів з одного відео чи однієї фотки. Тільки текст розбавлений картинками і посиланнями для привернення уваги.