Велопробіг (хотілося б сказати велогонка, але це таки не змагання) учасники якого їдуть навколо гори Рейнер. Відбувається кожного року, стартові місця розігруються в лотореї. Ось цього року я вперше прийняв участь в лотореї і одразу і виграв 
Проте ні Олена, ні будь-хто з велосипедистів яких я знаю не здобули собі місця.
Старт та фініш був у містечку Енумкло що десь за 1 годиною машиною від Кіркланда в якому ми живемо.
Гора Рейнер добре помітна здалеку (від нас її видно дуже добре), і виглядає дуже красиво – велетенський білий від снугу зуб що закриває значну частину обрію. Навколо гори організовано національний парк (ота біла порожнеча в низу карти) по якому навколо гори ми і їхали.
Сайт події – тут, довжина маршруту – 149 миль (240 км) за набором висоти більше 10000 футів (3 км). В цьому власне складність і полягає – спочатку долаєш 150 км, а потім починаються 3 дуже затяжні гірки одна за одною.
Сам старт був з 5 до 7 ранку, тобто не масовий, не за місця ж боролися. Отже встали в 3:30, в 4:30 були на місці, перевірив усе, переодягнувся, набрав води, одягнув футболку (прохолодно з ранку було) і поїхав.
На трасі було кілька точок де можна було поповнити запаси води і гаторейду (напій з електролітами), та поїсти бутербродів, фруктів, попити коли і таке інше. У самому парку на вершинах доступна була лише вода.
Знаючі люди попереджали що зі старту нестися не треба – перші 50 км переважно легенький спуск і можна легко убити собі ноги.
Я прибився до невеличкої групки в якій кожен по черзі був лідером (перший ріже повітря, а позаду нього решта групи крутить в своє задоволення) – 1 миля і відпочиваєш. Поки ми дісталися першого пункту харчування вже стало зовсім світло і можна було продовжувати в одній велофутболці (називається джерсі).
Весь цей час ми їхали якщо не по місту то принаймні по міжміським дорогам на яких відсутня велодоріжка. А через те що і узбіччя там особливо нема то машини часто пролітали за якісь пів-метру від нас. Хоча машин не так щоб і багато було… А от вантажівки з лісом то було страшно – неосяжних розмірів монстри що тягнуть на собі стос зрубаних дерев, ревуть двигунами так що вуха закладає, та ще й тягнуть за собою причепи з таким же лісом. І все це несеться мимо тебе майже впритул… Без звички доволі страшно і неспокійно.
Другий етап переважно проходив по узбіччю швидкісної трасси і там було легше через те що було широке узбіччя. А оскільки ще й рел’єф був відносно плаский то і швидкість вдавалося тримати непогано (принаймні для мене 32-35 км/г це непогана швидкість).
План був такий що я на кожній зупинці буду дзвонити Олені і звітувати що у мене все в порядку, але з’ясувалося що ніякого мобільного покриття в тій місцині вже нема, та й до того ж телефон постійно шукаючи вишки розрядив батарею за якісь пару годин. А отже і фотографій поробити не вдалося. А фотографувати там варто було.
Після другої зупинки ми в’їхали в парк де практично зникли машини, дорога стала ще вужча і почала дрібно вигинатися вліво-вправо, по краям став ліс закривши небо. Тут вже почався підйом… Наче і невелечкий, але швидко не поїдеш, а він усе тягнеться, і тягнеться, і тягнеться. І так понад 40 км.
Проте їхалося в задоволення – ноги працюють, і хоча і не розженешся проте і загальне самопочуття хороше, приємно неспішно збиратися звивами в гору.
А ось вже і вершина – попити води, долити у пляшки, ще пару миль і половину дистанції подолано. Несподівано швидко і легко.
Далі починається крутий і тривалий спуск (приблизно 30 км) де летиш понад 50 км на годину і лише дивишся навколо. Красиво сташенно – яскраво синє небо, ще синіші дрібненькі озера, трошки нижче все куди сягаєш оком вкрито темно-зеленим лісом, на узбіччях сніг, яскраве сонце, смуга дороги та урвища то з одного то з іншого боку. Ну ясно що вкритий снігом пік гори тут же, але тепер дуже близько, майже впритул.
Ми колись там були машиною, але саме в цей раз я оцінив наскільки ж там неймовірно красиво. Обов’язково треба відвідати цей парк як будете раптом в наших місцинах.
А далі почався підйом в другу гірку яка не виглядає такою вже страшною в порівняння з ішими двома на карті. А от насправді те що підйом зовсім трошки крутіший (хоча і коротший) значить дуже багато – їдеш-їдеш, пнешся, дивишся на комп’ютер, а там ще навіть кілометр не пройдено. Коротше тут вже почалася втома і треба було зосереджуватися і працювати.
За 4 милі до вершини була зупинка з водою де нас поливали з пульвелізаторів. Сонце вже пекло неймовірно і це вперше коли я почав потіти. Одна пляшка в мене була з напоєм з електрлітами (долива гаторейдом на зупинках), а друга з водою з якої я себе і поливав час від часу. Це ще добре що я не п’ю багато і мені майже завжди вистачало води від зупинки до зупинки, а от людям як п’ють багато і регулярно було дуже важко.
І найдивніше те що було ж не спекотно, навіть прохолодно, а от сонце лупило сташенно і нагрівало шкіру через що і починалося перегрівання. Я старанно помазався кремом від сонця на старті і трошки додав зверху на парі зупинок, тому обійшлося без обпіків та почервонінь. Взагалі без сонцезахисних окулярів, шапки та крему від сонця суватися туди не варто.
Ну та як би там не було ось вже і друга вершина нарешті, неймовірно скільки вона сил забрала. Починаю хвилюватися чи я взагалі доїду.
Ось вже і трейтій (останній підйом починається). Усього в якісь пів-градуси різниця в нахилі, але наскільки ж інші відчуття і зусилля! Їду не так важко як боявся і навіть знаходжу час милуватися гірськими квітами, водоспадами яких там сотні взовж доріг, розглядаю стрімкі річки внизу та орлів в небі…
Проте підйом все тягнеться і тягнеться і через години півтори стає щось зовсім важко. Пнуся з усих сил, аж ось якийсь мужик на дорозі кричить що залишилося 1.1 милі (2 км) до вершини. Стараюся, але раптом усе скінчилося, сіла батарейка, ноги стали і не можу примусити їх крутити далі. Останні 200 метрів пройшов пішки Залишилося 80 км.
Далі 20 км з гірки і остання зупинка. Про останній етап мене попереджали що хоча він і з гірки проте там весь час сильний зустрічний вітер і тому треба приєднатися до якомога більшої групи, а то буде важко.
На зупинці дійсно великий натовп велосипедистів, але я чомусь після того як поїв і трошки відпочив все ж таки з дуру попер сам – план був просто тихенько їхати і не думати про швидкість. Проте з’ясувалося що думати таки треба було.
Спочатку трошки потримався за парою швидких гонщиків, але відвалився від них через кілька кілометрів. Потім прибився до групи з 5 велосипедистів, а через кілька хвилин нас наздогнала група десь з 50 чоловік. От за тією групою я і тримався кілометрів з 15, але потім вирішив відстати – їхати було вже зовсім не в задоволення, ногам незручно ні крутити, ні стояти, ні лежати на рамі, вже все набридло. Багато в чому це результат зашвидкого старту – сил і енергії моральної на останній етап не лишилося.
Останні 20 км я їхав взагалі сам – нікого на обрії ні попереду ні позаду, лише перед фінішом у місті побачив людей. Це була 3 година дня, нікого ні на дорозі ні на вулиці, мертве місто (вірніше передмістя).
Що ж, головну ціль (подолати дистанцію) досягнута, цим я задоволений. Проте як вже зазначав раніше відчуваю що треба взяти відпочинок на місяць-півтора, а то про наступні старти та випробування навіть думати поки не хочеться – розрядився.
Ну і ще одна річ. На відміну від бігу коли ти виклався і помираєш на фініші, і до кінця дня ледь живий повзаєш, а потім тиждень відходиш на велосипеді все не так. Виснаження страшенне, навіть сидіти важко, а вже за якусь годину ходиш нормально і просто загальну втому (хоча і сильну) відчуваєш. А на другий день так і взагалі тренуватися можна, навіть ноги ледь помітно болять. І це неймовірно дивне самопочуття для бігуна. Думаю причина в тому що 1) на велосипеді не перегріваєшся так, та 2) на бігові часто довго прицюєш з високим пульсом (190+), а на велосипеді рідко коли вище 170 добираєшся. Ну і удари ногами (і всим тілом) об землю це зовсім не те що крутити ногами у повітрі (хоча б і набагато довше).
У мене все, фізкульт-привіт!
UPD. Дані з комп’ютера:
- Garmin Connect – http://connect.garmin.com/activity/348568873
- Strava – http://app.strava.com/activities/69989404