Попередні частини

Трейл. День четвертий

І останній…

Отже прокинулися ми о 2:30 ранку і доки снідали та пили чай наші носії запакували усі палатки, спальники та інше і побігли вниз щоб встигнути на потяг. А ми пішли до воріт парку з якого починається дорога до Мачу Пікчу. Під воротами прочекали пару годин доки все те діло відкриється і далі зробили не надто складний перехід до точки під назвою Ворота Сонця.

Називається вона так тому що крізь ворота що побудовані на перевалі саме і сходить сонце якщо дивитися з Мачу Пікчу.

Весь перехід тримав добре якщо години півтори, але були надзвичайно важкі і неймовірно круті підйоми де на сходинках доводолося допомагати собі руками щоб перелізти на наступну.

Там нам довелося чекати десь ще годину відкритя самого міста і після цього був останній доволі короткий (мабуть меньше години) перехід по майже пласкій дорозі.

На дорозі нам почали зустрічатися туристи і це на диво викликало реакцію типо “о, чайники”, та “пфф, туристи” Smile А коли зайшли в саме місто Мачу Пікчу то натовпи якихось лантухів що тинялися навколо взагалі почали викликати ледь не злість в тому плані що “вони не заслужили тут бути”. Та і взагалі бачити скільки людей що вештаються розслаблено було якось дивно, подібна реакція у нас була коли ми усього три дні каталися по постулі на гірських велосипедах, а потім повернулися до людей (White Rim, Moab, UT).

Згідно нашого гіда сучасні дослідники вважають що Мачу Пікчу було містом жерців та фермерів що їх утримували. Зі знайдених мумій схоже що жерці відбирали дівчаток (скоріше за все за зовнішністю) і вирощували їх у спеціальних закритих дворах десь до 20 років. Саме тут було знайдено мумію дівчини яку було ритуально страчено. Скоріше за все за дівчат добре платили батькам, а бути вихованою жерцями у розкошах для жертвоприношення було великою честю.

Із цікавинок наш гід мимохідь зауважив що в Мачу Пікчу жило близько 700 людей, зараз же кожної хвилини там перебуває близько 4 тисяч туристів (і треба сказати набагато важчих за інка). А через те що місто не розраховане на таке навантаження воно може в будь-яку мить, навіть от просто зараз обвалитися вниз (це кілометри півтора летіти). І звісно у уряда є плани обмежити потік туристів.

Взагалі що стосується безпеки то там цим не надто переймаються. По-перше, якщо ви думаєте про цю подорож то не беріть з собою дітей. Маршрут для них буде багато де неподоланним, до того ж більшість шляху проходить що називається по краю – дивно що в кожній групі обходиться без жертв. Та і в самому Мачу Пікчу більшість вулиць та доріжок різко обриваються у прірву: ні перил, ні навіть знаків ніяких нема.

Що стосується погоди то як я вже казав нам неймовірно поталанило і замість очикуваних дощив ми мали чисте небо та хороші види. Крім останнього дня коли ми зайшли в Мачу Пікчу: доволі сильний туман, холодний вітер, але дощу добре так і не було.

Взагалі місто доволі велике, а коли з’являлися розриви в хмарах та тумані то відкривалися види про які я навіть не знав: через те що місто розташоване на високі вузькій горі як на вістрі гілки здається що ти летиш високо-високо – так далеко внизу річка, дорога, залізниця, місто і далекі гори і долини.

А далі ми пішли ще на одну пам’ятку архітеркури поблизу під назвою Вайна Пікчу, і я там прокляв усе на світі… Але по порядку.

Похід цей коштує додаткові гроші (65 доларів за людину). На парі фото вище і на фото внизу видно на задньому фоні скелю що як палець здіймається вгору. Ото там на вершині покладено кілька камінців (типо будівля якась) і те божевілля і називається Вайна Пікчу. І якщо придивитися то на фото можна розрізнити дрібнесеньких людей що лізуть вгору.

Чому божевілля? Ну починається все з того що на вході записуєшся у спеціальну книгу: хто ти, звідки, контактна інформація, в який час зайшов. На виході заповнюєш книгу знову. Потрібно це для того щоб знати хто з туристів навернувся і вже не повернеться (я не жартую). Гіди туди не ходять щоб ви розуміли рівень безпеки.

Так, там є сходинки, але якщо спочатку по ним можна повільно йти вгору, потім з трудом лізти то далі з’являється кабель закріплений до стіни чепляючись за який руками допомагаєш собі дертися, а інакше просто не подолати ту дорогу.

Види звідти так, неймовріні: далеко внизу Мачу Пікчу, а усе інше майже постійно закрите хмарами. Безпеки тут ніякої нема і близько, все ще гірше ніж до того: вузесенька доріжка де іноді треба хапатися за стіни рукати щоб не поїхати вниз і позвзеш вгору, вгору, вгору…

Але головна причина чому я все це зненавидів це мій страх висоти. Мені було страшнувато і до того, але весь час була якась стіна хоча б з одного боку, дерева якісь, щось відвертало увагу постійно. А тут ближче до вершини я опинився на вузенькій доріжці, а зліва і зправа просто фантастично далеко внизу виднілося щось. Саме погане у такому страхові що м’язи кам’яніють і хоча треба рухатися йти нікуди не можеш.

Я би повернув назад, особливо сильний напад був метів за 10 до вершини, але доріжка була настільки вузька що по ній ніяк дві людини розминутися не могли і вийти можна тільки пройшовши через вершину. Тому довелося лізти далі…

Але це ще не все. Там біля вершини лежить велетенська каменюка розміров з невеличкий будинок і інка, а за ними і туристи не придумали нічого кращого за повзти у тунелі під ним! Вузька темна глибока нора прорита у землі під здоровенною каменюкою! Лізеш човгаючи колінами та ліктями по землі і чепляючись спиною і головою за камінюку зверху і лише сподіваєшся що не зловиш ботинком від туриста попереду у писок. І це заціпенілий від страху, ага.

А потім вершина… Ще краще: на попа поставили дві вузькі каменюки, на них поклали третю і туди веде дерев’яна драбина. А там на годі набилася купа придурків пофоткатися які на мій переляканий погляд своєю масою мали завалити той камінь та всю гору.

І “дорога” далі йде по відносно пласкому каменю розмірами десь 4 на 4 метри, але покладеному так що він наче почав повзти вниз. І ти лізеш по ньому на боці і сподіваєшся що твої ботинки не почнуть ковзати: з усіх країв того каменю не видно нічого крім неба.

Потім з’являється щось на кшалт сходів, але вони настільки круті що не ясно чи з них треба повзти на дупі (деякі так і роблять) чи рачки лізти вниз обличчям до сходів (інші роблять так) – йти там абсолюно неможливо через крутизну. І тут я побачив що страшно стало не лише мені.

Але як би там не було ми успішно вийшли назад до Мачу Пікчу (уся ця подорож зайняла 2 години). І скажу я вам що хоча і думаю повторити весь похід ще раз, але цю частину точно пропущу: від страху я мало що запам’ятав.

А далі ми сіли на автобус який довіз нас у найближче містечко де ми посиділи з групою в ресторані. Потім сіли на потяг і через пару годин знову пересіли на автобус. В Кустко повернулися затемно, але ще знайшли в собі сили сходити вечером компанією в бар.

У нас ще був додатковий день у місті і ми гуляли по базару, купили деякі шерстяні речі і взагалі розслаблялися.

В принципі можна ще щось було б розказати про Перу чи якісь особливості, але я мабуть цим обмежуся. Усім усього доброго!

Усі світлини тут – https://onedrive.live.com/?cid=B21290194214A37D&id=B21290194214A37D%2152636.

PS. А ось і відео від оного з учасників нашої групи. Вони смикається багато і нас там майже нема (ми були майже весь час десь попереду від нього), але дає краще враження про масштаби ніж фото:

[youtube=http://www.youtube.com/watch?list=UUSC88Dv4aW6lms8wuzcEDKg&v=pIPxA6Wv3cg]