Чесний такий метал зіграний як наче зараз кінець 80-х. Як на мене то не достатньо агресивно і зовсім трошечки не вистачає важкості, але з іншого боку не можна звинувати команду у надто м’якому звуку чи якість засолодженості. Просто трошки не моє.

Кілька разів прослухав цей альбом і в принципі в колекції він зайвим не буде, але жодної пісні я так і не запам’ятав і жодне не можу назвати бойовиком. Усе якесь трошки краще за посереднє і усе без нарікань (хоча і хвалити нема за що). І якби я ніколи не почув цього альбому то теж мало що б втратив.

Але для тих кому heavy та power подобаються більше за рубаний та швидкий thrash має прийти до вподоби.

Оцінки:

 

А вірніше про мої стосунки та ставлення до серії історій про цього героя.

Перше що треба сказати це те що я книг не читав і не планую. Ті хто мене знають можуть сказати – ти ж любиш фантастику, навіть фентазі читаєш, чому ж не казки тому? По-перше, казки та фантастика мають суттєву різницю, а саме – хоча і там і там є припущення (наукові та/або соціальні) опрацьованість та цілісність світу суттєво різниться. А, по-друге, казки я таки люблю.

Проте я вважаю що казки у дуже рідких випадках можуть розростатися до розміру книги, а казка яка вибудовує цілий світ (тим більше у серії книг) це явний перебір для мене. І звісно у мене є певне упередження до усього серіалу.

Друге – я пробував (і неодноразово) дивитися фільми за книгами. Усі кому подобаються книги як мінімум не називали фільми поганими. Тому з певною долею точності можна вважати фільми рівним книгами. Так от фільми мені взагалі не сподобалися і я жоден не зміг додивитися хоч б до половини.

Якщо вже і дивитися фільми то треба починати з самого першого і йти послідовно. Це я так вважаю. І от на першому фільми все і зупиняється – 15, максимум 20 хвилин, а потім мені стає настільки нудно що готовий себе щипати щоб не здуріти. З кількох спроб я так і не зміг перетнути перші 25 хвилин першого фільму. Ну от нічого мене не може змусити терпіти заради якихось цікавостей у майбутньому.

І тут треба сказати що тут у мене ситуація не така як з Зоряними Війнами які я колись зробив зусилля і подивився усю серію… Але Зоряні Війни хоча б є впливовою фантастикою на яку часто і багато посилаються, тож я реально багато чого пропускав не маючи уяви що там відбувається.

Щодо Гаррі Поттера то чисто суб’єктивно це просто героїчна казка де герой дорослішає з книги в книгу і його все доросліший світ стає все менш чорно-білим. Але це також технологія викачування грошей, і дуже неприваблива технологія як на мене. Ну і до того ж це КАЗКА, ПРОСТО КАЗКА. Схаменіться, люди!

У мене все ;)

 

Добре що цей альбом не така безпросвітна нудятина як попередній реліз 2013-го року. Але погано що все одно це лише бліда тінь старої Sepultura.

Темп пісень в середньому набагато повільніший ніж очикуєш від команди, та і композиції якісь наче довші стали (хоча ні – просто нудненькі трошки). І знову ж таки у середньому – так собі. Не можна сказати що прямо ганьба і зрада, але так щоб і цікаво дуже було такого нема.

Якщо чесно то лише пару пісень з альбому варті того щоб їх зберегти у своїй колекції.

Оцінки:

 

 

Завжди було цікаво поводити одну з велетенських машин що їх не так вже і рідко можна зустріти на американських дорогах. І ось під час останньої нашої поїздки на Гаваї ми взяли на прокат Nissan Armada. Ми власне і не планували таку здорову машину брати, але нам її в прокаті запропонували за ту ж ціну що і звичайного розміру машину (видно у них було замало звичайних в наявності) і ми подумали що чому б і ні.

Згодом з’ясувалося що ми зробили правильний вибір – на цій машині з її великими і широкими колесами та великим кліренсом у нас не було ніяких проблем добиратися до дикого пляжу дуже-дуже поганою дорогою через лавове поле. А ще у цю машину легко було закинути два велосипеди не знімаючи з них колес і ще лишалося місце для сумок.

 

В цілому моє враження від машини таке – усе що не зроблено в ній дуже добре зроблено дуже погано. Наприклад радіо – заплутаний інтерфейс, безліч кнопок на панелі і екран на якому показано не пойми що. Знайти і зберегти радіостанції ми так і не змогли і просто махнули рукою. Ну і так в усіх не надто суттєвих дрібницях.

Як на мене то машина розганяється і гальмує повільніше ніж хотілося б, наче якусь затримку зробили спеціально. А Олені так не здалося і для неї машина себе вела саме так як вона очікувала. Власне мені все управління здалося трошки ватним – відгук був доволі повільний на усі дії. Зробити “ривок” теж не вийде миттєво. Тим не менш враховуючи розміри машина зовсім не відчувалася як танк і дуже пристойно вела себе на поворотах та парковці. Та і до габаритів звикли дуже швидко.

 

Всередині три ряди сидінь два з яких можна скласти так що 3 людини середнього зросту зможуть лежати без проблем. Передні сидіння мають відкидні підлокітники. Повно місця для окулярів, чашок/термосів і такого іншого.

В цілому машина скоріше сподобалася ніж не сподобалася, але сенс мати таку є лише якщо ви подорожуєте або великою компанією (8 людей розміститься всередині спокійно), або везете багато речей, або десь перетинаєте складні ділянки. Та і ціна від 50 тисяч доларів не виглядає захмарною за подібну машину. Лише треба враховувати що середній розхід пального у неї 16 миль на галон (майже 15 літрів на 100 км).

 

В США так само як і в Україні автомобілістам треба для своїх машинок проходити техогляд. В нашому випадку коли у нас жодного разу ще не було машини старішої за 5 років і коли ми регулярно їздимо до ділера на огляд та заміну/підтягування усього що необхідно це просто формальність. По-перше, машина нова і це означає що у неї і викиди в атмосферу знаходяться у припустимому диапазоні. А, по-друге, те що ми регулярно (приблизно раз на пів-року) возимо машину на огляд означає що ділер робить так щоб на дорозі наша машина не чинила небезпеки.

 

У тих же у кого машина вже стара треба проходити якісь “процедури”: показати що двигун/гальма/ліхтарі працюють і помірати спеціальним приладом те що викидається з труби. В нашому випадку достатньо просто сплатити необхідну суму по інтернету, отримати нові наліпки на номер і на цьому все.

 

На номерах у нас є кольорові позначки за якими поліції одразу видно рік і місяць –  тобто чисто за кольором навіть не розрізнюючи цифр вони можуть побачити як десь якийсь “старий” номер. Це так в нашому штаті. В інших штатах інші системи і не обов’язково подібні до нашої. На Гаваях, наприклад, я звернув увагу що на бамперах машин приліплено доволі великі чорно білі наклійки з цифрами року та місяця.

 

Що стосується цін то для машини подібній нашій (Subaru Forester 2016) до останнього року ціна цих наклейок складала в районі $100. Але недавно населння проголосувало за проект субсидування публічного транспорту, а потім неприємним відкриттям для багатьох стало те що гроші на це будуть брати саме “з номерів”. І цього року сума для нас склала майже $370. Відповідно якщо у когось в родині кілька машин і деякі з них дорогі то доведеться навіть заощаджувати на ці виплати.

 

І на цьому у мене все.

 

 

Деяким з читачів цей напій вже відомий, а для когось це може буде і новинкою.

 

Отже комбуча, або як його називають в Україні “чайний гриб” є результатом діяльності колонії мікроорганізмів у слизовій капсулі (називається така колонія разом з капсулою словом “зооглея”). Колонію складають дріжджі що живляться цукром та утворюють алкоголь, та бактерій що переробляють алкоголь у оцтову кислоту. При утворені алкоголю дріжджі також виробляють вуглекислий газ що робить напій слабо газованим. “Чайним” називають цей “гриб” тому що його підкормлюють як правило розчином цукру у чорному чи зеленому чаї  що надає певного присмаку напою.

 

Комбуча відома з 220-го року до нашої ери із записів знайдених у Манчжурії (зараз це Китай). Звідти вже у 400-му році нашої ери вона потрапила в Японію завдяки лікарю на ім’я Комбу. Зараз дуже поширена в тому числі в США де в магазинах продаються різні смаки та кольори від різних виробників.

 

Звісно що домашнє приготування буде різнитися, але якщо ви зберетеся купувати комбучу в США щоб покуштувати то треба бути готового до наступного. Слабкий, але різкуватий запах найбільше нагадує хлібний квас. На смак, як тільки почати пити гидота невимовна – різке, кисле, газоване, аж в голові щось клацає. Проте за одну мить сприйняття змінюється на “яке класне!”. А потім треба зібратися з силами щоб зробити наступний ковток. І не забувайте про газованість напою :) В цілому можна розглядати комбучу як своєрідну модифікацію квасу смак якої далеко не всім такий же приємний як і квас.

 

Щодо лікувальний здібностей та цілющого ефекту то звісно “старовинні трактати” та статті від різних астральних гуру розказують про те як комбуча лікує все від СНІДу до порепаних п’яток, але на практиці жодне з досліджень не підтвердило хоч якогось із заявлених лікувальних ефектів. Деякі люди стверджують що напій полегшує проблеми зі шлунком що враховуючи підвищену кислотність напою доволі сумнівно.

 

Проте відомо кілька випадків погіршення здоров’я (іноді доволі суттєвого) пов’язаних з регулярним вживанням комбучі, проте усі вони були пов’язані зі способом приготування та складом бактерій.

 

В цілому можна сказати що якщо ви вживаєте напій регулярно в розумних дозах і досі не мали ніяких проблем то можете продовжувати. Проте якщо припините його вживати то теж нічого суттєво не зміниться.

 

Ми іноді купуємо собі по пляшечці коли їдемо додому після хот-йоги чи бані. Любимо експериментувати зі смаками – їх тут безліч: гранатовий, ванільний, малиновий і так далі.

 

А ви вживаєте комбучу?

На правах реклами: на прохання додаю лінк на сторінку з рейтингами бігових кросівок – https://runrepeat.com/ranking/rankings-of-overall-running-shoes.

 

І одразу уточнення – пост про бігові кросівки, не про кросівки взагалі. Бо в залежності від виду активності потрібна різна функціональність взуття що впливає на матеріали, форму та спосіб використання. Крім того сам біг теж можна поділити на групи (звісно групи кросівок) в залежності від дистанції, швидкості, покриття, погоди і так далі.

Отже мова буде переважно йти про бігові кросівки для довгих дистанцій для асфальтових доріг чи іншого твердого покриття. Це ті кросівки яких можна бігати щодня, в яких можна бігати довго і далеко і в яких при необхідності навіть іноді можна бігати швидше.

Також тут буде згадано далеко не всі моделі та технології, а лише ті які були найвпливовішими та продавалися найкраще.

 

New Balance Trackster, 1960. Взагалі до 60-х років спортом займалися у легких шкіряних туфлях – не було матеріалів які були б одночасно і легкі і достатньо міцні щоб витримувати навантаження. При цьому називалося усе взуття “спортивні туфлі” і за видами спорту майже не розрізнювалося. А це була перша модель яку було розроблено виключно для бігу. Це були шкіряні туфлі з гумовою підошвою які майже 10 років не знали конкуренції і вважалися ідеальним бігових взуттям краще якого вже ніхто нічого не придумає.

 

Onitsuka Tiger Marathon, 1967. Компанія Onitsuka володіє брендом Asics Tiger який згодом переназвали як Asics і під яким і продається спортивне взуття зараз. А на той час усіх вразили неймовірно легкі і синтетичні кросівки з Японії на які швидко перейшли бігуни що вигравали найбільші марафони. Вже в 1971-му року 60% бігунів згідно статистики бігали у цих кросівках.

Також в цих кросівках вперше з’явилися прошарки з різних матеріалів – м’яка гума ближче до стопи і жорстка на контактній поверхні.

До речі в США ці кросівки возила компанія Blue Ribbon Sports засновники якої у 1972-му році створили компанію Nike.

 

Nike Cortez, 1972. Перші кросівки які використовували гуму EVA (етил-вініл-ацетат, чи якось так) – пористий матеріал який поглинав частину ударів об землю. Власне матеріал було винайдено однією невеликою компанією яка зв’язала з відомою на той момент спортсменкою яка вже зв’язалася з засновниками Nike. Перші моделі було зроблено зі шкіри, а з 1976-го року відбувся перехід на синтетичний верх що зробило кросівки більш дихаючими та легшими.

 

Brooks Villanova, 1975. Перші кросівки де цілий прошарок було зроблено з EVA. В результаті їх було визнано найкомфортнішими біговими кросівками того року і усі інші виробники почали переходити на EVA.

 

New Balance 320, 1976. Взяли найкраще з Brooks Vaillanova і зробили ще трохи краще :)

 

Brooks Vantage, 1977. Перші кросівки з підтримкою підйому стопи.

 

New Balance W320, 1978. Перші кросівки розроблені спеціально для жінок – легші, вужчі, з тоншою підошвою.

 

New Balance 990, 1982. Вершина технічного досягнення на той момент, кросівки з безумною ціною (знову ж на той момент) в $100. Знамениті тим що досі успішно продаються і є найбільш популярними біговими кросівками за усі часи якщо міряти за кількістю проданих пар.

 

Brooks Chariot, 1982. Перші  популярні бігові кросівки для людей з плоскостопістю. В підошві кросівок було зроблено спеціальну вставку з внутрішньої сторони стопи щоб не давати ступні “провалюватися”. Після цієї моделі кросівки почали ділити на 3 групи за типом стопи.

 

Nike Pegasus, 1983. Перші кросівки де для амортизації було використано прошарок повітря у підошві. Випускаються і сьогодні, але не та сама модель, а вже більше 30 разів оновлена.

 

Adidas Marathon Trainer, 1983. Перші кросівки які було розроблено для бігу не по асфальту (гравій, земля, каміння, коріння, пісок, сніг, тощо). Завдяки твердій підошві були дуже надійними. Але стали популярними ще й через те що в них можна було як тренуватися (вони добре переносили великий кілометраж) так і змагатися – кросівки легкі і добре захищали ноги від ударів об дорогу.

 

Onitsuka Tiger X-Caliber GT, 1984.  Перші кросівки в підошві яких була пластина з жорсткого пластику щоб утримувати стопу в правильному положенні при контакті з дорогою.

 

Nike Sock Racer, 1985. Перші легкі безструктурні кросівки – підошва без прошарків, просто м’яка гума, верх – в один шар, без подушечок та жорстких елементів. Навіть шнурків не було. І до того ж їх треба було носити без шкарпеток.

 

Asics GT-II, 1986. Перші кросівки де у підошві було використано гелеві подушки (на фото вище це прошарок між білою гумою та п’ятою). З одного боку це дало можливість уникати травм людям не з ідеальною технікою, а з іншого спровокувало збільшення прошарків підошви та їх товщини до безумного рівня і провокувало людей бігати аби як. Хоча знову ж таки – масовість бігу почала зростати в тому числі завдяки подібним впровадженням.

 

Asics Gel Lite, 1987. Кросівки в які за мірками тих часів було напхано просто неймовірну кількість технологій: гелева подушка, підошва з шматків різної гуми, верх з великої кількості частин. І все це дуже легке і модне на вигляд.

 

Nike Air Max, 1989. Кросівки які не були видатними саме для бігу, але так усіх вразили зовнішнім виглядом що наступні 10 років виробники бігових кросівок мали вигадувати і додавати до моделей те що називається “свистульки та перділки” – абсолютно не функціональні прикраси.

 

Asics Gel Kayano Trainer, 1993. Верх безумства у додаванні прошарків, подушок, вставок та структурних елементів верху на кросівки. Після цієї популярної моделі навіть далекі від бігу люди побачили що “це вже занадто” і виробники кросівок почали потихеньку спрощувати свої моделі.

 

Brooks Adrenaline GTS, 1999. Кросівки для людей з плоскостопістю які і сьогодні є найпопулярнішими в своїй категорії. Але звісно вони вже пройшли безліч вдосконалень та модифікацій.

 

Vibram FiveFingers, 2004. Іронія в тому що початково це взуття було розроблено для водних видів спорту – щільно сидить на нозі, має мінімум матеріалу, гума підошви достатня лише для того щоб створювати хоч якесь зачеплення з мокрими поверхнями, швидко сохне… Але народ просто подурів, багато хто почав бігати, а ще більше людей (включно зі мною) і ходити в таких. Така неочікувана популярність примусила виробників розпочати новий тренд – мінімалістичні кросівки.

Всю цю істерію лише сильніше накрутили опубліковані того ж року книги і статті типу Born to Run де автори доводили що правильно бігати виключно босоніж бо так природно. При цьому вони майстерно ігнорували неприродність асфальту та бігу на довгі дистанції у високому темпі.

 

Nike Free, 2004. Кросівки які спочатку позиціонувалися як такі що тренують силу стопи, але на хвилі мінімалізації виробник швидко переорієнтував їх мінімалістичкі кросівки з компенсацією ударів для тренувань та змагань. Також варто зауважити що гума яка використовується на підошві цієї серії (Lunar) дуже близька (якщо не та сама) до тієї що використовується на колесах та гусеницях роботів що досліджували Місяць.

 

Nike+, 2006. Технологія за якою кросівки мають вбудований датчик (як правило в підошві) що в комбінації зі спортивним годинником чи смартфоном збирає дані про швидкість, дистанцію та каденс. Згодом і інші виробники впровадили подібні технології – Adidas Micoach та інші.

 

Newton Sir Isaac, 2007. Новостворена компанія вибрала цікаву стратегію – вони продавали свої кросівки на великих змаганнях з тріатлону і швидко набули собі популярності серед тріатлетів. А далі вже пересічні любителі почали цікавитися в чому це такому раніше не баченому бігає еліта і почали розкуповувати кросівки виробника.

Нововведенням були виступи (подушки) на підошві у передній частині стопи які примушували бігуна ступати на носок.

До речі Newton Motion на мою думку є найкращими кросівками для марафону.

 

Hoka One One Mafate, 2009. Нова компанія заснована колишніми працівниками Salomon одразу привернула увагу до своїх “максималістичних” кросівок – товстий/високий прошарок гуми підошви при надзвичайній вазі. Кросівки одразу стали популярними, особливо серед трейлових бігунів, а великі компанії впродовж пари років намагалися ігнорувати нового гравця бо вони щойно почали нові лінійки мінімалістичних кросівок. Тим не менше тренд переламати не вдалося і за якісь 2-3 роки кожен великий виробник бігових кросівок мав максималістичні моделі в своїй колекції.

До речі назва компанії читається як “хока оней оней” і з мови майорі перекладається як “політ над Землею”.

 

Saucony Kinvara, 2010. На хвилі популярності мінімалістичних кросівок Saucony створили модель в якій доволі товста підошва (у порівнянні з мінімалістичними звісно) комбінувалася з невеликою різницею висоти між носком і п’ятою. Модель одразу стала класикою і почала наступний тренд в бігових кросівках – підошви стали робити пласкішими і звичайні 10, а іноді і 14 мм різниці між носком і п’ятою почали зменшувати до 4-6 мм.

 

New Balance Minimus, 2011. У мене є ця модель – http://blog.golovatyi.info/2013/03/19/new-balance-minimus-barefoot-10/, але я в них вже давно не бігаю – занадто нещадні вони до ніг і вибагливі до техніки. Я в них в іноді в залі качаюся.

Сама модель стала піком мінімалізму – в цих кросівках відчуваєш усе. І хоча вони виглядають як більш-менш стандартні кросівки підошва в них лише захищає від бруду, а в іншому безжальна.

 

 

 

Altra Instinct, 2011. У мене є саме ця модель досі – http://blog.golovatyi.info/2014/11/16/altra-instinct/. Altra почала моду на так звані zero drop кросівки, тобто такі у яких різниця між носком та підошвою складала рівно 0 мм. Взагалі zero drop певний час було щось подібне до того що коїлося кілька років тому з бігом босоніж – статті та книги про те що це єдиний правильний і природній спосіб бігати… Проте у цієї моделі як і у інших моделей Altra є ще одна відмінність – у них дуже багато простору для пальців і вони ніколи не зтягуються до купи. Комусь це подобається (відчуття як наче носка на кросівках нема взагалі), комусь не дуже.

 

2012, Vibram програли в суді – ні, мінімалістичні кросівки не знижують імовірність бігових травм і не підсилюють стопи. Їх реклама була визнана неправдивою. Мінімалістичні кросівки це розвод і підходять лише тим хто має ідеальну техніку бігу, та і то не для марафонів.

 

Nike Flyknit Racer, 2012. Перші кросівки верх яких було зв’язано. Це дозволило прибрати зайві шари матеріалу на верху кросівка і зробити взуття легшим. І хоча технологію інші виробники не перейняли самі Nike мають кілька лінійок в’язаних кросівок. Також подобаються вони далеко не всім бігунам (мені, наприклад, вони не підійдуть через високий підйом стопи – я просто не зможу втиснути ногу в них), проте ті кому кросівки підходять в захваті від них.

 

Adidas Boost, 2013. Нарешті на зміну EVA прийшов новий матеріал для підошви – легший і більш пружній. У бігових магазинах можна було побачити стенди з гумою Boost та EVA і кинути на них металеві кульки щоб наочно переконатися наскільки сильніший відскок на новому матеріалі. Це дуже вразило публіку, кросівки стали хітом і багато людей почали бігати саме купивши цю модель.

 

New Balance Zante, 2016. Перші кросівки які до початку масового виробництва друкували на 3D прінтері (і перші моделі коштували по $400). Тепер виробники працюють над технологіями які дозволять робити підошви не просто з прошарків склеєної гуми, а матимуть різні рівні щільності та форми в залежності від функціональності.  У мене є вже масова модель – http://blog.golovatyi.info/2015/12/03/new-balance-m1980-fresh-foam-zante/ і вони мені подобаються – м’яка, пружня гума підошви наче обережно обгортає ступню.

 

 

Ну от наче і все, ще згадаю про свій старий пост – ПРО БІГОВІ КРОСІВКИ.

Що ще забув сказати?

Саме слово “спойлер” яке означає розкриття сюжетного повороту фільму чи книги я почув не так щоб і давно. І пов’язане воно з тим що дуже багато людей бояться тих спойлерів і говорять що спойлери псують їм задоволення від фільму. І довго я цього не міг зрозуміти. Ну тобто я не те що не боюся спойлерів, я навіть не розумію для чого взагалі це спеціальне слово потрібне.

 

З моєї точки зору хороший фільм чи книга залишається хорошим не залежно від того чи дивився/читав я його до того чи ні. Тобто хороший фільм (як і книгу) я буду дивитися більше одного разу і навіть не подумаю перейматися з того приводу що я вже знаю що там станеться.

 

А потім я зрозумів що спойлерів бояться ті хто в першу чергу отримує задоволення від нових, блискучих і яскравих фільмів, тобто фільмів зроблених спеціально щоб зібрати касу  спец-ефектами і після того назавжди про них забути. Усе це сміття типу “Трансформерів”, “Супермена” та іншої героїчно-безмозкої маячні.

 

Взагалі від подібних фільмів можна отримувати задоволення лише якщо повністю вимкнути мозок. І я не хочу виставляти себе снобом і стверджувати що такі фільми не повинні існувати чи ті хто їх дивляться мають соромитися цього. Ні, це продукт який знаходить своїх вдячних користувачів, і його популярність та збори скоріше говорять не на мою користь – я не можу отримувати задоволення від подібних фільмів як це робить більшість людей… Хоча тільки що вийшло що я знову себе снобом виставив :)

 

Якщо подумати трохи то вийде що кінематограф, принаймні масовий, є найпримітивнішою формою мистецтва. Для того щоб розуміти і насолоджуватися фільмами бажано відключити мозок і критичне сприйняття по максимуму і емоції, переживання та думки вам буде вкладено в голову. Наближається до такого тотального контролю споживача з інших форм мистецтва хіба що музика – але там усе обмежується вкладення в голову емоцій.

 

Так от, у так званих “блокбастерів” випущених для збору грошей є ще одна погана риса – вони псуються з часом. Саме тому під час виходу в кінотеатри фільмів які було гучно (і з велетенськими витратами) анонсовано народ ледь не штурмує кінозали – якщо не подивитися одразу то такий фільм стає все гірше і гірше з часом. І справді, якщо ви разом з усіма не подивилися якихось “Трансформерів” то зараз це робити сенсу нема ніякого – фільм вже буквально здох. А от щось подібне “Чужому”, “Термінатору” чи “Той що біжить по лезу” не дивлячись на те що вони начебто з тієї ж категорії все ще цікаво і приємно дивитися (що люди і роблять досі).

 

І тому я не лише не боюся спойлерів, але і вітаю їх – хороший фільм від них не втратить нічого, а поганий все одно буде поганим. І друга річ – я стараюся не дивитися фільми одразу після їх випуску, даю їм якийсь час. Просто щоб зрозуміти чи це якесь сміття було (і всі вже про нього забули), чи все ж таки варто перегляду і люди досі згадують про нього.

 

Ну а що ж стосовно “Друзів” та “Гри престолів”? На жаль зараза комерційності (тобто знімають лише те і лише так що швидко принесе багато грошей) вразила не лише великий екран, але навіть і серіали. Усі ці дорогі супер-проекти які так цікаво дивитися одразу після виходу нових епізодів і які ніхто ніколи не буде передивлятися… Є причина тому що “Друзів” і досі дивляться по всій планеті (і вони і досі заробляють хороші гроші), а ту ж “Гру престолів” лише якісь маніяки будуть передивлятися вдруге (я точно не буду). Тобто тут маємо те саме – при всій геніальності авторів, костюмерів, постановників та акторів “Гра престолів” добре якщо буде обговорюватися ще рік-два після останнього сезону, а простенькі наче “Друзі” досі називають найкращим серіалом усіх часів (на другому місці THE WIRE якщо вам цікаво).

 

У мене все, давайте свої цінні думки в коментарях ;)


Один з тих продуктів які поширені в США, але про які я ніколи не знав в Україні є гострий соус “Срірача” (Sriracha). Ви обов’язково побачите пляшку цього соусу в будь-які азійській забігайлівці в США, та і не лише в них.

 

Коли ми вперше скуштували цей “соус” враження було таке наче хтось набрав жменю вугілля з вогню і насипав у рота. Просто неймовірне відчуття! Ми навіть купили пляшку в магазині, але зрозуміли що її нам вистачить на все життя – такі мікроскопічні порції цього пекла потрібні щоб пекло. Вірніше це ми спочатку так думали…

Сам соус під такою назвою виробляють багато різних компаній, але класичним і найкращим є саме той що показано на картинках – з півнем, від компанії Huy Fong Foods. Як не дивно компанія є американською не зважаючи на свою назву. І американець який заснував компанію і винайшов формулу соусу свого часу подорожував Тайландом та В’єтнамом де і зіткнувся з чимось подібних у місцевих кухнях. Ну а дома вже експерементуючи з компонентами він і винайшов свій рецепт.

Експлуатуючи в’єтнамсько-тайванську тематику пляшку з соусом вкрито ієрогліфами що мають створювати відчуття автентичності.

Що ж робить його таким пекучим? В переліку компонентів перець чилі, часник, оцт, сіль, цукор. Ну тобто нічого надзвичайного. Хто зна що там за магія. І як я вже вище сказав є соуси з такою ж точно назвою, але вони і близько не такі – або часник занадто чути в них, або вони просто не смачні. Назва, до речі, походить вій тайландського міста Сі Рача де за легендою вперше приготували цей соус.

Ну так от, час йшов, ми поступово забули про ту банку що колись купили (а соус цей може спокійно простояти в холодильнику без будь-якої шкоди) і здавалося і справді що до кінця життя її вдвох не подужаємо. Але тут я пішов працювати в GoDaddy де нас годують обідами з місцевих ресторанів. Ну і звісно на обідах великі компанії збираються, спілкуються, і в тому числі додають приправи до своєї їжі. І я помітив що найпопулярнішою приправою є саме срірача, такою популярною що в офіс купують кілька нових банок кожні кілька тижнів. Мені стало цікаво і я почав додавати і собі… І перетерпівши зовсім трошки я швидко полюбив гостроту цього соусу і почав їсти його і дома, а там і Олена підсіла :) І за якісь кілька місяців ми нарешті цю “нескінченну” банку подужали.

 

Популяція цього соусу в США на стільки висока що це вже майже культурне явище. Крім самого соусу можна купити продукти зі смаком соусу: цукерки, поп-корн, сушене м’ясо, пиво, тощо. Ну і звісно футболки, спортивну форму, інші аксесуари…

 

От власне і все. А ви куштували цей соус? Які враження?