2021/06/20 – Des Moines, Iowa

Повертаємося в Сіетл.

В містечко Де Мойн яке є столицею штату Айова ми поїхали через те, що я там приймав участь в IronMan 70.3 Des Moines. Для міста це був перший IronMan, але причина через яку я поїхав на старт в таку далечінь в тому, що у 2020-му через COVID-19 старти було відмінено і замість повернути гроші на вибір давали можливість вийти на старт в іншому місці. Так сталося і з відміненим IM 70.3 Galveston минулого року.

Цього разу я летів зі своїм новим велосипедом BMC Timemachine SLR 01 DISC запакованим у чохол Scinon Aerocomfort 3.0.

Як виявилося з велосипедом летіти не так проблемно як я того боявся. Запакувавши його в чохол я здав усе це авіакомпанії (вони навіть не зважували) та отримав його вже в останньому аеропорту. Той факт, що вагу не перевіряли я використав по дорозі назад – усі спортивні речі склав в той же чохол не лише щоб розвантажити себе, але і щоб додати захисний прошарок.

По приїзду в Де Мойн з’ясувалося кілька неприємних речей про які я не подумав завчасно і які довелося вирішувати на місці.

Реєстрація учасників відбувалася в самому центрі міста.

По-перше, в місті дуже мало водіїв Uber, а Uber XL в який може влізти велосипед взагалі практично нема. І в день коли треба було забирати пакет реєстрації та здавати велосипед машин просто не було.

Друге – усе дуже далеко одне від одного. Це певною мірою претензія до організаторів. Наприклад готелі розташовані в одній частині міста, а добиратися від них машиною до місця реєстрації більше 30 хвилин. Потім ще треба дістатися до місця куди здавати велосипед – це ще хвилин 20 машиною.

І тут з’ясувалося третя обставина – нема ніде навколо машин на прокат. І лише через те, що нам порадила дівчина на ресепшені готелю ми спробували взяти вантажівку і це в нас вийшло. Велетенський RAM 1500 з двома рядами сидінь та кузовом в який можна було класти велосипед не розбираючи – це нам дуже допомогло. І при цьому прокат вийшов дуже дешево – $60 за добу. Для порівняння за Uber ми би платили до $50 за кожну поїздку. Але їхати за ним довелося в інше місто.

RAM 1500 хоча і здоровенний, але на чомусь подібному в Де Мойні їздить більше половини людей.

Олені машина дуже сподобалася. Високо сидить, далеко бачить, усі на дорозі поважають, потужний двигун, багато місця всередині та для багажу – що тут може не подобатися. До того ж місцеві на подібних машинах переважно і катаються. Єдине, що розганяється після повної зупинки вона дуже повільно. Але то дрібниці.

На жаль саме місто нам подивитися не дуже довелося. По-перше, центр міста дуже крихітний (хоча і з хмарочосами), у інші 95% площі займає одно- та двоповерхове житло. Місто, повторюся, є столицею штату, а також в ньому є університети, коледжі та інші навчальні заклади. А відповідно виробництва особливо ніякого нема – лише держустанови та корпуси університетів, парки… і все.

Додатковою проблемою стало те, що довелося дуже багато пересуватися. Крім кататися машиною в центр, на старт, в готель ще й довелося походи. Так парковка для вболівальників та учасників була на відстані більше кілометра від транзитної зони куди здавали велосипеди. Далі від самої транзитки треба було йти майже півтора кілометри до старта плавання. А по виходу з води – бігти майже кілометр до транзитки.

Вид з парку де відбувалося плавання на центр міста.

На цьому все не закінчувалося – після фінішу який був в центрі міста треба було пройти ще два квартали до їжі та напоїв. Потім сісти на автобус який віз назад до транзитки (це хвилин 15). Але звісно він не доїздив до кінця і… так, правильно – треба було ще топати майже кілометр :)

І окремо треба сказати про перельоти. На жаль прямого рейсу з Сіетла в Де Мойн нема, а тому довелося летіти в Чікаго (майже 5 годин), чекати 2 години пересадки і маленьким літачком летіти назад ще півтори години. І в зворотньому порядку відповідно те саме.

Півтори години польоту і дві години пересадки просто витрачені через відсутність прямого рейсу від Сіетла.

У підсумку – це було цікаво, але навряд чи я ще туди полечу лише заради цього старту.

Ось такий крихітний літачок віз нас з Де Мойн в Чікаго.

Далі буде…

Статті про мою професійну кар’єру на ДОУ

ДОУ, або вірніше dou.ua – сайт на якому спілкуються українські програмісти. Сайт переважно має популярними не технічні дискусії – життя в Україні та за кордоном, нескінченні баталії про те де і чому краще, як і які товари та послуги треба споживати та інші в прямому сенсі срачі. Але звісно і технічних статей вистачає. Проте коли теми як “Нища Європа” про те як важко жити в ЄС миттєво збирають тисячі коментарів, якісь технічні теми добре якщо набирають сотні.

Якийсь час тому зі мною зв’язалася представниця сайту і запропонувала викласти історію про те як потрапив у програмування та який у мене професійний досвід був. Проходило це в форматі коли я у вільній формі розповідав свою історію, а журналістка лише спрямовувала мене питаннями. Уся розмова в дві сесії зайняла приблизно 2.5 години.

Потім через пару тижнів мені дали почитати чорнетку. В ній я зробив деякі уточнення, але по суті міняти не було чого. Ну і ще через пару тижнів опублікували першу, а за тиждень і другу частину. Власне статті:

Чим я займаюся в Tableau

Вже 3.5 роки як я працюю в Tableau. І вже майже 2 роки як Tableau купила компанія Salesforce. І весь цей час я працював в тій самій команді і займвся приблизно одним і тим же. Про що і хочу розказати… мабуть для історії :)

Для тих хто не знає у Tableau є лінійка продуктів яких більшає, але традиційно перший і основний продукт так само називається Tableau.

Продукт призначений для аналізу і візуалізації даних. Якщо сильно просто то за допомогою продукту ви можете підключитися до будь-якого джерела даних (традиційні бази даних, файли, тощо) і потім будувати візуалізації у вигляді красивих графіків просто перетягуючи поля і налаштовуючи як усе має виглядати.

Це може звучати як проста генерація звітів. Але є кілька суттєвих відмінносте. Перша – через різні патентовані технології зміни у візуалізації відображуються миттєво і не треба чекати кілька хвилин, а то і годин. І друге, як результат першого – візуалізацію можуть і роблять ті хто нею користується.

Друге важливе тому, що традиційно в організаціях генерацією звітів займаються одні люди, а використовують їх інші. І якщо треба внести якісь зміни то треба робити відповідний запит, через кілька днів отримувати результат і як щось не влаштовує то проходити через усе знову і знову.

Tableau таким чином економить дні і місяці життя працівників і це в прямому сенсі подяка яку ми, розробники чуємо від клієнтів найчастіше.

Не буду вдаватися в деталі, усе можна знайти і прочитати на сайті компанії – https://www.tableau.com/. А на YouTube каналі компанії можна знайти багато навчальних відео які показують базові і більш просунуті техніки використання продукту – https://www.youtube.com/user/tableausoftware.

Моя ж робота дозволяє використовувати Python, R чи будь-яку іншу мову програмування, чи навіть продукти як Salesforce Einstein, DataRobot, Ople.ai, Matlab та інші всередині табло. Тобто те що я роблю дає можливість користувачу обчислювати певні дані для візуалізації за допомогою зовнішніх продуктів чи мов програмування.

Щоб все це працювало Tableau використовує певний API для викликів назовні продукта. Цей API – це теж за що я відповідальний.

Існує багато реалізацій цього API, але найбільш поширеною (на мою оцінку до 80% використання) є TabPy – проект з відкритим кодом в якому я є основним розробником та контріб’ютором. Цей проект знаходиться ось тут – https://github.com/tableau/TabPy. Проект встановлює більше 300 користувачів щомісяця і ним користуються найбільші у світі компанії теж.

А ще у мене є блоґ присв’ячений саме цій можливості продукту – http://tabscifi.com/.

На цьому завершу і якщо є питання то з радістю на них відповім.

Про мої попередні роботи можна почитати тут:

Думки про другий тур президентських виборів в Україні 2019-го року

Вступ

Отже один тиждень до другого туру президентських виборів в Україні 2019-го року – виникло бажання задокументувати свої враження та переживання. Потім через рік, п’ять, десять буде цікаво самого себе почитати. Спробую якось огранізувати думки, але все одно буде сумбурно.

Про Зеленського

Моя найбільша “травма” пов’язана з тим що Зеленський не просто мав кількох дебілів що проголосували за нього. Ні, він набрав аж 30%! Це жах. Поясню чому.

Перше – людина від скоріше за все не надто розумна. Це видно з того як він розмовляє коли текст треба генерувати самому, а не розказувати заучений. Він не те що побудувати ціле речення не може, навіть у випадкових словосполученнях не може узгодити відмінники. І так – людина яка не може зв’язно говорити рідною мовою однозначно має низький рівень інтелекту. Навіть Януковича за якийсь час натренували говорити двома мовами нормально, цей же безнадійний. Те що його ховають від журналістів теж показово – навіть його оточення знає що Вова може ляпнути щось дурне.

Друге – він не володіє мовами взагалі. Ні рідною російською, ні державною українською, ні англійською яка на мою думку має бути обов’язковою для Президента.

Третє – Зеленський не має поняття ні про що з того що він озвучував. Ні в чому полягають функції Президента, ні як працюють гілки влади, ні податки, ні армія – ні про що з цього він не має зеленого поняття. При цьому він має нахабство пропонувати рішення які часто навіть протирічять Конституції чи просто не можливі до втілення з інших причин.

Четверте – повна залежність від Коломойського. Його так званий бізнес і купа фірм-прокладок на Росії та Кіпрі існують щоб через них спрямовувати фінансові потоки олігарха і щоб відмивати гроші. Звісно частина цих грошей перепадає і нашому герою, але назвати це бізнесом чи просто достойним заняттям навряд чи можна. Зеленський працює на каналі Коломойського, їздить на машині Коломойського, виступає ведучім на вечірках Коломойського, має в своєму штабі і охороні людей Коломойського… Мабуть цього достатньо щоб з якоюсь імовірність стверджувати що він людина Коломойського.

П’яте – Зеленський не має ніякої ідеології, і взагалі не розуміється на політиці. У нього нема програми, нема відповідей на питання як він буде досягати того що обіцяє, немає навіть команди крім людей яких йому призначив Коломойський. Тобто він просто по суті така формочка яку можна заповнити чим завгодно. І по суті це і відбувається – різним аудиторіям він каже абсолютно протилежні, або не сумісні речі.

Шосте – він боягузливий і брехливий. Постійне переховування від ЗМІ, відверта брехня “я такого не казав” про те що задокументоване, вигадування незграбних виправдань… Це просто ганьба чесно кажучи. Дуже показова історія з дебатами та аналізами. Каже – не хочу дебати в студії, хочу на стадіоні. Порошенко йому – добре, давай на стадіоні. Зеленський – ні, я вже не хочу. Хочу, каже, аналізи здавати. Порошенко знову – добре, давай здавати. Порошенко здає у кілька лабораторій, Зеленський – ні, я їм не вірю, буду здавати своїм друзям, російській лабораторії. Результат аналізів публікують з датою за 2 дні до здачі. Виступає медсестра, каже це я вручну вносила, помилилася, переробила. От тільки на переробленому результаті чомусь у тієї медсестри інший підпис. Та і кров брали з вени, а аналіз крові з пальця. На додачу система яку вони наче використовують для тестування не дає можливості вносити дати вручну саме щоб уникнути таких помилок. Ну і далі Кличко пропонує зробити тести у WADA, Порошенко погоджується, Зеленський – ні, не хочу, не вірю їм.

У підсумку – Зеленський не достойна людина щоб представляти країну. Ті хто за нього віддають голоси не взяли б його на роботу з такою поведінкою, навіть би не довірили такому гроші на двері в під’їзді збирати. Але при цьому феномен – сподіваються що він зможе виконувати роботу про суть якої нічого не знає.

Порошенко

Свого часу коли треба було терміново обрати Президента після втечі Януковича я доволі скептично ставився до Порошенко – він олігарх, замазаний контактами з Партією Регіонів і таке інше. Але з часом відбулися речі які мене приємно вразили – армію фактично було відновлено, добилися санкції проти Кацапії, та навіть той же Томос став невеличкою, але перемогою.

Звісно Порошенко не ідеальний, але його вигідно відрізняє те що за його президентства було досягнуто більше ніж за усі 20 попередніх років.

У західній пресі головне дорікання Порошенку пов’язане з тим що він не зміг не те що побороти, але навіть зрушити корупцію. При цьому європейські та американські політики віддають належне відновленю армії та зусиллям України на міжнародному політичному полі. І мої претензії до Президента до недавнього часу були пов’язані з корупцією в першу чергу, потім – загравання з релігією, і далі різні не суттєві дрібниці.

Але після першого туру виборів коли я нарешті оговтався від ганебних для мене і усієї країни результатів мені прийшла інша думка. Порошенко і його команда або не вміють, або не вважають за необхідне працювати з українським виборцем. Вони чомусь вирішили що наявність позитивних зрушень достатньо для того щоб мати міцну позицію на чергових виборах. А виявилося що ні – українському виборцю не потрібні факти та логіка, українському виборцю важливі емоції, відчуття того що хто-хто, а я то і так розумію як воно там що. Все це помножене на низький рівень освіти і культури і дало такий результат.

Тому що найгірше у Порошенко та команди – повне не розуміння та не знання українського виборця. Вони не знають хто ці люди, що їм казати і як їм це казати.

Так що, українці дурні? Так, дурні і з низькою культурою, але це не головна проблема. Головна проблема – російська пропаганда.

Російська пропаганда

Росія має налагоджену і ефективну машину пропаганди яку використовує в тому числі щоб втручатися у вибори в інших країнах. Як приклад – Брекзіт на якому британців переконали що нашкодити собі то насправді добре і британці і самі досі в шоці від своєї дурості.

Пропаганда ця діє багато років. Усі ці серіали як “Слуга народу” та “Свати” – це пропаганда. Пропаганда простих рішень які начебто існують для вирішення складних проблем, пропаганда жлобського світогляду, пропаганда цінностей. Так само і комедійні шоу від Квартал 95 з року в рік пропихували потихеньку різні ідеї в голови. Ну типу того що треба вибрати собі за керівника когось хто не має ні знань ні хисту. І з часом люди погоджуються бо бачать у сценках як тупі і жадібні політики гірші за будь-яку випадкову людину.

Тут треба сказати що гумор у Кварталу доволі невибагливий і розрахований на людей які не читають, не знають мов і взагалі не надто цікавляться чимось за межами квартири і телевізору, але при цьому хочу відчувати свою розумність та значущисть. Я не буду казати що я прямо такий сноб що навіть не буду дивитися в сторону шоу Кварталу, але для мене з того що у них є прийнятним є добре якщо 5%. Просто через те що я читаю, і можу дивитися нормальну комедію в оригіналі. А те чим годує українців Квартал – це простяцький гумор що застряг десь у 60-х, нескінченне копіювання самого себе. Головне що можна сміятися постійно бо нема в їх гуморі нічого такого що вимагає ерудиції, смаку чи абстрактного мислення.

Тут ще важливо відзначити що усі ми без винятку в тому чи іншому є жертвами якоїсь пропаганди. У вас є улюблений бренд про який ви усім кажете що хто ним не користується – невдахи та дурні? Ви знаєте правильний спосіб харчуватися, і всі хто так не робить – ідіоти? Ви знаєте як правильно витрачати гроші і зверхньо переконуєте в цьому оточуючих дурників? І при цьому всьому ви не знаєте якихось базових речей, але вважаєте що це нормально бо ви розумієте суть? Будь-що подібне, особливо якщо воно у вас з’явилося зненацька в дуже сильній формі є результатом пропаганди яка спрацювала саме на вас.

І у підсумку маємо те що російська машина пропаганди привила українцям так звану пост-правду. Пост-правдою називають феноме коли у правдивості будь-чого людина певна через те що вона просто переконана що так і має бути, і відмовляється від того щоб знати як воно насправді. Типовий діалог з жертвою пропаганди:

  • Порошенко посадив міністрами своїх родичів.
  • Ну, по-перше, ні, а, по-друге, у нього просто повноважень таких нема.
  • Ой, та всі вони там у тій Раді однакові!
  • До чого тут Рада?
  • Не треба мені, я і так знаю що вони там мафія.

У приведеному вище діалозі людина вважає не лише нормальним, але і правильним не знати того про що говорить, відмовлятися від того щоб дізнатися і зрозуміти – все через те що є внутрішнеє переконання “я розумію суть, а деталі мені ні до чого”. Тобто тут переконати людину у правдивості хибних тверджень допомогли низький рівень освіти, відсутність критичного мислення і, головне, подача через емоції – вони там усі негідники, а ти, розумний і красивий, чудово розумієш що саме вони у всьому винні, чи не так? І от саме у такий спосіб російська пропаганда і отруїла українського виборця.

Як протистояти російській пропаганді?

Процес цей складний, болісний, не дешевий… і я не певен що це можливо взагалі.

По-перше, освіта. Щоб люди взяли за звичку мислити раціонально, бути скептиками і використовувати логіку – це займе покоління. І для цього треба вкладатися в освіту.

По-друге, культура – чим ширший у людини світогляд, чим більше вона бачить різного тим толерантнішою до різних думок і більш критичною до категоричних тверджень людина буде. І для цього має працювати кожна родина. Якщо телевізор – то хороші фільми де хоч трошки треба працювати головою під час перегляду, де для отримання задоволення треба мати хоч якусь ерудицію. Тобто класичні фільми, фільми іншими мовами (так, знання інших мов є обов’язковою вимого до культурної людини). А також книги, концерти, вистави. Та навіть елементарно для дітей – кружки, спортивні секції, походи і подорожі, нові хобі з якими їх знайомлять батьки. І взагалі будь-що нове і не знайоме що вимагає хоч трошки зусиль.

Ну і третій, скоріше за все не реалістичний аспект – будувати власну машину пропаганди. Знаходити і виховувати людей, створювати інституції, вкладатися в те ж кіно, літературні конкурси, організовувати заходи за участі іноземних учасників…

І тут всю цю маніловщину я зупиню.

Так а що ж буде з Зеленським?

Цьому блазню я даю від двох місяців до року до того як його або посадять, або, скоріше за все, він втече в Ростов. І ті хто його зараз підгримують будуть казати “ну я ж думав що буде ось так, а воно вийшло зовсім по іншому”. І мало хто з них визнає що вчинив як дурень так само як ті що голосували свого часу за Януковича і досі виправдовують себе і не зізнаються що діяли бездумно під впливом пропаганди.

А як же час, чи лікує час? Так, з часом неприємних фактів та невідповідностей накопичується стільки що навіть сильно зомбована людина розуміє радісно вживала і розповсюджувала брехню. Але у випадку з другим туром часу треба більше ніж 3 тижні – тому я і даю Зеленському кілька місяців. Абсолютна більшість його виборців буде щодня стикатися з невідповідностями і в якийсь момент вони дійдуть до того що треба закривати очі на більшість того що відбувається навколо – от тоді вони зненавидять комедіанта і пригадають йому і недорікуватість, і тупуватість, і нахабність, і боягузливість, і наркоманію. Шкода лише що буде запізно і багато шкоди вже буде заподіяно…

Як я вчив і здавав електросхемотехніку

У ВНЗ де я вчився я був у першому наборі студентів (інститут організували у 1992-му році на базі Центру підвищення кваліфікації). А отже нам читали дисципліни які думали що “непогано було б почитати”, та, крім того, інститут був вільний від ярма “наукових традицій закладу”. Тому читали не лише аби-що (іноді навіть дуже цікаве), але і часто доволі випадкові, щоб не сказати гірше люди.

 

От комусь прийшла думка що непогано було б нашій групі почитати щось пов’язане з електронікою. Знайшли в одному проектному закладі дядьку з патентами, винаходами і грамотами і понеслась.

 

Ну, по-перше, нереально доставляла сама його манера викладання. Він, наприклад, розказував нам як виготовляють напів-провідникові елементи. Виглядало це приблизно так:

– От,- каже – так роблять транзистор. Беремо напівпровідник… – старанно замальовує крейдою усю дошку,

– Далі витравлюємо кислотою в ній віконце, – старанно витирає майже половину дошки.

– Далі наносимо шар ізолювального матеріалу… – знову зафарбовує щойно витерту частину, але тепер штрихами в інший бік.

– Тепер додаємо інший шар напів-провідника…

 

Ну я думаю ви зрозуміли головний принцип, все це малювання займало доволі багато часу і я так і не зрозумів чому просто умовно не намалювати одразу (а не масштабом з усю дошку) те що треба. Отак ми по пів пари витравлювали віконця і покривали їх знову черговим шаром матеріалу переводячи крейду.

 

Крім того у викладача було унікальне уявлення про те як треба вчити студентів. Здалося йому що треба нам знати Autocad (це спеціальне програмне забезпечення для креслень) якось. Схема навчання виглядала так:

– Студент такий-то, виходьте до дошки. Малюйте куб.

– Але я не знаю як, я Autocad ще в очі не бачив.

– Що ви мені голову морочите?! Малюйте куб я сказав!

Після кількох цікавих і веселих для нас (кого не викликали) хвилин суперечок студент здавався і писав на дошці щось типу “намалювати куб!!!’”. На що отримував:

– Сідайте, два!

 

А, ще навіть до того. Перший раз запускаємо той Autocad (нагадаю що це були часи MS DOS  і Windows ще не було навіть на обрії). Отже запускаємо і викладач радісно питає:

– Що, у всіх комп’ютери зависли? Правильно, так і має бути. А тепер зробіть так щоб воно запускалося і не зависало!

Після майже повністю витраченої на суперечки пари з приводу того чому ми маємо вгадувати взагалі з’ясувалося що Autocad висне якщо його запускати з Volcov Commander, який той же викладач примусив нас використовувати замість Norton Commander бо “поставлю два!”.

 

Ще якось в черговий раз виникла у нього геніальна ідея – а давайте ви напишете мені навчальні програми, а я вам за це п’ятірки автоматами поставлю. Ті кому подобалося програмувати радісно погодилися, але реальність виявилася жорстокою. Технічні завдання виглядали приблизно так: написати програму яка демонструє поведінку електронів в напів-провідниках. Елекрони повинні сидіти на конях і розмахуючи шаблями скакати по своїх траєкторіях. Ну от в такому ключі. Але сама мацибулєчка була в тому що все це треба було писати на Clipper (це мова для розробки програм і роботи з БД, щось середнє між командними файлами і SQL, графіки там в принципі не було).

 

І так з усім… А зараз смішно згадувати.

 

І особливо весело було здавати іспит. В білетах були питання різних схем підсилювачів і такого іншого цікавого. Причому розписав він усіх чи то через 10, чи через 15 хвилин по алфавіту. Тобто ті хто був в кінці списку мали приходити на іспит ледь не в кінці дня. Мій товариш Влад (про якого я вже писав якось) забив на це діло і прийшов вранці. Ну і ясно що почали вони сперечатися через це і навіть орати одне на одного. Якось так у них вийшло що викладач пригрозив Владу що поставить тому тройбан, на що Влад почав вимагати поставити йому двійку:

– Я вам три ставлю!

– Став два!

–Ні, поставлю три!

– Я сказав став два!

Потім вони почали боротися за залікову книжку видираючи її одне в одного з рук і викладач таки примудрився якось вписати туди трояк…

В цей час в аудиторію заходить декан перевірити як воно все відбувається, аж тут Влад вириває свою залікову книжку, бачить в ній три бали і волає “Ах ти ж сучий хвіст!”. Декан замирає на мить, потім каже – Ну я бачу у вас тут все в порядку. Розвертається і виходить.

 

Сам я здав іспит здається на відмінно. Звісно вивчити на пам’ять всі ті схеми якщо ти не Влад було не реально. Проте у нас в аудиторіях були поруч із дошками ще такі екрани з білої матерії для проекторів. Так от ми білою крейдою понамальовували на них схеми – з місця викладача біле на білому не видно, а з наших місць (з аудиторії) видно нормально бо екран трошки сіріший за крейду :) Отак у нас майже вся група на відмінно і здала.

 

 

А який у вас був найдивакуватіший викладач?

Про уроки музики в школі

У мене в середній школі (а вчився я в одній і тій самій школі з 1982-го по 1992-й роки) було багато усього цікавого, але одне з незабутніх вражень живе зі мною і по сьогодні. І це спогади про уроки музики і про вчителя музики.

Не знаю у кого як, а для мене досі лишається загадкою нащо взагалі та музика була в шкільній програмі і що ми мали б винести з тих уроків. Але усе по порядку.

На уроках музики було незвично і не таке як в усій іншій школі геть усе. Сама кімната була крихітним амфітеатром де задні ряди задиралися аж під стелю. І замість парт у нас були якісь саморобні столи з фанери (з тієї ж що і сходинки “амфітеатру” було зроблено). Був незвичний вчитель – здоровенний чоловік (принаймні на наший дитячий погляд) з великою купою кучерів на голові. Звали його Леонід Якосьтам, але усі між собою звали його або Льоня. І я так далі буду його називати, але не з неповаги, а через теплі спогади мабуть.

Самі столи було побудовано так що за ними були не стільці а лавки на яких ми і сиділи через одне місце від одного. Більше того – самого першого уроку вчитель дав нам розсістися хто де хоче, подивився хто з ким сів і хто з ким балакає і намалював схему хто де має сидіти. На початку кожного уроку схема перевірялася ним і якщо хто порушував план то мали пересісти. З часом Льоня схему підлаштовував і в результаті кожен сидів сам по собі в оточені саме тих однокласників з яким навіть і не хотілося перешіптуватися. Та ще й далеко одне від одного. І від нудьги доводилося дивитися на вчителя та слухати його.

Друга прикольна штука було вітання. Льоня сам написав пісню і постійно її дописував. Починався кожен урок (після пересаджування на призначені місця) саме з цієї пісні. Вчитель грав на піаніно, співав, а ми співали орали у відповідь. Щось типу такого:

Вчитель: Здраствуйтє рєбята!

Ми: Здра-ству-йтє!!!

Вчитель: На какой урок ви прішлі, на какой урок ви прішлі?

Ми: Ми прішлі НА УРОК МУ-ЗИ-КІІІІ!!!

Вчитель: А как нада сідєть на урокє, а как нада сідєть на урокє?

Ми (складаючи руки як наче сидимо за партою): На урокє нада сідєть ВОТ ТАК!!!

Вчитель: Тіхо, бєз шума садітєсь…

І ще щось там, я не пам’ятаю. Ми сідали і ще щось співали. Коротше цілий ритуал. І час від часу Льоня нам казав “я ось тут вітання дописав, тепер будете співати ось так”. І там або щось мінялося, або додавалися якісь фрази. Ну таке ото.

Сам вчитель сидів внизу “амфітеатру” за піаніно, але нам було видно лише його голову і шию, і тому не дивно що інше прізвисько у нього було Голова Професора Доуеля.

Уроки музики, наскільки я пам’ятаю, були у нас з 4-го чи то по 5-й чи може аж по 6-й клас. І що ж ми там вчили? Зараз я і сам майже нічого не пам’ятаю. Пам’ятаю що кілька уроків поспіль Льоня намагався нам пояснювати про до-ре-мі-фа-соль-… Але всі як не врубалися так нічого і не помінялося. Ну він схоже і махнув рукою. Далі він іноді включав нам фрагменти якихось творів. Ну там партію гобою з піонер-опери “Пєтя і волк”, чи інших переважно російських композиторів. Також він пробував примушувати нас на оцінку вгадувати випадкові фрагменти, але теж здається нічого у нього не вийшло.

Також було багато “творів” на тему “Што такоє любовь?” та іншого подібного – треба ж було оцінки хоч за щось ставити. Власне самі оцінки наскільки я пам’ятаю за музику ставили аби було. Ну тобто тим хто добре вчився з інших дисциплін або 5, або 4 за погану поведінку, іншим – по троячці.

Ну власне і що я можу сказати про уроки музики в школі? Краще ніж по під’їздам шаритися, але і сенсу особливого якось не бачу.

А у вас як воно було?

 

 

Спогади дитинства: про лячні історії в інтернаті

Ще до школи один рік я ходив у групу дошкільної підготовки, так званий нульовий клас, або, як частіше називали його в народі, інтернат.

Відводили дітей туди вранці, там ми снідали, потім були якісь типо уроки. Вчилися там літери писати і читати. Якісь віршики розказували, включали платівки з казками. Потім обід, сонна година, далі знову якісь танці, пісні, прогулянки на дворі і таке інше. Шось таке між дитсадком і школою одним словом.

Одна річ яка мене неможливо діставала це був обідній сон. Наскільки я пам’ятаю я там не заснув ні разу. Причин крім того що в принципі спати не хотілося було декілька.  По-перше, моє ліжко стояло дуже близько до вікна в яке постійно лупило сонце. І під ковдрою було просто неймовірно спекотно.

Розкриватися було не можна, бо “положено под одєялом как всє”. А ще була під підвіконням батерая яка страшенно смалила. Отже я там постійно лежав потний як миша що заблукала у шкіряних штанях. Ну і на додачу з вікна було прекрасно чути як волають діти у оточуючих дворах, про що говорять люди під вікном і таке інше.

А розкриватися, мінятися ліжком і взагалі не лежати рівно із закритими очима було не можна. Ця година зпітнілої спеки, ніг які круте так що аж вивертає і усього тіла що чухається була просто нестерпною мукою… З тих пір я і не люблю СРСР :)

І було у нас там дві виховательки. Одна така нічо, тільки зла. А друга вже бабця. Так от ця бабця любила нас посадити у класі після “сну” і почати розказувати історії. Історії як на підбір були жахи з каліцтвами і кров’яшкою.

Ну щось типу такого. Один хлопчик любив неправлино носити ножиці. Неправильно – це гострим вперед і “вушками” до себе. Так один раз він з ними йшов, а з кімнати назустріч йому вискочила його сестра. Ну він їй у око тими ножицями і встромився.

Або ще інша історія. Одна жінка була вагітна. І от йшла вона по сходах, а в неїх дитина і випала. Вона її підібрала, принесла додаму і змила в унітаз.

Ще там щось було проо медведів які з’їли усю шкіру з обличчя одному мисливцю. Був і хлопчик що любив засовувати ноги під потяг і інші персонажі. І цих історій була незліченна кількість. Кожен день 2-3 нові.

Корочє як ви розумієте талант пропадав. Причому пам’ятаю нас після цих історій доволі таки відчутно тошнило, так що полднік не дуже хотілося їсти. Один раз я прамо під час “уроку” блювонув у прохід між партами – так виразно собі це уявив :)

Ну а в цілому було непрогано, ага. Правда я не пам’ятаю щоб так вже та дошкільна підготовка допомогла якось у школі, ну та то таке…

Як я грав на гітарі

Трохи передісторії

У нас вдома була дуже красива гітара Лєнінградської фабрики яка з бантом висіла на стіні. Був у неї такий благородний чорний корпус, колись батько її за дорого купив. Красива то вона була красива, але як гітара не надто годна для гри. Корпус той був ледь не пластиковий, гриф під кутом стирчав до корпусу, струни були дуже далеко і на них треба було тиснути щосили. Але як там би не було почав пробувати грати я саме на ній.

Ще у нас був самовчитель “Учись аккомпанировать на гитаре” де у виглядів діалогів гітариста та підлітка що хоче навчитися грати пояснювалися основи гітарного аккомпанемента. Більше ніж аккорди я винести звідти не зміг, усі балачки про тональності та транспозицію я і не зрозумів і не сильно навіть намагався читати.

До гітари пробував підійти з різних боків, але нічого не вдавалося і вона продовжувала висіти на стіні.

Як усе почалося

Коли я поступив в інститут разом зі мною в групі вчився одногрупник (Славік, привіт!) який грав в групі на гітарі. От він і почав показувати мені самі базові речі: як настроїти гітару взагалі, розказав основи нотної грамоти, показав як воно пальцями треба робити і таке усе подібне.

А коли я зміг зіграти перші мелодії моєму щастю не було межі. Є якась магія в музиці яку граєш сам, навіть і кривенько, яка не доступна коли просто слухаєш навіть найкращу музику. Почуття дуже приємне і мені так сподобалося грати що наступні кілька років я регулярно, щодня грав на гітарі мініму по парі годин.

Потім цей же одногрупник пробував зробити свою групу де ми намагалися грати якусь суміш thrash та death, але чесно кажучи зі мною у них би все одно нічого не вийшло…

Про слух та інше

По рекомендації того ж таки одногрупника я пішов на індивідуальні заняття до викладача гітраи у музичній школі і дуже швидко переключився з металу на класичну музику. З часом усе минулося, але Паганіні та різних гітаристів і твори для гітари я досі люблю.

Як я доволі швидко з’ясував у мене нема слуху і мені усі ноти мого інструменту видавалися однаковими. А отже гітару самостійно настроїти я не міг. Також я на собі переконався що слух можна розвинути і натренувати. Тобто після кілької років занять я не лише міг сам настроїти гітару, але вже і знімав мелодії на слух, а іноді навіть і акомпанемент до них. Проте варто знати що якщо у вас мозок не розвинено в цьому напрямку з самого дитинства (називається це “нема слуху”) то на це все доведеться витратити кілька років у порівнянні з людиною яка від природи вже вміє це робити.

Також я навчився читати ноти і навіть міг грати багато що з листа – тобто читаю ноти і тут же граю “в реальному часі”. Ось це насправді робити легше ніж здається, треба лише потренуватися. Проте я ніколи не міг просто читати ноти і чути музику – для цього треба мати той самий хороший слух і вміти грати не виключно на гітарі (фортепіано є обов’язковим інструментом для усіх музикантів). Але от саме вивчення нового твору, розбирання та розучування – все це було так приємно що досі згадую.

А ще тоді не було легко доступних копірів і ми переписували ноти на лекціях в інституті :)

Також обмеження зі слухом довго не дасть можливості повноцінно займатися теорією і розуміти чому щось (аккорд, наприклад) має “переходити” в щось конкретне інше. Замість розуміти (а я не розумів) я просто механічно запам’ятовував і заучував. Проте займаючись з нотами і повторюючи і вивчаючи твори я відчував такий спокій і піднесення що мені хотілося це робити знову і знову.

Щодо техніки то її теж у мене не було і через те що багато сам собі зіпсував граючи на поганій гітарі, але і в цілому у мене пальці не так бігають і не так ніжно торкаються струн як мали б.

Але головне що я так і не навчився робити це тримати ритм. Як на мене то це найскладніше для виконавця, ну принаймні у мене це було найскладніше. Перед тим як остаточно здатися я пару років намагався грати з метрономом щодня і це було дуже важко і ніколи толком не виходило. Може здатися що не велика і проблема, але насправді це означає що ні в групі, ні навіть у супроводі комп’ютера ти зіграти ніколи не зможеш.

Про мрію стати рок-зіркою

Коли мій одногрупник привів мене у свою новостворену групу я навіть не грав, а просто знав кілька простих прийомів. Ідея була така що граючи в команді ми усі трохи підростемо і станемо краще. Тим більше у нас були якісь ідеї і ми писали пісні різні, пробували різні штуки. Інструменти теж були так собі.

Але я дуже швидко збагнув що у мене природніх вмінь незрівнянно менше ніж у інших в команді і це було неприємно визнавати. Вірніше я і не визнава цього дуже довго, і лише через кілька років (я все ще продовжував займатися щодня) вдалося примиритися з цим фактом. І то навіть після того мені було б дуже неприємно почути це (хоча це і правда) від когось. Зараз вже можна, вже не чепляє так :)

Щодо ідей бути рок-зіркою і нарізати на гітарі на сцені перед великим натовпом то вони може у мене і були, але коли я в реальності стикнувся з тим що таке заняття музикою та отримав ідею про життя музикантів у мене ця мрія швидко зникла. От що я собі уявляв так це те що я буду дуже-дуже круто грати в групі яка буде іноді виступати в маленьких клубах і гітара буде моїм хоббі, але я в цьому хоббі буду неймовірно крутим :)

Проте з нашої “групи” один учасник таки став професійним музикантом і дуже непоганим.

Я ж свого часу пару разів виступа на “концертах” в музичній школі (кожен учень грав перед батьками якийсь твір) і навіть одного разу грав на концерті між панками та металістами. Усі рази це було страшно, руки трусилися, воно нічого не гралося і лише бринькалося, але в цілому користь була – чим сильніший провал тим менше я став боятися щось представляти перед натовпом і дуже добре що у мене був такий досвід.

Про мої гітари

Як я вже згадував була у нас красива, але не придатна для гри гітара. Потім, вже під кінець навчання в інституті я у того ж одногрупника купив непогану, а у порівняння з моєю просто прекрасну гітару на якій і грати було приємно і яка давала хороший відносно звук. Вже працюючи в Дніпропетровську я купив собі класичну гітару Fender і це була моя найкраща гітара за все життя: вона звісно була і красива, і давала хороший чутливий звук, і сам гриф на дотик наче бархатний був.

Ще у мене було кілька електро-гітар, але не пам’ятаю чи перші з них були мої, чи я їх просто брав на якийсь час. Взагалі в електрогітарі я дуже швидко розчарувався тому що хотілося на ній або робити суворе дж-дж-дж, або запилювати неймовірні швидкісні соло, а ні для того ні для іншого не було ні технічних вмінь, ні почуття ритму. Що ж стосується самих електрогітар то в ті часи у мене доступ був лише до совєцьких, а усе совєцьке то чугунієве лайно яким можна стовби в землю забивати, а ніяк не грати музику. Струнно-стінобійні інструменти коротше, а не гітари. Крім повної відсутності звуку (звучали вони трохи краще за проволку натягнуту на дверцята шафи) вони ще й мали таку вагу що носячи таку з дому і на репетицію можна було нехіло підкачатися.

Останній свій рік в Україні я купив у якогось металіста електрогітару на якій і грав цілий рік і в принципі було непогано – я розучував і грав під метроном та іноді комп’ютер (барабани) пісні різних металістів і в принципі непогано проводив час не дивлячись на те що мало що виходило.

Про гітаристів

Першо що треба сказати це те що гітаристи і класичні і електро це доволі специфічні музиканти, і це не похвала. По-перше, гітаристи дуже обмежені у своїх музичних вподобаннях і музиці яку вони слухають і якою цікавляться. Це звісно гітарна музика, скрипка (бажано соло) та Бах. У хороших музикантів інтереси набагато ширші, але у переважної більшості гітаристів є дуже сильна замкненість на свій інструмент.

Друга річ яку я з подивом відкрив для себе це те що знову ж таки переважна, просто домінуюча більшість гітаристів можуть або добре грати, або робити музику. Це означає ось що: гітарист який на слух знімає соло Стіва Вая, або грає якийсь складний твір чітко як комп’ютер сам створити хорошу музику не може. Тобто вони то щось роблять, але виходить така нудятина що просто страшно. Перші рази коли я з таким зіткнувся я подумав що який дивний випадок – людина вміє грати, але не знає що грати. Але з часом я побачив що це правило, а не виняток.

Саме тому гітаристи які пишуть і грають хорошу музику так широко відомі і популярні в колі тих хто хоч трохи грає на гітарі і цікавиться гітарою. Звісно є і такі випадки коли техніка і швидкість дуже розвинені і гітарист усі свої композиції зводить до “поливання” слухача довжележними швидкісними соло. Так, це неймовірно складно, навіть не можливо відтворити майже нікому, але музичності в цьому часто бракує.

І тоді як електрогітаристи, особливо початківці усі мрію про швидкість, швидкість і швидкість у класичних гітаристів фетиш це точність виконання. Відтачуючи довгими годинами виконання кількох тактів твору вони реально намагають зіграти точніше і чіткіше ніж комп’ютер.

А що ж далі?

Зараз я на гітарі не граю вже 8 років (з того часу як поїхав з України), але не відкидаю що колись таки куплю собі гітару, комбік (це колонка така для гітари) та пару педалей для різних ефектів і почну усе заново. Кілька разів вже таке бажання виникало, тим більше в США і вибір і ціна на пристойні гітари кращі, але зупиняло розуміння того що часу на гітару в своєму розкладі я не знайду взагалі.

Ну та може колись у майбутньому…

 

Як я був Котом в Чоботях на утрєніку

 

Чогось згадалося. Ще до того як я пішов в школу (але це був вже не дитсадок, це була підготовча група яку ми називали “інтернат”) потрапив я на дитячий новорічний утрєннік. Був він в школі яка була майже через дорогу від нашого дому, я потім в ній і провчився всі 10 років. Ну от, а за часів СРСР (може і зараз теж, не знаю) в шкільних спортзалах ставили ялинки і туди запрошували дітей на всі ці святкові заходи. Запрошення мабуть видавали батькам десь на роботі.

Виглядало це приблизно так: збиралося (за моїми спогадами) десь дітей 30-40 разом з батьками, усі більш-менш в нарядних костюмах. Сніжинки там різні, зайчики. Спочатку виходила Снігуронька і розказувала що Дід Мороз десь в дорозі затримався і пібивала дітей кричати хором “раз, два, три, йолочка гори”. Після кількох спроб гірлянди загоралися, усі хлопали і раділи. Далі мали кричати “Дє-ду-шка-ма-роз!!!” і після кількох спроб він виходив. Далі якось смутно, діставав він наче подарунки з мішка: пакетики з цукерками і мандаринками, щось таке.

Потім водили хороводи, проводили конкурси на кращий костюм та віршик і після того розходилися.

На той утрєннік батько зробив мені костюм кота в сапогах: плащ, шпага на поясі (на шпазі була ручка і навіть гарда), капелюх з великими полями, обірки на чоботи. Намалювали мені вуса і навіть на штани пришили хвоста від іграшкового великого кота. Коротше костюм був що треба. Правда мало хто розумів що я кіт і усі казали який я красивий мушкетер :)

А вірш мені сказали вивчити “Тише мыши, кот на крыше…” і щось там далі про котят які шуміли. Проблема була в тому що чомусь я вирішив що це стих не зимній, а про літо. Можливо це було пов’язано з тим що в книжці з якої я вчив цей вірш на картинках було саме літо, або що я подумав що зимою коти по дахах не лазять. Я пробував сказати що не правильний вірш, але батько мене слухать навіть не став і сказав вчити бо коти за мишами зимою так само ганяються як і літом і у самому вірші нічого про пору року нема. Ну я вивчив його…

І ось на утрєнніку мене разом з кількома іншими дітьми вибирає Дід Мороз за найкращі костюми і виводить до ялинки щоб ми перед усіма прочитали свої вірші і серед нас вибрали переможця. Ну всі щось там розказують швиденько і доходить черга до мене. І тут я усвідомлюю що мені зараз треба розказувати ВІРШ ПРО ЛІТО самому Діду Морозу. У мене паніка, я не можу цього зробити, я знаю що в найкращому випадку Дід Мороз скаже мені “Ти що, дурень, це ж вірш про ЛІТО!”, а то і почне показувати на мене пальцем і сміятися “Дивіться який йолоп, вірш про літо розказує, давайте усі показувати на нього пальцями і сміятися”. І я ціпенію, а Снігуронька придовбалася як реп’ях “Мушкєтьор, розкажи вірш! Ти забув вірш? Згадай вірш! Про що вірш? Розкажи вірш! …” І я міцно стуляю рота щоб не піддатися на тортури і не розчарувати Діда Мороза дурним віршем про літо.

Тягнулося це нескіченно довго, але нарешті від мене відчепилися і перейшли до наступного кандидати. Мені так сильно полегшало що я просто стояв і кайфував від того що не зганьбився і мене залишили у спокої що навіть не помітив як там усе скінчилося і що всі почали розходитися. Пам’ятаю який задоволений я йшов додому.

А дома батько чомусь сердито гримкав і дзиркав на мене, а вечером не дозволив дивитися мультікі бо я вірш не розказав. Наче я міг розказати вірш про літо Діду Морозу. Зараз то я розумію що він тоді розчарувався що такий класний наряд кота у чоботях (нехай всі і думали що я мушкетер) не виграв конкурс через те що я не захотів вірш розказувати.

Ось така у мене історія для вас. З Новим Роком!