Ще до школи один рік я ходив у групу дошкільної підготовки, так званий нульовий клас, або, як частіше називали його в народі, інтернат.

Відводили дітей туди вранці, там ми снідали, потім були якісь типо уроки. Вчилися там літери писати і читати. Якісь віршики розказували, включали платівки з казками. Потім обід, сонна година, далі знову якісь танці, пісні, прогулянки на дворі і таке інше. Шось таке між дитсадком і школою одним словом.

Одна річ яка мене неможливо діставала це був обідній сон. Наскільки я пам’ятаю я там не заснув ні разу. Причин крім того що в принципі спати не хотілося було декілька.  По-перше, моє ліжко стояло дуже близько до вікна в яке постійно лупило сонце. І під ковдрою було просто неймовірно спекотно.

Розкриватися було не можна, бо “положено под одєялом как всє”. А ще була під підвіконням батерая яка страшенно смалила. Отже я там постійно лежав потний як миша що заблукала у шкіряних штанях. Ну і на додачу з вікна було прекрасно чути як волають діти у оточуючих дворах, про що говорять люди під вікном і таке інше.

А розкриватися, мінятися ліжком і взагалі не лежати рівно із закритими очима було не можна. Ця година зпітнілої спеки, ніг які круте так що аж вивертає і усього тіла що чухається була просто нестерпною мукою… З тих пір я і не люблю СРСР :)

І було у нас там дві виховательки. Одна така нічо, тільки зла. А друга вже бабця. Так от ця бабця любила нас посадити у класі після “сну” і почати розказувати історії. Історії як на підбір були жахи з каліцтвами і кров’яшкою.

Ну щось типу такого. Один хлопчик любив неправлино носити ножиці. Неправильно – це гострим вперед і “вушками” до себе. Так один раз він з ними йшов, а з кімнати назустріч йому вискочила його сестра. Ну він їй у око тими ножицями і встромився.

Або ще інша історія. Одна жінка була вагітна. І от йшла вона по сходах, а в неїх дитина і випала. Вона її підібрала, принесла додаму і змила в унітаз.

Ще там щось було проо медведів які з’їли усю шкіру з обличчя одному мисливцю. Був і хлопчик що любив засовувати ноги під потяг і інші персонажі. І цих історій була незліченна кількість. Кожен день 2-3 нові.

Корочє як ви розумієте талант пропадав. Причому пам’ятаю нас після цих історій доволі таки відчутно тошнило, так що полднік не дуже хотілося їсти. Один раз я прамо під час “уроку” блювонув у прохід між партами – так виразно собі це уявив :)

Ну а в цілому було непрогано, ага. Правда я не пам’ятаю щоб так вже та дошкільна підготовка допомогла якось у школі, ну та то таке…

 

Чогось згадалося. Ще до того як я пішов в школу (але це був вже не дитсадок, це була підготовча група яку ми називали “інтернат”) потрапив я на дитячий новорічний утрєннік. Був він в школі яка була майже через дорогу від нашого дому, я потім в ній і провчився всі 10 років. Ну от, а за часів СРСР (може і зараз теж, не знаю) в шкільних спортзалах ставили ялинки і туди запрошували дітей на всі ці святкові заходи. Запрошення мабуть видавали батькам десь на роботі.

Виглядало це приблизно так: збиралося (за моїми спогадами) десь дітей 30-40 разом з батьками, усі більш-менш в нарядних костюмах. Сніжинки там різні, зайчики. Спочатку виходила Снігуронька і розказувала що Дід Мороз десь в дорозі затримався і пібивала дітей кричати хором “раз, два, три, йолочка гори”. Після кількох спроб гірлянди загоралися, усі хлопали і раділи. Далі мали кричати “Дє-ду-шка-ма-роз!!!” і після кількох спроб він виходив. Далі якось смутно, діставав він наче подарунки з мішка: пакетики з цукерками і мандаринками, щось таке.

Потім водили хороводи, проводили конкурси на кращий костюм та віршик і після того розходилися.

На той утрєннік батько зробив мені костюм кота в сапогах: плащ, шпага на поясі (на шпазі була ручка і навіть гарда), капелюх з великими полями, обірки на чоботи. Намалювали мені вуса і навіть на штани пришили хвоста від іграшкового великого кота. Коротше костюм був що треба. Правда мало хто розумів що я кіт і усі казали який я красивий мушкетер :)

А вірш мені сказали вивчити “Тише мыши, кот на крыше…” і щось там далі про котят які шуміли. Проблема була в тому що чомусь я вирішив що це стих не зимній, а про літо. Можливо це було пов’язано з тим що в книжці з якої я вчив цей вірш на картинках було саме літо, або що я подумав що зимою коти по дахах не лазять. Я пробував сказати що не правильний вірш, але батько мене слухать навіть не став і сказав вчити бо коти за мишами зимою так само ганяються як і літом і у самому вірші нічого про пору року нема. Ну я вивчив його…

І ось на утрєнніку мене разом з кількома іншими дітьми вибирає Дід Мороз за найкращі костюми і виводить до ялинки щоб ми перед усіма прочитали свої вірші і серед нас вибрали переможця. Ну всі щось там розказують швиденько і доходить черга до мене. І тут я усвідомлюю що мені зараз треба розказувати ВІРШ ПРО ЛІТО самому Діду Морозу. У мене паніка, я не можу цього зробити, я знаю що в найкращому випадку Дід Мороз скаже мені “Ти що, дурень, це ж вірш про ЛІТО!”, а то і почне показувати на мене пальцем і сміятися “Дивіться який йолоп, вірш про літо розказує, давайте усі показувати на нього пальцями і сміятися”. І я ціпенію, а Снігуронька придовбалася як реп’ях “Мушкєтьор, розкажи вірш! Ти забув вірш? Згадай вірш! Про що вірш? Розкажи вірш! …” І я міцно стуляю рота щоб не піддатися на тортури і не розчарувати Діда Мороза дурним віршем про літо.

Тягнулося це нескіченно довго, але нарешті від мене відчепилися і перейшли до наступного кандидати. Мені так сильно полегшало що я просто стояв і кайфував від того що не зганьбився і мене залишили у спокої що навіть не помітив як там усе скінчилося і що всі почали розходитися. Пам’ятаю який задоволений я йшов додому.

А дома батько чомусь сердито гримкав і дзиркав на мене, а вечером не дозволив дивитися мультікі бо я вірш не розказав. Наче я міг розказати вірш про літо Діду Морозу. Зараз то я розумію що він тоді розчарувався що такий класний наряд кота у чоботях (нехай всі і думали що я мушкетер) не виграв конкурс через те що я не захотів вірш розказувати.

Ось така у мене історія для вас. З Новим Роком!