Віл Дін, або брудний бізнес у спорті

Спочатку треба сказати що все що тут написано є вільним і скороченим переказом прекрасної статті в журналі Outside (http://www.outsideonline.com/outdoor-adventure/multisport/Playing-Dirty-November-2012.html?page=all), і якщо вам цікаво про те як роблять бізнес на спортивних змаганнях, та про агресивний стиль ведення бізнесу взагалі то прочитайте статтю обов’язково. Інакше читайте мої обробку Smile

В цілому це стаття про те яких успіхів може досягти в тому числі в організації екстремальних змагань талановита, розумна, і аморальна як сам Стів Джобс людина. Але про все по порядку…

Екстремальні змагання, або по нашому біг з перешкодами, армійський тест, це спорт що швидко набирає популярність в усьому світі останні роки і скоро може почати відбирати прихильників у тріатлона, біга та велоспорту. Ідея проста як двері – довга дистанція (5-20+ кілометрів) з перешкодами: ями з багнюкою, слизькі перекладини, сітки, круті гірки, підземні лази, вогонь, електричні розряди, льодяні вани і так далі. Особливість цього спорту що в ньому не змагаються за перше місце, а борються щоб просто закінчити дистанцію. При цьому самому пройти дистанцію часто неможливо і потрібна допомога інших учасників (наприклад щоб нести деревину, чи видертися на стіну). Дивіться роліки, дуже надихає.

[youtube=http://www.youtube.com/watch?v=vh5HdPM_QuE&w=564&h=317&hd=1]

 

На подібних змаганнях трапляються смерті, а переломи, серцеві напади та інші ушкодження взагалі трапляються гарантовано на кожному старті. Тому усі учасники підпсують багатосторінкові форми де підтверджують що на все йдуть добровільно і ніяких претензій до організаторів не матимуть. А статрові внески наближаються за розмірами до тріатлонів світового рівня.

Віл Дін, що з нуля побудував бізнес який приносить 70 мільйонів доларів прибутку на рік є відомою і найбільш ненавидимою особою.

Англієць, ще коли був студентом Гарварда прийняв участь у кількох марафонах і тріатлонах і в нього тоді і виникла бізнес-ідея. Полягала вона в тому що ці види спорту дещо нудні, а учасникам можна було б запропонувати щось таке ж важке, але набагато більш цікаве.

Представлений бізнес-план забракували професори, але Дін таки почав бізнес у 2009 вклавши  $8000 в реклану на Facebook. Наступного року він вже мав 20 змагань в США в яких прийняли участь 41 тисяча людей, а в 2011 на 150 змаганнях по всьому світу стартували півтора мільйона учасників.

[youtube=http://www.youtube.com/watch?v=XQsR7jbmVuY&w=561&h=315&hd=1]

 

Це ще більш дивно враховуючи те що вийшов він на ринок (а почав з США не дарма – саме там усі гроші в спорті) де вже кілька років успішно проводилися подібні змагання.

Коли Дін працював над своїм дослідженням в університеті він дізнався про змагання яке вже більше 20 років у своєму маєтку проводить ексцентричний британський міліонер Біллі Вілсон. Ексцентричний тому що одягається у військову форму 19 сторіччя, називає себе Містер Миша і взагалі виглядає мультиплікаційно у свої майже 80 років.

Змагання називається Tough Guy (Крутий чувак) і по суті і є тим самим класичним армійським тестом.

Дін, який був тоді на 2-му курсі домовився з Вілсон про проведення “маркетингового дослідження”. Він усе фотографував, говорив з учасниками (чому вони приймають участь, що хотілося б покращити). Та ж саме він робив для організаторів подібного змагання в Німеччині – Strongman Run. З досліджень він виніс для себе те що учасники особливо цінують ті моменти коли мусять допомагати одне одному, а також хотіли б показати оточуючим що вони фінішували у такому складному випробуванні (футболки, кружки, наклійки на машини – нічого цього не було). Більше того – Дін отримав доступ до фінансових документів про те як і скільки коштували перепони, як усе будується і таке інше.

[youtube=http://www.youtube.com/watch?v=M4aM0fpS0IU&w=582&h=327&hd=1]

 

Коли прийшов час презентувати роботу Дін зробив дві майже ідентичні версії, різниця була в тому що в бізнес плані для Гарварда він пропонував розширювати бізнес, Вілснону ж (який і так був невисокої думки про студентів з бізнесу) запропонував нічого не міняти.

Кампанія в США почалася дуже брудно і агресивно, у світі спотру і джентельменського ставлення одне до одного так було не прийнято. Змагання назвали Tough Mudder (Крутий забрьоханець).

Одного дня під час Spartan Race (зараз №2 в цьому спорті) учасники побачили над собою літак з рекламою “Думаєш це важко? Спробуй Tough Mudder!”. У Facebook усим хто ставив лайк Spartan Race приходило повідомлення з текстом “Тобі подобається Гонка Спартанців, але давай будем чесними – це просто веселе і не важке змагання. Якщо шукаєш щось справді важке – спробуй Tough Mudder”. В повідомленні був код з яким можна було отримати знужку на стартовий внесок. В результаті Facebook мав втрутитися і прогрозити видалити сторінку якщо все це не припиниться. Тим не менш на перший же старт вдалося зібрати 4500 учасників (ще раз доводить що хороший менеджер потрібен у будь-якій справі).

Нове змагання пропонувало послуги татуювання та “екстремальні” зачіски на старті та фініші, проводилися конкурси на найкращий костюм і взагалі прибравши боротьбу за місця вдалося досягти того що усі відчували себе приблизно однаково рівними. Не дивлячись на всю неприглядність ведення бізнесу (а там набагато більше випадків) учасникам в даному випадку саме це і подобається – вони хочуть чогось суворого, жорсткого і агресивного. На саме цих змаганнях жінки складають 50% учасників.

[youtube=http://www.youtube.com/watch?v=d0n-DSyKE9U&w=604&h=339&hd=1]

 

Мабуть не дивно що після такого агресивного початку Дін зненавиділи інші учасники бізнесу і почалися суди.

Англійський міліонер справедливо вказав що у нього вкрали формат змагань, логотип і навіть колоьори. І навіть в своїй рекламній кампанії Дін використовував відео і фото його змагань. На що Дін відповід що армійські перешкоди використовуються вже пару сотень років і на них ніхто не має ексклюзивного права, а щодо відео і фото то вони були у публічному доступі. В кінці кінців компанії домовилися таким чином що Дін виплачує Вілсону 750 тисяч що на той час вже було копійками для його бізнесу.

І тут же Дін подає в суд на Spartan Race говорячи про те що у нього (!) вкрали ідеї перешкод. Коли суд не задовольнив його претензії то він почав говорити про те що у тих Спартанців перешкоди будує невідомо хто, а у його компанії мільйони вкладені в дизайн. На його нещасть засновник Спартанців має діючю ліцензію будівельника за якою має право навіть будувати хмарочоси.

Інший прийом придуманий молодим бізнесменом полягав у тому щоб назначити змагання в той же день і в тому ж місці де і конкуренти. Після питання “що за фігня” Дін казав що він просто не знав що конкуренти там же і тоді ж проводять змагання і пропонував одні змагання зсунути трохи назад, а інші вперед. Звісно потім свої він зсунути забував і збирав більше учасників ніж ті хто постійно змінює дати.

Або дізнатися у конкурентів їх плани на майбутнє (ми ж усі в спорті джентельмени і робимо одну справу), зареєструвати свій страт раніше і примусити конкурента через суд відмінити свій старт.

[youtube=http://www.youtube.com/watch?v=6xsKZXi742I&w=606&h=340&hd=1]

 

В той же час на всі обвинувачення Дін відповідає в стилі “це без мене так придумали, я сам в шоці”. В той час коли інші компанії з ним завзято судилися він постійно переносячи дати слухань організував, наприклад, старт в Австралії де взяли участь 25 тисяч (!) учасників.

Отак от історія не спортсмена, а бізнесмена. Традиційно спортивні компанії та змагання очолюють колишні спортсмени і поведінка і відносини між собою у них відповідні – взаємоповага, віра на слово, спорт важливіше за бізнес. Дін же приніс щось нове, агресивне і аморальне, але народу подобається (по суті яка різниця як саме називається старт якщо його добре огранізовано і проводять вчасно).

Гарвард теж не в захваті від таких способів ведення бізнесу своїм випускником і навіть скликали комісію яка розглядала всю цю ситуацію. Висновок такий – Дін безумовно талановитий і успішний бізнесмен, але ми не хочемо щоб він був зразком для наших студентів. Тому вони ворішили ще поспостерігати що і як він робить і навіть говорять що можливий такий варіант коли його виключать з випускників Гарварду.

І трохи цифр:

  • Tough Mudder – річний прибуток $70 міліонів при стартових інвестиціях $20 тисяч
  • Spartan Race – річний прибуток $50 мільойнів при щорічних інвестиціях $10 мільйонів
  • Warrior Dash – річний прибуток $30 мільйонів
  • Tiugh Guy – річний прибуток $700 тисяч

Про силу спрощення і не тільки

Колись я ходив на курси з патернів програмування. Вів їх такий прикольний дядько з багатим досвідом роботи консультантом. Найцінніше було не самі патерни (про які легко можна прочитати будь-де), а приклади з його досвіду.

Одна з таких історій мені найбільше запам’яталася. Розкажу як пам’ятаю…

Сам цей лектор є великим фанатом космічних технологій, польотів і усього іншого. Але найбільший його інтерес це місячна програма. Він зустрічався особисто з багатьма її учасниками, причому не тільки з вченими та інженерами, але і з людьми які приймали участь у виготовленні і збірці залізяк, тренуваннях, транспортуванні, тощо.

Однією з найскладніших проблем була проблема з постійним коригуванням курсу ракети. Звісно приходили радіосигнали з Землі, але йшли вони повільно і повність покластися на них було не можна.

Значить треба розраховувати положення корабля на самому кораблі, а сигнали з Землі приймати лише для уточнення.

Комп’ютери ж в ті часи були розміром з невеличкий будинок, причому обчислювальні потужності їхні були в сотні разів менші ніж у сучасних недорогих телефонів.

І от університет що розробляв комп’ютер для місячної програми створив невеличке диво – комп’ютер розміром з пару шлакоблочин. Такого маленького комп’ютера в історії на той час ще не було. Це була технічна вершина.

А для того щоб результатами розрахунків можна було користувався треба щоб програма обчислювала нове положення тричі на секунду. Один раз з цих трьох допускалося не встигнути розрахувати.

Проблема була в тому що комп’ютер був хоч і крихітний, але і повільний – програма встигала розрахувати лише одне значення за секунду.

І от дуже тривалий час талановиті інженери, програмісти і математики билися над цією проблемою. І все безрезультатно.

А тут один студент зацікавився проблемою і з’ясував що розрахунки дійсно важкуваті – в них враховувалося що Земля обертається навколо Сонця, Сонце рухається, Місяць обертається навколо Землі… І ледь не вплив Юпітера і Урана враховувся. Студент почав задавати питання – а чи так це важливо що Земля рухається навколо Сонця, і чи не достатньо враховувати лише рух Місяця навколо Землі. На це йому спочатку пояснювали що зараз не кам’яний вік і плотмеєвська модель застаріла і не точна. Спочатку пояснювали, потім і слухати перестали.

Студент, у відчаю від того що не може донести свою думку світилам самостійно у вільний час переписав програму зі спрощеною моделлю (це рівнозначно майже як зараз гугл самому переписати) і продемонстрував що вона видає 3 результати за секунду і точність результатів до якогось там знаку така сама.

Після прискіпливої перевірки кораблі літали на Місяць з програмою яку було написано так наче Земля є нерухомим центром Всесвіту навколо якого обертається Місяць (і Сонце).

Лектор приводив цю історію як приклад того що хоча програмна модель повинна відображати об’єкти реального світу та їх співвідношення, іноді треба робити спрощення які не відповідають реальному світу (Земля не центр Всесвіту і обертається разом з Місяцем навколо Сонця), але значно спрощують і реалізацію і архітектуру.

Але мені здається тут є це один важливий патерн. І полягає він у тому що навіть якщо ви знаєте що праві іноді щоб довести свою правоту треба докласти при всій очевидності непропорційно багато зусиль (читай зробити все самому). І виникає така ситуація тоді коли ви знаходитеся далеко від вершини ієрархії в плані позиції, досвіду, звань і нагород. І будьте ви очевидно праві вас не почують і не помітять просто через те що від вас не очікують притомних рішень та ідей такого рівня.

Чому я не люблю російськомовну фантастику?

Попередження – обкладики і анотації додані чисто для поржати.

 

Зверніть увагу що в заголовку поста питання, а не обіцяння пояснити чому ж я її не люблю.

Фантастику, особливо наукову і соціальну я люблю найбільше. Вона чи альфа-ритмам мого мозку пасує найбільше, чи ще щось таке. Мене раніше завжди ображало коли зневажливо відгукалися про цей стиль і я кидався захищати і пояснювати що є різна фантастика, є і нерідко літературні відзнаки і нагороди у авторів і все таке. Зараз я до таких тверджень ставлюся байдуже бо мнє вас жаль такий критик просто нечитав хорошої фантастики або неє її аудиторією.

 

Когда человечество в опасности, а отвыкшие от войн, избавившиеся от гена агрессивности земляне XXIII века не в состоянии противостоять инопланетному вторжению – кого звать на помощь? Кто спасет Землю от завоевания, а род людской – от поголовного истребления? Лишь те, кто однажды уже уберег Европу от геноцида и «коричневой чумы». Лучшие бойцы всех времен и народов, закаленные в горниле самой страшной войны в человеческой истории. Русский штрафбат из 1944 года. Смертники, «искупившие вину кровью», павшие в ХХ веке – и воскрешенные 300 лет спустя, чтобы отстоять уже не только Россию, но всю планету. В прошлом они прошли с боями тысячи километров от Сталинграда до Германии – в будущем им придется преодолеть тысячи световых лет, чтобы научить выродившихся потомков быть мужчинами, умирать за Родину, убивать и побеждать!
С Великой Отечественной – на Звездные войны! От операции «Багратион» – до Альфы Центавра! Если правнуки зовут на подмогу павших предков – значит, беда!

 

Коли я лише почав читати фантастику в СРСР було її зовсім мало. Був Бєляєв, Єфрємов та деякі інші ідеологічно-вивірені автори. В деяких журналах типу “Юный Техник” чи “Техника Молодёжи” іноді публікували короткі оповідання іноземних авторів. Взагалі в СРСР перекладали і друкували лише одниці обраних авторів – Азімов, Бредбері, Лем, Шеклі, Шоу. Навіть Стругацьких видавати почали лише під кінець совка. І мабуть не варто казати що совєцька критика визнавала лише наукову фантастику, а про переклад, а тим більше публікацію фентезі чи кібер-панку не могло бути і мови. Більше того – на НФ покладалася задача виховання і агітації за комуністичні ідеали, а художня цінність не була обов’язковою. І тому совєцька фантастика сумно і тьмяно жевріла у стані напівсмерті. Видно це і зараз – російськомовна фантастика тільки починає приходити в себе і проходить стадію “от я зараз усим своїм ворогам надаю по мордам у своїй книзі”.

 

1977 год. В то время как СССР и США балансируют на грани Третьей Мировой войны, на земной орбите появляются звездолеты пришельцев. Не пытаясь установить контакт, не вступая в переговоры, Чужие первыми открывают огонь на поражение и высаживают десант шагающих боевых машин. Словно железная саранча, бронированные десятиметровые гиганты-«мехи» все сметают на своем пути, превращая города в выжженную пустыню. Казалось бы, у землян нет шансов устоять под ударом космической цивилизации, обогнавшей нас в развитии на тысячу лет. Но Советская Армия принимает бой! Беззаветная храбрость русского солдата и стальная решимость руководства СССР против звездных карателей! Пули, снаряды и самонаводящиеся ракеты против боевых лазеров! Тактическое ядерное оружие против инопланетных «эскадронов смерти»! И пусть на один сбитый корабль пришельцев приходится сотня потерянных «мигов», пусть за каждого поверженного гиганта приходится платить тысячами солдатских жизней – мы за ценой не постоим! Мы заставим Чужих умыться кровью! Мы сбросим космический десант обратно в небо! Но, расшифровав переговоры гибнущих «мехов», услышим в эфире русский мат, а подняв пробитое забрало поверженного врага, увидим под инопланетной броней человеческие лица…

 

Але ж чому нелюбов саме до російськомовної? Ну прямо і не знаю. Упередження якесь. Я дуже люблю Стругацьких і Варшавського. Із сучасних хіба що Олді можу спокійно читати… От якісь вони мені усі занадто ідеологізовані, намагаються вчити, і притому часто-густо пишуть коряво. І оце постійне розчухування своїх комплексів.

Якщо говорити про НФ то російькомовні фантасти як привило технічно кричуще безграмотні у порівняння із американськими фантастами 40-50х років, а про наукові досягнення за останні 50 років взагалі мало хто чув.

Тому не дивно що російськомовні фантасти насідають на фентезі. Але класичне фентезі теж вимагає певних знань реалій середньовічнього життя (найпопулярніше фентезі – мечі і стріли проти магії). Деякі автори забивають на це і вигадують кінних арбалетників не переймаючись тим що їхні вигадки нежиттєздатні. Інші (скоріше ті самі) беруться творити світи “як у Толкієна” з картою земель, расами із комп’ютерних іграшок і 12 томами текстів шкільного рівня. Про ідею, міфологію, історичну правдоподібність ніхто думати не хоче і пишуть “поки пишеться” старанно вирощуючи головного героя майстра верхової їзди, фехтування, написання сонетів, магії, бойових мистецтв, покорителя жінок…

 

«ЗА ДЕРЖАВУ ОБИДНО!» — четверть века мы прозябали с этими словами, презирая кремлевских временщиков и вздыхая об утраченном величии СССР. Но настало время возрождать Сверхдержаву! Свергнув в 2017 году антинародный режим и придя к власти в Кремле, «Красные полковники» становятся Красными генералами в борьбе против американской Империи Зла. Они отразят ядерный удар янки, сбив все «Трайденты» и «Минитмены», запущенные по России. Они обрушат финансовую систему США и экспроприируют глобальных ростовщиков. За американский доллар будут давать не рубли и евро, а в морду! Российский двуглавый орел растерзает хищного белоголового орлана! А затем придет время осуществить мечту Королева и Гагарина, вырвавшись из земной колыбели к звездам и начав полномасштабное освоение космоса. Нам больше не будет обидно за Державу!

 

Деякі або розумію що нічого не знають про середньовіччя, або занадто сильно хочуть когось покарати у своїх книгах і починають творити “попаданців”. Попаданці це такий жанр літератури де героя переносить у минуле, майбутнє чи паралельний світ. Якщо про майбутнє писати важко за відсутності технічних знань, то про минуле і паралельний світ пишуть охоче. Здається 80% сучасної російськомовної фонтастики це попаданці. Хрєн з ними коли ГГ потрапляє у паралельний світ магії і виявляється могутнім магом, та ще й з автоматом у руках. Сама клініка це коли герой потрапляє у відносно недавнє минуле і починає допомогати Сталіну крошити німців, а потім і американців, або допомагає Берії ловити антисовєтчиків і вбиває Горбачова у дитсадку… Ні, я не жартую, це реально найпопулярніуа російськомовна фонтастика на сьогодні Sad smile

Тому вибачте, але лізти в цю купу лайна бажання ніякого нема.

Ні, ну ясно що це фантастикою назвати можна лише з натяжкою… Хіба що фантастичним відстоєм. Але ж це читають! І розкуповують чималі тиражі! Я особисто не бачив щоб подібне читали в Україні і сподіваюся що

Я колись читав Лук’яненко, мені навіть деякі речі подобалися. Зараз би читати не став коли є вибір – занадто вторинне у нього все, і моралізаторства забагато. Читав ще щось, були навіть непогані книги, прізвищ не пам’ятаю. Наче був такий Федір Чешко. От ще Іллю Рєзніка згадав. Ну і Олді.

 

Испытав машину времени, наши современники не сразу осознают, что во вражеских руках она может стать оружием массового поражения, что каждая экскурсия в прошлое превращается в разведку боем за линией Вечности, а вмешательство в историю рискованнее любой диверсии.
Но русские диверсанты времени принимают бой – и в 1941 году, и в 1918-м, и в 1605-м. Они пустят под откос ущербную реальность и несправедливый миропорядок! Они обезвредят мины, заложенные врагами под наше прошлое! Они не позволят хронокарателям превратить русскую историю в череду Смут, революций и катастроф!

 

От і виходить так що багато людей “у нас” хто за всіма ознаками мають любити фантастику (слухаєш мрачну музику, цікавишся міфологією і релігіями, дистанціюєшся від поп-культури?) ставляться до неї доволі зневажливо бо отоке от як обкладинки в цьому пості і рекламується як фантастика. Скажу по іншому – любиш Футураму, в “Матриці” для тебе драки не найцікавіше? Якщо так – тобі має сподобатися справжня фантастика. Ну і навпаки – люди які читають подібну літературу вважають себе любителями фантастики, але іноземних авторів не визнають бо “що можуть тупі американці написати” і “там євреї понавидумують такого що мені нічого не зрозуміло”. Для авторів же подібної макулатури така публіка просто дар з Неба – бери що хочеш з класики, лише замінюй Джонів на Іванів і кожному в руки по калашу – ніяких творчих застоїв, все одно твої читачи ту класику читати не будуть.

 

 

Они переиграют английские спецслужбы, сорвав заговор против императора Павла I. Они лишат Британию титула «Владычицы морей», вооружив свои корабли боевыми ракетами и уничтожив базу вражеского флота. Они начнут настоящую диверсионную войну в Лондоне, отстреливая ненавистников России как бешеных собак. Они обуздают вихри времен, чтобы идти против ветра! И вот уже громадный, тяжелый, неповоротливый линкор истории начинает медленно и неохотно менять галс…

 

Жанр попаданців цікавий сам по собі технічний прийом що дозволяє перенести якусь суму технологічних знань і спробувати розглянути як можна змінити хід істрорії та прогресу. Але це усього лише прийом! У російських авторів все як правило побудовано так – офісниій задрот що клеїв танчики по інтернету потрапляє безпосередньо до Сталіна і розказує йому як побудувати могутню вудндерфафлю. Далі вони разом "на випередження” на протязі 300 сторіное крушать Німеччину, Англію, Штати і Японію. Все, книга скінчилася.

Хороші книги про попаданців (і часто без подорожей у часі чи паралельних світів) – “Літаючі Чаклуни” Нівена, або “Тунель у Небі” Хайнлайно, “Криса із нержавіючої сталі” та “Спеціаліст з етіки” Гаррісона. Та хоча б “Янки про дворі короля Артура” Твена.

 

Жизнь полна сюрпризов. Отправляясь в магазин за хлебом, студент Всеволод Залесский не мог даже предположить, что случайная стычка с местными отморозками перенесет его прямиком из январского вечера в июльский полдень. Оказавшись нагишом в открытом поле, Сева становится свидетелем нападения самолета на грузовик. В кабине грузовика он находит два трупа в военной форме образца тысяча девятьсот сорок первого года. Но даже это станет далеко не самым удивительным событием в его новой жизни…

 

І коли я на тій же флібусті заходжу у список найпопулярніших творів і бачу там російські прізвища, а Хайнлайна, Нівена і інших грандів на стоякомусь місці мені і сумно і смішно. І ще мене це дико дратує.

Спробую повернутися до питання в заголовку. Що це – упередження? Чи підсвідоме небажання копиратися у всьому цьому?

Я когось пропускаю цікавого з авторів? От щоб кинути читати Алістера Рейнолдся прямо зараз і почати читати щось прорущене і обов’язкове? Бо чесно кажучи навіть найкращі зразки російськомовної фантастики крім Стругацьких, Варшавського і може Штерна виглядають доволі слабо у порівняння з просто непоганими творами їхніх західних колег.

Смішний стьоб з усього цього попаданчества, почитайте – там небагато і смішно – http://vif2ne.ru/nvk/forum/archive/2015/2015976.htm. Ну а тут більш детальна критика – http://www.odnako.org/blogs/show_10549/#comment_127572.

PS: Оцініть ідиотизм обкладинок – кулемет на ПИРОЗІ (рознесе її вщент віддачею), автоматчики стріляють стоячи ПОЗАДУ Катюш (які самі стоять за кілька кілометрів від лінії фронту)… *facepalm.jpg*

Про сучасний і авангардний живопис…

Як і переважна більшість звичайних людей я завжди вважав сучасний і авангардний живопис надуманою туфтою в стилі “каляки-маляки”. Ну нісправді воно так і є. Але я трошки не про це.

Всим мабуть відомий такий образ цінителя живопису що стоїть біля картини десятки хвилин і замріяно медетує на неї. І що там можна так довго роздивлятися? Чим там можна насолоджуватися?

Колись в інституті де я працював почали виписувати журнали “Великие художники” (може назва трошки не така). І на диво ними ніхто не цікавився. Тож я брав їх пачками по 20-30 штук. А в журналах були не просто картини, а ще і цікавий текст.

Випуски були присв’ячені або окремим авторам, або стилям і школам.

І я не полінувався і почав читати. І затягнуло мене так що я прочитав геть усе. Найбільша цінність біла в тому що я зрозумів чому певні картини і автори так відомі, що іноваційного та революційного було в них, які етапи пройшли митці і таке інше. Більше того – життяхудожників виявилося не просто стоянням з пензликами перед холстом. А там були інтриги, боротьба за клієнта та бажання догодити його смакам, боротьба шкіл (читай майстерень) та спроба підлизатися до мецентаів.

Сюжети картин, кольори, техніка виконання – все це часто було результатом політичної гри і аж ніяк не мистецьких пошуків.

Але я почав розуміти як воно все розвивалося і до чого дійшло. Технічна частина – перспектива, кольори, тіні, розставлення фігур в сцені, … Політична частина – затребувані в даний час сюжети (боротьба, підкорення, самопожертва, доброчинність, …). Коротше багато там усього.

Ну от, разом з тим як розвивалася таехніка і все менше було перепон в тому що можна малювати і як комбінувати об’єкти і людей все це почало систематизовуватися. І знання ці вже отримували студенти живопису. Звісно 99% часу вони продовжували малювати портрети та пейзажі на замовлення, але декому хотілося йти далі. Тобто всі ці Пікассо, Малевич та інші Мондріани в дитинстві-юнацтві малювали цілком класичні картини, а потім пробували щось нове.

А ще і поширення фотографії поставило перед живописом нову задачу з відображення світу.

Так з’явилися всі ці експресіоністи, кубісти і інші дадаісти. Художники почали експерементувати з формами і кольорами. ТОй же “Чорний квадрат” сам Малевич ніколи не сприймав як художній твір. Він просто намагався знайти найпростішу фігуру яка б викликала певну чисту емоцію. І квадратів тих, до речі, було два. І обидва вони не зовсім квадрати а скоріше трапеції. Тобто це були “картини” для того щоб знайти найпростіші блоки з яких можна будувати щось що передасть настрій глядачу у вигляді суміші емоці. Звідти і пішли всі ті “Біле на білому” та інші “тривожно тримтячий червоний прямокутник”. У інших напрямків і авторів були свої екперименти і виразні засоби.

Відомий і популярний Ворхол з послідовниками намагалися показати що мистецтво це не річ яка виходить в результаті, а скоріше автор який над нею працював. Так твором мистецтва став куплений у сусідньому до виставки магазині пісуар, велосипедне колесо прикручене до табуретки чи лайно художника законсервоване у банках (початкова ціна була встановлена як 1 грам лайна доррівнює 1 граму золота, зараз ці баночки коштують набагаааато дорожче). Але досягли вони здається прямо протилежного. Народ замість звертати увагу більше на процес творіння ніж на результат швидко створив моду і актуальність з їхнього хуліганства успішно оминувши етап розуміння того що це все таке і для чого воно все власне створювалося.

Все це “сучасне мистецтво” це лише тоненький прошарок, а скоріше порох, яким притрушено широку основу класичного мистецтва. А класичний живопис в свою чергу теж далеко не однорідний.

З іншого боку сучасне мистецтво стало частково модою, а частково вкладенням грошей. Тобто в буквальному сенсі є “група експертів” які оцінюють вартість картин сучасних художників. І саме ці експерти гарантують що вартість певних картин буде розти з часом, і навіть кажуть на скільки вона зросте. Люди які вкладають гроші в ці картини (переважно корпорації та “колекціонери”) сприймають їх суто як довгочасові вкладення фінансів і реальна художня цінність картин їх не цікавить взагалі. От чого ви повинні хотіти так це або пробитися в експерти, або стати одним з тих художників чиї картини виксоко оцінюються експертами. Тобто є певна ієрархічна піраміда коли молодий автор чи критик усима сила роз’яснює на всі боки яким прогресивним і художньо цінним є певний твір чи автор. І чим більше ти вкладаєш (читай переконуєш здивованих глядачів) тим швидше сам проб’єшся на вершину піраміди і почнеш отримувати дівіденти коли до кожного твого слова будуть так само дослухатися.

До чого все це я? Та просто сказати що сучасне мистецтво це не просто і не завжди каляки-маляки, і ні, ви так не зможете. І ні, там нема чого оцінювати з точки зору класичного живопису. І так, там є те що може подобатися з невідомих причин.

Зі своїх спогадів відвідувань музею сучасного мистецтва в Нью-Йорку – 70% уього виставленного я би з легкістю винес на смітник і забув. А усе інше особисто мені подобається.

D.R.I.–зразок для металістів

З невідомих причин ця команда у нас відома лише невеличкому відсотку з тих хто цікавиться важкою музикою. А от “у них” це надзвичайно впливова і знаменита команда. Причому не лише серед слухачів, але і серед виконавців і первопроходців. Футболки і кепки D.R.I. можна побачити на учасниках багатьох відомих команд – Slayer, Napalm Death, Sepultura, Pantera, %you name it%… А пісні їхні перегравали ще більше команд – як відомих так і сотні інших. При цьому сама група ніколи не мала комерційного успіху і завжди ледь-ледь виживала фінансово.

Такий собі ідеологічно чистий некомерційний метал.

Назва команди розшифровується як Dirty Rotten Imbeciles (Брудні гнилі недоумки). Стиль коливається, а вірніше “розмазаний” по кільком стилям і підстилям. Це не дивно враховуючи що вони і сформували (зі участю кількох інших команд) декілька стилів як hardcore metal, punk metal, crossover thrash, та інші.

Звучання у них доволі характерне, сире. Але сам матеріал такий що бери і з кожної пісні роби цілий альбом.

[youtube=http://www.youtube.com/watch?v=-nL_-Yjztsc]

Новий альбом АукцЫон’а

Це, до речі, єдина з постсовкових груп яка дійсно є відомою серед музикантів усього світу. Раджу звернути увагу.

[youtube=http://www.youtube.com/watch?v=ug0Goo6-BZE&w=597&h=335&hd=1]

Чи ми бачимо красоту коли ніхто нам не говорить що це справді красиво?

Джошуа Бел, один з найвідоміших скрипалів світу грав у переході метро у Вашингтоні в січні 2007 року. Грав шість найскладніших скрипічних творів Баха. В руках у нього була скрипка вартістю 3.5 мільйони доларів. Одягнений він був у джинси, футболку і бейсболку. Грав на протязі 45 хвилин.

За два дні до того він грав у Бостоні де був аншлаг і квитки коштували від $100.

За всим спостерігали журналісти що ставили експеремент.

Жодна людина не слухала його довше за три хвилини. Діти, чим менші тим більш явно, намагалися зупинитися і послухати, але батьки їх тягнули доволі агресивно подалі від музики і лише потім розслаблялися.

За весь час скрипаль зібрав $32. Деталі тут – http://en.wikipedia.org/wiki/Joshua_Bell#Washington_Post_experiment.

Які робимо висновки? Мистецтво вимагає правильного міста і часу щоб бути сприйнятим? Чи просто люди самостійно не можуть визначити що є вартим уваги без того щоб їм це сказав якийсь авторитет? Чи може те високе мистецтво то просто вигадка жируючих буржуїв і ціна йому саме така?

[youtube=http://www.youtube.com/watch?v=hnOPu0_YWhw&feature=rellist&playnext=1&list=PLF291887E7386E965]

Ну тоді ще трохи про industrial metal

Неочікувано пост про Роба Зомбі викликав якісь дивні коментарі Smile Ну чому б ще не поговорити про цей вимираючий стиль?

Нажаль індастріал метал грають дуже мало груп, та навіть серед них уваги варті не більше ніж пальців на одній руці… Та і то забагато пальців буде.

Це як на мене ідеальна музика для якоїсь активної діяльності, або для танцюльок.

Хтось міг побачити категоричні трердження що Роб Зомбі це не метал, та і Рамштайн теж не метал. А що ж тоді таке той загадковий industrial metal?

Для мене, наприклад, це наступне (в кожному з кліпів є хоч щось доставляюче у відеоряді).

В першу чергу неперевершені Ministry. Диск Psalm 69 це класика, власне він і є єдиним диском від початку до кінця вартим уваги в цьому стилі.

[dailymotion id=x1799j]

А також це дахозриваючі Turmion Kätilöt:

[youtube=http://www.youtube.com/watch?v=0MUi3ztcBuw&w=448&h=252&hd=1]

І мабуть закінчимо расовими австрійськими німцями Stahlhammer:

[youtube=http://www.youtube.com/watch?v=9wkLY0-bf_Q&w=448&h=252&hd=1]

Ще цікавинки для тих кому сподобалося:

Який хороший ідастріал метал можеш порадити ти, друже?

Rob Zombie як найвідоміший представник танцювального металу

Так, саме “танцювальним металом” тут у нас називають industrial metal. І якщо у пост-совку найбільш попсовішим відомим представником цього стилю є Rammstein, то в штатах Рамштай не більше ніж прикольна екзотика, а от Роб Зомбі – зірка рівня Slayer і Metallica.

Мені чесно кажучи він теж трошки більше подобається. І кліпи у нього і пісні такі з подвійним дном, з відсиланням до різних відомих художніх джерел. Хоча все і виглядає примітивно.

До того ж він відомий продюсер і режисер страшенно трешевих фільмів жахів типу “Дом тисячі мерців”.

[youtube=http://www.youtube.com/watch?v=EqQuihD0hoI&feature=relmfu]

 

А якщо ти, друже, не зрозумів нічого з наступного кліпу, то значить ти не лише не читав “Механічний Апельсин”, але ще й не дивився геніальний фільм Кубріка. Це не те що би погано, але фу, так некультурно… Winking smile

[youtube=http://www.youtube.com/watch?v=0698sTH7mUk]

 

Якщо ж ви спитаєте мене то я скажу що ні те ні інше (в смислі ні Рамштайн, ні Роб Зомбі) не найкращі команди в стилі, а скоріше найпопсовіші. Але Роб хоча б смішний, а Рамштайн тупо пафосний і все. Хоча і пафос непогано, але не можу уявити щоб я слухав Рамштайн кожен день. Я би назвав такі команди як Die Krupps, Knorkator, Ministry, Nailbomb, Zaraza, та навіть того ж Мерліна Менсона чи Samael. Але давайте про це не будемо бо подібні розмови неминуче ведуть до стилє-срачу…