Усе нижческазане є художнім домислом і не пов’язане з реальністю, усі співпадіння з реальними особами та подіями є випадковими.
Згадав історію яку мало хто знає мабуть з моїх читачів.
Закінчував я школу у 1992 році і постало питання в який інститут поступати. На той час в нашому місті на базі ЦІПКа (Центральний Інститу Перепідготовки Кадрів здається) відкрили курси підготовки для бажаючих підтягнути свій рівень математики та фізики. Таке собі репетиторство. Якраз починалися голодні часи, треба було шукати де і як заробляти гроші.
Я ходив на ті курси, ходило туди не так щоб багато людей, школярів може 40 з усього міста. Але головне те що розумні і далекоглядні люди в керівництві розгледіли можливість і заснували інститут на базі наявних потужностей (Інститут Підприємництва “Стратегія”).
На той момент я навіть приблизно не уявляв чим хочу займатися і на кого вчитися, а ідеї були приблизно такі: щоб недалеко від дому, щоб за спеціальністю сидіти потім в кабінеті, а не на морозі голими руками в гівнах колупатися, щоб з військовою кафедрою.
От військової кафедри якось в “Стратегії” не було, але підкупало те що інститут був вдома (15 хвилин пішки), та від нього не тхнуло совковими старперами. Але головне що в новому інституті обіцяли давати студентам скільки часу працювати на ПК (це був час коли 286 процесори були вершиною прогресу, екрани в 11 дюймів показували або 16 градацій сірого, або 4 кольори, пам’яті було 640 Кб, і у найпотужніших моделей було 2 дисководи на 5-дюймові дискети, вінчестерів звісно не було). В результаті я подав документи в дніпропетровський гірничий інститут (тоді ще не Академію) та у “Стратегію”.
Але ще до вступу в новоствореному інституті запропонували усім хто ходив на курси спробувати скласти вступний іспит. Ну математику та фізику я здав наче нічого так, на 4 чи 5, не пам’ятаю, але нормально все вийшло і приводу для хвилювань не було.
А от третій іспит був з російської літератури де треба було написати твір на тему “Моя улюблена книга”. Ясно що всі подібні твори писали у школі і просто сіли і почали писати чому їм подобається “Бєспріданніца” чи “Мать”. А мені щось стрельнуло у голову і я написав чому “Світ смерті” Гарі Гарісона є моєю улюбленою книгою (на той момент так і було). В результаті мені сказали що писати твір про таку дурню це навіть на одиницю не заробити, але оскільки якусь оцінку треба ставитит треба то ставлять мені 2. Коротше не поступив я достроково і проходив через звичний процес.
Ось коли ми здавали ті іспити в “Стратегії” і сталася історія з Леніним.
Людям молодшим мабуть важко буде уявити, але Ленін, його прищур висіли над нами кожну мить нашого існування як якась інфернальна сутність. Починаючи з дитячого садочку: книги, вірші, пісні, портрети та бюсти навколо, цитати, фільми, значки та профілі на стінах (всі ці червоні уголки та політінформаційні стенди). Образ Леніна слугував виправданням будь-яких дій старших за положенням і дозволяв морально засуджувати нижчих за положенням. Це була якась чорна магія “а що б сказав дідусь Ленін”. Одна з причин чому я підтримую обома руками за руйнування усих отих ідолів – це наша історія, так, але хай історія лишається в музеях, бібліотеках та тематичних парках, а ці острівки совкізма як енергетичні чорні діри та монументи несмаку треба прибрати.
При цьому відношення до Леніна у дітей було від “пофіг, триндить собі що хочете” до “задовбали своїм Леніним, ідіть у баню”. Показово що наприклад із зірочок жовтенят потерши маленького Володю Ульянова писком об асфальт робили значок Iron Maden, якось ось так, тільки сильніше стирали:
Так от в “Стратегії” як і в кожному совєцькому закладі стояла велечезна голова Леніна, а за нею на стіні були якісь ленінські цитати.
Тепер відступ. На той момент західна культура проривала вже залишки Залізного Занавісу і до нас почала надходити в тому числі і важка музика. Я на той момент слухав thrash metal (ось тут почитайте ще – Як я почав, перстав і знову почав слухати metal). І хоча музика до нас доходила, проте інші матеріали як журнали чи ті самі платівки були неймовірно рідкими та дорогими речами. У кожного металіста, здається у кожного без винятку, на той час був свій зошит куди збиралася інформація про групи (склад, дискографія) і в тому числі абсолютно необхідним вмінням вважалося вміння малювати логотип улюблених команд. Це було цікаве заняття саме по собі, до того ж красиво оформлений зошит додава неймовірно до трушності і пафосності. Тож не дивно що кожен хто слухав метал міг при необхідності намалювати написи Metallica, Iron Maden, Cinderella чи будь-яких інших команд що були нам відомі.
Ну от, а тепер погляньте на ось такий персонаж що його з альбому в альбом тягнула німецька командна Kreator:
До речі такий плакат висів у мене над столом весь час мого викладання в тій же стратегії, цікаво було б зараз почути спогади студентів про свої враження від нього 
А ось тут ще трохи моїх спогадів про часи викладання – Фото 2000-х років зі “Стратегії”.
Ну і от що реально могло прийти мені в голову коли я тинявся по напівпорожній будівлі, з якогось дива я тоді завжди мав при собі червоний олівець, і побачив гіганську насуплену лису голову на постаменті? Так, правильно, тим олівцем через увесь лоб (а діаметр голови більше за пів-метра складав) красиво написав Kreator. І пішов собі…
Далі… Встиг я поїхати на вступні іспити в гірничий інститут в Дніпро. Оскільки в шкільному атестаті в мене були непогані оцінки то складав я вступний іспит комісії, а це означає що ти заходиш в кабінет де сидить кодло людей і більшість з них задає одне питання, а потім вирішують що з тобою робити. Все усно, все швидко. Математика – 5, фізика – 5. Англійську в СРСР вчили за спеціальною методологією щоб ніхто її не знав, а підготовка до вступних іспитів складалася із заучування на пам’ять монологів та діалогів. Ось мене питають про погоду (What is the weather like?), я переплутавши слова like і live починаю розповідати інший монолог: I live in Zhovti Vody. My family is… і так далі.
В результаті двійка з англійської, але оскільки я був один з небагатьох хто здав фізику на 5 то мене зарахували.
В той же час я поступив у “Стратегію” і було прийнято рішення йти саме туди. І ось я знову в Дніпрі, кажу що хочу документи забрати. Тут збирається невеличка компанія і починає мені розказувати чому я маю залишитися у них. Може вони і правильно казали, але аргументи від зовні некрасивих пристарілих людей про кількість професорів і аспірантів аж ніяк не можуть подіяти на школяра для якого все це дурацька нікому не цікава нудота. В процесі я сказав щось типу що “давайте не тягніть час, мені завтра вранці треба документи здати в Жовтих Водах” на що вони перезирнулися, посміхнулися і сказали “а, ну тоді у нас канцелярія закрита, от завтра і приходь за документами”.
Мене часто називають пофігістом, насправді я переймаюся багато чим, але мабуть не правильно це показую, або не розумію коли треба хвилюватися. От і тоді я спокійно погодився і пішов ночувати до родичів. Вранці прийшов за документами і під сміх “тепере ти нікуди не встигнеш і ПІДЕШ У АРМІЮ” забрав документи. Так само я не хвилювався у автобусі по дорозі додому (ех, а в ті ще совєцькі часи було усього 3 автобуси в день якими можна було дістатися з Дніпра у Жовті Води) і лише коли на пів-дорозі зрозумів що час закінчується почав хвилюватися.
І ось я на вокзалі (інститут на протилежному кінці міста), біжу що є сили, забігаю додому занести платівку “Мастера” (Talk of the Devil) яку я купив в Дніпрі, біжу далі. А в інституті в цей час з якихось причин люди що приймали документи ще не розійшлися і сиділи дивилися як я біжу, навіть потім мені вони ж казали що сперичалися за скільки хвилин я у них буду Встиг коротше.
А до речі ось цей вініл “Мастера” був першим в СРСР де внутрішній конверт теж був з принтами – на ньому було тексти пісень надруковано.
А що ж Леніним? Оскільки він стояв собі в своєму куточку збоку від кабінета директора то довго напис ніхто не помічав. А десь через пів-року розгорівся страшенний скандал де кадри старої закалки вимагали ледь не організувати масові допити і знайти зловмисника. Навіть пропонували здатися добровільно. Оскільки минуло багато часу то все це лишило мене байдужим, а студенти почали навідуватися до Леніна щоб пореготати. Напис пробували відтерти, але щось зробили не так і лише глибше втерли його у голову. А що сталося далі я вже і не пам’ятаю – чи то стерли таки, чи просто прибрали ту голову.
Ось так любі мої антісовєтчікі. Усім щастя і здоров’я!