Про всяк випадок (якщо ви випадково натрапили на цей пост) – я не спеціаліст в автомобілях, мало що в них розумію і навіть не дуже люблю водити. Так що усе далі написане це такий собі огляд дилетанта де викладено лише те що суттєво і помітно мені.

 

Олена вибирала собі цю машинку цілий рік майже і перепробувала Scion FRS (вона ж Toyota щось-там в Європі), Subaru BRZ, Mazda Miata і навіть Dodge Challanger. Але зупинилася саме на цій машинці яку ми лагідно називаємо “бжибжиком”. І ось вона в неї вже майже рік і до того ж останнім часом я мав нагоду доволі часто сидіти за її кермом. А отже можна щось написати.

 

У Олени модифікація Autobahn – це найдорожча що є. А щодо технічних характеристик то подробиці дивіться на відповідних сайтах, далі лише основне:

  • Ціна – $$25000-35000 в залежності від комплектації.
  • Розход бензину – 28 миль на галон в середньому (8.4 літри на 100 км).
  • Двигун на 2 літри, 220 кінських сил.
  • Передній привод.
  • Хетчбек.
  • Коробка-автомат на 6 передач.
  • Люк на даху.
  • Камера заднього виду.
  • Шкіряний салон.

 

Що радує

Раніше у оглядах та шоу типу Top Gear я неодноразово чув що цю машину “прикольно” водити і що цим вона краща за усі подібні. Що це означає на практиці я не розумів і не дуже вірив у якісь спеціальні почуття при водінні. Але можу сказати що насправді ця машинка дуже прикольна на дорозі – вона легка, неймовірно маневрена (паркуватися майже де завгодно дуже легко) і при цьому якщо додати газу то раптом відчуваєш що це не іграшкова маленька машинка і що там справді ще запас сил є. Дуже легко прискорюється коли треба, навіть занадто іноді – якщо натиснути на педаль газу сильніше ніж треба то аж наче буцає тебе ззаду. Ну і повторюся – у повороти заходити просто задоволення. Не заносить ні машину, ні водія з пасажирами і відчуття таке що можна легко на 90 градусів повернути у будь-який момент.

Машина виглядає дуже акуратно і видається меншою ніж є і справді така доволі мила що саме іграшковою справді і здається. І при цьому у неї доволі місткий багажник – наші спортивні сумки та мати для його та навіть покупки на тиждень без проблем поміщуються туди.

 

У порівнянні з моїм Subaru Forester 2016 який ми називаємо Форіком чутливість педалей у GTI геть інша. У Форіка якось чим сильніше давиш тим усе менше і менше додається газу чи гальмів. А у гольфа додається ефект лінійно. Тобто торкнувся газу – машина поїхала, трошки сильніше натиснув – і вона просто стрибає з місця. Досі звикаю. Те саме приблизно і з гальмами – якщо натиснути на них сильно то ледь на передні колеса не стає.

Руль у машинки не зовсім круглий і трошки менший ніж зазвичай. Я читав що це одна з речей на яку жаліються люди. У мене ніяких особливих проблем нема, але дійсно трошки не звично і треба було звикати. Проте руль добре пасує інтер’єру.

І взагалі всередині усе зроблено не те щоб по багатому, але дуже акуратно і все одне одному пасує і виглядає доречно. А тому і виглядає як машина дорожчого класу.

 

У Volkswagen найкраща з бортових комп’ютерних систем з тих що я бачив у машин. Звісно є і недоліки, про них нижче. Але тут знову той же термін хочеться використати – акуратно. Усе красивенько, розбірливо і навіть стильно. Є непогана навігація, і щось там якісь аудіо-плеєри, синхронізація з телефоном і таке інше.

Звук у нашої модифікації від Fender. Він дуже чистий і такий трошки дзвінкий і звісно краще за стандартний звук машин подібного цінового класу. Але у порівняння з тим що в моєму Форіку (у мене там динаміки від Harman Kadron) не такий розбірливий. І на цій системі найкраще звучить мабуть якийсь легкий рок. Можна включити опцію коли зі збільшенням швидкості збільшується і гучність звуку.

Люк на даху є приємним доповненням. Нехай навіть в Сіетлі ним можна лише кілька тижнів літом користуватися :)

 

Дуже приємно що двірники у машини розумні і при сильнішому дощу самі починають протирати скло частіше.

 

Що можна б покращити

Одразу скажу – жодного серйозного зауваження нема, усе такі собі придирки.

Тепер по порядку. Перше – сидіння і розміри взагалі. Передні сидіння зроблено у спортивному стилі – вони доволі глибокі і мають виступи по боках. З одного боку це добре бо вони майже фіксують на місці. А от з іншого боку я зі своїми 82-83 кг при 185 см зрості поміщуюся в них впритик і якісь додаткові 10 кг зробили би процес сідання набагато складнішим. До того ж сидіти доводиться дуже низько і хоча це краще для поворотів на швидкості виникає така проблема що будь-яка зустрічна машина сліпить очі фарами. А в Форіку я про таку проблему навіть не замислювався.

Що стосується задніх сидінь то там є місце для ніг, але людям мого зросту доведеться згинатися. І взагалі по висоті машина мені залишає якісь кілька сантиметрів до стелі.

 

Дзеркало заднього виду як у машин 30-річної давнини не вміє перемикатися в нічний режим і коли починають сліпити фари машин ззаду його треба фізично перемикати спеціальною ручкою.

Бокові дзеркала дуже маленькі як для мене і я ніяк не можу їх виставити на зручний кут огляду. До того ж вони не мають підігріву і в сильний дощ чи мороз в них практично нічого не видно.

Комп’ютер хоча я його і похвалив має безліч дрібних недоліків. Як приклад – вмикаєш екран і грає музика. І щоб її вимкнути треба щось десь натискати на якихось екранах. Дуже бісить що не можна просто увімкнути навігатор щоб подивитися на карту без того щоб не почала орати музика. До того ж більшість налаштувань будь-яких функцій комп’ютера не працює під час руху.

Кришка заправного баку теж наче з минулого тисячоліття – вона відкривається і закривається просто натисканням на неї і ніякої спеціальної кнопки в салоні нема. Тобто добре що хотіли зробити як простіше, але на практиці та кришка може відкритися під час руху від стрибків на дорозі, або пружинку може заклинити і будеш тикати у неї пока кришка не відкриється який час.

Окремо треба зазначити вартість обслуговування. Volkswagen взагалі сумно відомі дорогим обслуговування, та ще й його треба робити часто. Для порівняння у мого Форестера щось серйозне треба робити не частіше ніж кожні 50 тисяч кілометрів, а GTI треба привозити в сервіс кожні 15 тисяч і вартість при цьому буде в 2-3 рази вище.

 

Враження у підсумку

Машинка дуже класна і дуже мені подобається. Але я би собі таку не взяв просто тому що на ній не повозиш велосипеди, на ній не ризикнеш поїхати в сніг і таке інше. До того в плані вождіння Golf вимагає щоб ти був зацікавлений у цьому процесі в той час як мій Форік веде себе як диван на колесах – м’яко, очікувано, надійно.

Якось ось так…

 

Призначення та характеристики

Як видно з назви це аератор для вина. Ну тобто така штука яка швидко “старить” вино збагачуючі його киснем (чим і імітується старіння). Збагачення відбувається переливанням вина крізь дуже дрібне сито і одночасним затягуванням повітря через спеціальні сопла.

Спочатку характеристики:

  • Ціна. На моменті покупки (2 роки тому) я заплатив $32, зараз же такий точно можна купити за $21.
  • Складається з підставки, корпусу і ситечка. Легко розбирається, легко миється, стабільно і красиво стоїть на поличці. Взагалі виглядає приємно.
  • Вага – 200 грамів (7 унцій).
  • На сайті виробника – https://www.vinturi.com/shop-our-products/aerators/vinturi-red-wine-aerator.html

 

Враження від використання

Перед покупкою я був налаштований дуже скептично: чи працює воно взагалі, чи буде хоч трохи помітна різниця, чи буде варта різниця того? Ну і інші подібні питання. Нарешті після кількох схвальних відгуків у інтернет-виданнях та рекомендацій друзів придбав аератор і собі.

Аерація здійснюється миттєво – поки неспішно наливаєш бокал все і відбувається.

З першої ж спроби відчутно що різниця у смаку вина є. По-перше, дуже підсилюється запах вина що вже приємно. Щ ж стосується смаку то він стає різкішим, але при цьому у ньому наче з’являється більше деталей. Нам подобається іншим словом.

Під час використання аератор видає дуже гучні звуки як наче хтось без зупинки сьорбає щось :)

Мити його дуже легко – дістати сіточку і сполоснути разом з “корпусом”. Навіть відтирати нічого не треба – аератор так сконструйовано що рідина крізь нього дуже добре проливається.

Власне крім ціни нічого придумати з недоліків не можна. Якщо вагаєтесь чи варто мати таку штуку дома – так, варто. Навіть якщо не користуватися нею кожного разу все одно час від часу порівняти смак та запах вина до та після аерації. З’являється розуміння на що звертати увагу коли куштуєш вино.

Оцінка на Amazon – 4.5/5 (https://www.amazon.com/gp/product/B000UPOJ5W), моя оцінка – 9/10.

 

Якийсь час тому в Сіетлі вже були велосипеди спільного використання зі станціями на яких за них можна було платити і на які велосипеди треба було повертати. Система належала місту (була куплена в якогось бізнесмена), але виявилася збитковою – через непродуманість та незручність розташувань велосипедами мало хто користувався. І через місяць усю програму було згорнуто.

Зараз же вже деякий час в Сітлі працюють три різні компанії що надають велосипеди. Називаються вони відповідно LimeBike, Spin та Ofo і їхні велосипеди мають відповідно лимонний, помаранчовий та жовтий кольори.

Системи ці не мають ніяких станцій. Натомість за допомогою додатку на смартфоні ви знаходите найближчий велосипед, з тим же додатком відкриваєте замок на ньому і їдете собі куди треба. Усе це коштує $1 за пів-години – час достатній щоб проїхати пів-міста по діагоналі, а то і більше. Після того просто закриваєте замок і все на цьому.

 

 

 

Якість велосипедів доволі посередня, але вони надійні (схоже принаймні). На одних 7 передач, на інших 3, у них є корзинки, регулюється (хоча і не достатньо) висота сідла, є ліхтарики.

Моя компанія “спонсорує” ці велосипеди працівникам – якщо зареєструвати екаунт з робочим е-мейлом то певна кількість поїздок на місяць буде безкоштовною. Додатково самі компанії що надають велосипеди час від часу висилають коди на безкоштовні чи дешевші (наприклад за 30 центів) поїздки. Так що виходить зовсім і не дорого :)

Ну а в цілому, навіть зважаючи що швидко не поїдеш, це дуже зручно – переміщуватися між офісами, поїхати в бар чи магазин, оминути трафік і доїхати до автобусної зупинки звідки швидше добиратися додому, …

 

Взагалі як пишуть (ось тут, наприклад – https://www.seattlebikeblog.com/2017/09/20/bike-share-ridership-is-booming-spin-launches-better-bike-forbes-says-limebike-valued-at-200m/) спільні байки в Сіетлі набирають популярності і кількість користувачів росте з дня в день. Ті ж LimeBike з стартапу вже виросли за пару місяців до 200-мільйонної компанії.

 

Чесний такий метал зіграний як наче зараз кінець 80-х. Як на мене то не достатньо агресивно і зовсім трошечки не вистачає важкості, але з іншого боку не можна звинувати команду у надто м’якому звуку чи якість засолодженості. Просто трошки не моє.

Кілька разів прослухав цей альбом і в принципі в колекції він зайвим не буде, але жодної пісні я так і не запам’ятав і жодне не можу назвати бойовиком. Усе якесь трошки краще за посереднє і усе без нарікань (хоча і хвалити нема за що). І якби я ніколи не почув цього альбому то теж мало що б втратив.

Але для тих кому heavy та power подобаються більше за рубаний та швидкий thrash має прийти до вподоби.

Оцінки:

 

А вірніше про мої стосунки та ставлення до серії історій про цього героя.

Перше що треба сказати це те що я книг не читав і не планую. Ті хто мене знають можуть сказати – ти ж любиш фантастику, навіть фентазі читаєш, чому ж не казки тому? По-перше, казки та фантастика мають суттєву різницю, а саме – хоча і там і там є припущення (наукові та/або соціальні) опрацьованість та цілісність світу суттєво різниться. А, по-друге, казки я таки люблю.

Проте я вважаю що казки у дуже рідких випадках можуть розростатися до розміру книги, а казка яка вибудовує цілий світ (тим більше у серії книг) це явний перебір для мене. І звісно у мене є певне упередження до усього серіалу.

Друге – я пробував (і неодноразово) дивитися фільми за книгами. Усі кому подобаються книги як мінімум не називали фільми поганими. Тому з певною долею точності можна вважати фільми рівним книгами. Так от фільми мені взагалі не сподобалися і я жоден не зміг додивитися хоч б до половини.

Якщо вже і дивитися фільми то треба починати з самого першого і йти послідовно. Це я так вважаю. І от на першому фільми все і зупиняється – 15, максимум 20 хвилин, а потім мені стає настільки нудно що готовий себе щипати щоб не здуріти. З кількох спроб я так і не зміг перетнути перші 25 хвилин першого фільму. Ну от нічого мене не може змусити терпіти заради якихось цікавостей у майбутньому.

І тут треба сказати що тут у мене ситуація не така як з Зоряними Війнами які я колись зробив зусилля і подивився усю серію… Але Зоряні Війни хоча б є впливовою фантастикою на яку часто і багато посилаються, тож я реально багато чого пропускав не маючи уяви що там відбувається.

Щодо Гаррі Поттера то чисто суб’єктивно це просто героїчна казка де герой дорослішає з книги в книгу і його все доросліший світ стає все менш чорно-білим. Але це також технологія викачування грошей, і дуже неприваблива технологія як на мене. Ну і до того ж це КАЗКА, ПРОСТО КАЗКА. Схаменіться, люди!

У мене все ;)

 

Добре що цей альбом не така безпросвітна нудятина як попередній реліз 2013-го року. Але погано що все одно це лише бліда тінь старої Sepultura.

Темп пісень в середньому набагато повільніший ніж очикуєш від команди, та і композиції якісь наче довші стали (хоча ні – просто нудненькі трошки). І знову ж таки у середньому – так собі. Не можна сказати що прямо ганьба і зрада, але так щоб і цікаво дуже було такого нема.

Якщо чесно то лише пару пісень з альбому варті того щоб їх зберегти у своїй колекції.

Оцінки:

 

 

Завжди було цікаво поводити одну з велетенських машин що їх не так вже і рідко можна зустріти на американських дорогах. І ось під час останньої нашої поїздки на Гаваї ми взяли на прокат Nissan Armada. Ми власне і не планували таку здорову машину брати, але нам її в прокаті запропонували за ту ж ціну що і звичайного розміру машину (видно у них було замало звичайних в наявності) і ми подумали що чому б і ні.

Згодом з’ясувалося що ми зробили правильний вибір – на цій машині з її великими і широкими колесами та великим кліренсом у нас не було ніяких проблем добиратися до дикого пляжу дуже-дуже поганою дорогою через лавове поле. А ще у цю машину легко було закинути два велосипеди не знімаючи з них колес і ще лишалося місце для сумок.

 

В цілому моє враження від машини таке – усе що не зроблено в ній дуже добре зроблено дуже погано. Наприклад радіо – заплутаний інтерфейс, безліч кнопок на панелі і екран на якому показано не пойми що. Знайти і зберегти радіостанції ми так і не змогли і просто махнули рукою. Ну і так в усіх не надто суттєвих дрібницях.

Як на мене то машина розганяється і гальмує повільніше ніж хотілося б, наче якусь затримку зробили спеціально. А Олені так не здалося і для неї машина себе вела саме так як вона очікувала. Власне мені все управління здалося трошки ватним – відгук був доволі повільний на усі дії. Зробити “ривок” теж не вийде миттєво. Тим не менш враховуючи розміри машина зовсім не відчувалася як танк і дуже пристойно вела себе на поворотах та парковці. Та і до габаритів звикли дуже швидко.

 

Всередині три ряди сидінь два з яких можна скласти так що 3 людини середнього зросту зможуть лежати без проблем. Передні сидіння мають відкидні підлокітники. Повно місця для окулярів, чашок/термосів і такого іншого.

В цілому машина скоріше сподобалася ніж не сподобалася, але сенс мати таку є лише якщо ви подорожуєте або великою компанією (8 людей розміститься всередині спокійно), або везете багато речей, або десь перетинаєте складні ділянки. Та і ціна від 50 тисяч доларів не виглядає захмарною за подібну машину. Лише треба враховувати що середній розхід пального у неї 16 миль на галон (майже 15 літрів на 100 км).

 

В США так само як і в Україні автомобілістам треба для своїх машинок проходити техогляд. В нашому випадку коли у нас жодного разу ще не було машини старішої за 5 років і коли ми регулярно їздимо до ділера на огляд та заміну/підтягування усього що необхідно це просто формальність. По-перше, машина нова і це означає що у неї і викиди в атмосферу знаходяться у припустимому диапазоні. А, по-друге, те що ми регулярно (приблизно раз на пів-року) возимо машину на огляд означає що ділер робить так щоб на дорозі наша машина не чинила небезпеки.

 

У тих же у кого машина вже стара треба проходити якісь “процедури”: показати що двигун/гальма/ліхтарі працюють і помірати спеціальним приладом те що викидається з труби. В нашому випадку достатньо просто сплатити необхідну суму по інтернету, отримати нові наліпки на номер і на цьому все.

 

На номерах у нас є кольорові позначки за якими поліції одразу видно рік і місяць –  тобто чисто за кольором навіть не розрізнюючи цифр вони можуть побачити як десь якийсь “старий” номер. Це так в нашому штаті. В інших штатах інші системи і не обов’язково подібні до нашої. На Гаваях, наприклад, я звернув увагу що на бамперах машин приліплено доволі великі чорно білі наклійки з цифрами року та місяця.

 

Що стосується цін то для машини подібній нашій (Subaru Forester 2016) до останнього року ціна цих наклейок складала в районі $100. Але недавно населння проголосувало за проект субсидування публічного транспорту, а потім неприємним відкриттям для багатьох стало те що гроші на це будуть брати саме “з номерів”. І цього року сума для нас склала майже $370. Відповідно якщо у когось в родині кілька машин і деякі з них дорогі то доведеться навіть заощаджувати на ці виплати.

 

І на цьому у мене все.

 

 

Деяким з читачів цей напій вже відомий, а для когось це може буде і новинкою.

 

Отже комбуча, або як його називають в Україні “чайний гриб” є результатом діяльності колонії мікроорганізмів у слизовій капсулі (називається така колонія разом з капсулою словом “зооглея”). Колонію складають дріжджі що живляться цукром та утворюють алкоголь, та бактерій що переробляють алкоголь у оцтову кислоту. При утворені алкоголю дріжджі також виробляють вуглекислий газ що робить напій слабо газованим. “Чайним” називають цей “гриб” тому що його підкормлюють як правило розчином цукру у чорному чи зеленому чаї  що надає певного присмаку напою.

 

Комбуча відома з 220-го року до нашої ери із записів знайдених у Манчжурії (зараз це Китай). Звідти вже у 400-му році нашої ери вона потрапила в Японію завдяки лікарю на ім’я Комбу. Зараз дуже поширена в тому числі в США де в магазинах продаються різні смаки та кольори від різних виробників.

 

Звісно що домашнє приготування буде різнитися, але якщо ви зберетеся купувати комбучу в США щоб покуштувати то треба бути готового до наступного. Слабкий, але різкуватий запах найбільше нагадує хлібний квас. На смак, як тільки почати пити гидота невимовна – різке, кисле, газоване, аж в голові щось клацає. Проте за одну мить сприйняття змінюється на “яке класне!”. А потім треба зібратися з силами щоб зробити наступний ковток. І не забувайте про газованість напою :) В цілому можна розглядати комбучу як своєрідну модифікацію квасу смак якої далеко не всім такий же приємний як і квас.

 

Щодо лікувальний здібностей та цілющого ефекту то звісно “старовинні трактати” та статті від різних астральних гуру розказують про те як комбуча лікує все від СНІДу до порепаних п’яток, але на практиці жодне з досліджень не підтвердило хоч якогось із заявлених лікувальних ефектів. Деякі люди стверджують що напій полегшує проблеми зі шлунком що враховуючи підвищену кислотність напою доволі сумнівно.

 

Проте відомо кілька випадків погіршення здоров’я (іноді доволі суттєвого) пов’язаних з регулярним вживанням комбучі, проте усі вони були пов’язані зі способом приготування та складом бактерій.

 

В цілому можна сказати що якщо ви вживаєте напій регулярно в розумних дозах і досі не мали ніяких проблем то можете продовжувати. Проте якщо припините його вживати то теж нічого суттєво не зміниться.

 

Ми іноді купуємо собі по пляшечці коли їдемо додому після хот-йоги чи бані. Любимо експериментувати зі смаками – їх тут безліч: гранатовий, ванільний, малиновий і так далі.

 

А ви вживаєте комбучу?