Марафон на Олімпійських Іграх 1904-го року

Коли читаєш про деякі події просто дивуєшся – як таке могло статися в реальному житті, таке що не у кожному фантастичному фільмі вигадають. До того ж події ці не зрозуміло навіть чому не екранізовано – могла б вийти і драма, і чорна комедія, і просто цікава історія за реальними подіями…

Отже Олімпійські Ігри 1904-го року проходили в Сент Луісі (штат Міссурі) і було там багато чого цікавого, але марафон на тих Іграх є чимось особливим навіть серед усіх неймовірних спортивних подій.

Старт марафону на Олімпійських Іграх 1904-го року. Вони ще не знають яке випробування їх очікує…

Сам марафон організаторам прийшло в голову проводити о другій годині дня, спека сягала 33 градусів за Цельсієм. Але вологість повітря була майже 100% (хоча дощ так і не пішов і хмар навіть не було), що робить темпуратуру рівній 57 градусам Цельсію при нормальному рівні вологи. Для порівняння ідеальною темперетурою для марафону зараз вважається 10 градусів за Цельсієм і більшість стартів буде скасовано при +21 градусі.

Перед учасниками марафону проскакали вершники на дорозі і підняли таку пилюку, що вона не сідала до самого фінішу – траса була по грунтовій дорозі. У одного з учасників навіть виникли тріщіни шлунку від того, що він наковтався тієї пилюки, і ротом йому йшла кров.

Більшість учасників ніколи не бігали до того і потрапили на старт за інші спортивні досягнення.

Організатори зробили дві точки з водою – за 300 метрів від старту і на 21-му кілометрі (воду треба було доставати з колодязя самому). Зараз на марафонах точки з водою та іншим харчуванням ставлять кожні 3-5 кілометрів.

Не дивно, що з 32 учасників фінішу дісталися лише 14.

Також цікаво, що час тоді враховували лише для перших трьох учасників, а далі годинник просто зупиняли – медалі вже не буде все одно.

Також були доволі цікаві особистості серед учасників. Далі про кількох з них.

Фред Лодз (який до речі виграв Бостонський марафон наступного року) був бігуном на той час і вирішив не ризикувати здоров’ям – зійшов на 15-му кілометрі і доїхав до фінішу на таксі. Після чого вийшов на стадіон де публіка прийняла його за переможця і почала підтримувати. Він жартома фінішував… І хоча багато разів і тоді і потім говорив про те що зійшов його все одно нагородили і досі в деяких матеріалах називають переможцем.

Фред Лодз.

Справа в тому, що в той час не було церемонії нагородження і медалі одягали одразу після фінішу. На Фреда золоту медаль одягла донька Президента Теодора Рузвельта Аліса, яка одразу після цього і полишила стадіон.

У підсумку Фреда забанали назавжди, але через кілька місяців заборону виступати на змагання зняли, що дозоволило йому залишатися одним з найвідоміших марафонців свого часу.

Такий собі Фелікс Карвахал доїхав з Куби аж до Нового Орлеану на зібрані серед друзів гроші, там програв все в карти, знайшов там американського спортсмена який оплатив йому дорогу до Сент Луїсу. Також треба сказати що бігуном Фелікс не був, учасником збірної теж, просто прийшов на старт в звичайному одязі, обрізав штани по коліно… і його пустили на старт.

Фелікс Карбахал де Сото на старті – обрізані ножицями штани, робочі ботинки.

На момент старту він не їв вже кілька днів і тому побачивши сад по дорозі забір туди. З’ївши кілька яблук від зрозумів, що вони гнилі, виблював все і знепритомнів (або як сам казав “заснув”). Прийшовши до тями прокинувся, продовжив бігти і прийшов на фініш чертвертим.

Фелікс Карбахал на дистанції.

Перші африканські учасники Олімпійських Ігор в історії теж були саме на цьому марафоні. Два південнофариканці які теж не були у збірних, теж ніколи не бігали. Вони просто працювали на виставці поруч з якою проводилися Ігри та прийшли на старт. І по дорозі на них напала зграя собак через що вони мусили тікати з дороги і робити крюк щоб повернутися назад. Фінішували на 9-му та 12-му місцях.

Південноафриканські бігуни на старті.

Але найбільша жесть відбулася з переможцем – Томасом Хіксом. Його тренер (мабуть найгірший тренер в історії) вважав, що пити воду під час марафону не припустимо і натомість на 16-му кілометрі дав спортсмену випити яєчні білки змішані з бренді та… крисячою отрутою. Так, саме з отрутою. Звісно Томасу стало дуже зле, його рвало кров’ю, почалися галюцінації. І через кілька миль тренер дав йому випити потрійну дозу того самого напою.

Томасу Хіксу допомагають йти на фінішну пряму.

Прибігши на стадіон переможець навіть не бачів доріжки, думав що він лише стартував, не міг навіть йти прямо і був фактично на руках донесений до фінішу. Результат – 3 години і 28 хвилин. Після фінішу лікар повідомив, що імовірність виживання надзвичайно низька. На щастя спротсмен вижив.

Asics Tiger, Лассе Вірен та Кіхаширо Онітсука

Кіхаширо Онітсука (Kihaсhiro Onitsuka)

Під час війни Онітсука був в імперських військах і піздніше казав що знову пішов би воювати за Японію бо “це те що ти маєш робити – битися за свою країну”. Туберкульоз врятував його від передової, але натомість він опинився у кінному загоні де була така жорстка дисципліна що солдат примушували в прямому сенсі вилизувати своїх коней язиком якщо помічали на тих хоч якийсь бруд.

Взагалі то його ім’я було Кіхаширо Сакагучі. Але коли його друг загинув у війні в Бурмі Кіхаширо змінив своє ім’я щоб обманути комісію яка не брала його в армію через туберкульоз і погане здоров’я.

Після війни він зайнявся криміналом – продавав на чорному ринку алкоголь американським солдатам, але швидко зненавидів те що робив. В той час один з його друзів розповів йому про Олімпійський рух П’єра де Кубертена і Кіхаширо захопився ідеєю того що найкращі і найсильніші люди планети змагаються за чесними правилами що визначити найкращого. Саме чесна гра, дотримання правил і боротьба привабили його так що він кинув свій підпільний бізнес.

У 1947-му році 30-річний офіцер виношував ідею як зробити Японію сильнішою у спорті щоб допомогти швидшому відновленню духу та економіки після програної Другої Світової. І якось в ресторані він побачив як готують восьминога і тут же у нього з’явилося бачення того як має виглядати підошва кросівок. До речі подібним же натхненням керувався засновиник Nike якому прийшла ідея підошви кросівок коли він випікав вафлі і дивився на їх форму.

Кіхаширо ночував на вокзалі (бо не мав грошей на житло), працював над кросівками і щоденно переслідував тренерів місцевих баскетбольних команд зі своїм винаходом. Аж поки одни з них не погодився спробувати нове взуття і команда його на щастя виграла чемпіонат серед шкіл. Незвичне взуття привернуло увагу до Онітсуки.

З першими прибутками Онітсука обладнав собі офіс в якому стояло його ліжко – він так багато працював що і спав у своєму офісі і таки чином не мав житла. І так само жорстко він ставився до працівників. Чоловіки працюючи над проектами не мали право лишати офіс по кілька місяців, жодних вихідних чи відпусток з будь-яких причин. День в офісі починався о 5:30 де працівники чистили туалети та прибирали приміщення, а о 7-й починалася робота над кросівками. Робочий день закінчувався о 7-й вечора, а з 8-ї до 11-ї працівники вчилися тут же на місці.

Через кілька років він звернув увагу на марафонський біг який був (і є досі) дуже популярним в Японії як дисципліна яка вимагає концентрації, самопожертви і стійкого перенесення страждань. В той час вважалося що скривавлені від натертостей ноги після марафону це нормальна річ. А Онітсука подумав що є нагода зробити ще один прорив. Поговоривши з лікарями які теж казали що натертості не минучі він дізнався що натертості по суті є опіками, принаймі така ж реакція на них. Після цього Кіхаширо почав працювати над проблемою у своїй манері – буквально день і ніч.

Якось у таксі яке різко зупинилося Онітсука відчув як машина заїхала у глибоку калюжу. Це був ще один момент натхнення – біговим кросівкам потрібна подушка що буде захищати ноги бігунів! Швидко з’ясувавши що вода занадто важка і її складно утримати в підошві він змінив дизайн з води на повітря.

Оскльки сам він не був бігуном Кіхаширо почав вивчати професійних бігунів, а саме як вони ставлять ногу. З цього він вивів де мають бути вентиляційні отвори для нагнітання та виходу повітря з кросівка. Так з’явилися Tiger Marathon Tabi з відділеним велики пальцем як у традиційному японському взутті – при відштовхування повітря “закачувалося” у кросівок, а при приземлені – видувалося. Так було вирішено проблему перегріву яка і спричиняла більшість натертостей.

І вже 1951-го Шигекі Танака у цих кросівках виграв Бостонський марафон. 1963-го та 1967-го року в цих же кросівках було встановлено перші світові рекорди і людина вперше пробігла дистанцію швидше за 2:20 та 2:10 відповідно.

На Олімпійських Іграх 1976-го у Монреалі Asics були все ще найпопулярнішим біговим брендом у якому змагалися 60% атлетів світового рівня, але новачки як Nike почали швидко скорочувати розрив. На цих Іграх Лассе Вірен (історію цього неймовірного атлета читайте тут – Лассе Вірен), який вже виграв золото на 5 і 10 км на Олімпіаді 1972-го року у Мюнхені, вирішив бігти у Asics замість Adidas які він використовував до цього.

Вірен зв’язвася з компанією і попросив їх зменшити якщо можна вагу кросівок. Онітсука, якому на той момент було 58 років прийняв замовлення. В кімнаті готелю де він жив Кіхаширо зібрав інженерів компанії і вони почали працювати… У підсумку було зрізано 2 мм підошви і змінено форму п’яти.

Наступного ранку Вірен виграв золоту медаль на 10 км з результатом 27:40.36. Після перемоги Лассе зняв кросівки і підняв їх над головою і так пробіг коло пошани. Міжнародний Олімпійський Комітет угледів в цьому рекламу бренда і дискваліфував спортсмена. Але помі рішення відмінили і через кілька днів Вірен виграв ще одне золото на 5 км. Причому рішення відмінили через те що було доведено що Вірен, як це не смішно, натер ногу і тому наче і зняв кросівки :)

Цього ж року стався перший біговий бум коли великі маси народу почали займатися бігом для здоров’я і задоволення. І Asics був найпопулярнішим брендом бігових кросівок в той час.

Як не дивно перемоги вірена Онітсука не використав для просування та популярізації бренду – для нього видатні атлети були самі по собі, а якісний продукт окремо. Тобто він не вважав за прийнятне рекламувати свою компанію за допомогою знаменитостей.

У 1977-му році Онітсука приєднам до своєї компанії яка тоді називалася Tiger ще два невеличкі бренди що виробляли одяг і назвав нову компанію Asics як скорочення від латинської фрази Anima Sana In Corpore Same – в здоровому тілі здоровий дух. Компанію було націлено на виготовлення високоякісних спортивних продуктів за якими б покупці приходили би в магазини знову і знову. І треба сказати що кілька років тому рада директорів змінила напрямок і тепер компанія намагається охопити і підлітків пропонуючи модний одяг у спортивному стилі.

У 80-х роках у компанії сталися послаблення робочого режиму, з’явилися виходні дні.

Кіхаширо Онітсука помер 2007-го у віці 89 років.

Сіетл. Велосипеди спільного використання

Якийсь час тому в Сіетлі вже були велосипеди спільного використання зі станціями на яких за них можна було платити і на які велосипеди треба було повертати. Система належала місту (була куплена в якогось бізнесмена), але виявилася збитковою – через непродуманість та незручність розташувань велосипедами мало хто користувався. І через місяць усю програму було згорнуто.

Зараз же вже деякий час в Сітлі працюють три різні компанії що надають велосипеди. Називаються вони відповідно LimeBike, Spin та Ofo і їхні велосипеди мають відповідно лимонний, помаранчовий та жовтий кольори.

Системи ці не мають ніяких станцій. Натомість за допомогою додатку на смартфоні ви знаходите найближчий велосипед, з тим же додатком відкриваєте замок на ньому і їдете собі куди треба. Усе це коштує $1 за пів-години – час достатній щоб проїхати пів-міста по діагоналі, а то і більше. Після того просто закриваєте замок і все на цьому.

 

 

 

Якість велосипедів доволі посередня, але вони надійні (схоже принаймні). На одних 7 передач, на інших 3, у них є корзинки, регулюється (хоча і не достатньо) висота сідла, є ліхтарики.

Моя компанія “спонсорує” ці велосипеди працівникам – якщо зареєструвати екаунт з робочим е-мейлом то певна кількість поїздок на місяць буде безкоштовною. Додатково самі компанії що надають велосипеди час від часу висилають коди на безкоштовні чи дешевші (наприклад за 30 центів) поїздки. Так що виходить зовсім і не дорого :)

Ну а в цілому, навіть зважаючи що швидко не поїдеш, це дуже зручно – переміщуватися між офісами, поїхати в бар чи магазин, оминути трафік і доїхати до автобусної зупинки звідки швидше добиратися додому, …

 

Взагалі як пишуть (ось тут, наприклад – https://www.seattlebikeblog.com/2017/09/20/bike-share-ridership-is-booming-spin-launches-better-bike-forbes-says-limebike-valued-at-200m/) спільні байки в Сіетлі набирають популярності і кількість користувачів росте з дня в день. Ті ж LimeBike з стартапу вже виросли за пару місяців до 200-мільйонної компанії.

Про спойлери, свіжі фільми та чому “Друзі” краще за “Гру престолів”

Саме слово “спойлер” яке означає розкриття сюжетного повороту фільму чи книги я почув не так щоб і давно. І пов’язане воно з тим що дуже багато людей бояться тих спойлерів і говорять що спойлери псують їм задоволення від фільму. І довго я цього не міг зрозуміти. Ну тобто я не те що не боюся спойлерів, я навіть не розумію для чого взагалі це спеціальне слово потрібне.

 

З моєї точки зору хороший фільм чи книга залишається хорошим не залежно від того чи дивився/читав я його до того чи ні. Тобто хороший фільм (як і книгу) я буду дивитися більше одного разу і навіть не подумаю перейматися з того приводу що я вже знаю що там станеться.

 

А потім я зрозумів що спойлерів бояться ті хто в першу чергу отримує задоволення від нових, блискучих і яскравих фільмів, тобто фільмів зроблених спеціально щоб зібрати касу  спец-ефектами і після того назавжди про них забути. Усе це сміття типу “Трансформерів”, “Супермена” та іншої героїчно-безмозкої маячні.

 

Взагалі від подібних фільмів можна отримувати задоволення лише якщо повністю вимкнути мозок. І я не хочу виставляти себе снобом і стверджувати що такі фільми не повинні існувати чи ті хто їх дивляться мають соромитися цього. Ні, це продукт який знаходить своїх вдячних користувачів, і його популярність та збори скоріше говорять не на мою користь – я не можу отримувати задоволення від подібних фільмів як це робить більшість людей… Хоча тільки що вийшло що я знову себе снобом виставив :)

 

Якщо подумати трохи то вийде що кінематограф, принаймні масовий, є найпримітивнішою формою мистецтва. Для того щоб розуміти і насолоджуватися фільмами бажано відключити мозок і критичне сприйняття по максимуму і емоції, переживання та думки вам буде вкладено в голову. Наближається до такого тотального контролю споживача з інших форм мистецтва хіба що музика – але там усе обмежується вкладення в голову емоцій.

 

Так от, у так званих “блокбастерів” випущених для збору грошей є ще одна погана риса – вони псуються з часом. Саме тому під час виходу в кінотеатри фільмів які було гучно (і з велетенськими витратами) анонсовано народ ледь не штурмує кінозали – якщо не подивитися одразу то такий фільм стає все гірше і гірше з часом. І справді, якщо ви разом з усіма не подивилися якихось “Трансформерів” то зараз це робити сенсу нема ніякого – фільм вже буквально здох. А от щось подібне “Чужому”, “Термінатору” чи “Той що біжить по лезу” не дивлячись на те що вони начебто з тієї ж категорії все ще цікаво і приємно дивитися (що люди і роблять досі).

 

І тому я не лише не боюся спойлерів, але і вітаю їх – хороший фільм від них не втратить нічого, а поганий все одно буде поганим. І друга річ – я стараюся не дивитися фільми одразу після їх випуску, даю їм якийсь час. Просто щоб зрозуміти чи це якесь сміття було (і всі вже про нього забули), чи все ж таки варто перегляду і люди досі згадують про нього.

 

Ну а що ж стосовно “Друзів” та “Гри престолів”? На жаль зараза комерційності (тобто знімають лише те і лише так що швидко принесе багато грошей) вразила не лише великий екран, але навіть і серіали. Усі ці дорогі супер-проекти які так цікаво дивитися одразу після виходу нових епізодів і які ніхто ніколи не буде передивлятися… Є причина тому що “Друзів” і досі дивляться по всій планеті (і вони і досі заробляють хороші гроші), а ту ж “Гру престолів” лише якісь маніяки будуть передивлятися вдруге (я точно не буду). Тобто тут маємо те саме – при всій геніальності авторів, костюмерів, постановників та акторів “Гра престолів” добре якщо буде обговорюватися ще рік-два після останнього сезону, а простенькі наче “Друзі” досі називають найкращим серіалом усіх часів (на другому місці THE WIRE якщо вам цікаво).

 

У мене все, давайте свої цінні думки в коментарях ;)

Леді Вашингтон та Вождь Гаваїв під вікнами офісу

 

Раз на рік фактично під вікна нашого офісу (менше пари сотні метрів насправді) припливають і тиждень стоять два кораблі. Це бріг Леді Вашингтон та кеч Вождь Гаваїв. Обидва є репліками човнів що насправді існували багато років тому.

 

Леді Вашингтон засвітилася у фільмі “Пірати Карибського моря: прокляття чорної перлини” в якості корабля “Інтерсептор”, а також у фільмах “Стар Трек” та серіалі “Якось у казці”.

 

Обидва човни побудовано з використанням сучасних матеріалів (сучасних звісно на час їх побудування), в тому числі їх вкрито металевими листами. Але якщо не придивлятися з дуже близької відстані то виглядають вони абсолютно старовинними. Враження додають ще дерево та канати на палубі і щоглах, ну і вітрила звісно ж.

 

За той тиждень що човни стоять на причалі можна за $3 сходити на “екскурсію” по ним, або за $45 поплавати годину і навіть побачити як вони маневрують одне проти одного і роблять по одному вистрілу з гармат.

 

Власне бачити як все відбувається дуже вражає. По-перше, це все дуже повільно. Човен відпливає лише чи стає до берега майже цілу годину. Далі пливе він зі швидкістю неспішного пішохода…

 

А ще прикольний народ там працює. Коли підходиш до човнів вперше бачиш якихось зарослих бородами-вусами бомжів від яких зблизька ще й смердить. А потім розумієш що то команда для автентичності так робить. І одяг у них не лахміття з мішка, а дорбе пошита і мабуть нарядна в ті часи форма. Але бомжі-бомжами. Там же вони собі готують їжу прямо на вогні і таке інше.

 

Так ось дивишся на такі човни довжиною 20-30 метрів і шириною метрів 5-8 і жахаєшся як команда 25-30 людей могла на таких плавати місяцями. Там не лише недостатньо місця щоб комфортно спати (ще ж і капітану свою кімнату зі столом треба), але і нема де зберігати воду і їжу. Тіснява страшенна, все заставлене бочками, кругом мотузки, сморід від немитих тіл та їжі, збите волосся та бороди, одежа кольору і покрою наче її довго в помиях виварювали… Ні, все ж таки героїчі люди були ці ваші мореходи!

 

Якщо ж задерти голову і подивитися на щоглу то просто паморочиться: там не лише високо, але її ще і страшенно хитає навіть на спокійній воді. Це навіть якщо не згадувати про слизькі перекладини по яких треба ходити і важелезні велетенсікі вітрила які треба складати розкладати вручну. Причому це іноді при сильному вітрі робили. Жах просто.

 

 

 

   

 

 

[герої] Лассе Вірен

Те що стоїть між нами і нашою мрією здається неподоланою перешкодою. Але тільки до того часу як хтось її подолає і ми вже не бачимо цих перешкод.

Лассе Вірен, 4-кратний Олімпійськи Чемпіон

Герой мого дитинства книгу про перемоги якого я неодноразово перечитував і який усе життя слугував мені прикладом того яких неймовірних висот можна досягнути якщо бути зосередженим на своїй меті і не перейматися іншими дрібницями оточуючого світу.

Отже неймовірна історія фінського поліцейського зростом 180 см і вагою 60 кг…

А усім кому нецікаво дивитися на боротьбу що точиться на відео можу порадити звернути увагу на технології того часу: зйомки, форма, спосіб показу результатів. Все це на той час було неймовірним проривом як і зараз на сучасних Іграх – найвражаючі технології що наближають спорт до розваг.

Літаючі фіни


Як це не дивно але доволі тривалий час фінські бігуни (та і інші лекоатлети) були найсильнішими у світі. Це і 9-кратний (!) олімпіський чемпіон Пааво Нурмі, і автор незліченної кількості світових рекордів Ханс Колемайнен і інші. Треба сказати що до 70-х років домінування фінів вже майже скінчилося і на сцені з’явилися новозеландці, іспанці та американці.

Унікальність Вірена

Є кілька моментів які роблять Ласе Вірена найпомітнішим і найвидатнішим бігуном на довгі дистанції (хоча деякі можуть не погодитися і згадати Володимира Куца, Абебе Бекілу, Саіда Ауіту чи Хайлє Габреселассє). Перше це те що він практично не “світився” і не показував результатів крім як на Олімпійських Іграх. Сам Вірен з цього приводу казав що вони з тренером склали спеціальний графік тренувань де була лише одна ціль – Олімпіада. Уявіть собі – 4 роки роботи, щоденної багатогодинної роботи заради кількох днів, а потім ще раз, а потім ще…

Друга особливість – серце Вірена. Його серце мало доброякісну патологію. Його розмір був майже вдвічі більшим за серце здорової дорослої людини. У спокійному стані пульс складав 32 удари на хвилину. До речі зараз відомі методики збільшення обсягів серця – короткі інтервали (30-40 секунд) в круту гору з відпочинком по 1 хвилині між ними (щоб не накопичувалася молочна кислота). І так 4-5 годин на протязі пів-року щодня.

Третя особливість – здатність робити довжелезний спрут. Спрут це коли бігун починає прискорюватися на фініші. 100 метрів усі фінішують швидше, ну особливо здорові 150-200 метрів. Але Вірен здатен був робити спрут в 600 метрів, що повністю знесилювало його супротивників. Єдиний метод боротьби проти такого бігуна – мати відрив від нього перед фінішом. Але Вірен нікого не відпускав і дуже розумно вів себе на дистанції.


Ще одна особливість – техніка бігу. У роліках зверніть увагу як усі бігуни “по-кенійські” закидають назад ноги, майже ляскаючи себе по сідницях. Лассе ж біжить дуже економно, викидаючи ноги вперед і майже не піднімаючи їх ззаду. Зараз відомо що Вірен одних з першим почав тренуватися на висоті (у Швейцарії та Кенії), а також багато тренувать робив у снігу бігаючи у високих ботинках. Це і могло спричинити таке аномальне серце та економну техніку бігу.

Ну і ще, на додачу. Деякими вважається що Вірен був першим професійним атлетом хто використовува техніку переливання крові. Суть її в тому що перед тренувальним циклом спортсмен здає кров, а після тренувань вливає назад чисту кров у тренований організм. На той момент процедура не була забороненою, плюс нечасто вдалося її провести без негативних наслідків.
На всіх роліках Вірен у синій майці, білих трусах та з бородою.

1972, Мюнхен, 5 км

Чому ж саме Олімпійські Ігри? Справа в тому що до відносно недавнього часу в легкій атлетиці не існувало Чемпіонатів Світу і можна було або встановити світовий рекорд і чекати поки його поб’ють, або назавжди увійти в історію як переможець Олімпійських Ігор. Вибір очевидний – усі найкращі атлети світу готуються до Ігор як до головних змагань свого життя.

Нікому невідомий Вірен (7 та 17 місце на попередньому чемпіонаті Європи на 5 і 10 км) несподівано виграє 5 км. Зверніть увагу як легко він відірвався на останній стометрівці!

Цікаво також що Гаммуді який прибіг тут другим вже через 4 дні встановив новий світовий рекорд на 5 км – 13:26.4. А це говорить про високу готовність суперників яких Вірен обіграв тактично.

1972, Мюнхен, 10 км

Забіг який увійшов в історію і завдяки якому Вірена досі ставлять іншим спортсменам як приклад що боротися треба до кінця навіть у самій безнадійній ситуації.

Мало хто сподівався що вимотаний спортсмен може перемогти ще у одному виді.

Неймовірність цієї перемоги в тому що Вірен впав на початку дистанції і відстав від групи лідерів на 30 метрів. Тим не менш він був першим на фініші та ще й встановив новий світовий рекорд – 27:38.40, який дуже довго залишався Олімпіським рекордом на цій дистанції. Для порівняння сучасні українці бігуни на цю дистанцію на Олімпійських Іграх показують результат близький до 29 хвилин.
Відео починається майже з моменту падіння. Ось той спрут коли на фініші суперники не мають сил прискоритися через те що Вірен увімкнув неймовірну швидкість за 600 (!) метрів до фінішу:

1976, Монреаль, 5 км

За 4 попередні роки Вірен виступав в основному на другорядних змаганнях і випав із зору спортивної спільноти. На цій Олімпіаді він фінішував на обох дистанціях значно повільніше, але при цьому вигравав тактично, змушуючи свої основних суперників бігти зайві метри по 2й доріжці і таке інше.
Останні 1,5 км Вірен провів у вбивчому темпі – 3:42 (7й результат на тій Олімпіаді на “чисті” 1500 метрів!). Зверніть увагу на новозеландців (чорна форма) – якби вони не були вимушені бігти по 2й доріжці та не були заблоковані іншими бігунами то можливо б і обігнали Лассе. Останні 200 метрів просто якась неймовірна заруба яку Вірен виграв лише завдяки тим додатковим метрам які він примусив новозеландців пробігти на віражах.

1976, Монреаль, 10 км

Вигравши це золото Вірен став єдиним в історії володарем Золотої Пари Дублів.
Початок був повільним, але другі 5км Вірен пробіг усього на 6 секунд гірше за свій час на чисті 5 км. Видно що на фініші суперники вже “вбиті” остаточно божевіллям що сталося на фініші 5 км кілька днів тому і високим темпом який фін трима усю дистанцію. Останній кілометр – 2:29, останнє коло – 56 секунд! Взагалі на останньому колі втік від єдиного хто мав сили боротися з ним як від стоячого. Зверніть увагу що третій відстав майже на 100 метрів.

А кому не дуже цікаво мотайте зразу на 8-му хвилину.

1976, Монреаль, марафон

На додачу він ще й був п’ятим на марафоні з часом 2:13:11 (з таким часом і зараз на Олімпіаді можна за призове місце боротися).
На всяк випадок зауважу що між усіма стартами відпочинок близько 4-5 днів. А на 5 і 10 км треба спочатку пройти в фінал прийнявши участь в кваліфікаційних і пів-фінальних забігах.

1980, Москва, 10км

Весь час після Олімпіади 1976 року Вірена переслідували травми, і навіть за місяць до старту він ще був у лікарні з травмою ноги і відновлювався після операції.
Крім того його критикували за те що він почав готуватися до марафону замість своїх коронних дистанцій, проте майже ні в кого не було сумнівів що і на цій Олімпіаді Вірен покаже себе.
Проблеми почалися з того що Лассе ледь пройшов у фінал – його добрали за часом, і то лише тому що один із дібраних перед ним не зміг виступити. Система там така що з відбірних стартів у фінал виходять перші кілька місць, а потім ще декілька учасників (тут було 3) добирать за найкращим показаним у пів-фіналах часом. Отже в забігу він був “останнім” з відбору.
Мабуть найдраматичніше легкоатлетичне відео за всі часи. Видно як на фініші Вірену просто не стало сил (все ж таки місяць підготовки це неймовірно мало). Крім того травма ноги очевидно давала про себе знати, варто лише звернути увагу на постійно зціплені зуби (порівняйте зі спокійним обличчям на попередніх олімпіадах).
Дуже нетиповим (і навіть дивним) є цей забіг ще й тому що постійно точиться боротьба за лідерство у групі. Це не тільки не має сенсу, але ще й виматує бігунів. В результаті 2 “найрозумніші” бігуни, ефіоп що постійно тримався другим і фін що тримався останнім і зайняли 2 перші місця. А причина полягала в тому що Вірена боялися відпускати вперед щоб коли він почне спрут не пропустити цей момент (на той час бігуни вже цілеспрямовано готувалися до довгих прискорень на фініші – фінський бігун аж 4 рази продемонстрував їм як це ефекривно). А Вірен зі свого боку намагався очолити і уповільнити забіг бо тільки так мав хоч якісь шанси. От і йшла така безглузда з першого погляду колотнеча.
Переможцем став 37-річний (!) ефіоп Йіфтер що всі попередні Олімпіади безуспішно боровся проти Вірена. Він, до речі, ще й виграв 5 км на тій Олімпіаді.
Відео майже 10 хвилин, але надзвичайно видовищне і драматичне – боротьба двох фінів з трьома ефіопами:

1980, Москва, 5км

Вірен вирішив не приймати участь щоб зберегти сили для марафону.

1980, Москва, марафон

До 20 км Вірен був у групі лідерів, але перед 30-м кілометров зійшов з дистанції через проблеми зі шлунком.

Що далі

Через пару місяців після Московської Олімпіади Лассе Вірен повідомив що йде з великого спорту.

Так закінчилася епоха літаючих фінів і почалося десятиріччя панування ефіопських бігунів. Потім були араби, потім кенійці…

Історії перемог Вірена знає кожен фінський школяр. Лассе є національним героєм, його шиповкі (бігове взуття з шипами в якому бігають по резиновому покриттю стадіону), відлиті із золота, стоять в музеї спорту, в Хельсинкі є його пам’ятник. Також продовж 1999-2007 років він був у складі фінського Парламенту.

Зараз він є власником невеличкого бізнесу з перевезення грузів і живе в маленькому містечку в якому і народився. Коли пару років тому американські журнілісти завітали до нього в гості то лише від них онук Вірена дізнався що статуя в центрі міста і отой Вірен про якого йому розказували у дитсадку то і є його дідусь.

Маріхуана та ультра-довгі дистанції

Це вільний переказ статті про користь маріхуани на ультра-довгих (50 км і більше) трейлових бігових дистанціях від дуже хорошого журналу Trail Runner.

Спочатку від себе. Заборона та боротьба з маріхуаною завжди здавалися мені однією з найбільш ідіотських речей в світі. При тому що бухло вільно продається в магазині заборона маріхуани має приблизно такий же сенс як заборона кухонних ножів при легалізованій продажі автоматів і кулеметів. Не хочу навіть згадувати весь той кримінал що побудовано навколо неї під кришою міліціїполіції (на рівному місці ж!) та відсутність будь-якого контролю якості та захисту прав споживача. І для особливо обдарованих – це не агітація чи виступ за легалізацію, це лише переказ статті з журналу з деякими доповненнями від себе.

До речі в світі на сьогодняшній момент не зареєстровано жодного смертельного випадку в результаті вживання маріхуани. Це при тому що це найпоширеніший наркотик в США. Статистика за майже 50 років не показує що ті хто регулярно її вживають живуть меньше, проте є підозри що сам процес куріння може сприяти раку легенів. Треба зазначити що проводити дослідження з приводу маріхуани завжди дуже важко і в тих же США є потужне лобі яке перешкоджає будь-яким дослідженням з цього приводу взагалі (тобто їм навіть не цікаво яка ціль – маріхуану досліджувати на їх думку не можна взагалі). Тим не менш схоже що при курінні людина ловить у легені набагато більше канцерогенів ніж від того ж тютюну. І взагалі всі ті нечисленні дослідження що є часто протирічать одне одному, чого варті хоча б тести пам’яті (деградує чи ні, відновлюється чи ні) -  у різних груп в прямому сенсі протилежні результати для одних і тих же досліджень.

Далеко не в кожному спорті має сенс використовувати маріхуану, але все ж таки для деяких видів (наприклад дзюдо) маріхуана є забороненою речовиною і за її вживання (по результатам тестів крові) можна зловити дискваліфікацію і заборону виступати певний час. Звісно ж ніхто не вживає її безпосередньо перед змаганнями, але здається ультра-довгий біг може стати таким спортом де її вживають безпосередньо в процесі.

На сьогодні в США маріхуана повністю легалізована в штатах Вашингтон та Колорадо, і ще у 19 штатах можна вживати її в медичних цілях. Вважається що вона ефективніша та безпечніша як знеболююче та заспокійливе після хіміотерапії та проти нудоти, допомогає хворим на СНІД, глаукому, склерози та різні артрити.

Те що спричиняє ефект називається тетрагідроканабінол, або THC, і наскільки я розумію принцип його дії досі багато в чому лишається загадковим (дію на мозок алкоголю, тютюну та важких наркотиків вивчено набагато краще). Найпошириніший спосіб вживання це куріння сушених подріблених рослин (зустрічалися мені унікуми яки і листя і стовбури навіть курили), але більш православні способи це споживати її з їжою, заварювати або вдихати випаровування. Проте вживання маріхуанти іншим ніж куріння способом призводить до втрати бронходіляційного ефекту (про нього далі). Тобто курити її не дуже добре для здоров’я, але якщо їсти, пити чи колоти то ефект набагато слабший.

Так в чому ж сенс її вживати на бігових дистанціях? Річ в тім що довгі дистанції, а особливо трейли (доріжки по лісу, пустелі, горах та снігу) проходять у відносно невисокому темпі, але тривають дуже довго. Після кількох годин від постійно підвищеної температури шлунок починає відмовлятися приймати будь-що. Не лише енергетичні гелі чи батончика, але іноді і воду люди в себе залити не можуть – все одразу викидається назад. А це в свою чергу призводить до того що калорії витрачаються і не відновлюються. І от настає такий момент що воля є, а рухатися вже нема пального. Коротше це одна з найбільших проблем у ультра-ранерів. Так от тут маріхуана допомагає перебороти нудоту (іноді навіть викликати апетит) і продовжувати нормально приймати їжу. Ще раз повторю що мова йде про відносно повільний, але дуже довгий біг  (8 годин і більше, іноді кілька днів навіть).

Друга проблема – біль. Як би повільно ти не біг, як би не відпочивав, але година за годиною втома та дрібні пошкодження накопичуються і колись настає такий момент що болить усе і постійно, а бігти ще довго і довго. Тут маріхуана діє як знеболювальне. На відміну від традиційних пігулок (найпопулярніші – ібупрофен) маріхуана не блокує боротьбу організму із запаленнями у м’язах і не має накопичувального ефекту.

Так само як і кофеїн маріхуана на деякий час прискорює серцебиття що дозволяє легше долати складні ділянки та прискоритися. До того ж вона діє як анти-астматичні інгалятори (заборонені в легкій атлетиці як вид допінгу до речі), тобто як і бронходілятори розширює притік кисню в легені що покращує доставку пального у м’язи.

І не в останню чергу вона збільшує концентрацію що дуже може допомогти коли ти вже не розумієш хто ти, де ти, що ти робиш, чому біжиш і чому тобі так важко і погано. До речі в “класичному” спорті маріхуану вживають переважно для покращення сну та боротьби з передстартовим страхом і хвилюванням (від чого деякі навіть їсти нормально не можуть за кілька днів перед серйозним стартом).

Трейловий та ультра-біг на сьогодні не приносить грошей переможцям, а тому і тести на допінг там практично ніколи не проводяться. На даний момент лише на двох стартах (Ultra-Trail du Mont-Blank та чемпіонаті світу з ультра-бігу) на регулярній основі проводять допінг контроль і вживання маріхуани переможцями виявлено поки що не було.

Для видів спорту де важлива швидкіть, координація, реакція та мікромоторика маріхуана не підходить бо погіршує усі ці характеристики. Ультра- ж та трейлові бігуну часто зауважують що на особливо складних стартах вона їм допомагає. Проте на кожному старті ніхто її не курить.

Ну і про дози. Думаю зрозуміло що мова йде про вживання крихітних, майже гомеопатичних доз як правило під час відпочинку чи прийому їжі. Це одна затяжка раз в кілька годин, приблизно як чайна ложка пива два рази в день. Але ця неоднозначна тема ще чекає на свого дослідника.

Про стан справ в “Стратегії” на весну 2013

Усе далі сказане можна вважати чутками і суб’єктивною думкою…

“Стратегія” це інститут в якому я вчився, а після випуску і працював кілька років. Повна назва Обласний Комунальний Вищий Навчальний Заклад Інститут Підприємництва “Стратегія”. Так, він державний, дуже маленьки, і при цьому кришується не міністреством освіти а обладміністрацією наскільки я розумію.

 

Свого часу інститут було створено на базі центру підвищення кваліфікації. Спочатку ВУЗ випускав: економістів, економічних кібернетиків (ще одна лже-наука) та менеджерів. Потім все це розрослося додатково до бухгалтерів, варіацій менеджерів та програмістів. З часом з’явилося і заочне відділення і таким чином студентів душ 600-800 постійно було в стінах закладу.

Коротше не буду довго розписувати славну історію інституту та свою причетність до неї… Несподіванкою для мене стала новина про те що хтось там щось не пройшов якусь акредитацію чи щось таке і кількість заочників скоротилася. Як мені пояснили це взагалі по Україні зараз така ідея впроваджується щоб викорчувати усе заочне навчання (і правильно як на мене, краще б зразу дипломи продавали – суть та ж сама). Ну добре, але тут дізнаюсь і інші малоприємні подробиці – студентів стало дуже мало, замість 30 людей у групі щось по 15, а в деяких і того менше.

Викладачі, виявляється, працюють на частину ставки, деякі навіть на 0.2 ставки. До того ж первні політичні ігри призвели до того що люди які вміли і любили працювати зі студентами пішли з ВУЗу з різних причин.

Тут треба розуміти що у маленькому навчальному закладі, який ще й до того ж розташований у маленькому місті, не так вже й багато чим можна привабити людей з науковими ступенями та званнями. Ну можна там когось зробити ректором, проректором, завкафедрою, а далі все, козирі закінчилися.

Вихід в таких випадках полягає в тому що усе викладання то роботу зі студентами ведуть “місцеві”, а для відповідності нормам і проходження атестації на кафедри записують докторів і професорів з великих ВУЗів. Ті собі спокійно якусь частину ставки отримують, час від часу підписують документи які їм привозять і реальним викладанням не займаються.

Ну от в Стратегії якимось чином утворилося два непримеримі табори. Залишимо в стороні питання як вони утворилися і в чому причина конфлікту. Але в результаті потоку скарг у вищестоящі органи від одного з угрупувань так і сталося що частина кадрів вимушена була піти.

В результаті сталося так що набором студентів займатися було нікому, та здається і зараз це нікому не цікаво, спеціалістів з деяких дисциплін не залишилося. Я був в інституті під час останної подорожі в Україну (на фото зуструч випускників яку до речі теж не ВУЗ організував як це було усі роки до цього) і враження було не найкраще. Порожні коридори, порожні аудиторії, навіть комп’ютерні класи стоять порожні. Таке враження що зомбіпокаліпсис локальний стався.

Дуже сумно було бачити це все та чути про гризню і розборки за пиріг розмір якого тане на очах. Такими темпами інститут без студентів залишиться через пару років. Та і взагалі паціент скоріше мертвий ніж живий.

До чого це я? Та так, поскаржитися.

 

Чи можна якось виправити ситуація. При бажанні нічого неможливого нема. Наприклад такі кроки:

  • Призначити добровольців на окремі задачі (наприклад “набір 2013”, або “введення нової спеціальності до 2014”) під власну відповідальність. Вийшло – ось тобі нагорода, не вийшло – до побачення. Розумію що можливості держустанови з покарання та нагородження доволі обмежені, але було б бажання можна буде щось придумати.
  • Запрошувати випускників та колишніх працівників читати лекції. Не обов’язково це мають бути якісь супер складні теми, можна просто теми з курсу. Це піде на користь як студентам (почути щось від людини з практичним досвідом), так і викладачам які гниють без практики. До того ж випускникам (звісно далеко не кожен приїде) буде неймовірно приємно і у них буде підтримуватися інтерес до інституту та бажання допомагати йому.
  • Примусити командно тих викладачів у яких є хист, клепка, звання, ступінь, або будь-яка комбінація цих артефактів активно приймати участь в науковій роботі – невпинний шквал статей, конференцій та заходів (в тому числі на базі Стратегії). По собі знаю як легко там сидіти і монотонно нічого не робити, а зараз взагалі коли нікому нічого не цікаво так і заквакають деякі скоро. Керівництву ж треба від міста та області вибивати фінансування під все це (керівництво власне мало для чого більше і потрібно).
  • Забути всі плани про відкриття спеціальностей “соціальний працівник” та “дизайн” як небезпечну для суспільства маячню, а натомість подумати про відкриття спеціальності пов’язаної з англійською (щось типу “перекладач”). Тут як на мене будь-кому очевидно що 1) дизайну в Україні нема і не було, а тому всі ці дизайнерські спеціальності це самовтішання недолугих мрійників, та 2) соціальному працівникові щоб сидіти в собєсі чи ще де на мінімальну зарплатню не треба вчитися 5 років. А от попит на англійську в Україні шаленний, варто лише за межі міста виїхати, і буде лише зростати. Та і кадри є щоб випускати спеціальність.

За фото велика дяка Міріку.

Про вибухи на Бостонському марафоні

Як правило я не надто емоційно реагую на події що не стосуються мене безпосередньо, але в цьому випадку відчуваю просто таки злість тому що те що сталося було спрямовано і проти мене в тому числі. Я міг би пройти минулого року кваліфікацію на цей марафон і міг би бігти там. Навіть те що вибух би стався б майже через годину після мого фінішу не міняє нічого.

Взагалі при всій жорстокості світу і війн спортивні події були чимось що не чипали навіть найвідмороженіші терористи. Останній раз теракт на великій спортивній події відбувся на Олімпіаді 1972 року в Мюнхені.

Крім того це не було щось спрямоване виключно проти США. Бостонський марафон є одним з трьох найголовніших марафонів на планеті і давно вже є міжнародною подією омріяною марафонцями з усього світу. Такий напад правильно розцінювати як атаку на весь світ (подивіться лише на прапори на фініші). Тепер кожна, абсолютно кожна країна має моральне право покарати винних (хто б вони не були) розбомбивши їх так щоб і трави не залишилося на землі, можна бомбити терористів коли вони тирчать жопами в небо в мечетях, можна бомбити лікарні і школи, бо саме це буде симетричною відповіддю на подібне.

Власне терористи при бажанні могли спричинити набагато більше жертв і руйнувань – наприклад підірвавши бомбу коли фінішує еліта і навколо найбільше глядачів. Або на старті де десятки тисяч бігунів стоять шпроти на протязі кілометру чи більше.

На щастя у терористів виконавцями майже завжди є якісь неймовірно тупі довбні (а іншого навряд чи вдасться переконати що таке треба вчинити), і для них великим “успіхом” є і та шкода яку вони вже спричинили.

Злість, просто злість… Ось і пісня в тему (S.O.D. – 1985 – Speak English or Die). Я не кажу що винні в усьому араби чи мусульмани (хоча хто ж ще серед найімовірніших кандидатів?), ця пісня передає загальний настрій:

Fuck the Middle East (В дупу Середній Схід)
There’s too many problems (Від них забагато проблем)
They just get in the way (Вони постійно заважають)
We could sure live without them (І ми спокійно проживемо без них)
They hijack our planes (Вони постійно захоплюють наші літаки)
They raise our oil prices (Підвищують ціни на нафту)
We’ll kill em all and have a ball (Замочимо їх усих і будемо розпрекрасно жити)
And end their fuckin crisis (І на цьому уся довбана криза з ними закінчиться)
BEIRUT, LEBANON, won’t exist once we’re done (Бейрут, Ліван – їх просто не стане)
LIBYA, IRAN, we’ll flush those bastards down the can (Лібія, Іран – змиємо в унітазі)
SYRIANS and SHIITES, we’ll crush their faces with our might (Сирія та Шііти – розтовчемо їм пики)
Then Israel and Egypt can live in peace without these (Тоді вже і Ізраєль з Єгиптом зможуть спокійно пожити без них).

[youtube=http://www.youtube.com/watch?v=k5Pi7BVGy_8&w=448&h=252&hd=1]

Ще одна не надто приємна річ проявилася тут (в США) в зв’язку з подією. Усі ЗМІ наввипередки показували відео, фото і публікували статті через лічені секунди після отримання інформації, але професійність цього разу програла бажанню бути першим. Навіть серйозні ЗМІ проявили себе не надто добре. То у них бомба вибухнула в бібліотеці Кенеді, то ні, просто пожежа. То заарештували підозрюваного у шпиталі, то ні, поліція каже не було такого. То якогось ще заарештували в парку, то ні, нема вже підозрюваних. То ще дві бомби знайшли, чи то не знайшли, чи то не бомби.

Потік інформації невпинний і ніким не перевіряється. І це сумно Sad smile