Чого в Ісландії вистачає крім каміння, вітру та поганої погоди так це водоспадів.
Тут і найбільший водоспід у Європі, і найгаласніший, і наймокріший, і най-най-най… Одним словом їх багато. Лише дійсно великих, таких що аж голова крутиться коли дивишся в них тут мабуть більше десятка. А дрібних, по кілька десятків метрів висотою – так їх взагалі ніхто не рахує.
Якщо відвідуєте Ісландію то обов’язково заплануйте заїхати подивитися хоча б на найбільші водоспади – до них як привило прокладено хороші дороги і вони не надто в стороні від туристичних маршрутів.
І тут варто згадати що в Ісландії, як це не дивно, велика (якщо не більша) частина землі знаходиться у приватній власності. Тобто оці водоспади, скелі та вулкани є чиєюсь власністю. Уряд намагається потихеньку викуповувати землі у власників, але поки що усе просувається дуже повільно.
Власники ж, з іншого боку, у більшості випадків дозволяють усім бажаючим гуляти по своїх землях, і лише інколи можна побачити огорожі навколо будинків чи пасовиськ.
Але хто зна що там буде у майбутньому – тому поспішайте відвідати.
Також варто брати дощовик, шапку та водозахисні штани коли ходите на водоспади. Навіть коли нема вітру вся ця маса води що падає з більше ніж 100 метрів створює мокру хмару на доволі великій території. І якщо зарані не подумати то можна потім провести весь день у наскрізь мокрій одежі.
І як і для походів джинси і кросівки не будуть найкращим вибором.
Далі ще кілька світлин і відео, літери закінчилися.
Оскільки Ісландія це країна діючих вулканів то не дивно що тут також є діючи гейзери та місця де воді підігрівається з під землі. І власне таких місць в Ісландії чимало.
Тут знаходиться гейзер Гейзер (тобто гейзер який називається Гейзер) – саме від нього і пішла назва “гейзер”. Зараз він вже не надто активний і практично ніколи не стріляє. Але свого часу (кілька десятків років тому) пуляв аж на 60 метрів вгору. Ну та може ще буде так робити в майбутньому.
Там де є гейзери там є і виходи інших речовин з під землі. Найчастіше це сірка та різні поєднання. Смердить тухлими яйцями не те слово. Але як не дивно коли нікуди від запаха втекти не можеш то звикаєш до нього дуже швидко.
Також усі ці сірчані викиди створюють дивного виду сіру муляку яка булькає та пузириться. І за однією з теорій саме в подібному місці і виникло життя на нашій планеті майже 4 мільярди років тому.
Що ж стосується гарачих джерел то бувають вони теж різні – від великого і шикарного комплексу з басейнами, душами, сауною, кафетерієм та іншими благами і до просто річечки по коліно глибиною десь посеред нічого. А одне з обіцяних нам “теплих” озер виявилося холодним, хоча знайшлися сміливці і туди залізти :)
Це я власне до того що треба везти з собою плавки-купальними та рушники – якщо не в гарячій річці то хоча б в басейні в місті поплаваєте (а тут їх вистачає).
Наскільки гаряча вода? Все залежить від того де саме сідати в кожному конкретному випадку – деяке каміння дотичне до іншого каміння що близько до пару під землею. От є прямо страшенно гарячі каменюки. А поруч з ними лежать вже просто тепленькі.
Так само можна знайти неймовірно гарячі течії у відносно прохолодній, або ледь теплій воді. Тому треба пошукати свою точку в якій буде найкомфортніше…
Крім того що теплі джерала дуже добре розслабляють після довго дня в машині та походах вони ще й, завдяки сірці, мають цілющі властивості для шкіри та здоров’я в цілому. Звісно що треба потім все старанно змивати у душі. Але навіть якщо душу нема, чи його не надто добре обладнано – він одного разу нічого поганого не буде. Перевірено на собі – ні подразнень, ні сверблячки ніякої.
На цьому власне і все. Ще парочку світлин і далі буде…
По прильоту ми провели частину дня самі, трошки походили навколо готелю. Купили телефонні картки – Vodafone з передоплатою за $16 на місяць, безлімітні дзвінки та СМС, 5 Гб даних. І за 2 тижні ми ліміт по інтернету так і не вибрали.
Ввечері зустрілися з групою (декого вже знали) та гідом, узгодили плани. Наступного дня разом гуляли містом, їли-пили в різних місцях, коротше морально готувалися до подорожі.
Оскільки подорожували ми не лише асфальтовими дорогами, але і по бездоріжжю лавових полів, і навіть перетинали неглибокі річки то машини ми взяли позашляховики. А конкретно – два Toyota Land Cruiser 2019-го року. Коштує одна така 120 євро на добу якщо я пам’ятаю вірно.
Машини мали достатньо місця щоб вкласти всі наші торби (по 4 людини на машину) і доволі вільно розміститися людям всередині. І як пасажир (поводити мені так і не дали з приводу чого я і не переймався) я почував себе затишно і спокійно.
У машини вистачало потужності дертися в доволі круті гірки, і також вона добре чеплялася за землю на крутих спусках. А на поворотах та байраках її кидали майже не помітно. Коли доводилося перетинати річки машина виявилася достатньо високою щоб усі з них не стали проблемою. Коротше як будете в Ісландії їздити лавовими полями то можна брати таку, вистачить.
Певні нарікання на інтер’єр (як же без критики?) – нелогічна мультимедійна система з якою ми вчотирьох так до кінця і не розібралися (мій телефон не зміг відтоворювати музику через Bluetooth, хоча з іншими було все гаразд – слухали через AUX кабель), стоп’ятсот кнопок для управління кондиціонером, кривенька навігація… Але по суті не надто страшно усе.
Перетинаючи одну з річок ми пробили колесо на одній з машин. Довелося читати книжечку, шукати домкрат, розбиратися як відкріпити запаску і усе інше. Якщо в стресі і у погану погоду то є не нульова імовірність не змогти то все зробити самому – занадто все не логічно і не очевидно.
Але як би там не було втрьох ми таки за пів-години читання мануалів розібралися і колесо поміняли. У мене це було вперше, але за відгуками більш досвідченого водія у Тойоти виявилася одна з найдурніших систем що він бачив у своєму досвіді. Так що може варто почитати зарані.
Машини ці хоча і були 2019-го року (тобто найраніше їх купили восени 2018-го) вже мали понад 40 тисяч кілометрів. Це означає що на них ледь не щодня накатували більше 100 км. Експлуатують їх добряче.
І до речі коштують вони доволі дорого в Ісландії. Подібна машина з пробігом більше 10 тисяч кілометрів вартуватиме близько $80K, в той час як в США ціна такій буде мінімум на 10 тисяч нижче.
Ось вам ще відео перетину річок. Вона виглядає наче нічого надзвичайного, але навіть пасажиром, не кажучи вже про водія сприймається значно драматичніше і епічніше.
Ідея поїхати до Ісландії з’явилася у нас коли ми побачили фоточки з подібної ж подорожі одного знайомого. Ну а далі в тому ж ФБ побачили що збирають учасників на наступні подорожі і вирішили приєднатися. До речі ось ці молодці організовують подорожі, дуже раджу – https://joyn.life/.
Що треба знати про Ісландію? Це острів значною мірою вкритий вулканами (багато з яких активні і досі), лавовими полями та льодовиками. Населення – 300 тисяч, в столиці, Рейк’явіку, живе 100 тисяч. Країна не має власної армії, а, натомість, організувала НАТО і знаходиться під захистом армії США. У деякі моменти часу в столиці більше туристів ніж місцевих мешканців. Ісландцям не надто це подобається, але вони терплять мовчки.
Лавові поля хоча і мають вік у 2.5 тисяч років, але досі не родючі і вкриті переважно мохом, а на значній частині і досі нічого не росте. З джерел надходження у Ісландії крім туризму не так і багато щоб чогось було – вівці, якісь бренди одягу, всяке таке. Тобто все трохи бідніше в плані природних ресурсів ніж на Алясці.
Переліт з Сіетлу (прямий рейс) триває більше 7 годин, з України набагато швидше (до 3 годин якби був прямий рейс). Міжнародний аеропорт знаходиться у Кефлавіку від якого до столиці їхати 60 кілометрів.
Хороші дороги (там де вони є), красиві види, прохолодна погода (+10 в серпні), мало людей… чим не країна мрії. Але їхати сюди туристом варто лише влітку, а саме у серпні – найтепліший і найактивніший місяць року.
В плані цін Ісландія не дешева країна: товари і їжа коштують приблизно як в США, алкогольні вироби – дорожче, сервіс – дешевше. Ті ж автомобілі за ціною десь на 30% дорожче ніж в США. Ціни за готелі цілком американські.
В Ісландії, а особливо у Рейк’явіку багато басейнів (причому більшість з них відкриті) – плавання дуже популярне в країні і в басейни тут ходять як у нас в клуби щоб поспілкуватися і соціалізуватися. Тому візьміть з собою плавки і окуляри для плавання – дуже стануть у нагоді.
В перший день по прильоту ми купили квитки на автобус який довіз нас з аеропорту в Кевфлавіку до готеля у Рейк’явіку. Для довідки квитки в обидва боки на двох (що дало нам суттєву знижку) обійшлися нам більше 70 доларів.
Наступного дня в Ісландії був день культури (про що ми не знали) і на вулицях міста був “натовп”. У лапках тому що той натовп це щось звичне у повсякденному житті Дніпра чи Києва. А у інші дні на вулицях було страшенно пустельно, що теж додає свого шарму.
У місті, в центральній його частині, багато кав’ярень, кафешок та пивбарів, все виглядає стильно і затишно. Ну і магазини з теплим і похідним одягом і обладнанням звісно.
До речі в Ісландії повертають податок на куплені речі в аеропорту, треба лише зберігати чеки. І чайові тут не принято давати як ми зрозуміли.
Взагалі Рейк’явік дуже маленьке місто, весь цент ми з Оленою та компанією обійшли пішки кілька разів і вже за 2 дні добре в ньому орієнтувалися.
Для тих хто планує подорож одяг з собою для міста треба брати такий: взуття що відштовхує воду, або краще не промокає, зручну теплу флісову кофту, куртку чи дощовик, штани, шапку і рукавички, окуляри від сонця, крем для губ і обличчя від вітру. Про одяг і обладнання для походів напишу згодом. Що варто знати це те що погода в Ісландії міняється дуже швидко – від дуже сонячної і теплої до надзвичайно сильного вітру, дощу і навіть граду. І температура може дуже швидко впасти на кілька градусів.
Сходили на вихідних (пару тижнів тому) у похід. Спочатку 2 години добиралися машиною до національного парку Mt. Rainier. При цьому половина дороги йде спочатку все вужчими дорогами, вуличками, а потім і взагалі грутовкою. А по дорозі можна побачити оленів та лосів, і все менше і менші житла та людей.
Вже в самому парку доволі високо (десь на 1.5 км) залишили машину і вирушили в похід. Дозвіл на парковку та походи, до речі, коштує $30 на тиждень, або $55 на рік.
Розраховували пройти одним маршрутом, але повернули не там, а коли вже зрозуміли що точно промазали вирішили йти до іншої точки.
Усього похід тривав 12 годин з яких ми йшли приблизно 10. Зробили собі обід за допомогою Jetboil Zip, ще один раз зупинялися щоб заварити чай тією ж плиткою – дуже зручно, раджу. На обід варили собі висушені страви від Mountain House – смак доволі специфічний, але в поході гарячий обід це прямо таки розкіш.
Ну і власне нічого крім того, що ми довго спускалися вниз, то знову дерлися вгору і сказати нема чого. Вже під кінець останні години півтори було дійсно важко.
А так – природа, річки, дерева, квіти, тваринки усілякі.
Ріф це знаходитися в 50 км від берега прямо посеред океану – маленький острів захищений від океанських хвиль власне кораловим рифом. Маленький він на стільки що на онлайн-картах його і побачити не можливо. Навколо пари невеличких островів є мілка (по пояс, іноді 3 метри) смуга шириною метрів 300, а за нею починається крутий спуски до океанського дна глибиною аж до 2 км. І як завжди – риф і корали руйнуються, острови потихеньку розмиває і через років 20 їх взагалі скоріше за все не залишиться.
Добиратися до острову на моторному човні було десь півтори години під час яких човен так сильно стрибає на хвилях (особливо боляче було коли він гепався вниз з висоти більше метра). Трошки укачує, але бризки що постійно летять в обличчя трошки покращують ситуацію.
На самому острову нас було 8 людей та приблизно ж стільки ж супроводжуючих – гіди, прибиральники та кухарі. Гіди з нами пірнали, ходили на каяках та рибалили, кухарі звісно готували, усі інші непомітно для нас підтримували табір у порядку.
Жили ми в невеличких палатках в яких проте були повноцінні ліжка. Електрика вироблялася на острові генератором з 5 до 11 вечора, був навіть холодильник.
Годували нас враховуючи те де ми були просто неймовірно – кілька страв (наприклад в обід це був суп, овочі, м’ясо, якісь пиріжечки) і завжди з фруктами: диня, манго, папая, ананас. Ну і риба яку ми ловили.
Розпорядок дня дуже простий – прокидаємося о 6-й ранку, п’ємо каву, робимо йогу (хто хоче), снідаємо. Потім збираємося або на каяки, або пірнати, або рибалити. Робимо це до обіду, повертаємося, обідаємо, відпочиваємо. І ввечері ще одна океанська активність, потім вечеря, вино/пиво/хто що хоче, сон.
І на цьому я навіть і не знаю що далі розповідати… Що би ви хотіли почути?
Рибу ми ловили двома способами. Перший це коли кидаєш на дно крючок з наживкою і чекаєш як тільки смикне так різко підсікаєш і тягнеш на себе. А смикає як правило через кілька секунд вже. Тому просто сидиш і витягуєш рибу :)
А другий спосіб це коли ми тягнули за собою на човні велику наживку. І тут лише одній з нашої групи вдалося спіймати метрової довжини баракуду (яку ми ввечері і з’їли). Хоча сподівалися наловити і бараку і тунців. Ну таке, і так непогано вийшло.
У океані повно риби, коли пірнаєш, та навіть з каяку її видно. Дуже багато мушель великих розмірів. Але багато і сміття – пластик в основному (пляшки, кришечки, пакети). Це сумно, але здається крім високих гір на планеті вже не залишилося не засраних ділянок. Навіть в океані посеред нічого на берег нашого крихітного острова виносило все що завгодно: зубні щітки, якісь коробочки, просто фрагменти пластика.
Ще можу сказати що там нещадно пече сонце і нам доводилося навіть плавати з довгими рукавами та бафами на шиях. Але навіть так ми добре обгоріли і у мене досі на ногах та руках тримається загар (а це вже півтори місяці пройшло!)
Мушель на дні так багато що просто не віриться. І бігають вони доволі жвавенько. Також в них буває знаходять перлини. А ті створіння що в них живуть стають гарною приманкою для риби.
До таких розмірів як показано на світлині вище вони доростають 10-12 років.
Ввечері як за розкладом починається невеличкий вітерець і стає він все сильнішим і сильнішим доки вночі ледь не зносить палатки. При цьому все так шумить та тріщить що заснути доволі важко. Під ранок вітер стихає і десь вже о 9-й ранку починається повний штиль.
А ще на острові далеко від людських поселень таке зоряне небо яке мало де побачиш, хіба що високо в горах. Воно таке усе підсвічене зірками і їх так багато що просто неймовірно як усього цього не видно в містах. Дуже красиво. Якби не вітер можна було б просто неба спати…
Як я писав раніше (Беліз. Враження про країну) в Белізі кожному хто хоче зайнятися фермерством чи просто побудувати собі житло уряд на 50 років в оренду видає землю. Ну і звісно якщо якась родина живе не землі і продовжує займатися фермерством то вони просто продовжують оренду від батька до сина і далі.
Один з таких фермерів якось з собаками блукав по своєму лісі (а там не так щоб багато місця щоб зробити поля – в основному це гори та ліси) збираючи якісь чи то коріння чи щось таке… Аж раптом собаки вигнали на нього якусь місцеву тварину (щось типу криси розміром з собаку), яка побачивши фермера залізла у щілину між камінням. А оскільки місцеві мешканці вегетаріанством не страждають то з думкою “о, м’ясо” фермер цей почав розбирати каміння, але побачив хід який йшов все глибше.
Через якийсь час він повернуся і розібрав купу каміння яка відкрила прохід у велику печеру. В печері фермер знайшов глечики та деякі інші артефакти. А оскільки в Белізі все що на глибині нижче 1 метра від поверхні належить державі він повідомив про знахідку уряд. І через якийсь час в печері з’явилися науковці і почали дослідження.
Те що вони знайшли виявилося ритуальним місцем Майя де проводили якісь ритуали і приносили жертви (але усього лише глечики з кукурудзою та іншими продуктами. Є навіть думки що деякі сліди датовані двотисячним роком до нашої ери. Проте доводиними є артефакти що датовані VI-VIII сторіччями що співпадає з розквітом міст Майя на цій території.
З самої печери що йде під землю аж на 600 метрів і тягнеться більше ніж на 2 км науковці забрали усього 5 глечиків, а усе інше залишили як є. Лише поставили умовні огорожі щоб туристи нічого не торкалися.
Фермер що зробив знахідку якраз і водив нас у печеру. Справа в тому що печера знаходиться на його землі, а тому уряд не заперечує щоб він там бував.
Водить він усього одну групу раз на кілька тижнів. Коли ми намагалися розказати йому як можна зробити цілий бізнес він не надто розумів нащо йому така морока – йому і так вистачає і сильно якось старатися просто заради більше грошей Віл (так звати фермера) не хоче :)
Крім самих глечиків у печері фактично більше нема нічого матеріального. Тобто у печері не жили і навіть не лишалися на довго. Печера, як думають, вважалася домівкою одного з богів. А сталактити та сталагміти для майя були корінням світового дерева. Вода з сталактитів для майя була свяченою і лікувальною.
В парі місць печера дуже сильно звужуються, або стеля опускається так що треба лізти рачки. І тоді стає доволі тривожно – одразу згадуєш що над тобою сотні метрів каміння, а постачання кисню практично відсутнє (тому в печері нічого не живе).
Але найсильніше враження це коли наш гід попросив нас вимкнути ліхтарики – ми опинилися в такій темряві яку я ніколи не переживав до того. Коли ми в темній кімнати заплющуємо очі то все одно бачимо певний колір – суміш чорного і сірого. А тут взагалі нічого – ніякої різниці що очі відкриті чи закриті. Коли підносиш руку до очей хоч повністю впритул – все одно нічого не видно. Може з часом і стало б не комфортно, але в той момент було дуже цікаво пережити повну відсутність зору. Вражає.
Печера називається Che Chem Ha Cave якщо комусь цікаво.
А після прогулянки печерою та “фермою” яка є просто лісом в горах з кількома плодовими деревами гід відвів нас до свого будинку де його мати вже нагодувала нас домашньою їжею.
На перші два дні у Белізі нашим гідом був Хорхе який виявився доволі цікавою особою. Одним із його захоплень є письменність майя. Він власне ледь не єдиний у Белізі хто вміє читати написи і навіть навчає сучасних майя писемності їх предків. Не маючи освіти (що зараз шкодить йому) він працює як “місцевий експерт” з усіма відомими вченими з США та Єваропи що проводять розкопки та інші дослідження в Белізі.
А вивчати спадок майя в Белізі дійсно є де. Лише відносно недавно було відкрито великий комплекс будівель Шанантуніч і знайдено ще кілька міст і пам’ятників.
Розквіт цивілізації Майя на території Белізу прадає на VI-VIII сторіччя і зараз вже відомо доволі багато інформації. По-перше, збереглися усні перекази які записали іспанці. По-друге, ті самі перекази ще живі у племенах майя. Ну і третє – відкрито багато пам’ятників з написами. Вивчено все на стільки добре що вчені навіть відслідили кілька королівських династій з їх зв’язками та війнами між їх представниками.
На відміни від Чічен-іци в Шанантунічі розкопки все ще йдуть, практично відсутні туристи і по пірамідах можна навіть лазити. Наш гід читав нам написи які збереглися прив’язуючи їх до конкрертних дат, пояснював в якому порядку що було побудовано і надбудовано і як ми це знаємо.
Навіть дізналися що вперше для спадку майя знайшли майстерню де скульптори вчилися вирізати на камені – Хорхе сказав що там видно як кожен з учнів з часом все краще і краще вирізає і у кожного видно індивідуальні особливості.
Переказувати історію воєн та династій не маю часу, скажу лише що коли сталася зміна клімату і царі не могли більше “гарантувати” погоду то їх швиденько повбивали, пам’ятники багато які побили, з тих що збереглися позбивали обличчя, після чого цивілізація сама по собі і зникла. Просто не було достатньо ні води ні їжі щоб великі групи людей могли продовжувати жити в містах.
У будівлях спеціалісти бачать вплив архітектури мескиканських майя, тим більше що є дані про торгівельні зв’язки і час зведення будівель. Також в цьому місці знайдено єдину площадку для гри в м’яч на які два кільця (на всіх інших по одному). Ну і ще багато-багато чого. Не буду переписувати вікіпедію :)
Коротше я вражений цим містом і тим що у порівнянні з Чічен-іцою чи Мачу-Пікчу воно не відоме практично, хоча і варте уваги та відвідування.
Беліз це невеличка країна в Центральній Америці яка має лише 40 незалежності (до того належала Британській Імперії). До плюсів можна віднести державну англійську мову, сильні демократичні інститути, вдале георграфічне положення, низький рівень криміналу… І на цьому мабуть все. Мінусів же набагато більше, але не для кожного усі з них будуть суттєві. Про конкретні мінуси далі трохи детальніше.\
Країна має доволі дивну історію. Взагалі то уся ця територія до кривавих революцій належала Іспанській Короні, але британці постійно несанкціоновано встановлювали свої табори (щоб вирубувати ліс), іспанці їх гнали геть, ті тікали як правило без бою, але потім поверталися. І так багато разів. Тож коли Гватемала виборола свою незалежність британці швиденько оголосили Беліз своєю територією. Усі крім Гватемали з цим наче згодні. Гватамала час від часу намагається так чи інакше якщо не захопити весь Беліз то хоча б відібрати якийсь шматочок. У 1977-му році навіть зібралися почати військову кампанію, але стався найсильніший за всю історію Гватемали землетрус в день нападу і армію повернули з кордону розбирати завали та відновлювати країну. От би Москву так зрунувало коли кацапи у 2014-му полізли в Україну!
Суперечки досі продовжуються і Гвателамала нарешті погодилася вирішити питання через міжнародний суд. Для цього треба щоб у країнах пройшов референдум і громадяни підтримали ідею погодитися з рішенням суду. У Гватемалі такий референдум вже пройшов, в Белізі зараз йде агітація за те щоб люди проголосували за участь в суді – кожна сторона вірить що рішення суду буде на їх користь.
Головним і єдини природнім ресурсом Белізу до відностно недавнього часу було якесь дерево з якого робили фарби для тканин. Воно коштувало дуже дорого і британці побудували дороги, мости, переправи і таке інше щоб доставляти дерева в порти. Але з розвитком хімії і появою штучних фарбників уся економіка рухнула за мить. З часом країна знайшла інші джерела прибутку і ними стали дорога деревина (але вже інша) з якої роблять меблі та туризм.
В Белізі цікаво із землею. За конституцією кожному громадянину належить певного розміру ділянка. Тож кожен хто хоче стати фермером чи побудувати дім просто звертається у відповідну установу і йому видають шматок землі (доволі великий як я чув). При цьому земля хоча і є приватною власністю, але лише на 50 років і за неї треба все одно платити якийсь невеликий податок кожного року. Якщо у родині кілька дітей і всі вони теж фермери чи хочуть мати своє житло (у Белізі досі переважно живуть в одному будунку великою родиною) то можна суттєво збільшити площу володіть приєднавши до неї нові ділянки.
Місцеві, наскільки я зрозумів, вважають благом те що їх володарями були британці замість іспанців. По-перше, братанці насадили демокаритичні інститути, проводили вибори, керували лише через вибраних представників і таке інше. В результаті у країні і зараз нормальні цивілізовані вибори, активні спільноти та здорове політичне жиння. На відміну від інших центрально- та південно-американських країн де досі за зразком іспанців намагаються керувати силою забираючи собі якомога більше влади. А, по-друге, британці усі реформи та керування проводили практично безкровно на відміну від іспанців і так само дали країні незалежність. Тож ніяких революцій чи війни за незалежність Беліз не знав.
У країні практично відсутній кримінал і найпоширинішим злочином є побутові крадіжки. На всю країну є лише одна тюрма і при цьому вона навіть не зовсім оточена забором. І що ще цікавіше так це те що ув’язнених ніхто не годує і не забезпечує нічим, тож вони самі вирощують собі їжу (у них там городи, тваринки всякі), ремонтують житло, перуть і всяке таке. Також Беліз ніяк не пов’язаний з наркомафією. Причин цьому кілька. Одна з них це те що у країні усього 4 дороги і якість їх дуже погана, та ще й лежачі поліцейськи на них ледь не кожні пів-кілометра. А друге це те що на дорогах постійні зупинки і перевірки – поліція, аграрні служби, якісь комісії з розкрадання культурних артифактів і ще багато інших не пов’язаних між собою департаментів. При цьому за порушення в Белізі просто відбирають машину.
Хоча Беліз є тропічною країно з родючістю тут не дуже. Багатьма продуктами країна себе забезпечує ледь-ледь. Так, наприклад, картопля закінчується у них десь в середині року, імпорт дозволений лише з ліцензією яку треба купувати кожного року і з’являються контробандисти бо ціна картоплі зростає в рази. Кумедний випадок пов’язаний був якось з тим що вся картопля в Белізі червона, і хтось колись контрабандою завіз білу (звична для України), але пофарбував її у червоне. Потім хтось фарбу змив, побачив білу картоплю і в інтернеті розлетілися фото і страшилки про отруйну картоплю. Деякі її навіть викидали і боялися їсти – з точки зору мешканця Белізу не червона картопля це якась небезпечна і отруйна рослина. Ну як ГМО продуки для деяких невігласів.
Можна ще згадати про погоду. В Белізі усього дві пори року – пів-року йде дощ, пів-року – засуха. В дощ все перетворюється у болото з москітами, в засуху усе ледь виживає. Пару місяців міжсезоння мабуть є найкращим часом – вже сухо, але ще шкіра не репається від сухості. А глобальне потепління призвело до того що в Белізі зараз бувають дощі у місяці коли їх раніше не було, а це спричинає неможливість зібрати врожаї які просто гниють. Вже кілька разів таке було.
За останні три роки країну було повінстю покрито мобільним інтернетом (провідного тут практично нема) якість і швидкість якого доволі слабенькі. Але люди досі дивуються і вдячні цій технології. Навіть школи суттєво змінили і ускладнили прогами і стали давати завдання на дім такі щоб діти робили самостійні дослідження. Тобто тут ще не почали проводити дні у фейсбуці лайкаючи котиків, тут інтернет все ще використовують щоб читати енциклопедії та шукати відповіді на питання.
Найбільшим мінусом Белізу мабуть є те що це дуже дорога країна. Тут дорого усе – продукти за ціною майже як в США, бензин навіть дорожчий. Середня зарплатня складає $350, тож дешевої робочої сили теж нема в країні. Та і бізнес мало який можна тут вести. І для молоді хто отримує освіту інженера чи медики єдиний вихід – їхати за кордон. Держава при цьому спонсорує навчання і вимає відпрацювати кілька років вдома після випуску.
Як я вже зазначав в країні дуже погана інфраструктура – мало і поганої якості дороги і усе інше. Електрика практично кругом або з сонячних батарей, або з генераторів.
Також країна не має якихось особливих ресурсів, і навіть дерево які вони багато продають вимагає 40-50 років щоб виростити його. Тому туризм і трошечки усього іншого – от і вся індустрія країни.
