Попередні частини

Трейл. День четвертий

І останній…

Отже прокинулися ми о 2:30 ранку і доки снідали та пили чай наші носії запакували усі палатки, спальники та інше і побігли вниз щоб встигнути на потяг. А ми пішли до воріт парку з якого починається дорога до Мачу Пікчу. Під воротами прочекали пару годин доки все те діло відкриється і далі зробили не надто складний перехід до точки під назвою Ворота Сонця.

Називається вона так тому що крізь ворота що побудовані на перевалі саме і сходить сонце якщо дивитися з Мачу Пікчу.

Весь перехід тримав добре якщо години півтори, але були надзвичайно важкі і неймовірно круті підйоми де на сходинках доводолося допомагати собі руками щоб перелізти на наступну.

Там нам довелося чекати десь ще годину відкритя самого міста і після цього був останній доволі короткий (мабуть меньше години) перехід по майже пласкій дорозі.

На дорозі нам почали зустрічатися туристи і це на диво викликало реакцію типо “о, чайники”, та “пфф, туристи” Smile А коли зайшли в саме місто Мачу Пікчу то натовпи якихось лантухів що тинялися навколо взагалі почали викликати ледь не злість в тому плані що “вони не заслужили тут бути”. Та і взагалі бачити скільки людей що вештаються розслаблено було якось дивно, подібна реакція у нас була коли ми усього три дні каталися по постулі на гірських велосипедах, а потім повернулися до людей (White Rim, Moab, UT).

Згідно нашого гіда сучасні дослідники вважають що Мачу Пікчу було містом жерців та фермерів що їх утримували. Зі знайдених мумій схоже що жерці відбирали дівчаток (скоріше за все за зовнішністю) і вирощували їх у спеціальних закритих дворах десь до 20 років. Саме тут було знайдено мумію дівчини яку було ритуально страчено. Скоріше за все за дівчат добре платили батькам, а бути вихованою жерцями у розкошах для жертвоприношення було великою честю.

Із цікавинок наш гід мимохідь зауважив що в Мачу Пікчу жило близько 700 людей, зараз же кожної хвилини там перебуває близько 4 тисяч туристів (і треба сказати набагато важчих за інка). А через те що місто не розраховане на таке навантаження воно може в будь-яку мить, навіть от просто зараз обвалитися вниз (це кілометри півтора летіти). І звісно у уряда є плани обмежити потік туристів.

Взагалі що стосується безпеки то там цим не надто переймаються. По-перше, якщо ви думаєте про цю подорож то не беріть з собою дітей. Маршрут для них буде багато де неподоланним, до того ж більшість шляху проходить що називається по краю – дивно що в кожній групі обходиться без жертв. Та і в самому Мачу Пікчу більшість вулиць та доріжок різко обриваються у прірву: ні перил, ні навіть знаків ніяких нема.

Що стосується погоди то як я вже казав нам неймовірно поталанило і замість очикуваних дощив ми мали чисте небо та хороші види. Крім останнього дня коли ми зайшли в Мачу Пікчу: доволі сильний туман, холодний вітер, але дощу добре так і не було.

Взагалі місто доволі велике, а коли з’являлися розриви в хмарах та тумані то відкривалися види про які я навіть не знав: через те що місто розташоване на високі вузькій горі як на вістрі гілки здається що ти летиш високо-високо – так далеко внизу річка, дорога, залізниця, місто і далекі гори і долини.

А далі ми пішли ще на одну пам’ятку архітеркури поблизу під назвою Вайна Пікчу, і я там прокляв усе на світі… Але по порядку.

Похід цей коштує додаткові гроші (65 доларів за людину). На парі фото вище і на фото внизу видно на задньому фоні скелю що як палець здіймається вгору. Ото там на вершині покладено кілька камінців (типо будівля якась) і те божевілля і називається Вайна Пікчу. І якщо придивитися то на фото можна розрізнити дрібнесеньких людей що лізуть вгору.

Чому божевілля? Ну починається все з того що на вході записуєшся у спеціальну книгу: хто ти, звідки, контактна інформація, в який час зайшов. На виході заповнюєш книгу знову. Потрібно це для того щоб знати хто з туристів навернувся і вже не повернеться (я не жартую). Гіди туди не ходять щоб ви розуміли рівень безпеки.

Так, там є сходинки, але якщо спочатку по ним можна повільно йти вгору, потім з трудом лізти то далі з’являється кабель закріплений до стіни чепляючись за який руками допомагаєш собі дертися, а інакше просто не подолати ту дорогу.

Види звідти так, неймовріні: далеко внизу Мачу Пікчу, а усе інше майже постійно закрите хмарами. Безпеки тут ніякої нема і близько, все ще гірше ніж до того: вузесенька доріжка де іноді треба хапатися за стіни рукати щоб не поїхати вниз і позвзеш вгору, вгору, вгору…

Але головна причина чому я все це зненавидів це мій страх висоти. Мені було страшнувато і до того, але весь час була якась стіна хоча б з одного боку, дерева якісь, щось відвертало увагу постійно. А тут ближче до вершини я опинився на вузенькій доріжці, а зліва і зправа просто фантастично далеко внизу виднілося щось. Саме погане у такому страхові що м’язи кам’яніють і хоча треба рухатися йти нікуди не можеш.

Я би повернув назад, особливо сильний напад був метів за 10 до вершини, але доріжка була настільки вузька що по ній ніяк дві людини розминутися не могли і вийти можна тільки пройшовши через вершину. Тому довелося лізти далі…

Але це ще не все. Там біля вершини лежить велетенська каменюка розміров з невеличкий будинок і інка, а за ними і туристи не придумали нічого кращого за повзти у тунелі під ним! Вузька темна глибока нора прорита у землі під здоровенною каменюкою! Лізеш човгаючи колінами та ліктями по землі і чепляючись спиною і головою за камінюку зверху і лише сподіваєшся що не зловиш ботинком від туриста попереду у писок. І це заціпенілий від страху, ага.

А потім вершина… Ще краще: на попа поставили дві вузькі каменюки, на них поклали третю і туди веде дерев’яна драбина. А там на годі набилася купа придурків пофоткатися які на мій переляканий погляд своєю масою мали завалити той камінь та всю гору.

І “дорога” далі йде по відносно пласкому каменю розмірами десь 4 на 4 метри, але покладеному так що він наче почав повзти вниз. І ти лізеш по ньому на боці і сподіваєшся що твої ботинки не почнуть ковзати: з усіх країв того каменю не видно нічого крім неба.

Потім з’являється щось на кшалт сходів, але вони настільки круті що не ясно чи з них треба повзти на дупі (деякі так і роблять) чи рачки лізти вниз обличчям до сходів (інші роблять так) – йти там абсолюно неможливо через крутизну. І тут я побачив що страшно стало не лише мені.

Але як би там не було ми успішно вийшли назад до Мачу Пікчу (уся ця подорож зайняла 2 години). І скажу я вам що хоча і думаю повторити весь похід ще раз, але цю частину точно пропущу: від страху я мало що запам’ятав.

А далі ми сіли на автобус який довіз нас у найближче містечко де ми посиділи з групою в ресторані. Потім сіли на потяг і через пару годин знову пересіли на автобус. В Кустко повернулися затемно, але ще знайшли в собі сили сходити вечером компанією в бар.

У нас ще був додатковий день у місті і ми гуляли по базару, купили деякі шерстяні речі і взагалі розслаблялися.

В принципі можна ще щось було б розказати про Перу чи якісь особливості, але я мабуть цим обмежуся. Усім усього доброго!

Усі світлини тут – https://onedrive.live.com/?cid=B21290194214A37D&id=B21290194214A37D%2152636.

PS. А ось і відео від оного з учасників нашої групи. Вони смикається багато і нас там майже нема (ми були майже весь час десь попереду від нього), але дає краще враження про масштаби ніж фото:

[youtube=http://www.youtube.com/watch?list=UUSC88Dv4aW6lms8wuzcEDKg&v=pIPxA6Wv3cg]

Попередні частини

Трейл. День третій

Це був відносно легкий похід якби не той факт що практично весь день довелося йти вниз і більшість часу дуже крутими сходами. Навіть довелося пройти кілька дуже темних і страшних тунелів в яких не видно куди ставиш ногу і взагалі не видно нічого крім точечки світла далеко попереду. Як з’ясувалося так йти ще важче і треба дуже повільно і обережно намацувати палками в темряві каміння внизу щоб не скотитися на пару десятків метрів вниз.

Також це був перехід вже по справжніх високогірних джунглях з такою “приємною” річчю як страшенно кусючі комахи. Причому, зараза така, одразу і не помішиш коли воно тебе кусає, а лише потім починає боліти і на вид рана така наче хтось шматочок шкіри відрізав невеличкими кусачками. Потім ці вавки дуже довго заживають і всередині утворюються доволі великі і болючі кульки що випирають з під шкіри бугірками. Отже порада: щеплення від малярії буде далеко не зайвим і банку спрею від комах життєво важливо взяти з собою, навіть якщо вона і не рятує повністю.

Також треба сказати що нам неймовірно повезло з погодою: це початок весни в горах Перу і очикувалися сильні щоденні дощі, але кожного дня крім останнього була сонячна ясна погода. Вночі правда йшли страшенно сильні дощі і так гучно лупив дощ по палатках і бахали блискавки що ми аж прокидалися. Але вдень все було сухо і знай не забувай наносити крем від сонця на відкриту шкіру.

Зайшли ми у якусь закинуту будівлю, чи скоріше поселення де жили одні жерці: фонтанчики, кімнати що вікнами виходать просто у прорву дня якої не видно. Тут ті жерці та інші інка яким треба було поговорити з богами наїдалися якоїсь галюциногенної рослинності, усамітнювалися в тих кімнатках з вікнами і говорили з богами які приходили до них. Щоб ви розуміли перло від тих речовин до 10 днів (!!!) згідно сучасних дослідників. В цей час вони нічого не їли до того ж.

І вважається що “розмова з богами” була доволі звичайною річчю і складні рішення приймалися часто після таких “консультацій”.

Як би там не було але ми нарешті підійшли до свого табору прямо перед яким у джунглях було розчищено три конструкції з терас кожна метрів на 200 нижча за попередню. І якщо саму верхню можна відвідати, другу видно з гори то третя закрита від туристів: свого часу з її каміння побудували гідроелектростанцію і все там огорожене забором.

З терас карколомним спуском ще вниз і ми нарешті в таборі.

А з табору нам запропонували прогулятися трохи вбік подивитися на інше частково розчищене місто та водоспад поруч із ним. Треба сказати що переважна більшість туристів цей додатковий шанс ігрорують – всі настільки стомлені що зайві 10 хвилин мало у кого викликають ентузіазм. З більше ніж сотні людей в таборі добре якщо десяток насправді пішли подивитися на ті види.

І там наш гід розказав нам таке що ледь не зірвало мені голову. Він сказав що історики та археологи певні що в джунглях ще є кілька, а можливо і кілька десятків подібних міст, але ні шукати ні розчищувати їх ніхто не буде. Основна причина в тому що є сильний супротив усьому цьому туризму від енвіронметалістів (тих що за збереження природи): щодня на трейл заходить до 500 людей і перебуває на ньому до 3 тисяч. Щоб не зашкодити унікальній природі вважається що кількість туристів треба скоротити хоча б вдічі.

Друга причина в тому що діставити туристів у всі ті міста не так і легко: крім як пішки туди дістатися не можна, проїхати неможливо нічим. І остання причина в тому що історики та археологи не очикують побачити там нічого нового.

Згодом, коли ми йшли до водоспаду я почав роззирати джунглі навколо і справді почав помічати зарослі кам’яні стіни терас та будівель. Тобто оте що на фото вище то лише розчищена частка великого міста, можливо третина, а скоріше ще менше.

Щоб ви розуміли сходинки там висотою до 50 см, а шириною так що моя стопа повністю не поміщувалася. І всі міста за рідким виняткому у них так побудовано. Пройдеш так униз чи вгору кілька десятків крокі, і або стоїш відхекуєшся, або коліна розтираєш…

Усі міста та конструкції інка крім храмів повністю повторюють природний ландшафт і побудовані з того ж каміння що і скали під ними. Тож на супутникових знімках знайти щось неможливо просто. От подивіться ще раз на фото: оте що під деревами таке точно як очищене, а його навіть з 20 метрів не розпізнаєш.

Що стосується водоспаду то крім як просто подивитися на нього навряд чи що вдасться. Щоб навіть стати під воду доведеться як ящірка лізти на стіну і вигинатися щоб намочити то голову то ногу. Ну як завжди: або вгору, або вниз, пласкі поверхні майже відсутні.

З поверненням у табір ми мали ранню вечерю та чудовий піско-саур коктейль (піско, лимонний сік, білок) – у одного з військових було в цей день 50-річчя.

Інша причина того що ми рано лягли спати полягає в тому що треба було вставати о 2 ночі. Справа в тому що наші носії мали бігти вниз (приблизно 10 км) щоб встигнути на потяг який відходить о 4-й ранку. Так, це єдиний потяг яким вони можуть користуватися, і так, вони мали зранку приготувати нам сніданок і вмитися, зібрати і запакувати наші палатки та спальники і з усим цим в суцільній темряві бігти вниз з гори. Жах просто…

А наступного дня був не надто довгий перехід і нарешті Мачу Пікчу (фото нижче звідти). Але про це у наступному пості.

Наступні частини

Попередні частини

Трейл. День перший

Отже прийшов час вирушати в дорогу. Ввечері перед подорожжю провели інструктаж де розказали що брати, як себе вести і продали, вірніше дали на прокат тим хто забув спальники та носіїв для сумок.

Вранці встали о 4-й ранку, сіли в автобус і поїхали в Олайтантамбо звідки і вирушали пішки в дорогу. По дорозі зупинилися поснідати, докупили засіб від комах (а він був дуже корисним в джунглях – тварюки навіть з ним кусали так помітні вавки ще видні були пару тижнів після повернення).

В перший день дорога була помірковано складна: пара крутих але не надто довгих гірок, пара спусків. Взагалі темп був невисокий і при цьому група розтягувалуся доволі сильно. Час від часу ті хто були попереду мали зупинятися у контрольних точках і чекати доки уся група збереться знову.

Перший день був більше підготовкою до другого, найскладнішого дня подорожі.

Взагалі як я вже згадував у поході головне правильно вибраний темп важить дуже багато: увійти “в режим”, такий собі медитативний стан коли ноги рівномірно і неспішно працюють, очі роззирають види, а у голові майже відсутні думки… Якщо йти занадто швидко то стаєш мокрим від поту і потім мерзнеш на вітрі та зупинках. якщо ж йти надто повільно то перевтомлюєш ноги без необхідності.

Що стосується видів то маршрут проходить крізь крихітні селища (по 3-5 будинків) де все ще живуть кечуа. Як і тисячу років тому вони вирощують кукурудзу та картоплю, а ще продають воду та їжу туристам, навколо бігають кури та собаки, місцеві носяться по трейлу на мотоциклах та мопедах, хоча там навіть велосипеди заборонені.

І взагалі не дивлячись на усі заборони смітити та чипати рослини і квіти місцеві і носії (набрані з місцевих мешканців теж) на все це плюють і щедро розсипають сміття навколо. Туристи не смітять, місцевим схоже по барабану. Рятує лише те що усі ці батончики/чипси/кола занадто дорогі для них тож обгорток і сміття не так багато.

Стосовно ж руїн то маршрут якийсь час йде паралельно до війсково-торгівельного трейлу до Мачу Пікчу (той яким ми йшли вдвічі довше і проходився з ціллю паломництва) і можна бачити кілька нещодавно відкритих стоянок в яких воїни та гінці зупинялися на відпочинок і перекусити.

Треба сказати що усі ці напівзруйновані стіни і домівки виглядають однаково і усе захоплення від їх видів проходить дуже швидко. Потім відношення таке стає що “он ще одні руїни, прикольно”. А зараз дивлюся на світлини і наче заново переживаю усе те, так приємно Smile Нажаль світлини і частинки тих видів не передають.

Трейл. День другий

Другий день нашого походу був найважчим і найдовшим переходом. Спочатку ми лізли в гору, потім ще в гору, потім ще в гору, потім ще… Під кінець гірка стала настільки крута що багато людей зупинялися відпочити через кожні кілька сходинок. Швидкість падала до 15 хвилин на 100 метрів.

Саме на початку другого дня ще до початку основного підйому ми втратили одного з учасників групи який повернув назад, а з ним нас полишив один з носіїв та один провідник.

Підіймалися ми до вищої точки нашого маршруту – 4215 метрів, так званий перевал Мертва Жінка. Треба сказати що коли американські та європейські дослідники відкривали усі ці місця то місцеві носії які на них працювали вигадували назви на льоту, а ті думали що це старовинні назви Smile

Все ближче до перевалу і види змінюються на такі що треба або задирати голову вгору щоб побачити куди веде доріжка, або перехилятися через її край і дивитися вниз щоб побачити звідки прийшов. Коли бачиш провалля глибиною в кілька сот метрів і збоку будиночки розміром кнопку клавіатури то якось аж доводиться себе переконувати що це насправді, а не просто картинка. Так незвично бачити всі ці ракурси і масштаби що дійсно треба зупинятися і думати що ось це що бачиш насправді, це не картинка…

Як би там не було але колись усі та підіймаються на перевал. Тут треба добре одягатися: страшенний вітер охолоджує миттєво, ми навіть мокрі футболки швиденько переодягли і натягли кофти, куртки і зимові шапки.

І хоча наша група розтяглася метрів на 200 усього чекати усіх довелося більше години – наскільки важкий підйом під кінець. Та ще і голова крутиться на висоті, і задихаєшся від найменшого зусилля від нестачі кисню.

На самому перевалі коли дивишся на інший бік, куди ми і спускалися згодом, бачиш густий туман який не доходить до висоти перевалу і лише вітром затярує окремі смуги в ту долину з якої ми прийшли. А потім розумієш що то хмари…

Спуск теж доволі непростий: дуже крутий і довгий, дорога покручена, каміння насипано не зовсім сходинками, видно усього на кілька кроків вперед. Фактично ми спустилися на стільки ж наскільки піднялися. Коліна від цього спуску починають боліти дуже сильно і сам собі дякуєш за те що взяв палички в дорогу.

Потім був обід де ми мовчки і приречено їли: попереду був ще один підйом і ще довший спуск…

Хоча другий підйом був вдвічі коротшим за перший дався він ледь не важче: втома і біль у колінах дала себе знати, підтримувати темп навіть найповільніший було нелегко.

Вздовж дороги ми зупинялися біля кількох руїн. Про деякі з них першовідкривачі думали що то були сторожові вежі чи ще щось для спостереження, але з часом стало ясно що така теорія не вірна – часті тумани настільки обмежують видимість що не те що гори навколо, кілька метрів попереду важко роздивитися. Фактично можна стояти на краєчку урвища і не знати про це – попереду суцільна молочна стіна туману.

Отже не вежі спостереження, а місця відпочинку мандрівників де вони могли зупинитися на ніч, ось що це було. Там же де жили люди збереглися тераси і “фонтани”: як правило тут жили жерці та фермери що їх забезпечували.

А ось вже і другий підйом подолано і ми починаємо довгий спуск у долину з якої починається Амазонка та амазонські джунглі. Ця місцина являє собою унікальне природнє утворення – так звані “хмарні джунглі” де екосистема джунглів перенесена у м’який, але не жаркий клімат і де живуть кілька тисяч (!) видів птахів.

Вже на підході до табору доріжка проходить вздовж контрольної точки де реєструвалися усі хто подорожував трейлом за часів інка. І хоча туди дертися відносно не далеко більшість людей проходить повз через втому та біль в колінах. А дертися туди добряче, хоч і не довго, рюкзати доводиться знімати через складність гірки.

Вид звідти відкривається безмежний: гори вкриті джунглями, далеко внизу річка що впадає в Амазонку, якісь ще руїни далеко внизу там і сям, тонесенька ниточка доріжки яку здається видно на кілометри в обидва боки і хмари що наче зачепилися за верхівки гір до яких не так вже і далеко.

А потім табір де вже стоять палатки, готова вечеря, трошки потеревенили і спати, спати…

Наступні частини

Попередні частини

Маршрут

Існує декілька способів дістатися Мачу Пікчу і як я вже згадував не обов’язково йти пішки кілька днів: натомість можна доїхати потягом/автобусом. Але якщо говорити про трейл то теж існує кілька варіантів. Ми обрали чотириденний курс який покриває 45 км і набір висоти складає 4 км. Але ще існують маршрути в 2 дні та 7 днів. Дводенний маршрут якось залегкий і закороткий, а семиденний маршрут ставить набагато більші вимоги до підготовки: там і набір висоти незрівнянно більший і кілометраж, коротше це для досвідчених мандрівників. До того ж ціна замість 800 доларів які ми заплатили складає 2000 на людину на семиденному маршруті.

image

Розклад щодня був приблизно такий: портери будять нас вранці, ми вмиваємося, снідаємо, пакуєму рюкзаки і рушаємо в дорогу (близько 7 ранку виходимо). По дорозі кілька разів зупиняємося щоб ті хто швидше дочекалися тих хто відстав. Портери десь нас обганяють і в обід ми приходемо вже в поставлений тент де нас годують першим, другим і компотом (без жартів) і після невеличкого перепочинку и рушаємо далі. Потім в районі п’ятої години ми приходимо на нічну стоянку де для нас вже поставлено палатки і приготовано вечерю. Усього за 4 дні ми йшли 25 годин.

До речі за часів інка подорожувальники долали цей шлях за одни день.

image

Що стосується самого треку то це переважно каміння складене у нерівні і високі сходи, а іноді просто навалене купою.

Одна з причин чому треба бути фізично готовим до походу полягає в тому що коли тобі важко і ти весь час дивишся під ноги щоб не впасти, або відхекуєшся якось нічого крім нескінченного каміння і не запам’ятовується. А якщо звиклий хоч трошки до навантажень то є час крутити головою і насолоджуватися видами.

Взагалі то на момент відкриття Мачу Пікчу та інших загублених міст, а особливо до початку туристичного бізесу в Перу (1970-й рік) цим треком не користувалися вже кілька сот років і тому його треба було відновлювати.

Навіть сучасне відновлення вражає своїми масштабами, а за часів інка це взагалі були космічні технології. Зараз багато дослідників вважають що інка мостили трек не великим, а подрібленим камінням що робило подорож набагато легшою.

Також раджу взяти в дорогу палички: страшні не так підйоми як спуски і ваші червоні від болю коліна подякують вам за таку обачливість.

Група

У тури оператори набирають групи прилизно такого розміру як на фото вище. У нас в групі крім нас двох були: четверо ветеранів армії середнього віку по 50 років які товаришують вже років 30 мабуть, двоє молодих дівчат (одна марафонка інша плавчиха), подружжя канадців що давно вже імігрували на Кайманові Острови і теж займаються марафонським бігом та тріатлоном, двоє молодих хлопців що товаришують зі школи (поляк і сицілієць) і один фотограф з ЛА.

Один (фотограф) повернув назад на другий день. Головна причина чому майже у кожній групі є люди які йдуть назад це висота (деякі так і не можуть адаптуватися) та проблеми зі шлунком. І іноді люди хочуть йти далі, але фізично не можуть.

Один з армійців теж дуже повільно долав дистанцію, а коли ми більше йшли вниз ніж вгору в кінці йшов інший військовий що переніс кілька операцій на коліно.

Молодий сицілієць постійно блював по дорозі та відмовлявся їсти: взнаки далося паління цигарок та неготовність до навантажень. Не думаю що він особливо щось запам’ятав з перших пару днів походу бо або йшов як зомбі з зеленим обличчям, або стояв і блював, або лежав трупом поки ми їли. Хоча потім трохи оговтався.

Що стосується нас то ми переважно трималися на чолі групи і так щоб особливо страждали то ні. Але треба визнати що прогулянка була не з легких. Взагалі залог приємної подорожі ногами це рівномірний монотонний темп, так щоб не швидко щоб не потіти і не повільно щоб ноги не перевантажувати. Іноді треба зупинятися, роззиратися і запам’ятовувати види.

І ще раз повторю про необхідність сонцезахисного крему (раз на годину хоча б) та кожні 10-15 хвилин треба робити по пару ковточків води: зневоднення тут наступає непомітно і дуже швидко, а це слабкість, головний біль, судоми аж до неможливості продовжувати подорож.

Взагалі група наша була приємна, з усими було цікаво спілкуватися і ми з задоволенням провели з ними якийсь час після повернення у цивілізацію.

Портери (носії)

Портерів набирають з місцевих мешканців. Територія по якій пролягає трек і де знаходяться покинуті міста є національним парком і селитися в ній не можна, але проблема в тому що там жили люди ще до того як все це оголосили парком і пам’ятками культури. Тому там досі живуть так звані “місцеві” і жити вони можуть рівно скільки доки не покинуть свої домівки: ні купувати ні будувати житло не можна.

Більшість портерів це молоді хлопці (від портерів від 15 до 75 років) які як правило вчаться у місцевому університеті за спеціальністю туризм. Далі вони ще отримають освіту з історії та англійської і зможуть працювати гідами або менеджерами у туристичних агенціях.

Між собою вони спілкуються іспанксько-кечуа суржиком, принаймні ті з нас хто володів іспанською лише могли зловити рідкі окремі слова.

На нашу групу з 13 людей (+ 2 гіда) ми мали команду з 19 портрерів та шеф-кухаря. Портери несуть на собі продукти, палатки, спальники, матраси, рушники, стільці, посуд, газ та інше.

Сьогодні закони захищають носіїв і теоретично вони не мають права носити вантажі важче 20 кг, але лише по виду баулів які ті тягнуть я би сказав що носять вони явно більше.

Не знаю скільки портерам платять туроператори, але групи в кінці переходу скидаються чайовими (десь по 30 доларів з людини) і згідно слів нашого гіда це дуже хороший заробіток для них.

Також дають чайові гідам приблизно в тому ж розмірі (таким чином гід лише чайових отримує в 15-20 разів більше ніж портер). А у випадку коли хтось із групи повертає назад людина має сама сплатити роботу портера та гіда що йде з ним.

Додатковий заробіток для поретрів це нести частину вантажу туристів: за груз в 7 кг за чотирі дні плата складає 70 доларів.

Ми усе своє несли на собі: спальник, матрас, одяг і навіть якусь їжу, але має сенс для несильно підготовленої людини таки заплатити носіям.

Також туроператор додатково заробляє на екскурсіях (я писав про них у попередньому пості) – 45 доларів з людини та прокаті речей: спальник – 35, матрас – 25, палочки – 10 за штуку (пара таких паличок як вони дають коштує 50 доларів). Тож якщо ви плануєте ще ходити в походи має сенс витратитися на дешеві і якісні спальники/матраси і палички.

Що стосується води то там багато струмочків і водоспадів, але не для місцевих вода та дуже небезпечна бо кишить бактеріями і паразитами. Одна із задач портерів натягати і накип’ятити води на стоянку де ми їмо або спимо.

Стосовно їжі все було на диво добре: суп, м’ясо і риба, картопля, навіть варення, масло, печиво, попкорн та інше. А вечорами шеф-кухар радував нас то бананами запеченими у ромі, то навіть солодким пирогом. А коли у одного з військових в нашій групі був день народження то нам приготували відро піско-саур: це такий напій приготований з піско (міцність 43 градуси, але не відчувається), соку лимону, яєчного білка та кришеної криги. П’янієш від нього миттєво, особливо на такій висоті та втомлений, але як не дивно після нього не сушить і похмілля нема – перевірено на власному досвіді після групового походу в бар по поверненню до цивілізації Smile Дуже раджу сам напій і коктейлі з нього, як на мене незрівняно краще за горілку.

Наступні частини

Початок – Перу, Куско, Інка Трейл, Мачу-Пікчу. Частина 1.

Пука Пукара

Або вона ж Червона Фортеця” у перекладі з кечуа. Укріплення на верхівці пагорба розташоване недалеко від Куско. Фортецю розміщено так що з неї далеко (за 2-3 кілометри) видно будь-яких мандрівників що рухаються в бік Куско.

Різні фортеці, укріплення та пропускні пункти інка були потрібні щоб контролювати і не давати змогу незадоволеним зненацька напасти на столицю чи храми.

Ця фортеця як і дві далі згадані точки знаходяться недалеко від Куско і до них легко дістатися автобусом. І хоча там ще вище ніж в Куско щоб бути готовим вирушити у похід через пару днів варто побувати там на другий, або навіть перший день. Але голова буде крутитися без сумніву.

Власне дивитися там крім як на види полів далеко внизу і нема на що. Ну хіба що вас цікавить старовинне каміння і те як саме будували житло інка: одна кімната на родину з внутрішнім двором. Каміння тут обреблене набагато грубіше і суттєво відрізняється від якості палаців.

Тамбомачай

Розташовані ці залишки за кілька сот метрів від Пука Пукани. Спочатку вважалося що це була ще інша воєнна будівля в якій прокладено струмочки і душі для умивання (фонтани). Але зараз вважається що це був храм Води (власне так назва і перекладається) і люди приходили туди по очищення: голодання, умивання, розмови з богами.

Оскільки іспанці що вперше прийшли сюди були як один відбірними покидьками і волоцюгами вони навіть не намагалися, та й не змогли б як захотілі зрозуміти тонкощів вірувань інка і тому все незрозуміле знищували. Будівлі підривали, людей вбивали. Особливо додало те що для інка символом земного життя була змія, а іспанці всі ритуали зі зміями сприймали як диявлослужіння і вбивали без розбору.

Саксайваман

Зовсім близько вже до Куско на висоті 3700 метрів розташовано храм Задоволеного Яструба. Яструб для інка символізував духовне життя, те що вище навіть за богів.

Сьогодняшній стан храму це жалюгідні залишки, вважай один фундамент. В кладці зустрічається каміння по 120 тон невідомо як принесене і встановлене сюди за 5 км. І оскільки це храм то кладка там “вищий клас”, тобто без зазорів між камінням.

До 1970-го року коли Юнеско нарешті змусило уряд Перу почати захищати пам’ятки старовини це було місце звідки брали каміння для будівництва міста. Тобто отак приїздили вантажівки, підривали стіну, збирали каміння і везли назад у місто. Уявіть скільки вони встигли наламати.

Вважається що це був найбільший і найбагатший храм інка головним призначенням якого було приголомшити мандрівників розмірами і потужністю технологій. Звісно іспанці перебили усих релігійних служок і зняли все золото та срібло зі стін.

З верхньої точки руїн (залишився сам лише фундамент) відкривається вид на Куско де можна побачити як місто зайняло усю долину и потихеньку підкопує оточуючі гори. За часів інка згідно дослідників Куско мало форму пантери – символу божественого світу.

Урубамба, Пісак,

Вона ж “Священа Долина”, а Урубамба – назва річки що тут протікає. Долина унікальна тим що це дійсно доволі велика ділянка рівної землі високо в горах (4 км) з дуже м’яким, хоча і не жарким кліматом. Це саме тут вирощують 40 видів кукурудзи та 3 тисячі видів картоплі.

Річка Урубамба є одним з притоків амазонки і влітку (це коли у нас зима) має темно-коричньовий колір, а взимку (це коли погода та сама, але весь час йде дощ) стає зеленою.

В долині розташовано старовинне місто Пісак де землеробці цілорічно збирали врожаї картоплі, кукурудзи та кінви щоб прогодувати Куско. У інка був соціалізм при якому кожен виконував виключно свої функції: фермер, жрець, адміністратор, тощо. Їжа і вироби були спільними і розподілялися в разі необхідності зі сховищ поруч з кожним містом. Звісно в Куско яке нічого не виробляло йшов постійно потік їжі та товарів для забезпечення життя адміністраторів-бюрократів.

Тут же відбувалася торгівля з народами що приходили зі сторони Амазонки.

Місто разташовано в долині, від нього на кілька сот метрів вгору піднімаються велетенські тераси, а на верхівці гори стоїть укріплення. Поруч є стіна скелі як сир утикана дірками погребінь. Інка вірили у реінкарнацію і усих померлих муміфікували, загортали у ковдри в позі ембріона і ховали в склелях. Іспанці знищили практично усі мумії що змогли знайти у пошуках скарбів, але мумії ховли лише з інструментами що показували належність до професії – згідно інка коли Мама Земля народить тебе знову ти будеш в тому ж тілі і займатимешся точно тим самим що і до смерті.

Пісак був дуже важливим і зайнятим містом: тут і ферми (тераси) неймовірних розмірів, і торгівля, і військові укріплення (можливо для захисту від племен Амазонки) і поховання. Також тут знайдені фонтани що означає що місто було і релігійним осередком. Але дуже, дуже високо…

Олайтантамбо

Це було останнє місто до якого дійшли іспанці і не знайшовши тут скарбів як і в Пісаку повернули назад. Місто слугувало тимчасовою столицею інка та резиденцією імператора під час супротиву іспанцям.

До того ж це єдине функціонуюче місто інка. Тобто і будівлі і вулиці побудовано в ньому за часів інка і сучасники живуть в тих же будинках з надбудованими стінами та дахами. Як завжди поруч з містом вгору лізуть тераси, вище у горах сховища, а ще вище Храм Сонця. Причому нижню частину храму побудовано явно до інка (це видно по тому як оброблено і вкладено камені), а потім зверху інка додали поверхів. Деякі камені важать по 300 тон (!!!) і знову ж таки не зовсім ясно як вони їх виперли та встановили на гору.

На фото вище і деяких інших фото на каменнях “вищого класу” видно виступи. На них кріпилися оздоблення та прикраси, скоріше за все вишиті ковдри та квіти. До речі камені між собою поєднано таким же чином: в одних зроблено виступи, в інших по їх формі канавки як у лего. А між великим камінням яке просто розвалилося б і не трималося купи інка вставляли пракладки (тонкі довгі каміння) які виконували функції буферів-пружин (фото нижче).

Наступні частини

Розкажу про нашу подорож в Перу, а конкрутно до Мачу-Пікчу, але оскільки не знаю скільки буде текста то розіб’ю цю оповідь на кілька частин.

Переліт

Саму подорож ми купили дуже давно, але все зволікали через різні обставини. І однією з тих обставин була вартість і тривалість перельоту. Усе що ми знаходили коштувало під 4 тисячі на людину і тривало 36, або навіть більше годин. Нарешті використавши якусь пошукову магію Олена таки знайшло притямні перельоти: дешевше 2 тис. за людину, 13 годин в один бік, 20 годин назад.

Туди ми летіли спочатку Аляскою (Сіетл – Лос-Анжелес), а вже в ЛА через те що у нас було дуже мало часу на пересадку нам довелося бігти з однієї будівлі в іншу (метрів 300) і потім нескінченними коридорами там до нашого гейта. Інша будівля тому що саме там розташовані термінали компаній що не літають в США. Саме смішне що через нас затримали літак (бо знали що ми летемо з Сіетла), посадили на автобус і повезли назад у той термінал звідки ми прилетіли! Просто тому що літаки літають лише звідти.

З ЛА ми летіли компаніюєю LAN яка схоже є найбільшим авіа-перевезником у Південій Америці, і компанія ця нас приємно здивувала особливо їжою: ніяка KLM навіть близько не стоїть до свіжої куриці з рисом у підливці яку подавали в літаках (і на зворотньому шляху теж). Смішно що ні в авіакомпанії ні в Перу схоже ніхто не чув про таку річ як томатний сок: або здивовано перепитували про сок з помідорів, ви серйозно? Або навіть іноді сміялися думаючи що ми жартуємо. Навіть у піцерії в якій ми їли не чули про такий сік.

Коротше з ЛА ми прилетіли в Ліму (столиця Перу), там забрали і знову здали свої валізи і швиденько полетіли в Куско. В аеропорту Ліми не відчувається що ти поза США: всі ті ж фастфуди, магазини продають схожі товари, лише ціни в соле замість доларів (приблизний курс 2.9 соле за 1 долар).

А от на зворотньому шляху у нас було набагато більше часу і пригод. По-перше, треба бути готовим що у вас знову і знову будуть перевіряти паспорт і квитки просто через те що перуанці дуже неорганізовані. А по-друге, ваші валізи будуть обшукувати поліція і можливо кілька разів службовці аеропорту щоб ви не вивезли якусь цінну старовину, але в основному через те щоб ви не везли листя коки яка продається на кожному кроці в Перу, але заборонена в США.

Так само назад ми летіли літаками LAN: Куско-Ліма, 2 години в аеропорту і далі Ліма-Маймі. Вже в Майямі у нас було 5 годин очикування і потім неймовірно нудний і довгий переліт Майамі-Сіетл.

І ще треба сказати що в Перу часова зона –5 годин, тобто різниця з Сіетлом складає +3 години, а з Україною –7 годин.

Висота

Хорошою ідеєю буде прилетіти у Куско хоча б за пару днів до того як ви запланували вийти у подорож. У нас був варіант чотириденного походу дорогою Інка (Інка Трейл), але навіть якщо ви поїдете у Мачу-Пікчу потягом/автобусом то все одно потрібна адаптація.

Слабкість пов’язана з висотою виникає через те що повітря трошки бідніше киснем і з незвички дихалка “пробуксовує” не постачаючи необхідну кількість в організм. Проявляється це в тому що пройшовши усього 50-100 метрів починаєш захекуватися і відчуваєш легке головокружіння. Постійно можна побачити на вулиці новоприбулих: спираються руками на коліна і відхекуються. В перший день навіть просто лежати важко: відчуваєш як часто і важко хекаєш.

Проте з кожним днем стає помітно легше. І хоча до того щоб бігати ще далеко вже на 4-й день можна проходити доволі значні відстані у спокійному темпі. А от на самому трейлі хвороба висоти може проявити себе ще пару разів коли добираєшся до чотирьох кілометрів (у Куско висота 3 км).

Ще обов’язково мати при собі і постійно користуватися сонцезахисним кремомо та темні окуляри: ближче до Сонця, менше захисту від повітря, обпіки гарантовані.

Куско

За часів Інка (до речі “Інка” це не народ, а королівське звання імператора та його родини) Куско було адміністративним центром з населенням в 5 тисяч людей 100% з яких складала знать. Єдиною їхньою функцією було управління імперією, тобто по суті вони були бюрократами.

Куско містив безліч храмів та обсерваторій. Усі будівлі “вищого класу” (храми) як на фото вище складені зі старанно обробленого каменю підігнаного одне до одного так щільно що не лише лезо ножа, але навіть лезно бритви не просунеш між ними.

Стіни храмів побудовано під невеликим кутом всередину на випадок землетрусів які були частим явищем за правління інків, усі вікна та двері мають трапецієвидну форму.

Що стосується “середнього класу” то різниця у якості дуже помітна: слабооблене каміння покладене у неідеально рівну стіну із заповненням перестінків землею та дрібним камінням (так будували житло та сховища).

Що стосується релігії то інка мали якийсь сімбіоз шаманізму з паганством: кілька великих богів серед який найпомітніша Пачамама (Мати-Земля) та втілення духів предків (слабіших богів) у найрізноманітніших речах та явищах найпомітнішим з яких було Сонце яке одночасно було батьком Імператора. Крім того вони вірили в реінкарнацію та ділили світ на три шари: земне, божественне та духовне.

Про жертвоприношення невідомо, натомість люди приносили дарунки у храми, у деяких випадках просто невеликі камінці. Проте у Мачу-Пікчу яке було центром підготовки жерців-жінок (і як думають майбутніх жертв ритуалів) знайдено одну мумію з диркою в черепі яку вважають доказом людських жертвоприношень. Але інка точно не були такими кровожерливими як майя (2011-09-21-Чічен-Іца).

Усі стіни храмів (за свідченнями іспанців) були щільно вкриті зотолом та сріблом: інка не розписували стіни. Оскільки усе золото іспанці переплавили зараз лишається гадати що за малюнки на ньму були (зберіглася єдина позолочена дошка із зображенням всесвіту як його розуміли інка).

На сьогодні 95% населення в Перу є католіками, але не припиняють приктикувати різні ритуали та ходять до бабок шаманів за послугами.

Куско є другим за розмірами містом в країні з пів-мільйона населення і зайнявши усю долину активно вгризається (в прямому сенсі) в оточуючі гори.

Інка та іспанське завоювання

Перше що треба сказати це те що інка були завойовниками так само як іспанці після них. Приблизно у 12-му сторіччі вони підкорили кечуа (місцеве населення) і швидко завоювали території Перу, Чілі, Болівії, Еквадору та інших країн. Проте інка були не воїнами, а фермерами і переймали усі корисні навички підкорених народів. Тому частина будівель та технологій насрпавді належать доінкським цивілізаціям про які нам нічого не відомо.

Інка не мали письменності про яку нам відомо, хоча у їх мові є слово “писати” не запозичене з іспанської. Сучасна теорія стверджує що їх письменністю були вишиті візерунки на ковдрах якими також прикрашали стіни житла і зараз йде робота з розшифроки візерунків.

Також інка не мали грошей. але торгували з усією Південною Америкою створивши дороги, ринки та пропускні пункти. Вирощували кукурудзу (більше 40 сортів), картоплю (3 тисячі сортів!) та коку. Сунулися вони були в джунглі Амазонки, але зіткнувшись з малярією вирішили не завойовувати ту землю, а просто торгувати з її мешканцями.

Яким же чином 175 іспанцям вдалося завойювати величезну країну з розвиненою цивілізацією? Тут історія така що не у кожній пригодницькій книзі знайдеш.

У інка, вірніше у завойованих кечуа була дуже сильна і живуча легенда про білу людину з бородою (у самих місцевих шкіра дуже темна і волосся на обличчі не росте взагалі) яка колись прийшла з океану і навчила їх говорити, вирощувати рослини, будувати і усьому іншому і обіцяла повернутися щоб зупинити велику війну. І ось якраз перед прибуттям іспанців у країні почалася війна: сини Імператора боролися за владу і весь народ зійшовся в Куско дивитися чим це закінчиться щоб вітати нового Імператора (цим і пояснюють покинуті міста в які ніколи так і не повернулися мешканці). І ось один претендент вбив іншого і тут прибувають іспанці: біла шкіра, бороди, на конях, зі зброєю, в металі якого не знали інка. Звісно в перший час їх вітали як богів. А ті почали здирати золото зі стін, руйнувати храми щоб будувати церкви і таке інше.

Коли інка нарешті почали війну проти іспанців то виявилося що воїнами вони були ніякими не зважаючи на усі завойювання. Більше того: під час рішучої битви вони розійшлися по домівках де знайшли притулок бо прийшов час збирати кукурудзу і напевне думали що іспанці зроблять те саме. Навіть коли іспанці поділилися на кілька груп (такі велетенські країни як Перу чи Чилі контролювало усього кілька десятків людей) і навіть воювали між собою інка нічого не могли з ними вдіяти. Та і до того ж ці іспанці були найвідбірнішими покидьками і релігійними фанатиками, знаті серед них не було і ніякими розумуваннями вони не займалися: бачиш щось дивне (читай небогоугідне) – знищуй/підривай/вбивай без роздумів.

І от місто храмів Куско було перетворене на груду каміння з якого побудували католицькі церкви, золото розплавили і відвезли в Іспанію, ковдри з вишивками спалили, жерців та знать перебили, мумії теж знищували.

Наступні частини