З першого погляду книга яку варто усім радити читати – в ній пояснено доволі просто як працює доказова база медицини, чому не варто вірити фуфломіцинам та рекламі. Додатково наведено приклади совєцьких та закордонних препаратів та процедур в які публіка в різних країнах вірить і витрачає на них значні гроші. Також трошки згадано про спортивну медицину і деякі інші аспекти.
Але для мене ця книга не структурована і не викладена ідеально, тому і така оцінка. Якщо частина про те як працює доказова медицина мені особисто цікава, але вона доволі суха. І з іншого боку більша частина книга в якій згадано конкретні препарати чи процедури з часом перетворюється у перелік за яким важко слідкувати. Мені особисто здається, що було б краще якби згадані фрагменти було перемішано. Ось такий препарат, а ось які правила не було дотримано чи ось конкретно чому дослідженням не можна довіряти. Хоча у книзі щось подібне є, але це в основному посилання на першу, “суху” частину книги.
Проте звісно самоосвіта це добре, тому звісно читайте якщо є нагода.
Ми живемо в ті часи коли нам доступний генетичний аналіз – звідки ми походимо, хто наші предки, які хвороби загрожують, що варто і не варто їсти і багато іншого.
Ми з Оленою зробили свої тести у компанії 23andMe, але можна легко знайти ще кілька подібних компаній які роблять схожі тести.
На сьогодні пересічній людині доступні тести на походження та на схильність до певних захворювань. Ну і звісно пошук родичів та інші дослідження в яких можна приймати участь за бажанням.
Що стосується ціни то іноді можна знайти скидки в інтернеті, але набір з тестуванням і на хвороби і на походження на цей момент коштує від $100 до $150.
Замовивши свій пакет ви отримаєте коробку з колбою в яку треба буде набрати якусь не надто велику кількість слини, потім долити туди ж реагента (в цьому ж наборі), запечатати усе, заклеїти коробку і кинути в ящик зі збору посилок.
Результати аналізу варто очікувати приблизно через місяць.
Що ж буде в результатах? А буде там ціла купа звітів в яких можна розбиратися годинами – для кожного звіту можна зариватися у все глибші деталі. Перелічую лише кілька з них.
По-перше це про ваше походження – звідки ваші предки, який відсоток різних типів популяції у ваших генах і таке інше. Також звісно можна знаходити своїх родичів (у мене знайшлося вже кілька десятків від чотири- до шестиюродних братів і сестер по всьому світу), але для цього треба надати згоду щоб ваші данні були доступні іншим. Так само і родичі, якщо такі є мають надати дозвіл на доступ до своїх даних.
Також є звіти по відсотку неандертальського гену, вашій гаплогрупі та гаплогрупах ваших батьків. По них, наприклад, можна відстежити якими шляхами і коли предки мандрували з Африки у ті краї де ваші батьки народилися.
Другий великий розділ який цікавить більшість клієнтів мабуть це схильність до хвороб та інші генетичні успадковані проблеми.
В цьому розділі можна знайти десятки звітів від генетичних ризиків (хвороба Паркінсона, тромбофілія, гемохроматозіс та інше) до помірковано важливих потенційних проблем (реакція на алкоголь, проблеми зі сном, імовірність облисіння, схильність до ожиріння через певні продукти) і аж до цікавих та іноді кумедних (найбільш імовірний колір очей, вміння співати, найкращий час щоб прокидатися, співвідношення довжини пальців на ногах). Повторюся що звітів там просто десятки і час від часу додаються нові.
Ще одна велика секція де так звані дослідження. Час від часу вам приходимуть листи з пропозицією відповісти на кілька питань. Питання бувають різні, наприклад про якість сну, або типи продуктів і як часто ви їх вживаєте і взагалі про будь-що. Потім ці відповіді комбіновані з генетичною та іншою інформацією яку ви надаєте (вік, стать, прибуток, звички, тощо) потрапляють у статистику яка вам теж буде доступною. Так для мене було цікаво з’ясувати що для мого генотипу, віку та звичок моя вага нижче ніж середня для подібних до мене людей -82-84 кг замість 96.
Приймати участь у всіх цих опитування не обов’язково, але це допомагає науці і дає вам особисто більше цікавих звітів.
Бувають там і такі опитування де вас просять щось зробити – наприклад, помістити одну долоню в холодну воду на 10 хвилин і потім відповісти на питання про самопочуття.
Ще доступна така опція як використання своїх даних у інших сервісах – ви або завантажуєте туди свої данні викачані з 23andMe, або надаєте доступ до своїх даних прямо на сайті. Ці інші сервіси проводять якийсь біль спеціалізований аналіз і дають вам ще більш детальні звіти, але щоб в них щось зрозуміти потрібні вже спеціальні знання про різні генетичні маркери та що вони означають.
І у підсумку – так цікаво і мабуть варто. І мабуть щось подібне буде хорошим подарунком, хоча і дорогуватим може.
Ще коли я вперше почув про цю виставку я захотів на неї піти, але у нас поблизу ніде її не було, а якщо ми бували там де вона є то дуже швидко і проїздом. І ось нарешті коли ми були останнього разу у Вегасі (почитати можна тут – 2016-04 – ЛАС ВЕГАС) і побачили що у готелі Люксор можна її відвідати я таки затягнув Олену туди. Ось сайт тієї виставки що конкретно в Люксорі – https://www.luxor.com/en/entertainment/bodies-the-exhibition.html.
Кілька слів про саму виставку. Експонатами на ній є справжні людські тіла спеціальним чином оброблені та розрізані, а також частини тіла. Про всяк випадок повторюся що тіла та органи справжні, а не пластикові муляжі. А на питання звідки вони беруться дам коротку відповідь – люди самі заповідають їх. А більш розгорнуту відповідь читайте на вікіпедії (https://en.wikipedia.org/wiki/Bodies:_The_Exhibition) та сайті самої виставки (http://www.premierexhibitions.com/exhibitions/4/4/bodies-exhibition).
Людські фігури як правило представлені у активних позах: на велосипеді, з м’ячем, тощо. З усіх них знято шкіру, а також м’язи на різних рівнях.
Тіла зберігають спеціальним чином їх оброблюючи і потім покривають чимось типу воску. В реальності усі кольори доволі тьмяні і не такі яскраві як на фото – усе якесь блякле і жовтувате і відрізнити кістки від м’язів чи сухожиль це треба приглядатися.
Виставку поділено на кімнати: голова (мозок, вуха, обличчя і так далі), дихальні органи, серце, руки-ноги, статеві органи, шлунок і так далі. Крім власне повно розмірних фігур як я вже сказав ще є багато органів, причому поруч зі здоровими (нормальними) часто розміщено кілька прикладів хворих органів (рак, отруєння, механічні пошкодження і так далі). Дивлячись на те як все це розташовано та пов’язано у справжніх тілах розумієш усю складність та не ідеальність нашої природи, а також як еволюція знаходила шляхи буквально затрамбувати усе це в нас.
Також представлено у більш наочному вигляді різні комплекси кровопостачальних судин у вигляді кольорової тривимірної сітки.
Особливо мене вразило як у тісну купу зібрано серце, легені, печінку, шлунок, а там же ще і судини треба додати, і кишки, і нирки і ще усього-усього напхано. А зверху і по боках все це прикрито решіткою ребер, знизу розділяється та підтримується діафрагмою і м’язами пресу…
Якщо ж спитаєте чи не страшно і чи не противно то скажу що абсолютно ні. Нам було цікаво, там якось усе так представлено що єдине почуття яке виникає це інтерес і нічого противного чи такого що зіпсує апетит нема. Більше того – ми з Оленою активно усе обговорювали і одразу по виходу пішли обідати :)
Нажаль виставка доволі невелика і навіть якщо зупинятися біля кожного експонату то все одно її можна легко за 30-40 хвилин усю пройти. І хотілося б щоб експонати яскравіше “розфарбовано” було. А так дуже раджу.
Фотографувати на виставці не можна, тому усі фото з інтернету, вибачайте.
Автор – найвидатніший фізик сучасності, що поставив собі за мету довести існування чи відсутність бога, поки що цього не зміг зробити, але по ходу наробив чимало відкриттів. До того ж він не рухається (їздить у колясці), розмовляє лише за допомогою спеціального апарату, але при цьому посідає кафедру фізики в Кембриджі здається. Та і до того ж є батьком кількох дітей.
Унікальність книги полягає в тому що в ній викладено сучасні фізичні знання про всесвіт і різноманітні теорії, причому використано рівно 1 (одну) формулу на всю книгу. Тут вам і про давньогрецькі моделі всесвіту, і про аромат кварків, і про час, і про виникнення всесвіту. Гравітони, струни, нелінійність простору та часу – все це тут описано у доступній формі.
Читати не те щоб сильно легко, але легше ніж в школі підручник з фізики було.
Надзвичайно пізнавальна книга. Після її виходу стало модно цікавитися фізикою взагалі і теоретичною фізикою зокрема. Розмірковуючі вслух з колегами за тарілкою борщупіцою про виникнення Всесвіту і те що буде з ним далі відчуваєш себе безсумнівною "ілітою" (:
А любителі Футурами напевне знають Хокінга завдяки цьому мульфільму – там він також рухається у інвалідній колясці і говорить "металевим" голосом.
Так, було у мене і таке колись. Одразу скажу що я недовчився, кинув те діло доволі швидко і взагалі розчарувався у цьому всьому.
В той час (кінець 90-х) я працював викладачем кафедри “Комп’ютерних та інформаційних технологій” в тому ж інституті де того вчився. Це у нас в Жовтих Водах є невеличкий інститут де все це відбувалося.
Ну а якщо працювати у вищій освіті то особливого вибору крім як рано чи піздно захищатися немає, це, можна сказати, вимога. Я думаю що більшість моїх читачів ніколи в аспірантурах не навчалися, тому треба пояснити певні деталі.
Для того щоб у ВНЗ можна було не просто почати набирати і навчати студентів на певну спеціальність, але ще і час від час проходити різноманітні акредитації та атестації треба серед іншого “виконувати норму” по кількості людей з науковими ступенями та званнями. Деталей звісно не пам’ятаю, але це просто норма який відсоток мають складати доктори та професори, а який кандидати. І якщо у великих закладах є свої аспірантури і великий вибір людей зі степенями, то для маленького інституту як “Стратегія” вибору небагато. Це або навчання своїх кадрів в інших ВНЗ, або “рента” тих самих професорів і докторів.
Навіть великі заклади освіти працюють за подібною схемою – кандидати і доктори, не кажучи вже про професорів, “читають дисципліни” на кількох кафедрах одночасно отримуючі свої 1/4 ставки. В реальності ж у 95% випадків лекції і практики ведуть викладачі кафедри, але звісно ніяка комісія з дня у день перевіряти цього не буде.
Сам процес вступу в аспірантуру це той ще цирк. Туди теж є конкурс, люди що залишилися у своїх ВНЗ після випуску та люди які займають у держпідприємствах посади що вимагають ступеню “конкурують” між собою. Ясно що кафедри того універу якому належить ця аспірантура мають певну квоту і гарантії, усі ж інші борються за залишок місць. Спочатку треба знайти собі наукового керівника. Для цього потрібні знайомства і контакти, але деталі тут можна опустити. Я походив по кількох кафедрах одного Дніпропетровського універу де мені популярно пояснили що треба їздити у якусь козирну бібліотеку дисертацій у Москву, випусувати уривки з підходящих дисертацій і ліпити з них свою. Я після цього як наівний сількский хлопець пішов прямо до проректора з наукової роботи того універу і пожалівся на тих завкефедрою і сказав що хочу сам усе робити, а не списувати. Він офігів від такого нахабства, потім посміявся, потім направив мене до нового провесора якого вони переманили десь із Росії. Професор той був реальним науковцем, постійно їздив по закордонним конференціям, публікувався і був доволі відомим у своїй діяльності. Займався він геоінфрматикою, дуже модною на той момент наукою.
От з тим професором ми знайшли спільну мову і я почав готуватися до вступних іспитів. Перше що треба було здати це філософію (до речі пост-совєцьких філософів треба розігнати як шарлатанів!). Вчиту ту не прив’язану до реальності маячню я навіть не збирався, але на всі білети відповіді старанно записав у конспект і сподівався що “якось воно на здасться”. Так і сталося. На іспит я запізнився, місць у кабінеті приймаючого іспит (а ми чомусь писали йоге не в аудиторії) вже не було, тому він посадив мене за свій стіл. На столі лежали купи книжок, конспектів та різних паперів, а я поки діставав з сумки ручку витяг і конспект, відкрив його на потрібній сторінці, поклав між інших паперів і старанно усе переписав. В результаті оцінка моя була 4, та ще й на додачу щирий подив перевіряючого як це так добре хтось хто не працює на кафедрі філософії зміг відповісти, бо усі інші отримали 3, а ті хто на тій же кафедрі вчився – 5. А питання було щось типу “Вплив Гегеля на філософію Канта з точки зору Шопергауера”, чи ще якесь подібне блювотиння.
Але сама мацибулечка була коли я здавав англійську. Спочатку треба було написати рецензію англійською на англомовну книжку зі спеціальності і здати її як реферат. При наявності елементарних вмінь це зробити дуже просто навіть не знаючи мови. Після “захисту” реферату допускають до письмового іспиту. Треба сказати що у нас традиційно з іноземними мовами дуже погано, а тому і в аспірантурі люди у більшості випадків знали на пам’ять кілька фраз. Я ж хоча б документацію з програмування міг вільно читати і тому мій рівень був набагато вищий за середній. Але валили там що називається. Наприклад мені знизили оцінку на бал за те що писав без словника. І я не жартую – у нас положено зі словником! Сам письмовий іспит проводили тупо по TOEFL і “свої” люди списували відповіді із зарані відомих сторінок під партою, а перевіряючи уперто цього не помічали. В кінці кінців мені поставили 3, але тут з’ясувалося що реферат я не здавав (тобто вони тупо його “загубили” і стверджували, що нічого я не здавав ніколи), а до письмового іспиту мене допустили помилково. Терміново треба було здати новий реферат до кінця дня, а те що я з іншого міста викладачів кафедри тільки розвеселило. Хоча з комп’ютерами тоді було не так усе легкодоступно як зараз, проте я знайшов можливість за кілька годин написати новий реферат і здати його.
Ну а іспит зі спеціальності я здавав своєму керівнику який посадив мене за парту і сказав писати на улюблену тему 2 години і написати на 8 аркушів. Після того поставив мені 5 навіть не читаючи. І так я проліз у компанію тих хто поступив.
А, ну і не забуваємо що аспірантура дає відстрочку від армії на весь час навчання (4 роки).
Навчання ж в аспірантурі теж різниться в залежності від того чи ти працюєш в цьому ж ВНЗ, чи десь в іншому місці. В першому випадку аспіранти виконують усю марудну роботу на кафедрі (ведуть практичні заняття, оформлюють документацію, готують і перевіряють задачки і так далі) і пару разів на тиждень відвідують “заняття”. За це їм ще і платять стипендію. В моєму ж випадку я мав час від час з’являтися на очі наукового керівника і показувати що зроблено.
І якщо для аспірантів отримання омріяного звання кандидата наук є більш менш гарантованим при бажанні багато віддати цьому процесу, то для “прийдешніх” питання практично завжди в тому наскільки дорого у грошах це буде коштувати.
Якщо ж говорити про те що саме має робити аспірант то у спрощеному вигляді це має бути публікація статей пов’язаних з темою дисертації. Звіно це не все, але обмежимося статтями. Статті треба публікувати не аби де, а у одному з видань затверджених ВАКом. Це як правило видання великих ВНЗ. А оскільки бажаючих опублікуватися багато то і тут не все так просто. Сам по собі без знайомств можеш подавати статті хоч до посиніння і все без результату. Отже треба щоб твій науковий керівник, а це людина що має вагу як мінімув в своєму ВНЗ, або навіть є одним з редакторів видання, проштовхнув твою статтю. Звісно все це не за просто так – йому теж треба публікуватися, а отже більшість твоїх статей матимуть співавтороів як твій науковий керівник та інші люди з його кафедри. Також у наукового керівника, який до речі за положенням зобов’язаний публікувати не менше певної кількості статей на рік, у нього теж є начальство якому теж треба публікуватися. А отже частина твоїх статей навіть не матиме твого прізвища у списку авторів.
Щодо змісту статей то вони мають бути з “науковою” назвою, містити пару формул, графік(и) та спикок посилань і використаної літератури. Я таки мав кілька опублікованих і можу сказати що написати подібну “статтю” займає часу і зусиль не більше ніж написати подібний пост. І жодного, ЖОДНОГО разу мої статті ніхто не читав, хоча у виданнях є рецензенти які за свою роботу отримують гроші.
Що стосується теми і змісту дисертації то якраз вона за великим рахунуом великого значення не має. У більшості випадків народ просто переписує чужі, або взагалі платить комусь щоб написали. Не здивуюся якщо в Україні більшість тих хто захищається навіть не зможуть переказати зміст своєї дисертації.
Важливим є впровадження і “науково новизна”. Щодо впровадження то треба мати хороші знайомста на якомусь великому державному підприємстві щоб хтось із високого начальства написав (звісно вони просто підпишуть кимось написане) відгук про те як ваша робота суттєво все покращила і скільки народне господарство виграло від впровадження вашої науки. Якщо таких зв’яків нема то ціна питання починаючи з цього етапу і на всих подальших плавно зростає від кількох сотень до кількох тисяч. Доларів звісно.
Я все це діло кинув на другому році “навчання” – абсолютно беззмістовна діяльність була як на мене і не бачив ніякого сенсу продовжувати. З науковим керівником розсталися мирно, кілька разів навіть потім зустрічалися, навіть якість статті я в його геоіфнормаційному журналі друкував. Але військкомату сказати про це я забув і вони мене ще довго не чипали бо чомусь не отримали (чи просто загубили) повідомлення про те що я вже не вчуся там.
Але час для тих хто не покинув йде, щось десь публікується, якісь папірці хтось десь підписує, з’являються знайомства і ось десь вже і час думати про захист. А це не лише список публікацій, документи про впровадження та інша макулатура, але і ще і комісія та опонент. Опонент то страшна людина задача якої на захисті довести що сам ти бовдур і роботою твоєю лише підтертися. А якщо по простому то опоненту (і комісіх) треба платит. І суми ці для людей що працюють в освіті просто астрономічні. Скажімо як пара річних (офіційних) заробітків і більше.
Що ж усе це дає і для чого це все потрібно? Вища школа як і наука у більшості випадків є такою самою ієрархією як і релігія. Неофіти на самому низу піраміди викладаються як раби і повністю підкорюються ритуалам та платять усі побори. Але чим вище ти ростеш в цій піраміді тим легшим стає життя – починає читати лекції замість вести практики, вибараєш сам дисципліни, починаєш отримувати надбавки за ступені і звання, статті і публікації все частіше з’являються навіть без твоєї участі. Ну а на самому верху вже ти отримуєш зарплатню з надбавками у кількох ВНЗ одночасно, їздиш по конференціях та взагалі не займаєшся викладацькою діяльністю. Людей що дійсно займаються наукою дійсно одиниці на десятки тисяч, та і то більшість з них з часом опиняється за кордоном просто тому що там легше саме наукою займатися.
Чи є злом така система? Як не дивно ні. Може це буде для когось відкриттям, але навіть у вищій освіті задіяно дуже багато недалеких і безталанних людей. І слідування усим цим ритуалам, навіть бездумним, привчає їх до певних правил (хоча сенсу їх вони не розуміють) та впихує в них певні знання. Звісно такі люди не стають науковцями, але при цьому вони здатні виконувати ту роботу яка потрібна для навчання студентів. Можна звісно вимагати щоб у ВНЗ працювали лише люди з відповідним IQ та бажанням і вмінням працювати зі студентами, але тоді б вища освіта не була б такою доступною і масовою, і коштувала б у сотні разів дорожче. Сьогодні з вища освіта в Україні це по суті заформалізовані курси підвищення кваліфікацї у більшості випадків.
Що би я змінив? Я вважаю що на користь пішли б три речі:
1) Обов’язкова вимога щоб викладачі крім роботи на кафедрах працювали б по спеціальності. Не може програмування читати людина яка не працює програмістом. Для болтологічний спеціальностей можна придумати варіації. Скажімо ти історик і “вивчає” Римську Імперію – пиши художні чи науково-популярні книжки на цю тему крім наукових робіт, чи хоча б книжку-розфарбовку “Калігула для дошколят”. 2) Відмінити стипендії в аспірантурах, та і стипендії взагалі крім як для надзвичайно обдарованих дітей. Також зобов’язати “науковців” приности гроші своїм закладам. Наприклад в США коли якийсь універ бере когось собі професором то очикує що той серед іншого принесе закладу гроші інвесторів на дослідження. В залежності від рівня універу очикувана сума для професора складає від 1 до 4 мільйонів доларів на рік. До речі зарплатні професорів при цьому знаходяться в районі 100 тисяч на рік. Інша річ що ті професори отримують ще непогані гроші працюючи в інших місцях консультантами та дослідниками (дивись пункт 1).
3) Усі статті та взагалі будь-які наукові роботи мають спиратися на роботу студентів, які мають бути вказані у списку авторів. Ніхто не очикує від викладачів щоб вони робили усе самі, але очикують що вони піднімають цікаві питання, оцінюють перспективність напрямків рішення проблем та організовують роботи з пошуку цього рішення. Звісно частина такої роботи вимагає меншої кваліфікації і може бути доручена навіть студентам.
А тепер, УВАГА, головне – усе вищесказане є моє суб’єктивною точкою зору і базується виключно на моєму досвіді. А тому цілком природьно що у вас може бути відмінний досвід та інша точка зору.
У останньому номері журналу Outside (присвяченому подорожам, спорту і активному відпочинку) опубліковано непогану статтю про бігові міфи і деякі останні дослідження. Сама стаття доступна тут – http://www.outsideonline.com/fitness/Health-Fitness-Report-2012.html, але я таки напишу короткий підсумок у власній інтерпретації.
Міф 1. Розтяжка дозволяє уникнути травм і підвищує результативність
В принципі це правда – м’язи що можуть розтягуватися на 20% своєї довжини набагато менше ризикують бути ушкодженими від великих навантажень. Але дослідження показують що статична розтяжка (нахилися до полу і стоїмо, сіль на шпагат і сидимо і таке інше) безпосередньо перед змаганнями не лише не знижує ризики травм, але і втомлює м’язи і примушує їх зпалювати більше енергії.
Натомість рекомендується перед змаганнями розігріватися і робити динамічну розтяжку (махати руками-ногами з інтенсивною амплітудою, сильно закидати ноги назад, побігати боком, тощо).
Як з’ясувалося в штатах дітей на уроках фізкультури, а відповідно і тренери вчать робити статичну розтяжку перед серйозною роботою або змаганнями – до недавнього часу вважалося що це підвищує результативність.
Міф 2. Бігати босоніж більш природньо і правильно
Взагалі останнім часом у біговому світі тема бігу босоніж дуже популярна. А оскільки фірмам що виробляють бігове взуття не дуже хочеться щоб народ припинив купувати у них кросівки то вони роздувають інтерес до питання продаючи “мінімалістичні” моделі взуття – по суті або взуття для змагань, або просто зі зменшеною компенсацією ударів об землю.
Апологети бігу босоніж говорять про неприродність наступання на п’яту, травмування колін і так далі. Але забувають що асфальт ніяк не є природнім покриттям і вимагає певної компенсації ударів. Крім того при бігові босоніж більшість людей так і продовжує бігати на п’ятках, просто через певні зміни у техніці бігу (зроблені не до кінця) це не так видно. А при переході на біг не носках удари на себе замість скелету (п’ята-коліно-стегна-таз-хребет) починають приймати на себе м’язи і сухожилля, а це травми ахілів та стопи.
Згідно досліджень деяким людям не протипоказано бігати босоніж, але і все. Проте це дуже серйозна тема для срачу що тягнеться вже років 30 і думаю жоден з таборів не здається просто так.
Міф 3. Треба постійно качати прес
Навіть на фізичній терапії яку я відвідував кілька разів зі своїми проблемами коліна і стопи в першу чергу говорять про те що основа бігу це сильний прес і треба допомагати ногам качаючи його постійно.
Останні дослідження не виявили покращень у результатах пов’язаних з інтенсивною роботою над пресом. Не кажучи вже про те що рельєфність кубиків не говорить про силу м’язів пресу взагалі.
Вважається що якщо техніка бігу більш-менш правильна і вправи виконуються регулярно (разом з присіданнями, розтяжкою і іншим) то м’язу пресу вже в тому стані коли їх сили достатньо для ефективного бігу.
Міф 4. Вода і електроліти дозволяють уникнути судом
В штатах прямо якась релігія коли всі в один голос говорять (включаючи лікарів і тренерів) що якщо захотілося пити то це погано, дуже-предуже погано, це означає що пити треба було ще хвилин 30 тому.
Дослідження показують що дегідровані спортсмени та ті хто не допускає стану дегідрації мають однакову кількість судом.
Електроліти важливі для процесу швидкого переносу поживних речовин (з точки зору хіміка чи біолога це твердження є повною нісенітницею, але я пояснюю як вмію, краще читайте тут), але проти судорог вони теж не допомагають.
Непідтверджені дослідження говорять про зменшення кількості судорог вживанням певних кислот, наприклад із квашеними огірками.
Міф 5. Знеболюючі перед стартом дозволяють легше переносити біль
Про це я взагалі тільки зі статті і дізнався. Виявляється тут це доволі популярно випити перед стартом якийсь ібупрофен чи щось подібне. Вважається що не так відчувається біль у м’язах під час змагань і легше відновлюватися після них.
Насправді дослідження показують що у крові з’являються ознаки запалення, рівень болю не знижується. А при регулярному вживання м’язи перестають тренуватися.
Міф 6. Дегідрація знижує результати
Чесно кажучи я в це вірю.
Але якби є дослідження які показують що навіть при суттєвому зневодненні спортсмени спроможні показувати такі ж результати.
І навпаки – зайва рідина в організмі призводить до гіпонатриемії і на змаганнях часто є причиною розладу шлунку. Рекомендується пити лише коли хочеться пити, а не “до того”.
Проте одна річ дослідження, і зовсім інша коли біжиш і відчуваєш що ледь не репаєшся зсередини від зневоднення…
Міф 7. Льодяна ванна – найкраще відновлення
А це дуже нова і дуже модна фішка. І не лише тільки в бігові.
Вважається що як залізти на 30 хвилин у ванну з льодом то відновлення відбудеться набагато швидше і вдасться уникнути болі.
В реальності, говорять нам, різниці нема взагалі і все це більш схоже на ефект плацебо. Хоча після льодяної ванни рівень болю у м’язах абсолютно той же усі як один клянуться що ванна допомагає.
Міф 8. Довгі повільні пробіжки спалюють найбільше калорій
Все рівно навпаки – короткі часто повторювані інтервали на високій швидкості спалюють найбільше. У марафонців найбільше ваги втрачають ті хто біжить найшвидше. Люди що фінішують марафон швидше за 3 години спалюють до 4% власної ваги.
Більше того – інтенсивні і виснажливі інтервали прискорюють метаболізм аж до наступних 14 годин. Тобто після інтенсивного тренування можна цілий день їсти більше, і згорить воно усе швидше ніж зазвичай.
Міф 9. Фруктоза погіршує результати
Ще недавно усі намагалися виключити фруктозу з раціону. Зараз же говорять що у певній пропорції з глюкозою (пропорція 2:1 – глюкози вдвічі більше) фруктоза дозволяє підвищити результати додатково переносячи паливо у м’язи. Найбільш відповідає правильним пропорціям енергетичний напій PowerBar Ironman Performan.
Проте якщо ви не тренуєтесь інтенсивно і регулярно то фруктозу краще в раціоні таки обмежувати.
Міф 10. Мультивітаміни суттєво допомагають
Антиоксиданти (А, С, Е) що виводять вільні радикали – насправді певні кількість тих радикалів вмикає у м’язах механізми що ведуть до їх посилення.
Кверцетин – може допомогти виключно тим хто лише почав регулярні тренування (яблука і виноград дозволять вам тренуватися довше).
Креатин – допомагає лише спринтерам та іншим стрибунам і футболістам. Бігунам на довгі дистанції дарує розлади шлунку.
Дегідроепіандростерон – теоретично дозволяє організму виробляти більше тестостерону, але на практиці не дає ефекту.
