Joe Satriani – 2020 – Shapeshifting

Як на мене, то це найспокійніший альбом геніального гітариста та композитора. Хоча композиції несуть в собі певну енергію, проте це вже далеко не hard rock і взагалі не може бути названо важкою музикою в жодній ноті.

Як завжди мелодійно, гармонійно, швидко і технічно. Але в той же час ця музика може легко перетворитися на фонову – її важко, практично неможливо слухати зосереджено. Ця музика не захоплює і не тягне за собою кудись. Натомість починаєш думати про щось інше і вже думка десь літає. Безумовно музика спрямовує думку і уяву, але це зовсім не те, що слухати раніші більш енергійні роботи майстра.

І ось це власне і є моя головна претензія – це дуже класна, але спокійна музика.

Моя оцінка – 6/10.

Весь альбом на YouTube:

Joe Satriani – 2018 – What Happens Next

Я трошки в шоці. І не тому що альбом якийсь надзвичайно класний, а тому що він надзвичайно невиразний і навіть нудний.

В технічному плані тут усе гаразд – і складно, і швидко, і технічно, і винахідливо… Але відсутнє те що характерним було для усіх попередніх альбомів Сатріані – тут відсутня емоційність. Музика мені здалася просто зведеною до чогось такого що аж ніяк не зачіпає, не привертає ні уваги ні почуттів. І взагалі слухати зосереджено цю музику довше кількох секунд у мене особисто не виходить, хоча уже багаторазово прослухав весь альбом. В голові геть нічого не відклалося.

Та і до того ж усі пісні абсолютно однакові у своїй невиразності. Яке розчарування :(

Оцінки:

  • Metacritic – нема оцінки.
  • Моя оцінка – 3/10.

 

 

Marty Friedman – 2017 – Wall of Sound

 

Дуже дивний альбом, дуже. Чесно кажучи якби це був якийсь інший не відомий мені гітарист то можливо я навіть і не дав би другого шансу.

Зіграно та аранжовано усе неймовірно майстерно, тут ніяких претензій чи сумнівів навіть нема. Але є певні проблеми (у мене) з розумінням музики, а вірніше її енергії та настрою.

Фрідман відомий не лише як гітарист-віртуоз, але і як музикант та композитор з нестандартним мисленням. І його композиції розвиваються дуже цікаво і його музику можна одразу впізнати саме за тим як нестандартно, але дуже красиво усе в ній відбувається. І знову ж таки цей альбом все це має. Але композиції якісь не енергійні, чи що… Вони просто красиві і приємні, лагідні і м’які, але якісь без настрою. Вірніше настрій тут один – не хочеться нічого робити :)

Правда під кінець диску пісні стають все жвавішими, а після кількох прослуховувань альбому я наче починаю розуміти матеріал. Але це не та музика яку будеш слухати коли тренуєшся чи ведеш машину. Вона майже фонова якась.

Моя оцінка – 5/10.

 

Marty Friedman–2009 – Tokyo Juke Box

Це музика яку слухаєш і забуваєш що це гітарна музика. Музика прекрасна і геніальна без перебільшень.

Фрідман (який, нагадаю, давно вже живе в Японії) схоже зовсім перейшов на створення того що прямо під час прослуховування сприймається як класика.

У нього якийсь особливий стиль навіть не гри, а скоріше гітарного мислення. Зовсім неочікувано і негітарно, але завжди солодкозвучно і неймовірно мелодійно.

Незалежно від того яку музику ви слухаєте зазвичай ось цей конкретно альбом не може вам не сподобатися.

http://www.allmusic.com/album/tokyo-juke-box-mw0002078853

Слухати: http://grooveshark.com/#!/album/Tokyo+Jukebox/5300182

[youtube=http://www.youtube.com/watch?v=2qWOXxb0DI0&w=448&h=252&hd=1]

Buckethead–2009 – Needle In A Slunk Stack

 

Це вже навіть важко назвати гітарною музикою. Ну тобто вона все ще «гітарна», але ніяких запилів, 10-хвилинних гам, блюзових імпровізацій та інши милих серцю гітарастів пілікальних радощів.

Рвані шматочки ритму, пунктирні позначки мелодії, якісь піпікання, бемкання та інші звуки. Але при всьому тому дуже цікаво, драйвово і звучить приємно.

http://en.wikipedia.org/wiki/Needle_in_a_Slunk_Stack

Відео усе роз’яснює до речі і дає уявлення про те чого варто чекати від цього альбому.

[youtube=http://www.youtube.com/watch?v=1bSZslEDUl0&w=448&h=252&hd=1]

Steve Vai–2007 – Sound Theories Vol. I & II

 

Дво-дисковий альбом генія гітари.

Перший диск складають відомі хіти у супроводі оркестру, і це не просто “о, а давайте запишемо те саме з оркестром!”, а дійсно переосмислені пісні. Дуже рекомендую цю версію послухати.

Другий же диск містить композиції Стіва Вая для оркестру, така собі неокласика.

http://www.allmusic.com/album/sound-theories-vols-1-2-mw0000470643

Слухати: Steve Vai – Sound Theories Vol. I & II

Весь виступ (півтори години) з оркестром:

[youtube=http://www.youtube.com/watch?v=U8NOgFxP5Dw&w=448&h=252&hd=1]

Paul Gilbert–2004 – Acoustic Samurai

 

Гітарно-акустична музика в стилі “дивіться як я вмію!”.

Суть така – безсумнівно талановийтий гітарист грає акустичні версії різних відомих пісень, а натовп фанатів йому хлопає в ритм. Спочатку доволі цікаво, але набридає з неймовірною швидкістю.

http://www.allmusic.com/album/acoustic-samurai-mw0000740821

Слухати: http://grooveshark.com/#!/album/Acoustic+Samurai/1052072

[youtube=http://www.youtube.com/watch?v=oy2v1XnfkZs&w=448&h=252&hd=1]

Greg Howe–1999 – Ascend

 

Мені дуже подобається ця музика – жваво, легко, грайливо, свіжо і в той же час енергійно. Добре підходить для роботи у якості фонової музики.

Можна сміливо порівняти з найкращими зразками гітарної музики від визнаних майстрів.

http://www.allmusic.com/album/ascend-mw0000241993

 

[youtube=http://www.youtube.com/watch?v=OrMWG8cEA5Q&w=448&h=252&hd=1]

Jake Shimabukuro–2005 – Walking Down Rainhill

 

 

Музика у виконанні цього артиста просто дихає свіжістю і прозорістю. Йому вдається поєднувати академічну точність класичної гітари зі скажено стрибаючої енергією латиноамериканської музики та сучасним звучанням New Age.

Однозначно цікавий альбом де живі, життєрадісні композиції перемішані ледь не з Бахом.

http://www.allmusic.com/album/walking-down-rainhill-mw0000138888

Слухати: Jake Shimabukuro – Walking Down Rainhill

 

[youtube=http://www.youtube.com/watch?v=CC8orDLQ-1s&w=448&h=252&hd=1]