У мене в середній школі (а вчився я в одній і тій самій школі з 1982-го по 1992-й роки) було багато усього цікавого, але одне з незабутніх вражень живе зі мною і по сьогодні. І це спогади про уроки музики і про вчителя музики.

Не знаю у кого як, а для мене досі лишається загадкою нащо взагалі та музика була в шкільній програмі і що ми мали б винести з тих уроків. Але усе по порядку.

На уроках музики було незвично і не таке як в усій іншій школі геть усе. Сама кімната була крихітним амфітеатром де задні ряди задиралися аж під стелю. І замість парт у нас були якісь саморобні столи з фанери (з тієї ж що і сходинки “амфітеатру” було зроблено). Був незвичний вчитель – здоровенний чоловік (принаймні на наший дитячий погляд) з великою купою кучерів на голові. Звали його Леонід Якосьтам, але усі між собою звали його або Льоня. І я так далі буду його називати, але не з неповаги, а через теплі спогади мабуть.

Самі столи було побудовано так що за ними були не стільці а лавки на яких ми і сиділи через одне місце від одного. Більше того – самого першого уроку вчитель дав нам розсістися хто де хоче, подивився хто з ким сів і хто з ким балакає і намалював схему хто де має сидіти. На початку кожного уроку схема перевірялася ним і якщо хто порушував план то мали пересісти. З часом Льоня схему підлаштовував і в результаті кожен сидів сам по собі в оточені саме тих однокласників з яким навіть і не хотілося перешіптуватися. Та ще й далеко одне від одного. І від нудьги доводилося дивитися на вчителя та слухати його.

Друга прикольна штука було вітання. Льоня сам написав пісню і постійно її дописував. Починався кожен урок (після пересаджування на призначені місця) саме з цієї пісні. Вчитель грав на піаніно, співав, а ми співали орали у відповідь. Щось типу такого:

Вчитель: Здраствуйтє рєбята!

Ми: Здра-ству-йтє!!!

Вчитель: На какой урок ви прішлі, на какой урок ви прішлі?

Ми: Ми прішлі НА УРОК МУ-ЗИ-КІІІІ!!!

Вчитель: А как нада сідєть на урокє, а как нада сідєть на урокє?

Ми (складаючи руки як наче сидимо за партою): На урокє нада сідєть ВОТ ТАК!!!

Вчитель: Тіхо, бєз шума садітєсь…

І ще щось там, я не пам’ятаю. Ми сідали і ще щось співали. Коротше цілий ритуал. І час від часу Льоня нам казав “я ось тут вітання дописав, тепер будете співати ось так”. І там або щось мінялося, або додавалися якісь фрази. Ну таке ото.

Сам вчитель сидів внизу “амфітеатру” за піаніно, але нам було видно лише його голову і шию, і тому не дивно що інше прізвисько у нього було Голова Професора Доуеля.

Уроки музики, наскільки я пам’ятаю, були у нас з 4-го чи то по 5-й чи може аж по 6-й клас. І що ж ми там вчили? Зараз я і сам майже нічого не пам’ятаю. Пам’ятаю що кілька уроків поспіль Льоня намагався нам пояснювати про до-ре-мі-фа-соль-… Але всі як не врубалися так нічого і не помінялося. Ну він схоже і махнув рукою. Далі він іноді включав нам фрагменти якихось творів. Ну там партію гобою з піонер-опери “Пєтя і волк”, чи інших переважно російських композиторів. Також він пробував примушувати нас на оцінку вгадувати випадкові фрагменти, але теж здається нічого у нього не вийшло.

Також було багато “творів” на тему “Што такоє любовь?” та іншого подібного – треба ж було оцінки хоч за щось ставити. Власне самі оцінки наскільки я пам’ятаю за музику ставили аби було. Ну тобто тим хто добре вчився з інших дисциплін або 5, або 4 за погану поведінку, іншим – по троячці.

Ну власне і що я можу сказати про уроки музики в школі? Краще ніж по під’їздам шаритися, але і сенсу особливого якось не бачу.

А у вас як воно було?