James Rober Ivanyi – 2020 – Omen Faustum

Гітарист який на мою думку є незаслужено маловідомим. Його музика хоча є і гітарною в першу чергу проте містить в собі велику кількість елементів поза межами швидкісного пиляння гітари.

Композиції доволі довгі через їх природу – це не стільки гітарні соло під акомпанемент, як завершені твори які малюють картини. Тобто у музиці гітарне соло хоча і присутнє у великій кількості, але не є важливішим за усі інші компоненти.

Жанрово це щось середнє між прогресивним металом та хард роком, але ні в який момент прослуховування музика не відволікає ні важкістю, а ні швидкістю. Це дійсно доволі незвична музика як для автора-гітариста. Чимось нагадує синтетичну електрону музику 90-х – слухаю її і уявляю польоти, космос, неосяжні масштаби, суворі пейзажі які йдуть у нескінченністю. Як мінімум ознайомитися обов’язково.




Весь альбом на BandCamp:

Весь альбом на Spotify:

Весь альбом на YouTube:

Andy James – 2020 – C.S.I.L

Нове для мене ім’я в списку гітаристів-віртуозів. І цей музикант знаходиться в групі тих, чию музику коли слухаєш – забуваєш, що вона від гітариста. Автор не лише написав усі композиції, але зіграв партії всіх інструментів і сам зводив звук. І вийшло у нього все це на вищому рівні.

Але на відміну від того ж Стіва Вая чи Мартіна Фрідмана у цього виконавця музика більш класична. Тобто не в сенсі, що класична музика, а в сенсі, що відверто гітарного акценту в ній мало і це переважно все звучить як потужний і мелодійний hard rock без вокалу.

А з іншого боку я навіть після багатьох прослуховувань не можу згадати жодну окрему пісню чи мелодію. Тобто звучить усе неймовірно – мелодійно, потужно, якісно і чисто, емоційно. І в цілому я цю музику розумію… але от не вражає так щоб залишитися у пам’яті.

Слухати можна сміливо будь-кому, а в якості енергійного фону так взагалі клас.

Моя оцінка – 6/10.

Весь альбом на YouTube:

Весь альбом на Spotify:

Joe Satriani – 2020 – Shapeshifting

Як на мене, то це найспокійніший альбом геніального гітариста та композитора. Хоча композиції несуть в собі певну енергію, проте це вже далеко не hard rock і взагалі не може бути названо важкою музикою в жодній ноті.

Як завжди мелодійно, гармонійно, швидко і технічно. Але в той же час ця музика може легко перетворитися на фонову – її важко, практично неможливо слухати зосереджено. Ця музика не захоплює і не тягне за собою кудись. Натомість починаєш думати про щось інше і вже думка десь літає. Безумовно музика спрямовує думку і уяву, але це зовсім не те, що слухати раніші більш енергійні роботи майстра.

І ось це власне і є моя головна претензія – це дуже класна, але спокійна музика.

Моя оцінка – 6/10.

Весь альбом на YouTube:

Joe Satriani – 2018 – What Happens Next

Я трошки в шоці. І не тому що альбом якийсь надзвичайно класний, а тому що він надзвичайно невиразний і навіть нудний.

В технічному плані тут усе гаразд – і складно, і швидко, і технічно, і винахідливо… Але відсутнє те що характерним було для усіх попередніх альбомів Сатріані – тут відсутня емоційність. Музика мені здалася просто зведеною до чогось такого що аж ніяк не зачіпає, не привертає ні уваги ні почуттів. І взагалі слухати зосереджено цю музику довше кількох секунд у мене особисто не виходить, хоча уже багаторазово прослухав весь альбом. В голові геть нічого не відклалося.

Та і до того ж усі пісні абсолютно однакові у своїй невиразності. Яке розчарування :(

Оцінки:

  • Metacritic – нема оцінки.
  • Моя оцінка – 3/10.

 

 

Marty Friedman – 2017 – Wall of Sound

 

Дуже дивний альбом, дуже. Чесно кажучи якби це був якийсь інший не відомий мені гітарист то можливо я навіть і не дав би другого шансу.

Зіграно та аранжовано усе неймовірно майстерно, тут ніяких претензій чи сумнівів навіть нема. Але є певні проблеми (у мене) з розумінням музики, а вірніше її енергії та настрою.

Фрідман відомий не лише як гітарист-віртуоз, але і як музикант та композитор з нестандартним мисленням. І його композиції розвиваються дуже цікаво і його музику можна одразу впізнати саме за тим як нестандартно, але дуже красиво усе в ній відбувається. І знову ж таки цей альбом все це має. Але композиції якісь не енергійні, чи що… Вони просто красиві і приємні, лагідні і м’які, але якісь без настрою. Вірніше настрій тут один – не хочеться нічого робити :)

Правда під кінець диску пісні стають все жвавішими, а після кількох прослуховувань альбому я наче починаю розуміти матеріал. Але це не та музика яку будеш слухати коли тренуєшся чи ведеш машину. Вона майже фонова якась.

Моя оцінка – 5/10.

 

Концерт Інгві Мальмстіна

Інгві Мальмстін (Yngwie Malmsteen) – шведський гітарист-віртуоз. Він став першим успішним і всесвітньовідомим гітаристом що прославився саме завдяки своїм швидкісним гітарним соло.
З’явився він на сцені і прославився на початку 80-х років. Іноді кажуть що Річі Блекмор (гітарист Deep Purple, Rainbow) своєю грою розбудив Інгві Мальмстіна після якого вже з’явилися такі монстри як Стів Вай і Джо Сатріані, а ті вже породили бездушних швидкісних пиляльників типу Майкла Анджело Батіо.
Іншими словами Інгві поєднав в своїй музиці мелодичність, технічну складність і неймовірну на той час швидкість.
Свого часу його платівка з драконом стояла на видному місці в усих музичних магазинах СРСР і його музика вважалася металом. А по суті це ліричний і швидкісний хард-рок.
Ось подивитися на цю легенду ми і поїхали в Сіетл. Концерт відбувався у знаменитому клубі Showbox в самому центрі міста. На моє око зібралося близько 300 людей, може трохи більше – клуб було заповнено десь на 80%. Ціна квитка – $35.
На розігріві виступали дві команди назви яких я не пам’ятаю, яле які були на диво в тему – музика 80-х, хороший вокал, гітарні запили. Коротше настрой дали правильний.
І ось прийшов час виходу маестро. До речі свої ж музиканти називали Інгві виключно “маестро”, або “найкращий гітарист світу”. Зачіска у стилі 80-х, шовкова рубашка розстебнута до пупа, браслети з хрестами на руках та шиї, шкіряні штани і гостроності туфлі, дим та лазерне світло на сцені… Але все це було так в тему тому що він грав!


Музика, а вірніше нескінченний і неймовірний потік чітких, крихітних і дрібних як порошинки нот які складалися у приємну м’яку музику… Складно описати. І все це так доречно і так красиво.

Техніки одно бігали міняти йому касети з медіаторами на стійку мікрофона. Мальмстін одно кидався медіаторами в натовп. Іноді зіграв пассаж на 5 секунд і медіатор летить в зал. За кожну пістню мінімум 10-15 медіаторів летіло. В середньому за концерт мабуть пару сотень розкидав.
Ну і звісно всі ці задирання гітари в небо, замирання в живописних позах, махання ногами і вишкіряння в зал. Грав маестро на білому Фендері Стратокастері. Вірніше їх у нього було декілька однакових і після кожної пісні він міняв гітару – струни розстраювалися від використання “машини” (це ричаг який дозволяє натягувати/послабляти струни).

Під кінець Інгві зовсім розійшовся і грав і за головою, і за спиною, і по підлозі гітару тягав крутячи ручки на педалях. Ну і завершилося все тим що гітару він розгатив вщент об сцену.
І хоча таку музику я багато не слухаю (мені той же Стів Вай набагато ближчий) концерт сподобався. І головне все що було зіграно і все що відбувалося на сцені виглядало натурально і органічно. Хороший був концерт.

От щось типу такого було:
[youtube=https://www.youtube.com/watch?v=GAeyhl3UVRE]

А після концерту ми пішли забирати машину з парковки і там сталася невеличка пригода. То виявляється була парковка магазину (у підвали висотного будинку) яка закривається металевими воротами об 11 вечора, а ми прийшли туди о 11:30. Ну і звісно про це повідомляла крихітна табличка на в’їзді яку ми просто не помітили коли паркувалися. Поки я ходив навколо шукаючи хоч когось хто міг би допомогти нам забрати машину (альтернатива – повернутися вранці) Олена потрапила всередину коли заїхала якась машина когось із мешканців хто живе в тому будинку. А потім вона дзвонить мені перелякана і ледь не плаче що її закрили на парковці. Я потрапив всередину з іншою машиною що трапилася і ми змогли виїхати додому. До речі вартість вечірньої парковки в центрі Сіетлу – $16. Ну от і все.

Marty Friedman–2009 – Tokyo Juke Box

Це музика яку слухаєш і забуваєш що це гітарна музика. Музика прекрасна і геніальна без перебільшень.

Фрідман (який, нагадаю, давно вже живе в Японії) схоже зовсім перейшов на створення того що прямо під час прослуховування сприймається як класика.

У нього якийсь особливий стиль навіть не гри, а скоріше гітарного мислення. Зовсім неочікувано і негітарно, але завжди солодкозвучно і неймовірно мелодійно.

Незалежно від того яку музику ви слухаєте зазвичай ось цей конкретно альбом не може вам не сподобатися.

http://www.allmusic.com/album/tokyo-juke-box-mw0002078853

Слухати: http://grooveshark.com/#!/album/Tokyo+Jukebox/5300182

[youtube=http://www.youtube.com/watch?v=2qWOXxb0DI0&w=448&h=252&hd=1]

Buckethead–2009 – Needle In A Slunk Stack

 

Це вже навіть важко назвати гітарною музикою. Ну тобто вона все ще «гітарна», але ніяких запилів, 10-хвилинних гам, блюзових імпровізацій та інши милих серцю гітарастів пілікальних радощів.

Рвані шматочки ритму, пунктирні позначки мелодії, якісь піпікання, бемкання та інші звуки. Але при всьому тому дуже цікаво, драйвово і звучить приємно.

http://en.wikipedia.org/wiki/Needle_in_a_Slunk_Stack

Відео усе роз’яснює до речі і дає уявлення про те чого варто чекати від цього альбому.

[youtube=http://www.youtube.com/watch?v=1bSZslEDUl0&w=448&h=252&hd=1]

Steve Vai–2007 – Sound Theories Vol. I & II

 

Дво-дисковий альбом генія гітари.

Перший диск складають відомі хіти у супроводі оркестру, і це не просто “о, а давайте запишемо те саме з оркестром!”, а дійсно переосмислені пісні. Дуже рекомендую цю версію послухати.

Другий же диск містить композиції Стіва Вая для оркестру, така собі неокласика.

http://www.allmusic.com/album/sound-theories-vols-1-2-mw0000470643

Слухати: Steve Vai – Sound Theories Vol. I & II

Весь виступ (півтори години) з оркестром:

[youtube=http://www.youtube.com/watch?v=U8NOgFxP5Dw&w=448&h=252&hd=1]