У ВНЗ де я вчився я був у першому наборі студентів (інститут організували у 1992-му році на базі Центру підвищення кваліфікації). А отже нам читали дисципліни які думали що “непогано було б почитати”, та, крім того, інститут був вільний від ярма “наукових традицій закладу”. Тому читали не лише аби-що (іноді навіть дуже цікаве), але і часто доволі випадкові, щоб не сказати гірше люди.

 

От комусь прийшла думка що непогано було б нашій групі почитати щось пов’язане з електронікою. Знайшли в одному проектному закладі дядьку з патентами, винаходами і грамотами і понеслась.

 

Ну, по-перше, нереально доставляла сама його манера викладання. Він, наприклад, розказував нам як виготовляють напів-провідникові елементи. Виглядало це приблизно так:

– От,- каже – так роблять транзистор. Беремо напівпровідник… – старанно замальовує крейдою усю дошку,

– Далі витравлюємо кислотою в ній віконце, – старанно витирає майже половину дошки.

– Далі наносимо шар ізолювального матеріалу… – знову зафарбовує щойно витерту частину, але тепер штрихами в інший бік.

– Тепер додаємо інший шар напів-провідника…

 

Ну я думаю ви зрозуміли головний принцип, все це малювання займало доволі багато часу і я так і не зрозумів чому просто умовно не намалювати одразу (а не масштабом з усю дошку) те що треба. Отак ми по пів пари витравлювали віконця і покривали їх знову черговим шаром матеріалу переводячи крейду.

 

Крім того у викладача було унікальне уявлення про те як треба вчити студентів. Здалося йому що треба нам знати Autocad (це спеціальне програмне забезпечення для креслень) якось. Схема навчання виглядала так:

– Студент такий-то, виходьте до дошки. Малюйте куб.

– Але я не знаю як, я Autocad ще в очі не бачив.

– Що ви мені голову морочите?! Малюйте куб я сказав!

Після кількох цікавих і веселих для нас (кого не викликали) хвилин суперечок студент здавався і писав на дошці щось типу “намалювати куб!!!’”. На що отримував:

– Сідайте, два!

 

А, ще навіть до того. Перший раз запускаємо той Autocad (нагадаю що це були часи MS DOS  і Windows ще не було навіть на обрії). Отже запускаємо і викладач радісно питає:

– Що, у всіх комп’ютери зависли? Правильно, так і має бути. А тепер зробіть так щоб воно запускалося і не зависало!

Після майже повністю витраченої на суперечки пари з приводу того чому ми маємо вгадувати взагалі з’ясувалося що Autocad висне якщо його запускати з Volcov Commander, який той же викладач примусив нас використовувати замість Norton Commander бо “поставлю два!”.

 

Ще якось в черговий раз виникла у нього геніальна ідея – а давайте ви напишете мені навчальні програми, а я вам за це п’ятірки автоматами поставлю. Ті кому подобалося програмувати радісно погодилися, але реальність виявилася жорстокою. Технічні завдання виглядали приблизно так: написати програму яка демонструє поведінку електронів в напів-провідниках. Елекрони повинні сидіти на конях і розмахуючи шаблями скакати по своїх траєкторіях. Ну от в такому ключі. Але сама мацибулєчка була в тому що все це треба було писати на Clipper (це мова для розробки програм і роботи з БД, щось середнє між командними файлами і SQL, графіки там в принципі не було).

 

І так з усім… А зараз смішно згадувати.

 

І особливо весело було здавати іспит. В білетах були питання різних схем підсилювачів і такого іншого цікавого. Причому розписав він усіх чи то через 10, чи через 15 хвилин по алфавіту. Тобто ті хто був в кінці списку мали приходити на іспит ледь не в кінці дня. Мій товариш Влад (про якого я вже писав якось) забив на це діло і прийшов вранці. Ну і ясно що почали вони сперечатися через це і навіть орати одне на одного. Якось так у них вийшло що викладач пригрозив Владу що поставить тому тройбан, на що Влад почав вимагати поставити йому двійку:

– Я вам три ставлю!

– Став два!

–Ні, поставлю три!

– Я сказав став два!

Потім вони почали боротися за залікову книжку видираючи її одне в одного з рук і викладач таки примудрився якось вписати туди трояк…

В цей час в аудиторію заходить декан перевірити як воно все відбувається, аж тут Влад вириває свою залікову книжку, бачить в ній три бали і волає “Ах ти ж сучий хвіст!”. Декан замирає на мить, потім каже – Ну я бачу у вас тут все в порядку. Розвертається і виходить.

 

Сам я здав іспит здається на відмінно. Звісно вивчити на пам’ять всі ті схеми якщо ти не Влад було не реально. Проте у нас в аудиторіях були поруч із дошками ще такі екрани з білої матерії для проекторів. Так от ми білою крейдою понамальовували на них схеми – з місця викладача біле на білому не видно, а з наших місць (з аудиторії) видно нормально бо екран трошки сіріший за крейду :) Отак у нас майже вся група на відмінно і здала.

 

 

А який у вас був найдивакуватіший викладач?

Трохи передісторії

У нас вдома була дуже красива гітара Лєнінградської фабрики яка з бантом висіла на стіні. Був у неї такий благородний чорний корпус, колись батько її за дорого купив. Красива то вона була красива, але як гітара не надто годна для гри. Корпус той був ледь не пластиковий, гриф під кутом стирчав до корпусу, струни були дуже далеко і на них треба було тиснути щосили. Але як там би не було почав пробувати грати я саме на ній.

Ще у нас був самовчитель “Учись аккомпанировать на гитаре” де у виглядів діалогів гітариста та підлітка що хоче навчитися грати пояснювалися основи гітарного аккомпанемента. Більше ніж аккорди я винести звідти не зміг, усі балачки про тональності та транспозицію я і не зрозумів і не сильно навіть намагався читати.

До гітари пробував підійти з різних боків, але нічого не вдавалося і вона продовжувала висіти на стіні.

Як усе почалося

Коли я поступив в інститут разом зі мною в групі вчився одногрупник (Славік, привіт!) який грав в групі на гітарі. От він і почав показувати мені самі базові речі: як настроїти гітару взагалі, розказав основи нотної грамоти, показав як воно пальцями треба робити і таке усе подібне.

А коли я зміг зіграти перші мелодії моєму щастю не було межі. Є якась магія в музиці яку граєш сам, навіть і кривенько, яка не доступна коли просто слухаєш навіть найкращу музику. Почуття дуже приємне і мені так сподобалося грати що наступні кілька років я регулярно, щодня грав на гітарі мініму по парі годин.

Потім цей же одногрупник пробував зробити свою групу де ми намагалися грати якусь суміш thrash та death, але чесно кажучи зі мною у них би все одно нічого не вийшло…

Про слух та інше

По рекомендації того ж таки одногрупника я пішов на індивідуальні заняття до викладача гітраи у музичній школі і дуже швидко переключився з металу на класичну музику. З часом усе минулося, але Паганіні та різних гітаристів і твори для гітари я досі люблю.

Як я доволі швидко з’ясував у мене нема слуху і мені усі ноти мого інструменту видавалися однаковими. А отже гітару самостійно настроїти я не міг. Також я на собі переконався що слух можна розвинути і натренувати. Тобто після кілької років занять я не лише міг сам настроїти гітару, але вже і знімав мелодії на слух, а іноді навіть і акомпанемент до них. Проте варто знати що якщо у вас мозок не розвинено в цьому напрямку з самого дитинства (називається це “нема слуху”) то на це все доведеться витратити кілька років у порівнянні з людиною яка від природи вже вміє це робити.

Також я навчився читати ноти і навіть міг грати багато що з листа – тобто читаю ноти і тут же граю “в реальному часі”. Ось це насправді робити легше ніж здається, треба лише потренуватися. Проте я ніколи не міг просто читати ноти і чути музику – для цього треба мати той самий хороший слух і вміти грати не виключно на гітарі (фортепіано є обов’язковим інструментом для усіх музикантів). Але от саме вивчення нового твору, розбирання та розучування – все це було так приємно що досі згадую.

А ще тоді не було легко доступних копірів і ми переписували ноти на лекціях в інституті :)

Також обмеження зі слухом довго не дасть можливості повноцінно займатися теорією і розуміти чому щось (аккорд, наприклад) має “переходити” в щось конкретне інше. Замість розуміти (а я не розумів) я просто механічно запам’ятовував і заучував. Проте займаючись з нотами і повторюючи і вивчаючи твори я відчував такий спокій і піднесення що мені хотілося це робити знову і знову.

Щодо техніки то її теж у мене не було і через те що багато сам собі зіпсував граючи на поганій гітарі, але і в цілому у мене пальці не так бігають і не так ніжно торкаються струн як мали б.

Але головне що я так і не навчився робити це тримати ритм. Як на мене то це найскладніше для виконавця, ну принаймні у мене це було найскладніше. Перед тим як остаточно здатися я пару років намагався грати з метрономом щодня і це було дуже важко і ніколи толком не виходило. Може здатися що не велика і проблема, але насправді це означає що ні в групі, ні навіть у супроводі комп’ютера ти зіграти ніколи не зможеш.

Про мрію стати рок-зіркою

Коли мій одногрупник привів мене у свою новостворену групу я навіть не грав, а просто знав кілька простих прийомів. Ідея була така що граючи в команді ми усі трохи підростемо і станемо краще. Тим більше у нас були якісь ідеї і ми писали пісні різні, пробували різні штуки. Інструменти теж були так собі.

Але я дуже швидко збагнув що у мене природніх вмінь незрівнянно менше ніж у інших в команді і це було неприємно визнавати. Вірніше я і не визнава цього дуже довго, і лише через кілька років (я все ще продовжував займатися щодня) вдалося примиритися з цим фактом. І то навіть після того мені було б дуже неприємно почути це (хоча це і правда) від когось. Зараз вже можна, вже не чепляє так :)

Щодо ідей бути рок-зіркою і нарізати на гітарі на сцені перед великим натовпом то вони може у мене і були, але коли я в реальності стикнувся з тим що таке заняття музикою та отримав ідею про життя музикантів у мене ця мрія швидко зникла. От що я собі уявляв так це те що я буду дуже-дуже круто грати в групі яка буде іноді виступати в маленьких клубах і гітара буде моїм хоббі, але я в цьому хоббі буду неймовірно крутим :)

Проте з нашої “групи” один учасник таки став професійним музикантом і дуже непоганим.

Я ж свого часу пару разів виступа на “концертах” в музичній школі (кожен учень грав перед батьками якийсь твір) і навіть одного разу грав на концерті між панками та металістами. Усі рази це було страшно, руки трусилися, воно нічого не гралося і лише бринькалося, але в цілому користь була – чим сильніший провал тим менше я став боятися щось представляти перед натовпом і дуже добре що у мене був такий досвід.

Про мої гітари

Як я вже згадував була у нас красива, але не придатна для гри гітара. Потім, вже під кінець навчання в інституті я у того ж одногрупника купив непогану, а у порівняння з моєю просто прекрасну гітару на якій і грати було приємно і яка давала хороший відносно звук. Вже працюючи в Дніпропетровську я купив собі класичну гітару Fender і це була моя найкраща гітара за все життя: вона звісно була і красива, і давала хороший чутливий звук, і сам гриф на дотик наче бархатний був.

Ще у мене було кілька електро-гітар, але не пам’ятаю чи перші з них були мої, чи я їх просто брав на якийсь час. Взагалі в електрогітарі я дуже швидко розчарувався тому що хотілося на ній або робити суворе дж-дж-дж, або запилювати неймовірні швидкісні соло, а ні для того ні для іншого не було ні технічних вмінь, ні почуття ритму. Що ж стосується самих електрогітар то в ті часи у мене доступ був лише до совєцьких, а усе совєцьке то чугунієве лайно яким можна стовби в землю забивати, а ніяк не грати музику. Струнно-стінобійні інструменти коротше, а не гітари. Крім повної відсутності звуку (звучали вони трохи краще за проволку натягнуту на дверцята шафи) вони ще й мали таку вагу що носячи таку з дому і на репетицію можна було нехіло підкачатися.

Останній свій рік в Україні я купив у якогось металіста електрогітару на якій і грав цілий рік і в принципі було непогано – я розучував і грав під метроном та іноді комп’ютер (барабани) пісні різних металістів і в принципі непогано проводив час не дивлячись на те що мало що виходило.

Про гітаристів

Першо що треба сказати це те що гітаристи і класичні і електро це доволі специфічні музиканти, і це не похвала. По-перше, гітаристи дуже обмежені у своїх музичних вподобаннях і музиці яку вони слухають і якою цікавляться. Це звісно гітарна музика, скрипка (бажано соло) та Бах. У хороших музикантів інтереси набагато ширші, але у переважної більшості гітаристів є дуже сильна замкненість на свій інструмент.

Друга річ яку я з подивом відкрив для себе це те що знову ж таки переважна, просто домінуюча більшість гітаристів можуть або добре грати, або робити музику. Це означає ось що: гітарист який на слух знімає соло Стіва Вая, або грає якийсь складний твір чітко як комп’ютер сам створити хорошу музику не може. Тобто вони то щось роблять, але виходить така нудятина що просто страшно. Перші рази коли я з таким зіткнувся я подумав що який дивний випадок – людина вміє грати, але не знає що грати. Але з часом я побачив що це правило, а не виняток.

Саме тому гітаристи які пишуть і грають хорошу музику так широко відомі і популярні в колі тих хто хоч трохи грає на гітарі і цікавиться гітарою. Звісно є і такі випадки коли техніка і швидкість дуже розвинені і гітарист усі свої композиції зводить до “поливання” слухача довжележними швидкісними соло. Так, це неймовірно складно, навіть не можливо відтворити майже нікому, але музичності в цьому часто бракує.

І тоді як електрогітаристи, особливо початківці усі мрію про швидкість, швидкість і швидкість у класичних гітаристів фетиш це точність виконання. Відтачуючи довгими годинами виконання кількох тактів твору вони реально намагають зіграти точніше і чіткіше ніж комп’ютер.

А що ж далі?

Зараз я на гітарі не граю вже 8 років (з того часу як поїхав з України), але не відкидаю що колись таки куплю собі гітару, комбік (це колонка така для гітари) та пару педалей для різних ефектів і почну усе заново. Кілька разів вже таке бажання виникало, тим більше в США і вибір і ціна на пристойні гітари кращі, але зупиняло розуміння того що часу на гітару в своєму розкладі я не знайду взагалі.

Ну та може колись у майбутньому…

 

коли я ще був студентом.

 

Сприймати як оповідання в стилі фентезі що не має нічого спільного з реальністю.

 

Зразу чесно зізнаюся що вся та бухгалтерія пролетіла повз мене як наче і не було і я досі не маю уявлення чим конкретно займаються бухгалтери крім яка рахують прибутки і витрати на калькуляторах, розкладають пас’янси на комп’ютері та заповнюють якісь нудні нескінченні форми. Ну та то таке.

 

Була у нас якось одна бабася, Роза Смеменовна здається. А може Фаїна Абрамівна. Не пам’ятаю я коротше. Ну така типова бухгалтер – у зимовій боярській шапці круглий рік , закутана у сірий теплий платок, з таким портфельчикомтекою. Ну ви мабуть зрозуміли про кого я.

 

Так от вона там собі щось тихо і спокійно розказувала, народ щось писав у конспекти. І взагалі така бабця була ненапряжна. На парах можна було спокійно книжку почитати чи ноти там попереписувати чи у го-моку пограти, чим я переважно і займався.

 

Ну і ось прийшов час сесії. А треба сказати що коли тільки я почав вчитися (перший чи другий курс це був) то робив все дуже старанно, в смислі шо напрягався несамовито щоб трійок не було, і це реально було важко. І лише потім, курсі на третьом, коли я раптово зрозумів що вчити треба тільки те що треба у мене якось само собою без напрягів пішли одні п’ятірки і я навіть якусь там підвищену стипендію отримувати почав… Ну та про це колись згодом… Якщо не забуду.

 

Так от коротше прийшла сесія, а з нею і іспит. І тут я зрозумів що нічого про бухгалтерський облік не знаю, а коли попробував щось вивчити швиденько то до того ж ще зрозумів що і знати не хочу. А п’ятірку хотілося. І придумався тоді наступний трюк. Був у мене друг-одногрупник Влад. Він шарив абсолютно в усьому, а як чогось не знав то міг вивчити чи просто запам’ятати буквально за вечір. Ну коротше пішли ми з ним “здавати” разом, хоча в кабінет до викладача пускали по одному. І я наплів що нам просто неймовірно раптово, невідкладно і терміново треба здати разом і просто зараз бо у нас якісь там справи з бізнесу і всьо такоє. Ну і коротше беремо ми свої квитки і поки я щось дуюся зі своїм Влад починає без запинки відповідати. Ну і через пару хвилин Сара Карловна каже йому шо всьо, хвате, давай залікову книжку. Ну коротше дає він їй книжку куди і отримує п’ятірку. І тут ВНІЗАПНО з’ясовується що чисто случайно і випадково якось взагалі незрозуміло він віддав їй мою залікову книжку… Досі навіть і не знаю прямо як так вийшло.

 

Ну що ж робити? П’ятірку то Влад свою заслужив, отже тепер він сує свою правильну залікову куди і отримує оцінку. А далі треба ж виправляти мою. І тут починаються розповіді про те що я чув як одному мальчіку так само неправильно поставили оцінку, а потім виправляли так і ректор, і проректо і завідуючи усих кафедр так лаялися, так страшно витріщали очі що краще не треба. Тим більше шо я ж знаю. Ну нехай не на п’ять а на чотирі. Ну і шо там за різниця в один бал якщо по чєсному, правда ж? Ну а те що я несу незрозуміло що у відповідь на питання з квитка так це ж я розхвилювався через неправильно поставлено оцінку. Вірніше поставлено правильно та не туди. Вірніше навіть туди, тільки я ще не відповів поки що на ту оцінку. Ні, ну я ж і відповідаю… Ну ви поняли механізм, да?

 

Ото так воно якось і сталося.