2020-02 – Еквадор, Галапагоси. Частина І.

Попередні записи:

Після того як погуляли пару днів у Кіто прийшов час летіти на Галапагоси. Писати про острови і те що на них є та варто дивитися – цього багато, а тому буде як мінімум друга частина.

Сам переліт займає трохи менше 2 годин. На усіх островах (яких рахуючи зовсім невеличкі скелі в океані більше 10) є усього одни аеропорт який приймає пасажирські літаки. Є і “технічні” аеропорти для сполучення між островами маленькими літачками, але туристів ними не возять.

З усіх островів населено лише 4: найбільший за розмірами острів Ізабела має 5 тисяч мешканців, менший і найбільш розвинений Санта-Круз має 12 тисяч населення. І ще на парі островів живе по парі сотень людей.


Інфраструктура на островах (дороги, електромережі, лікарні і таке інше) на островах практично відсутні. В основному все це є лише на Санта-Крузі – острів з 1942-го по 1947-й брали в аренду американці (після атаки на Перл Харбор) і по собі якраз і залишили аеропорт та все інше.

Також цікаво те, що 95% площі на Санта-Круз та 99% на Ізабелі складає національний парк. І хоча на островах є і фермерство і навіть якесь виробництво практично уся територія лишилася дикій природі.

Місцеві живуть в основному рибалкою – острови дуже бідні на копалини та воду. Хоча у них є і якісь виробництва і навіть університет.

В рік острови відвідує 250 тисяч туристів, що надзвичайно мало – в одному лише Нью-Йорку на рік буває кілька мільйонів, не кажучи вже про якісь Гаваї. Але місцеві поступово освоюють туристичний бізнес і вчаться на ньому заробляти.

Через те, що на островах практично усе привозне і ціни тут значно вищі ніж на материку. Для самих еквадорців це курорт на який вони не їздять – надзвичайно дорого для них. А через високі ціни і зарплатня середня на островах вдвічі вища ніж на великій землі ($1400 на місяць в середьному).

І звісно у них є свої заробітчани – люди з материка які різними не надто чесними способами влаштовуються на роботу, їдять роками з собою привезений рис і усі зароблені шалені гроші відсилають родині.

Економічна політика Галапагосів і цікава і жорстка одночасно. По-перше, щоб мати право працювати там треба отримати дозвіл на проживання. Єдиний спосіб, крім народитися на островах – одружитися з кимось місцевим. І через 5 років шлюбу, якщо не було правопорушень отримуєш нарешті право самостійно працювати.

Оскільки такою системою сильно зловживали то зараз термін збільшили до 10 років. Тобто поки одружений можеш працювати, розвівся, чи просто партнер передумав – дозвіл забрали і летиш на материк.

Туристам дозволяється максимум 2 місяці на рік проводити на островах. Ще є варіант припливсти своєю яхтою і плавати навколо і тоді дозвіл (без обмеження на час) обійдеться у $1000 з людини на день.

Також варто сказати, що віза на самі острови коштує $100 з яких практично усі гроші йдуть на утримання парків та інших програм відновлення видів у небезпеці.

Вище написане є ще однією причиною чому на островах нема великих бізнесів: ні готелів, ні круїзних компаній, ні мереж ресторанів і нічого такого іншого.

Єдиний спосіб іноземцю (чи навіть еквадорцю) вести бізнес на островах – мати місцевого бізнес-партнера який має володіти не менше 51% компанії. До того ж твої 49% не переходять спадкоємцям, а натомість лишаються островам. У такий спосіб намагаються вирішити проблему з тим щоб гроші зароблені на островах там і лишалися і витрачалися замість бути вивезеними в США/Європу/Китай/тощо.

Читайте далі: