Перед тим як писати пости з красивими фото і відео тварин, природи та людей Танзанії варто сказати хоча б кілька слів про переліт туди і назад.
В нашому випадку це був переліт з та в Сіетл. Переліт дуже тривалий і непростий і мабуть є найскладнішою частиною усієї подорожі.
Відносно просто вийшло долетіти з Сіетлу. 6 годин перельоту в Нью-Йорк, 3 години пересадка, 13 годин переліт з НЙ в Доху (Катар), там ще 3 години і нарешті 7 годин з Доху в Кіліманджаро. А там нас вже зустріли і мікро-автобусом відвезли в готель.
Аеропорт Кіліманджаро хоча і називається міжнародним проте є доволі маленьким, одноповерховим і по суті має один зал очікування. В день з нього відлітає усього кілька рейсів – по країні та в Доху і Адіс-Абебу. Дуже неспішна перевірка пасажирів та багажу, до того ж вона ще й не одноразова. І все що могло б зайняти 15 хвилин тут легко може розтягнутися на 2-3 години.
Ну а дорога назад стала справжнім випробуванням. Перший переліт в Доху пройшов дуже добре – це був день Різдва і літак було заповнено добре якщо на третину. Тож кожен пасажир мав можливість зайняти цілий ряд і провести 7 годин перельоту у більшому комфорті.
А потім у нас було 8 годин пересадки в Катарі. Можна було б поїхати в місто і подивитися його чи піти на якусь екскурсію. Але прилетіли ми о півночі і відліт наший був на 8 ранку тож не вийшло. Інше рішення було б піти поспати в готелі в самому аеропорту, але звісно усі кімнати було зайнято і саме дешеву що у них залишилося коштувало $450 за ніч.
Тож ми вибрати варіант 3 – спортзал. З’ясувалося що в аеропорту є непоганий спортзал, але нас особливо зацікавив басейн та спа. Купили на місці купальники та окуляри (якщо летите з довгою пересадкою через Доху то варто взяти з собою це все) та полізли в басейн. Він у них там 25-метровий, але не має розмітки і вода тепліша ніж треба. Тим не менш мені вдалося проплавати майже 40 хвилин. Після того пішли на масаж, ще трохи посиділи в джакузі і вже час був збиратися на наступний літак.
Ось тут і почалося саме складне. Нас вже почало вирубати в залі очікування, але звісно заснути ми не могли. А коли вже сіли в літак то спати стало ще важче. Я з тих людей хто не може спати в літаках. Звісно час від час мене вимикає на кілька хвилин, але потім я знову прокидаюся і починаю крутитися на кріслі… І так 16 годин. Але на справді довше бо перед вилітом нас тримали у літаку на смузі більше 1.5 години. Коротше цей саме переліт це було щось неймовірно розтягнуте і дуже не комфортне :(
Фільм за рідким винятком дуже погані і дивитися їх можна лише в подібних подорожах, читати не виходило – важко утримувати фокус коли такий втомлений, працювати на лептопі теж ніякого бажання…
Як би там не було ось ми нарешті в Лос-Анжелесі. Те що мало б бути 6-годинною пересадкою через затримки і запізнення перетворилося на те що ми з яскраво помаранчовим квитком Express Connection швиденько забрали і знову здали багаж, пройшли погранців і навіть не мали часу зайти в туалет чи купити води і пішли одразу в наступний літак.
І ось ці останні 3 години перельоту вже було ну дууууже важко дотерпіти. Але все колись закінчується, прийшов кінець і нашим стражданням :)
Щодо вартості то для нас вона склала щось близько $1600 за людину туди і назад.
Звісно для України все це має бути простіше, дешевше і швидше.
Ну і у підсумку перельоти оці це те що відлякне мене зробити подібну подорож наступного разу. Але злітати треба було.