Спробую розказати про нашу спробу зійти на Кіліманджаро.
На Кілі, як називають її місцеві, веде кілька маршрутів. Ми сходили тим що називається Марангу – він є найкоротшими і навіть має назву “Кока-кола” маршрут. Простота чи складність тут доволі суперечливі оскільки визначаються тим наскільки круті підйоми доводиться долати. І виходить так що на “простому” маршруті підйом в гору займає 3 дні, спуск – 2 дні. І при цьому набір висоти такий самий як на “складному” маршруті що займає 8, або більше днів. Для себе я так вважаю що насправді “складним” маршрутом мені було б йти легше – підйоми там крутіші, але за день проходять менш і висоту набирають повільніше – це дозволило б мені краще акліматизуватися… можливо.
Почали ми з того що виїхали з туристичного міста Моші де жили в готелі і за годину дісталися Воріт Мвека – місця звідки і починається сходження. Ще якийсь час почекали доки наші портери пройдуть інструктаж, поки отримаємо дозволи і все таке інше. Дозволи потрібні тому що уся гора та всі маршрути по ній проходять по території національного парку і знаходитися без гідів там не можна.
Ну і от вже після обіду першого дня і ми нарешті виходимо. Перший простий відносно перехід (хоча весь час трохи вгору) складає усього 8 кілометрів і займає приблизно 3.5 години. Весь перехід проходить через джунглі де крім буйної рослинності ми ще спостерігаємо різноманітних мавп що скачуть деревами, водопади та мостики. Усе дуже живописно і не надто складно.
Перша ночівля відбувається в таборі Мандара (Mandara Hut) на висоті 2700 метрів. Ніхто з нас ще нічого не відчуває. Розміщуємося в хатинках (там є матраси, спимо на них у спальниках), вечеряємо і лягаємо спати. Взагалі ніяких проблем перший день не викликав.
З ранку другого дня виходимо спочатку подивитися дуже старий кратер вулкану якому приблизно мільйон років, а потім звертаємо на стрежку до наступного табору. Доволі швидко дерева стають все нижчими, а потім взагалі перетворюються на кущі. Стає прохолодніше, але ще не холодно. Проте сонце пече дуже сильно і всі з нас туристів отримали опіки рук та шиї і потім довго та красиво облазили клаптями шкіри. Коли ми спитали гіда чому нас не попередили він подивився на свою темну шкіру і сказав нам що у нього таких проблем жодного разу ще не було :)
Цього дня ми йдемо маже 8 годин і долаємо приблизно 14 кілометрів. В другій половині дня починає відчуватися втома швидше ніж звичайно – це наслідок висоти на яку ми вже зайшли та нестачі кисню. Мені взагалі під кінець дня стало доволі нелегко йти і останні пару сотень метрів до табору я йшов без перебільшення з останніх сил.
Я от досі не знаю чи то так висота почала діяти, чи простуда трапилася. Підозри на простуду тому що починаючи з цієї ночі і доки не спустилися вниз у мене боліло горло, було боляче ковтати, постійно тік ніс і вночі була висока температура та всі наступні 3 дні боліла сильно голова. Я приймав Тайленол, він допомагав на якийсь час, а потім все верталося знову.
Як би там не було ми нарешті зупинилися в таборі Хоромбо (Horombo Hut) на висоті 3700 метрів, повечеряли і лягли спати. Вже на такій висоті не лише я через свою хворобу, але і інші теж спали дуже погано. Прокидаєшся кожні 30 хвилин через те що стрибає вгору пульс і починаєш задихатися, заспокоюєш себе ще пів-години і намагаєшся заснути і знову прокидаєшся і так усю ніч…
Третій день було присвячено акліматизації. Ми вийшли у невеличкий похід до Зебра Каміня – це доволі унікальний камінь з білих та чорних смуг. На відміну від усіх інших каменів з прошарками заліза що стали рудими та чорними цей чомусь “поржавів” у білий колір. Нам сказали що дуже багато туристів сюди йдуть в тому числі щоб побачити цей камінь серед усього іншого.
На висоті табору вже по суті починається пустеля де мало що росте, а тварин нема взагалі – лише якісь випадкові птахи та страшенно жирні миші в кухнях/столових табору. А з самого табору відкривається чудовий вид на те що з першого погляду може здатися чи то туманом чи озером, а насправді є хмарами. Так, цей табір вже знаходиться вище ніж літають літаки місцевого призначення.
Весь перехід третього дня був близько 7 км і повернулися назад в табір після невеличкого підйому до каменя. Цього дня я почував себе краще і навіть зрадів що зможу можливо дійти весь маршрут. Але вночі знову стало погано :(
Четвертий день і ніч мали б стати нашим сходженням, але не сталося. День пішов на те щоб дійти до наступного табору. І йти було все важче і важче і це відчувалося кожні кілька сот метрів. Останні метрів 400 до табору ми долали майже годину. Нас прийшла підтримати частина команди носіїв, поїли нас чаєм, навіть забрали більшість речей з наших рюкзаків. Втома насправді дуже сильна і кожні пару десятків метрів треба зупинятися щоб відхекатися, але то не саме страшне. У мене чи то через простуду чи через висотну хворобу почала так боліти голова що здавалося вона зараз просто вибухне.
Коли ми нарешті прийшли в табір Кібо (Kibo Hut) то це вже була висота 4700 метрів і до нього ми подолали 9 км витративши на це 7 годин. Дорога йшла через натуральну пустелю яка до того ж ще й дуже холодна, але з яскравим сонцем від якого не захищають навіть хмари – бо ми вже вище хмар.
В таборі стоїть пара бараків поділених на кімнати в яких щільненько у два яруси стоять ліжка за матрасами. Ми мали б спати (з перервою на їжу) там до півночі, а потім вийти у 6-годинний перехід до вершини. Це роблять для того щоб вийти на вершину вранці і за пару хвилин тікати звідти щоб сонце не спалило залишки шкіри і щоб холод не відморозив пальці рук та ніг. І те і інше трапляється регулярно.
В таборі я не міг спати через те що мене у прямому сенсі трусило від холоду і навіть весь одяг та спальний мішок на мінусову температуру не допомагали. А коли я виходив на вулицю в туалет чи зігрітися то було важко навіть прямо йти і голова просто розривалася. Порадився з Оленою і вирішили йти назад. Я побоявся що за ніч мені стане гірше (а воно б гарантовано стало) і мені все одно доведеться йти назад, але вже в гіршому стані і у темряві.
Ну і власне на цьому наше сходження закінчилося – ми пішли назад коли ще було видно, а повернулися в Хоромбо вже у суцільній темряві. Там попадали на матраси навіть без вечері і заснули від втоми.
Оскільки вранці я все ще почував себе погано то ми вирішили не чекати повернення групи і йти назад. І зійшли вниз майже до самих Воріт.
А двоє інших учасників нашої групи дійшли таки на вершину (5800 метрів) і розказували що буквально через 300 метрів підйому від табору люди почали блювати (нас про це попереджали), втрачати свідомість та деякі повертати назад. Проте ці двоє дійшли до вершини, зробили пару фоток і пішли вниз. При цьому обпекли страшенно обличчя і заробили страшенну діарею (теж спричинена гірською хворобою).
На нашу команду з 4 людей працювали 2 гіди, повар, офіціант (він також поїв нас чаєм в дорозі та носив нам теплу воду щоб умитися вранці і ввечері) та 7 носіїв. І відповідно чайові треба давати кожному з них окремо (носіям усім разом) – це стане вам додатково у приблизно 20% вартості походу.
Що стосується їжі то як це не дивно вранці і ввечері нам до чаю/кави давали попкорн зроблений на сковорідці. А з нормальної їжі були рідкі каші (щось типу манки), суп, смажена куриця, варені овочі, сосиски, млинці або яйця. І багато хлібу та печива які ніхто з нас переважно не їв.
Ну от якось так. З одного боку я радий що ми це спробували, а з іншого розстроєний що не зайшли на вершину. З одного боку хочу краще підготуватися і спробувати знову за кілька років, а з іншого пригадую перельоти туди і назад (2017-12-Танзанія. Переліт) і думаю що краще щось інше зроблю і поїду в інше місце на глобусі.
Ну і головне – чи варто туди їхати і для чого туди лізти взагалі? Якщо вам не достатньо того що Кіліманджаро є найвищою горою Африки то збільшити цінність подорожі можна додавши до неї кілька днів сафарі (що ми і зробили) – багатство та буйство дикої природи однозначно будуть цікаві. Якщо ж вас цікавить лише сходження на гору і ви вже бували на високих горах то може сходження того і не варте. Особливо якщо враховувати тривалість та вартість поїздки у Танзанію.
Ну і окремо Олена просила мене написати яка вона молодець, тому пишу – так, Олена молодець, дійшла зі мною туди і назад і може навіть змогла б зійти на вершину, але не захотіла без мене.
Ну і ось вам ще й відео. Змісту в ньому ніякого особливого нема, просто хотілося знімати, а потім сяк-так як вмію зліпив у один відео-ролік: