Позначка: Подорожі – США – Юта

2022/10/29 – IronMan 70.3 World Championship

Після дуже поганого виступу попереднього року (2021-09-18 – IronMan 70.3 World Championship, St. George, Utah) ще раз спробував свою вдачу. Вийшло знову не так щоб дуже добре, далі подробиці.

Плавання пройшло непогано – рівномірно і без ексцессів

Відмінність цього року полягала в тому, що старт було перенесено на місяць пізніше – три тижні тому відбувся Чемпіона Світу на Коні (повна дистанція). А тому погода очікувалася суттєво іншою. І додатково поміняли суттєво біговий маршрут який був для мене великою проблемою.

Додатково цього року як і на повній дистанції старт розділили на два дні – жінки виступали в п’ятницю, чоловіки – в суботу. До того ж збільшилася кількість учасників: з 3 до 6 тисяч. І враховуючи, що цього року не було таких проблем з перельотами через COVID-19 до старту змогли дістатися люди з Європи та інших частин світу. А отже склад учасників був сильніший. В моїй віковій групі 45-49 замість 300 учасників як минулого року було більше 400.

На початку вело-етапу було доволі холодно і рукавички сильно допомогли

Плавання як і вело відрізнялося в першу чергу тим, що було помітно холодніше. І якщо минулого року не дозволяли виступати в гідрокостюмах то цього разу вони були обов’язкові.

З міста до точки старту учасників возили автобусом з пересадкою. Спочатку з великої парковки де всі лишали машини в центр міста (там же був фініш), а потім до озера. Все це займало хвилин 45-50.

Якість доріг переважно дуже хороша як і видимість

Для нас день почався о 5 ранку, а в транзитці я вже був десь до 7. Велосипед який здав у попередній день вже на місці, лишилося набрати води, розвести напої, розкласти їжу, одягти гідрокостюм, кілька разів відстояти чергу в туалет…

Олена приїхала трошки пізніше – глядачів привозили окремими автобусами. Людей дуже багато, усе дуже галасливе і неспокійне.

Стартували ми хвилями. Професіонали (яких було аж 60) десь о 7:30, а інші вікові групи через певний час після 8. Моя вікова група стартувала останньою, тож навіть трошки набридло чекати.

У Сніговому Каньйоні вугол гірки поступово зростає і місцями вставати з сідла просто неминуче

Кожні 10 секунд запускали по 10 людей, а тому особливої штовханини не було ні на старті ні впродовж плавання.

У воді було лише спочатку трошки холодно, але дуже швидко все минулося і я навіть забув про температуру. Вдалося втягнутися в ритм і більш-менш дотримуватися його впродовж усієї дистанції. І в принципі особливо більше нема чого сказати про плавання.

Плавання вийшло за 33:38 – майже на 2 хвилини краще ніж минулого року, але все одно дуже повільно.

Крім шкарпеток (що було правильним вибором) на вело-туфлі я одягнув спеціальні кавери для захисту від холодного вітру

На виході з води волонтери допомагали знімати гідрокостюми, але я цією допомогою не скористався і мене це не затримало особливо. А от що затримало так це час витрачений на шкарпетки, а особливо рукавички – на спусках вело було дуже холодно перші пару годин і я сам собі був вдячний за рукавички. Також одягнув тоненьку жилетку. Побіг за велом і далі у вело-туфлях (не захотів бігти кілька сот метрів в шкарпетках по асфальту) на вело-етап.

Усього на Т1 витратив 6:23. Це довго, але у порівнянні з іншими хто приблизно так же одягався наче і не дуже погано.

Два кола бігу означали, що ті хто лише почав бігли з тими хто фінішував і вікові категорії перемішалися

Вело було практично ідентично тому яке було минулого року з невеликими відмінностями. З ранку було трошки навіть прохолодно, але погода цього року була сонячна і навіть без особливо сильного вітру. І безхмарне небо весь час.

На вело я помітив наскільки сильніші учасники цього року: мене обганяли доволі багато і в цілому було видно, що практично усі сильні велосипедисту (у порівнянні зі мною).

Пам’ятаючи неймовірно складний підйом у Сніговому Каньйоні минулого року я їхав дуже консервативно і намагався економити сили. І все йшло доволі непогано, але десь на початку останньої третини дистанції я відчув, що втомився більше ніж мав би. Чи списувати це знову на висоту (все ж таки 1 км), або на слабку підготовку – навіть не знаю.

Більшість бігової траси проходила в оточенні глядачів які дуже добре підтримували

Дистанція на вело тягнулася дуже довго. І особливо довго через те, що мене обганяли дуже багато, а я не так щоб і багатьох обійшов. Але як би там не було ось він Сніговий Каньйон – 5 км в гору, і кут підйому лише зростає ближче до вершини.

Дуже боявся цього підйому, але виявилося не так усе і погано насправді. Так, було важко, і було одне особливо складне місце де я навіть почав думати чи не варто зупинитися на хвилинку. Але ні, все обійшлося і виїхав з доволі ще свіжими ногами. Навіть зрадів – зможу бігти нормально!

Саме місто крихітне, а види і в ньому і на його околицях дуже красиві

Далі дуже довгий і швидкий спуск, обганяю ще кілька людей, мене вже практично ніхто не обходить (мабуть усі сильніші за мене вже далеко попереду). Ось ми вже і в місті і їдемо повз бігунів… і як же їх багато! Це все люди які стартували за годину і більше до мого старту і вони або лише почали, або вже закінчують біг.

Розстібую вело-туфлі (Shimano SH-TR9), витягаю ступні, ставлю на туфлі… і мої шкарпетки прилипають до липучок застібки. Коротше відклеюватися і зупинятися – на це довелося витратити кілька зайвих секунд. Але таки зіскочів з вела і його тут же підхопив хтось з волонтерів.

Фінішна пряма

Вело вийшло за 2:48:30 – краще ніж минулого року майже на 10 хвилин, але можна ще хвилин 5 скинути якщо правильно розподілити зусилля.

Коротка пробіжка у шкарпетках по килиму доріжки до бігової сумки, ноги в кросівки, шолом в сумку, пояс з номером, окуляри та візор в руку, сумку волонтерам і побіг. На Т2 витратив 2:01. Можна навіть тут десь хвилину зекономити.

Позитивні емоції

Біг цього року був теж два кола, але без таких безумних підйомів та спусків. І хоча гірок вистачало проте можна було бігти. Я одразу відчув, що хоча ноги і наче не забити, але проте бігти не виходить – якось усе в’язне і буксує.

Перші пару кілометрів кожного кола в непомітну, але через це дратуючу гірку – наче мав би бігти, а щось так важко і ледь пересуваєшся. Далі ми звертали на поле для гольфу – туди був крутий, добре хоч короткий підйом. А на самому полі звивисті доріжки з поворотами, підйомами та спусками кожні кілька метрів. Навіть пару ділянок трави було.

Мені якось вдалося фінішувати між велики групами – наче сам-один на фінішних світлинах

Потім біжимо назад до старту ті ж самі пару кілометрів, але тепер це непомітний спуск, а тому бігти стає раптом легше. Добігаємо до кільця, біжимо далі у місто, через парк і назад. І знову трошки в гірку, і знову починаю буксувати.

А ось і друге коло. Треба сказати, що перше коло я пробіг доволі непогано і десь навіть близько до того, що і хотів. Але останній хоч і невеликий підйом мене чомусь виснажив і далі я вже ніяк не міг підтримувати потрібний темп.

Для мене особисто друге коло на подібних стартах проходить легше (хоча це не означає, що я біжу його швидше) – вже знаю чого чекати і скільки це буде тривати.

Одночасно і задоволений тим що прийняв участь і не дуже задоволений результатом

Зненацька дуже сильно почав боліти живіт (на той момент я вже замість Gatorade почав пити Coca Cola та Red Bull як завжди роблю на другій половині бігу), а потім його так скрутило, що мені довелося терміново бігти в туалет. І здавалося б після цього мало б бути легше, але ні, легше не стало. Тобто не теми зависокий, а просто вже втома накопичилася дуже велика.

Як би там не було ось нарешті і фініш! Цього року його облаштовано краще і виглядає він краще. Дуже радію, емоції прямо позитивні до неможливості.

Коли здавав вел зустів норвежців. Крістофер Блуменфельд (Олімпійський Чемпіон) який і виграв цей чемпіонат на зауваження Олени, що він якийсь маленький сказав “я не лише маленький, але ще і жирний”

Біг вийшов дуже погано – 1:51:56. І хоча це краще ніж минулого року, але дуже далеко від того, що хотілося б показати.

У підсумку вся дистанція за 5:22:38 – так собі, але знову ж таки у порівнянні з минулим роком це покращення.

Далі їжа (куриця з рисом), зустріти інших учасників з ким бачився до того, забрати вел та пакети з плавання та бігу і відпочивати в готель. На диво ноги не дуже і болять, а от загальна виснаженість дуже висока.

Густав Іден (Чемпіон Світу на повній дистанції) попросив мене присісти щоб на фото він виглядав вище.

А далі в той же день ми виїхали у Лас-Вегас о 12-й ночі бо наш літак був о 6 ранку, просиділи 3 години в аеропору, майже 2 години в літаку, ще хвилин 40 машиною і ми вже вдома. Потім спали весь залишок неділі та частину понеділка.

2021-09-18 – IronMan 70.3 World Championship, St. George, Utah

Після того як я отримав слот на Чемпіонат Світу за результатами виступу на IronMan 70.3 Des Moines довго не думав і оплатив участь одразу. За два місяці до цього у мене був ще IronMan 70.3 Oregon та за місяць Lake Padden Triathlon на обох з яких я показав непогані для себе результати. Тому і сподівався добре виступити на ЧС, але не склалося…

Містечко St. George доволі невеличке і як і практично усе інше в Юті лежить серед безмежної пустелі де нема не те що дерев, але навіть кущів чи трави. Все що у них є це багато сонця, постійно безхмарне небо та червоні скелі.

З Сіетлу ми прилетіли у Лас-Вегас (3 години перельот), взяли на прокат машину (Volkswagen Atlas який дуже сподобався Олені) і поїхали в місце де було куплено готель. Проїхати довелося через Неваду, Аризону та відповідно Юту. Але звісно ми не крізь всі штати проїхали, лише частину кожного зачепили. І вже за 3 години були на місці.

Там вже з’ясувалося, що поселилися ми на якій турбазі з крихітними хатинками (лише ліжко всередині), загальним душем та туалетом, дуже слабким інтернетом. Але все це можна було пережити, а от те, що до найближчого магазину чи ресторану (як і до місця старту) їхати більше 30 хвилин – це нам не сподобалося. Тож ми знайшли таки готель в самому St. George не надто далеко від фінішу. Пощастило, що не всі учасники приїхали (через COVID-19 деякі європейці відмінили подорожі) і ми знайшли місце.

Крім власне високої температури (+36) взнаки давалося і висота – хоча там усього 1 км, але я відчував її. Ну і те, що ніде нема ніякого затінку сильно вимотує. Спека починається вже о 8-й ранку, а сонце сліпить вже з 6-ї ранку.

Трошки побігав, покатався і наче відчував себе готовим. Старт для моєї вікової групи був о 8:45. Для порівняння профі чоловіки стартували о 7-й, жінки – о 7:15. А потім з 7:30 кожні кілька хвилин стартувала вікова група. Спочатку йшли чоловіки (моя група була останньою), а потім жінки. Останні жінки стартували вже майже о 10-й годині.

Велосипед треба було здати в день до старту – плавання та перша транзитна зона на відстані більше 30 км від другої транзитки та фінішу. Ми привезли його машиною. Поставив вел і все. Інші речі як вело-туфлі та шолом в пакет і на спеціальні крючки у відповідній зоні. В день старту машини до місця старту не допускалися.

В місті було виділено кілька велетенських парковок з яких учасників та глядачів возили в центр міста, а звідти шкільними автобусами на місце старту. Я приїхав за годину до старту і мені ледь вистачило часу щоб накачати колеса (їх завжди радять здувати до того щоб не вибухали від спеки), налити води та насипати порошків у пляшки, одягти костюм для плавання, здати речі та сходити в туалет. І ось ми вже на старті плавання.

Запускають по 10 людей кожні кілька секунд. І тому хоча на воді було багато людей вдалося уникнути штовханини і колотнечі. І в цілому плавання пройшло добре – я відчував, що добре пливу і на другій половині обійшов більше людей ніж обігнали мене. Проте час 35:20 на диво поганий і чому я не пливу швидше на відкритій воді в той час як результати в басейні покращилися я не розумію. З іншого боку я був 91-м у своїй віковій групі з 300, що в принципі десь так і очікувалося.

Далі біжимо забирати пакети з вело-речами, сідаємо на стільці, туфлі, шолом, костюм, шапочку та окуляри в сумку, сумку здаємо, біжимо до велосипедів. І тут перша проблема – я знаю де мій велосипед, але не бачу його. Бігаю туди-сюди кілька метрів і починаю нервуватися. Довелося зупинитися, подихати, заспокоїтися… і ось він прямо переді мною. Хапаю велосипед і біжу на вело-етап.

На вело все почалося добре – в цей день було незвично “прохолодно”, усього +29 градусів і можна було викладатися. Дороги гладенькі у більшості, чисті та видно дуже далеко. І перші 30 км я їхав за власними відчуттями непогано.

Аж тут небо різко потемнішало, почали бити блискавки і подув сильний вітер. Поки ми дерлися в гору (підйом довжиною кілометри зо 3) лише хмара пилу трохи заважала. Але вже на відкритому місці вітер почав сильно кидати вел вбік і усім довелося уповільнюватися просто щоб контролювати велосипед. Були падіння, деякі зупинялися перечекати. Далі гірше – спочатку дощ, різко впала видимість, а потім почався град який боляче бив збоку. І все це тривало хвилин 20 і не дало нормально злетіти вниз на доволі довгому спуску – більше слідкував щоб вел вітром з дороги не знесло.

Проте непогода пройшла і знову можна було їхати як треба. І власне десь до 70-го кілометру все йшло непогано. А далі почався 5-кілометровий підйом про який попереджали, але до якого я виявився не готовим. Підйом був постійний від дуже крутих вуглів до не надто крутих, але відпочити весь цей час не було де абсолютно. Мене на ньому багато обганяли, але і я обійшов багато відстаючих з інших вікових груп які стартували переді мною. Проте цей підйом виснажив мене остаточно і вже в кінці я розумів, що під час бігу будуть проблеми.

Потім ми неслися переважно вниз довжелезним спуском. Багато хто гальмував. А я був настільки втомлений, що просто відпочивав на лежаку і навіть не переймався тим, що швидкість доходила до 60 км на годину. Хоча зазвичай я дуже боюся швидких спусків.

Останні кілька кілометрів вже у місті по страшенно “трясучому” асфальту який примушував сильно вчепитися в руль щоб не злетіти з вула – це не тріщини чи ями, а просто таке велике каміння в асфальті.

У підсумку час поганий – 2:59:07 (мало би бути хвилин на 20 швидше), 155-й результат у моїй віковій групі і повна спустошеність в ногах.

В другій транзитці у нас забирають велосипеди, хапаємо бігові пакети, сідаємо, перевзуваємося, вело-туфлі та шолом у пакет, пакет здав і побіг.

І одразу ноги не біжать. Перші 2-3 км це нормально і треба в правильному темпі розбігтися, але в цьому випадку пульс починає лізти вгору одразу і мені доводиться бігти потюпцем ледь трохи швидше за ходу. Перші пару км в легесеньку гірку і їх можна було б бігти, але ноги не хочуть. А далі йдуть 3 затяжні і чесно кажучи занадто круті для комфортного бігу гірки. Тут я вже не бачив сенсу топтатися і як мінімум половину кожної з них виходив пішки. І останні півтора кілометри крутий спуск на якому люди навіть оступалися і падали, теж не легко.

На другому колі я вже пив Pepsi та Red Bull, але вони ніяк не діяли вже – на стільки сил не було. Та і власне сказати щось про біг крім як це було суцільне страждання я не можу. Пройшло дуже погано і дуже важко. Але найгірше – дуже повільно.

Результат бігу – 1:57:38, 177-й у віковій групі, мінімум на 15 хвилин повільніше ніж треба було. А біг між тим мав би бути моїм найсильнішим видом.

У підсумку результат 5:41:23, 176-й у віковій групі. Є що покращувати і до чого прагнути.

Ще й не те що треба натис на годиннику і не зберіг результат. Це взагалі образливо :(

Мені так відчувається, що головна проблема була у висоті – я її взагалі дуже погано переношу і не було достатньо часу підготуватися. Тому наступного разу якщо буду тут виступати спробую приїхати за 2 тижні до старту і якось акліматизуватися.

А в іншому це було класно – сам старт, місце, види, організація, люди і наша подорож взагалі. Дуже радий, що мав нагоду прийняти участь.

2020-09 – Ескаланте, Юта

Це не перший наший раз в Юті коли ми у багатоденному турі на гірських байках: про всі попередні подорожі можна почитати тут – White Rim, Moab, UT та MTB – Bryce to Zion, Utah.

Цього разу ми поїхали у Моаб машиною, про саму дорогу і наші враження читайте тут – Дорога на Ескаланте: Вашингтон, Айдахо, Юта.

Моаб, колись крихітне і тихе містечно в пустелі зараз став надзвичайно шумним та неспокійним. Кілька років тому головну вулицю можна було переходити коли заманеться, зараз же невпинний трафік на кілька смуг суне і вдень і вночі. І саме місто швидко росте: будуються велики готелі, розширюються дороги, виникли різні місця де можна покататися на велосипедах, мотоцилах та машинах безпосередньо за містом. Ну і звісно туристів стільки, що доволі складно навіть ходити по тротуару.

Отже з Моабу ми виїхали в стонору міста Ескаланте і за якісь 4 години сіли на велосипеди і почали подорож…

Щоб одразу відповісти на питання про те які саме велосипеди: у мене був Santa Cruz Tallboy ($65 за добу), а у Олени Santa Cruz Hightower ($80 за добу). У компанії Rim Tours з якою ми вже втретє робимо подібні подорожі усі велосипеди нові і після одного сезону вони їх продають.

Більшість подорожі проходила на висоті від 1.6 до 2 км, що доволі сильно відчувалося – втомлюєшся дуже швидко без акліматизації. Також, не дивлячись на те, що на світлинах можна побачити деякі зелені рослини це надзвичайно суха місцина в якій не буває води практично ніколи. Щодня за 4-6 годин вело ми випивали по 5 літрів води і ходили в туалет добре якщо пару разів на день – усе випаровується через шкіру.

Крім того надзвичайно сильно світить, просто сліпить сонце і на небі практично ніколи нема жодної хмаринки. Вночі в затінку доволі прохолодно (все ж таки висота якась), але той затінок ще спробуй знайти. І для ночівлі потрібні теплі спальні мішки, кофти, штани і навіть рукавички. А коли світить сонце то нагріваєшся миттєво. У нас все що було не захищено обгоріло практично миттєво і ми ще кілька днів потому мали красиву темно-червону засмагу.

Ночували ми у наметах (брали свої, але можна рентувати) – їх перевозили зі стоянки на стоянку машиною підтримки. Їжу нам готували гіди яких було двоє на 8 людей в групі – смжені на вогні м’ясо, риба. А також овочі, кава, каші і таке інше. Все було здорове, поживне і смачне.

Що стосується складнощі маршруту то більшою проблемою була не дорога, вірніше не її стан, а рел’єф. Ми весь час були чи то на асфальтній чи на гравієвій дорозі і ділянки де треба мати певні вміння зустрічалися надзвичайно рідко. Пісчані ями, велике каміння, гравій та інше були добре якщо на 10% усього маршруту. Складніше було долати гірки – під таким сонцем і на такій висоті деякі затяжні гірки по кілька сот метрів, а то і пару кілометрів були справжнів випробуванням.

Звісно в нашій групі були люди різного рівня підготовки, але я просто катався туди і назад щоб сильно не відриватися від групи. І виходило нормально. Коротше нашої з Оленою фізичної форми вистачило щоб кататися в задоволення і щоб не відчувати, що занадто легко.

Стосовно видів – ця пустеля (Grandstairs Escalante) з того що ми бачили демонструє геологічні прошарки лави, донних осадів і такого іншого. І все це вивітрюється і вимивається водою і створює пейзажі в яких гори виглядають як розрізаний торт.

Деякі провалля з деяких точок мають по кілька сот метрів глибини. На жаль усі фото та відео не дуже добре передають масштаби чере те, що було надзвичайно світло. А як все це поправити не дуже хочу розбиратися. Тому вірте на слово :)

На деяких маршрутах (і ми такі коротенькі походи робили) можна побачити скам’янілий ліс. В прямому сенсі це кам’яні дерева, вірніше їх залишки – пні та фрагменти. Це дерева які колись загинули, але за мільйони років у сухому клімати органіка в їх складі була замінена залізом та магнієм. Процес схожий на те як утворювалося вугілля, але не такий самий.

Тваринне життя тут теж є, але умови назвичайно складні для виживання і вдень хоч щось живе побачити практчно не реально.

Тут є великі кішки, іноді заходять бурі ведмеді. Є лисиці, койоти, трапляються кролі, зайці та бурундуки. І звісно змії та ящірки. Змії є отруйні, але агресивних серед них нема тому їх майже не згадують як загрозу – шанс загинути від перегрівання чи дегідрації набагато вищий.

Також є птахи – орли, яструби, ворони та інші, але і вони вдень практично не літають. Усе виглядає застиглим і мертвим.

Що стосується людей то як завжди в подібних подорожах вони найцікавіші. Був у нас 76-річний колишній дипломат який працював в СРСР в часи Брежньова, займався космічною співпрацею між державами і дуже добре говорить російською.

Були дві сестри з Аляски 65 та 74 років які крутили так, що за ними хоча і втримаєшся, але розслабленим їх темп ніяк не навзеш.

Був інженер-еколог-хімік що грає у grindcore групі та його батьки (бізнесмен мульти-міліонер та художниця) у яких теж була купа цікавих історій. До речі те що вони неймовірно багаті ми зрозуміли самі. Тут не надто заведено хизуватися статками, але коли у розмові практично будь-яку екзотично місцину не згадаєш тобі кажуть “а, у нас там дім є” то стає зрозуміло усе.

В останній день ми поїхали на озеро яке штучно створили затопивши один з канйонів – зараз це відомий курорт на якому багаті люди мають яхти і проводять іноді вихідні. І у наших багатіїв звісно був дім на тому озері, яхта, водні мотоцикли і таке інше. Та і в Моабі у них було житло.

Ну і на останок вам ще кілька світлин та відео.

Дорога на Ескаланте: Вашингтон, Айдахо, Юта

Щойно повернулися з нашої відпустки у якій ми провели 4 дні на гірських байках у високогірній пустелі Ексаланте. Але про саму відпустку напишу трохи згодом. Зараз же хочу просто згадати про нашу дорогу туди і назад.

З кількох різних причин ми вирішили добиратися до місця машиною. Серед інших причин – накататися на кілька років вперед :)

Уся дорога зайняла 2 дні в одну сторону і проходила через штати Вашингтон (де ми живемо), Айдахо та Юту (де була наша вело-пригода).

На наш подив південна частина Вашнингтону виявилася доволі рівнинною з безкраїми прибраними вже полями (схоже пшениці). На заході нашого штату вирощують виноград, яблука та груші, але про це ми вже знали давно. А от побачити пейзажі наче з України було трошки дивно.

Відмінністю проте були абсолютно ідеально гладенькі дороги на протязі кількох сотень кілометрів. І проктично без машин – у нас були по 2-3 години в дорозі коли ми бачили менше десятка машин.

Варто згадати що при цьому швидкість більшість часу у нас була 80 миль на годину (140 км/г), або навіть вище.

Штат Айдахо знаменитий своє картоплею вздовж швидкісних шосе по яких їхали ми переважно розважав нас фермами з коровами, конями та кукурудзою. Картопляних полів ми так і не побачили.

В дорозі щодня ми проводили приблизно по 8 годин. Кожну години-півтори мінялися, також заїздили на зони відпочинку які тут облаштовані кожні 20-50 км. На тих зонах можна розм’яти ноги, посидіти на лавочках, сходити в туалети (вода, мило, сушилки, туалетний папір), купити їжу та напої в автоматах і просто відпочити кілька годин.

В Айдахо наша дорого проходила теж по високогірних рівнинах, що створювало краєвиди з великою кількістю неба та пейзажами десь внизу. Тут бувають надзвичайно сильні вітри, пилові бурі та багато снигу взимку, але у нас весь час було безхмарне небо.

В Юті вже з’явилося багато гір та провалів по боках трас де скелі та каміння були переважно усіх відтінків жовтого та червного кольорів. А масштаби усього цього такі, що навіть не знаю як це описати. Ну хоча б те, що наш навігатор давав нам вказівки як “через 250 км поворіт наліво”, а ті 250 км проходять по ідеально прямій дорозі… Заснути можна.

Один з хаків який ми неочікувано знайшли – їсти в дорозі треба в місцях для водіїв-дальнобійників. Це як правило заклади вздовж великих швидкісних трас і недалеко від заправок. Звісно там буде багато усіляких Макдональдсів, Старбаксів та іншого. Але шукати треба заклади зі словами “місцевий”, “гордість” та інші.

Їжа там крім того, що не дорога, ще й дуже смачна і поживна. В меню у них як правило м’ясо – в прямому сенсі шматок свині чи теляти на кістці практично без нічого. Або може бути ціла рибина без гарніру практично. Або смажена картопля з хлібом та яйцями. Коротше те, що в Україні вважається хорошою їжею :)

На світлині вище у мене в тарілці смажений хліб (English muffin) зі смаженим беконом, яйцями та смаженою картоплею. А у Олени хліб, лосось, яйця і та сама картопля. Вартість таких страв – $$13-15. Якщо взяти шматок м’яса то ціна буде до $20.

Також варто сказати, що через епідемію велика кількість ресторанів та кафе закрита, але за яким принципом ми так і не зрозуміли. Десь можна просто сісти і поїсти як раніше. Десь (як в Старбаксу) прибрали всі стільці та столи і можна лише замовити і винести. А ще десь (як у Макдональдсах) можна лише замовити з машини.

Під час подорожі у нас не надто складалося з кавою – в готелях вона була такою жахливою, що ми не змогли її пити. В магазинчиках Юти готова кава була настільки водянистою, що скоріше нагадувала зафарбовану воду. А в пустелі та кава, що її нам готували була просто гіркою і все. І ми на диво це перенесли без особливих проблем. Я очікував, що буде набагато важче – ми регулярно п’ємо не саму дешеву і добре заварену каву. Але видно залежності поки що нема :)

Також варто згадати про ціну на бензин. Впродовж дороги вона плавала, але в середньому 87-й бензин (це в Україні здається 95-й) нам обходився по $2.40 за галон – це приблизно $0.67 за літр. Розход нашого Форіка (Subaru Forester 2016) на трасі був в районі 28-30 миль на галон – це десь від 7.8 до 8.4 літрів на 100 км. Дуже економно, по місту значно менш ефективно виходить.

Що стосується обмежень швидкості, то там де ми живемо воно складає 60 миль на годину (100 км/г). Але варто від’їхати подалі від Сіетлу як можна вже робити 70 миль на годину. А в Айдахо та Юті обмеження взагалі 80 миль на годину (140 км/г), але якщо не дуріти то можна і швидше їхати.

Дорога в сторону Юти (ми їхали у місто Моаб) була звісно більш цікавою – нові види, неочікувані повороти (це доки ми не опинилися в Юті де усе переважно ідеально пряме), а також краєвиди: гори, річки, ліси, стада, поля, ферми та містечка… все це не дає засумувати.

Може здатися дивним, що на безкраїх полях не видно ні людей, ні техніки. Але при цьому все чистенько і рівненько прибрано, ніяких куп сміття чи звалищ заліза. А виходить так тому, що 4% працюючого населення США (1.5% відсотків усього населення США) які працюють у сільському господарстві не лише забезпечують своєю продукцією усю країну, але ще і продають її в Європу, Африку, Південну Америку, Азію… Которше ще й частину усього іншого світу примудряються годувати.

Це я до того, що страждання за загубленим українським селом це якийсь мазохізм. На прикладі США добре видно, що ніякі села не потрібні, та і фермерів не треба так багато. Дайте можливість працювати, дайте дешеві кредити, захистіть законами – і там де зараз сотня колгоспників ледь виживає, там буде один фермер процвітати і виробляти більше продукції.

На цій ноті своє оповідання завершу.

MTB – Bryce to Zion, Utah

 

Після подорожі в Моаб яку ми досі з приємністю згадуємо (пустеля, 3 дні на гірських велосипедах, машина підтримки, палатки, …) було лише питанням часу коли ми знову зробимо щось подібне. Вирішили звернутися до тієї ж компанії що і минулого разу – RIM Tours. І вибрали ми цього разу 4-денну подорож з Брайсу до Зіону (https://rimtours.com/tours/bryce-to-zion/).

 

З перельотом усе виявилося доволі просто – з однією пересадкою усього можна долетіти від Сіетла до Солт-Лейк Сіті (тривалість перельоту – 1:45), далі 30 хвилин на пересадку і меншим літаком від Солт-Лейк до Сейнт Джорджа (менше години цього разу). Подібний же маршрут і час і по дорозі назад. Містечко доволі невелике, але схоже що швидко росте завдяки туризму і віруючим у яких тут навіть якийсь свій університет та різноманітні збіговиська. Ціна звісно залежить від сезону та навіть дня, але треба бути готовим що на двох людей перельоти обійдуться до $1000. Готелів у містечку дуже багато і розмірів вони чималенькі, але і ціни тут добрячі, особливо на вихідні дні – будьте готові заплатити $200 за ніч за номер який зазвичай обійдеться в $60 не у курортних містах.

 

Інший популярний варіант яким скористалася пара з Сіетлу що була у нашій групі це долетіти до Лас-Вегаса (туди набагато більше рейсів), а звідти вже доїхати чи прокатною машиною чи автобусом (близько 3 годин).

 

О 9-й ранку на парковці того ж готелю де ми жили нас та інших учасників (усього в групі було 11 людей) зустрічав міні-автобус з велосипедами. Тут ми вперше зустрілися з гайдами та іншими учасниками подорожі і коротко познайомилися.

 

Якщо кому цікаво то велосипеди у нас були Santa Cruz, колеса 27.5: у мене Bantam, у Олени – 5010 з карбоновою рамою. Про самі велосипеди не маю що сказати особливо бо досвіду у мене на гірських веліках мало і нема з чим порівнювати та чого очикувати. Олена проте зауважила що Pivot March 4 який вона колись тестувала сподобався їй більше – він був м’якіший та лагідніший :) Що стосується чисто суб’єктивних вражень то велосипеди ці неймовірно надійні, пережили дуже багато і мали лише незначні проблеми типу заклиненого шифтера у мене та задніх гальмів у іншого учасника. Обидві проблеми вирішилися вручну на місці одним з наших гідів. І в той же час один з наших компаньйонів привіз свій Cannondale який не пережив навантажень – полетів задній хаб.

 

Отже ми сіли в автобус і поїхали в свій майбутній табір. Уся дорога зайняла 2 години разом з зупинкою на заправку/туалет та закупівлю пива та інших речей типу зубної пасти які хтось забув взяти з собою. При цьому ми поступово піднімалися в гори (табір був на висоті в 8000 футів/2500 метрів) і хоча небо було безхмарне і сонце світило дуже яскраво температура була ледь вище 20 градусів весь час.

 

На місці ми встановили палатки, постелили каремати і спальники. Усе було нове і свіжерозпечатане, але я ще раз порекомендую вставки для спальників Cocoon Silk Mummy Liner – вони додають якийсь градус температури (а вночі температура знижувалася до +10) і в них можна спати не одягаючи бейс-леєр у будь-якому спальнику.

 

З табору ми перші 3 дні їздили навколо різними маршрутами, і це було доволі зручно – не треба ставити і складати палатки і торби. В таборі наші гіди нас годували свіжеприготованою їжею (м’ясо, риба, млинці, кава, навіть десерти), мили тарілки, чистили і підстроювали байки і таке інше. Це до того що вони з нами їздили усі маршрути, тягнули на собі додаткову воду, їжу, інструменти та усе інше що може знадобитися в дорозі.

 

Одна з гайдів була дівчина Корі (десь до 30 років) яка примає участь в гірських велогонках типу 24-годинних перегонів. Другий був Дейв (років 40 з чимось) – веломайстер зі стажем більше 20 років, колишній велосипедист, особисто знайомий з великою кількістю спортивних знаменитостей у вело- та мото-спорті. І був ще 70-річний Майк. Важко було повірити що йому 70 років – пряма статура, їздив з нами усі гірки, долав технічні ділянки, на рівні з іншими готував і прибарав, возив на додачу до усього в своєму рюкзаку гіпсову статуетку Санта Клауса з ялинкою. До того ж виявився дуже начитаною людиною (досі слідкує за свіжими виданнями з історії та соціології) та має безліч історій з часів коли служив в Ісландії, працював інструктором з дайвінгу на Філіпінах, охороняв черепах у Бразилії і так далі і таке подібне. Просто космос який дядько!

 

 

Що стосується самих поїздок то усі вони були на сінгл-треку (вузенька доріжка) переважно по лісу (коріння і каміння) з крутими поворотами, спусками і підйомами. Взагалі для мене траса була важкувата технічно – я більш-менш навчився як долати круті гірки лише під сам кінець, а от круті спуски та повороти мені так і не далися – іноді доводилося злазити з вела і долати певні ділянки пішки. І хоча висота теж давалася взнаки (постійно не вистачало кисню і серце стрибало на “високі оберти” майже на кожній найменшій гірці) головною проблемою все ж таки була відсутність технічних навичок. Наприклад їхати в гірку на гірському велі треба не так як на дорожньому – якщо переднє колесо налітає на камінь чи корінь (а це в лісі гарантовано) то при неправильній посадці будеш лежати на спині з велом зверху. Треба зсуватися на кінчик сідла і майже лягати на руль. Ну а про повороти та спуски я взагалі не кажу – там треба бачити дорогу і планувати кілька кроків на перед. У мене не виходило.

 

 

Після першого ознайомчого дня (карта першого дня – https://connect.garmin.com/modern/activity/1251415216) де ми проїхали коло навколо озера Навахо другий день (карта другого дня – https://connect.garmin.com/modern/activity/1251415244) приніс нам довгу гірку на початку, багато вгору-вниз-вгору-вниз і знову ж таки те саме озеро. Озеро теж таке цікаве – в нього не впадає жоден струмок, а натомість уся вода в ньому це сніг що розтанув та дощ. А снігу тут випадає до 4 метрів зимою. До того ж в дні озера утворилася дірка яка перетворилася на водоспад і щоб озеро остаточно не зміліло посередині його побудували дамбу. Обидві половини заселили рибою і в тій що міліє майже до дна можна рибалити.

 

 

На третій день (карта третього дня – https://connect.garmin.com/modern/activity/1251415277) був довгий і доволі складний трек через ліс. Після першої половини лише троє людей (і серед них я звісно) погодилися їхати назад тим же шляхом, а інші сіли в автобус. І назад ми летіли доволі швидко де я зрозумів що хоча фізична форма в мене більш-менш подібна до того що гірські велосипедисти любителі демонструють відсутність навичок відкидала мене від групи все далі і далі – на спусках я боюся та гальмую забагато, на підйомах вибираю не оптимальний маршрут… Ну і до того ж якщо ви подивитеся на кілометраж то він дуже не великий, але поїздки були виснажливими через висоту та складність доріжки.

 

 

Ну і останній день коли ми склали палатки та зібрали сумки і нас повезли в інший парк. Тут доріжка була трохи іншою – переважно пустеля, дуже мало дерев, але багато каміння і дуже, дуже страшні спуски… Більшості людей сподобався саме цей останній день (https://connect.garmin.com/modern/activity/1251415308), але мені все ж таки третій день запам’ятався найприємніше (через більший кілометрах звісно).

 

 

Також треба згадати що я неодноразово падав з велосипеда як і усі інші, позбивав ноги і коліна, порізав руки гілками, забив мизинця на лівій руці так що він набряк, посинів і ледь влазив в рукавичку. Але то все навчання, все на користь. Група крім виснаження ніяких особливих травм не отримала.

 

 

Усі світлини тут – https://onedrive.live.com/?authkey=%21AEQ%5FfGUdLVWDnBk&id=B21290194214A37D%21257431&cid=B21290194214A37D.

 

White Rim, Moab, UT

Прекрасна, неймовірна подорож! Але все по порядку…

Почалося все з того що ми почали задивлятися на “активні відпустки” що продаються на сайті http://www.theclymb.com/. До речі дуже раджу цей сайт – класні спортивні речі з доволі суттєвою знижкою. Якщо надумаєте реєструватися то попрошу вас робити це через мене – коли щось купите вперше мені за це кілька доларів дадуть Smile

Давно хотіли вже спробувати гірські велосипеди, але якось вcе часу не було, та і велосипедів гірських нема у нас поки що. А тут якраз на очі потрапила ця подорож – http://rimtours.com/white-rim. Що стосується ціни то повна вартість подорожі складає $800 нам же вдалося купити її за $550.

Окремо платили за прокат палаток, спальників та велосипедів. Хоча при бажанні можна було все своє привозити. Але для нас прокат виявився найпростішим варіантом. Здається до $100 в десь все це обходилося.

Спочатку ми з Сіетлу вилетіли в Солт Лейк Сіті, а звідти вже крихітним літачком EMB 120 долетіли в Моаб.

Містечно Моаб неймовіно крихітне і фактично розташовано на одній вулиці (фрагметами виникають на пару сотнів метрів паралельні вулиці) довжиною кілометрів 6 яку ділять між собою кілька десятків готелів, ресторанів, барів та магазинів походних і вело-товарів. Усе населення міста не перевищує 7 тисяч людей і місто існує завдяки невпинному потоку туристів що їде сюди на подорожі у пустиню (вело, мото, авто та походи), а також покататися на шоссейних велосипедах.

Нас набралося 13 людей в групі і з нами було 2 провідники. Кожен з провідників проводив на велосипеді по пів-дня. Також провідники готували нам сніданок, обід та вечерю. Приємною несподіванкою стали салати, кава, фрукти з вершками та інші речі які не очикуєш отримати в пустелі.

Три дні, дві ночі. Розпорядок такий: прокидаємося, снідаємо, пакуємо палатки, спальники та свої сумки у непромокаємі мішки, вантажимо на машину. Далі нам розказують маршрут до обіду і ми їдемо. Наша група доволі швидко ділилася на 3 групки і ми з Оленою перші 2 дні їхали з “лідерами”, на останній день їхали самі.

Неймовірні, захоплюючі види: урвища глибиною 100 і більше метрів, вивітрені скелі та арки найдивовижніших форм, пустельні квіти яскравих кольорів (жовті, блакитні, білі), кактуси, руда глина, пісок, каміння розмірами з кілька дев’ятиповерхових будинків насипане купками, …

Перший день ми часто зупинялися і роззиралися, потім просто їхали і дивилися.

Дорога вузенька (2 колії) і іноді проходить по самому краю урвища. Поверхня: глина, гравій, пісок, доволі великі каменюки.

Велосипеди нам видали “двохпідвіси”, тобто такі у яких є амортизаційна пружина на передній виделці та на рамі. Це дозволило нам не особливо вибирати куди їхати і без особливих проблем долати практично будь-які перешкоди.

Я був у велотуфлях Specialized Sport Mountain Shoes та педалях Shimano PD-520, у Олени педалі були схожі, але з платформою навколо замка. І те і інше зарекомендувало себе дуже добре, єдине що на випадок доку туфлі геть не годні.

На обіді ми збирали в умовленому місці (чекали тих хто відстав і вантажівку), провідники робили нам салат і бутерброди і після невеликого перепочинку ми їхали далі. Ввечері ж поки провідники готували ми встановлювали палатки і намагалися зтерти з себе хоч частку червоної пилюки. Щодня ми робили в районі 30 миль. Наче і небагато для цілого дня, але, по-перше, це було не тренування, а, по-друге, навіть така дистанція враховуючи складність дороги все ж таки втомлювала і засинали ми миттєво.

Спеціально в подорож ми купили рукзаки з пузирем для води і як нам порадили час від часу (кожні 10-15 хвилин) робили по парі ковтків води. І ще брали з собою пляшку з електролітами. Незважаючи на те що за день ми випивали літри 4 води, а то і більше в туалет не бігали майже взагалі – якимось чином вода просто випаровується з тіла (хоча і спраги ми не відчували). Правду кажуть що без запасу води у тій пустелі помирають дуже швидко.

На ночівлю обидва рази ставали на краю урвища і вранці і увечері у нас були просто неймовірні види. До речі фотографії і приблизно не передають усих красот і бейзкрайості видів Sad smile

Температура і погода там змінюєть дуже швидко: ось була страшенна спека, а за 20 хвилин вже трусишся від холоду. Взагалі туди при будь-якому прогнозі їхати без теплих речей не варто. Так само і вранці – виліз з палатки в двох штанях, шапці і рукавицях, а поки випив кави вже хочеться до одних трусів роздягтися.

Також крем від сонця, довгі рукава та мазь для губ просто обов’язкові. Не варто також суватися в цю пустелю без сонцезахистних окулярів.

На другий день ми вже були доволі високо в горах і це відчувалося по тому як швидко починаєш втомлюватися на підйомах – 2 хвилини і легені вивертаються. А зупинишся і наче одразу в нормі.

На третій день погода зіпсувалася і пішов дощ. Дощ там це скажу я вам нещастя гірше за спеку. Краплі луплять так що аж шкіра боліла, вода протекла навіть крізь водонепроникний одяг, а тепмература впала так сильно що руки мерзли навіть у двох рукавицях. На щастя дощ йшов не довго і ми наскрізь мокрі і сині від холоду проиїхали на відкрите місце. Зняли маже усе з себе і розстелили на камінні під сонцем. За якісь хвилин 30 речі майже повністю висохли.

На третій день наші неміті і не змазані велосипеди почали жалібно пищати і так шкода їх було Sad smile

Після повернення у цивілізацію на буденні речі починаєш дивитися іншими очима: сидиш у теплі, вітер не обдуває, сонце не сліпить, є душ та туалет, спиш і тебе не засипає піскох з усих шпарин у палатці, та ще й м’якенько спиш…

Погулявши день у Моабі ми поїхали на літак. Аеропорт ще тут просто є невиличною заасфальтованою площадкою і будівлею біля неї. В той день через сильний вітер крихітний літачок не зміг сісти і пілом повернув назад у Солт Лейк.

Серез пасажирів було ще кілька людей що летіли в Сіетл то ж ми разом найняли машину (якийсь великий Ford з трьома рядами сидінь) і поїхали в Солт Лейк. За 4 години були на місці, але наш літак двічі переносили і вилетіти ми змогли лише опівночі.

А наступного дня я вийшов пробігтися і недалеко від дому мене збила машина Smile Будьте обережними!

Усі світлини – http://onedrive.live.com/#cid=B21290194214A37D&id=B21290194214A37D%2133345.