Призначення та характеристики

Як видно з назви це аератор для вина. Ну тобто така штука яка швидко “старить” вино збагачуючі його киснем (чим і імітується старіння). Збагачення відбувається переливанням вина крізь дуже дрібне сито і одночасним затягуванням повітря через спеціальні сопла.

Спочатку характеристики:

  • Ціна. На моменті покупки (2 роки тому) я заплатив $32, зараз же такий точно можна купити за $21.
  • Складається з підставки, корпусу і ситечка. Легко розбирається, легко миється, стабільно і красиво стоїть на поличці. Взагалі виглядає приємно.
  • Вага – 200 грамів (7 унцій).
  • На сайті виробника – https://www.vinturi.com/shop-our-products/aerators/vinturi-red-wine-aerator.html

 

Враження від використання

Перед покупкою я був налаштований дуже скептично: чи працює воно взагалі, чи буде хоч трохи помітна різниця, чи буде варта різниця того? Ну і інші подібні питання. Нарешті після кількох схвальних відгуків у інтернет-виданнях та рекомендацій друзів придбав аератор і собі.

Аерація здійснюється миттєво – поки неспішно наливаєш бокал все і відбувається.

З першої ж спроби відчутно що різниця у смаку вина є. По-перше, дуже підсилюється запах вина що вже приємно. Щ ж стосується смаку то він стає різкішим, але при цьому у ньому наче з’являється більше деталей. Нам подобається іншим словом.

Під час використання аератор видає дуже гучні звуки як наче хтось без зупинки сьорбає щось :)

Мити його дуже легко – дістати сіточку і сполоснути разом з “корпусом”. Навіть відтирати нічого не треба – аератор так сконструйовано що рідина крізь нього дуже добре проливається.

Власне крім ціни нічого придумати з недоліків не можна. Якщо вагаєтесь чи варто мати таку штуку дома – так, варто. Навіть якщо не користуватися нею кожного разу все одно час від часу порівняти смак та запах вина до та після аерації. З’являється розуміння на що звертати увагу коли куштуєш вино.

Оцінка на Amazon – 4.5/5 (https://www.amazon.com/gp/product/B000UPOJ5W), моя оцінка – 9/10.

 

 

Деяким з читачів цей напій вже відомий, а для когось це може буде і новинкою.

 

Отже комбуча, або як його називають в Україні “чайний гриб” є результатом діяльності колонії мікроорганізмів у слизовій капсулі (називається така колонія разом з капсулою словом “зооглея”). Колонію складають дріжджі що живляться цукром та утворюють алкоголь, та бактерій що переробляють алкоголь у оцтову кислоту. При утворені алкоголю дріжджі також виробляють вуглекислий газ що робить напій слабо газованим. “Чайним” називають цей “гриб” тому що його підкормлюють як правило розчином цукру у чорному чи зеленому чаї  що надає певного присмаку напою.

 

Комбуча відома з 220-го року до нашої ери із записів знайдених у Манчжурії (зараз це Китай). Звідти вже у 400-му році нашої ери вона потрапила в Японію завдяки лікарю на ім’я Комбу. Зараз дуже поширена в тому числі в США де в магазинах продаються різні смаки та кольори від різних виробників.

 

Звісно що домашнє приготування буде різнитися, але якщо ви зберетеся купувати комбучу в США щоб покуштувати то треба бути готового до наступного. Слабкий, але різкуватий запах найбільше нагадує хлібний квас. На смак, як тільки почати пити гидота невимовна – різке, кисле, газоване, аж в голові щось клацає. Проте за одну мить сприйняття змінюється на “яке класне!”. А потім треба зібратися з силами щоб зробити наступний ковток. І не забувайте про газованість напою :) В цілому можна розглядати комбучу як своєрідну модифікацію квасу смак якої далеко не всім такий же приємний як і квас.

 

Щодо лікувальний здібностей та цілющого ефекту то звісно “старовинні трактати” та статті від різних астральних гуру розказують про те як комбуча лікує все від СНІДу до порепаних п’яток, але на практиці жодне з досліджень не підтвердило хоч якогось із заявлених лікувальних ефектів. Деякі люди стверджують що напій полегшує проблеми зі шлунком що враховуючи підвищену кислотність напою доволі сумнівно.

 

Проте відомо кілька випадків погіршення здоров’я (іноді доволі суттєвого) пов’язаних з регулярним вживанням комбучі, проте усі вони були пов’язані зі способом приготування та складом бактерій.

 

В цілому можна сказати що якщо ви вживаєте напій регулярно в розумних дозах і досі не мали ніяких проблем то можете продовжувати. Проте якщо припините його вживати то теж нічого суттєво не зміниться.

 

Ми іноді купуємо собі по пляшечці коли їдемо додому після хот-йоги чи бані. Любимо експериментувати зі смаками – їх тут безліч: гранатовий, ванільний, малиновий і так далі.

 

А ви вживаєте комбучу?


Один з тих продуктів які поширені в США, але про які я ніколи не знав в Україні є гострий соус “Срірача” (Sriracha). Ви обов’язково побачите пляшку цього соусу в будь-які азійській забігайлівці в США, та і не лише в них.

 

Коли ми вперше скуштували цей “соус” враження було таке наче хтось набрав жменю вугілля з вогню і насипав у рота. Просто неймовірне відчуття! Ми навіть купили пляшку в магазині, але зрозуміли що її нам вистачить на все життя – такі мікроскопічні порції цього пекла потрібні щоб пекло. Вірніше це ми спочатку так думали…

Сам соус під такою назвою виробляють багато різних компаній, але класичним і найкращим є саме той що показано на картинках – з півнем, від компанії Huy Fong Foods. Як не дивно компанія є американською не зважаючи на свою назву. І американець який заснував компанію і винайшов формулу соусу свого часу подорожував Тайландом та В’єтнамом де і зіткнувся з чимось подібних у місцевих кухнях. Ну а дома вже експерементуючи з компонентами він і винайшов свій рецепт.

Експлуатуючи в’єтнамсько-тайванську тематику пляшку з соусом вкрито ієрогліфами що мають створювати відчуття автентичності.

Що ж робить його таким пекучим? В переліку компонентів перець чилі, часник, оцт, сіль, цукор. Ну тобто нічого надзвичайного. Хто зна що там за магія. І як я вже вище сказав є соуси з такою ж точно назвою, але вони і близько не такі – або часник занадто чути в них, або вони просто не смачні. Назва, до речі, походить вій тайландського міста Сі Рача де за легендою вперше приготували цей соус.

Ну так от, час йшов, ми поступово забули про ту банку що колись купили (а соус цей може спокійно простояти в холодильнику без будь-якої шкоди) і здавалося і справді що до кінця життя її вдвох не подужаємо. Але тут я пішов працювати в GoDaddy де нас годують обідами з місцевих ресторанів. Ну і звісно на обідах великі компанії збираються, спілкуються, і в тому числі додають приправи до своєї їжі. І я помітив що найпопулярнішою приправою є саме срірача, такою популярною що в офіс купують кілька нових банок кожні кілька тижнів. Мені стало цікаво і я почав додавати і собі… І перетерпівши зовсім трошки я швидко полюбив гостроту цього соусу і почав їсти його і дома, а там і Олена підсіла :) І за якісь кілька місяців ми нарешті цю “нескінченну” банку подужали.

 

Популяція цього соусу в США на стільки висока що це вже майже культурне явище. Крім самого соусу можна купити продукти зі смаком соусу: цукерки, поп-корн, сушене м’ясо, пиво, тощо. Ну і звісно футболки, спортивну форму, інші аксесуари…

 

От власне і все. А ви куштували цей соус? Які враження?