2020-02 – Еквадор, Галапагоси. Частина IV

Попередні записи:

На острові Ізабела щоб побачити дике життя достатньо просто вийти з кімнати: ігуани лазять де завгодно, гіганські черепахи тиняються у лісі, а прямо на пляжі пелікани пірнають у воду за рибою якої теж повно у воді. Ну і звісно наглючі морські котики, що сплять на лавочках, столах, посеред доріг та і взагалі де їм заманеться.

І я якось примудрився загубити всі відео і фото з пеліканами :(

Звісно ж можна також побачити великих морських черепах, крихітних пінгвінів, скатів, морських котиків та інших тварин. Для цього доведеться відпливсти трохи від острова. Але там усе одно мілина, просто вона в океані.

Ми власне пів дня і провели плаваючи та роздивляючись усіх цих тварин. А потім ще й попливли на лавові утворення де арки та доріжки з лави розкидано у яскраво синій мілкій воді. А на лаві ростуть великі кактуси. Абсолютно іншопланетний пейзаж, сам би такого ніколи не вигадав.

І взагалі якщо вам доведеться побувати на Галапагосах то хоча б день, а краще ще більше витратьте на те щоб побачити що там у воді навколо островів. Це красиво, цікаво, незвично і насправді щось унікальне. До того ж тут дике життя не надто боїться людей і до багатьох з цих тварин можна наблизитися просто впритул.

Що мене ще вразило так це той момент який ми бачили у фільмах про людей хто намагається вибратися з острову назад у великий світ, а океанські хвилі їх відкидають назад. Так от дійсно виходить так, що біля островів океан доволі мілкий десятки, а іноді і сотні метрів. А потім дно різко йде вниз і прямо видно межу по які ходять надзвичайно високі хвилі.

І у нас на човні капітан ловив момент коли можна прискоритися і проскочити між хвилями. На відео внизу я про це згадую. І хоча там хвиль особливо не видно я пам’ятаю, що як розумієш їх розмір то страшнувато стає. Вони вище за людину і відстань між ними десь метрів 40-50. Трохи похвилювалися.

Ну а тепер власне відео де є черепахи, сплячі акули, лавовий острів та інше. Усе безсистемно зібрано в купу.

2020-02 – Еквадор, Галапагоси. Частина ІІI

Попередні записи:

По прильоту на Санта-Круз ми за пару годин пересіли на швидкісний човен який повіз нас на острів Ізабела – найбільший острів архіпелагу. Дорога у човні триває 2 години при хорошій погоді. Але через те що це океан навіть коли місцеві кажуть “хвиль нема” треба розуміти – хвилі будуть і доволі великі.

Коротше у підсумку мене добряче укачало і я певний час потім відходив від поїздки. Вже на зворотню дорогу випив пігулку від закачування. І це допомогло і дорогу переніс добре.

Острів Ізабела утворено п’ятьма вулканами, що стирчать з океанського дна і їх конуси зливаються одне з одним. Вулкани крім одного не активні, та і той що активний поступово все слабшає і слабшає. Цікаво що найпівнічніший вулкан знаходиться практично на самому екваторі.

Оскільки 99% території острову є національним парком і не використовуються для проживання чи фермерства на острові дуже багато різноманітного дикого життя: всюдисущі ігуани, гігантські і звичайні черепахи, ящірки, птахи, пінгвіни, котики і багато іншого.

І хоча на острові є хороші догори (ті що є таки справді дуже якісні) і доріжки для походів самому повештатися по острову не вийде – будь-які походи і подорожі без місцевого гіда заборонені. Ну та в принципі якщо ви вже опинилися на Ізабелі – це вже означає, що у вас є гід.

Ось на один з таких вулканів (вулкан Чіко), а саме на діючий, ми і сходили в похід. Вулкан цей хоч і діючий, проте не вибухає – лише раз у кілька десятків років стаються витоки лави. І до того ж з часом вони все слабші і слабші і вчені прогнозують, що вже через 100 років цей вулкан потухне остаточно.

Калдера вулкану Чіко вважається за розмірами другою в світі після Нгоро-Нгоро в Танзанії і складає в діаметрі більше кілометру. Всередині калдери завал застиглої лави віком від кількох тисяч до кількох десятків років – лава іноді і досі проривається.

Спускатися в калдеру не можна – вулкан, повторюся, діючий. Та і до того ж застигла лава містить у собі каверни і може під вагою людини провалитися на кілька метрів.

Також не можна обійти всю калдеру по периметру – на ній розташовано погодні станції і лабораторії куди доступ є лише науковцям.

Коротше як будете на цьому острові то сходіть на цей, чи будь-який інший вулкам. До того ж там не високо – максимум 2 км.

Крім власне великої кількості різноманітних зелених рослин у цих, відносно високогірних лісах можна побачити тих самих знаменитих птахів які і надихнули Дарвіна на розробку його теорії і написання впливової книги – пересмішників та в’юрків. Відмінності у їх поведінці, будові тіла та дзьоба та кольорі спричинені їх раціоном і стали тим ключем з якого почалося розуміння механізмів еволюції.

Читайте далі:

2020-02 – Еквадор, Галапагоси. Частина ІІ

Попередні записи:

Отже як було згадано у попередній частині туристи прибувають літаками на острів Санта-Круз. Там вже з аеропорту і швидкої перевірки на таможні (не можна завозити тварин, насіння і таке інше) і обробки якимось дихлофосом групи туристів та місцеві пересаджуються на автобуси.

Далі невеличкий 10-хвилинний паром і інший автобус. І потім ще трохи менше години – і ви в найбільшому місті Галапагосів під назвою Пуерто Айора. Місто крихітне, але заповнене кафешками, ресторанчиками, магазинчиками та готельчиками. Ну тобто існує переважно для туристів.

Також в межах міста знаходиться дарвіновський дослідницький центр де серед іншого втілюються програми відновлення кількості великих черепах.

Науковці регулюючи температуру виводять з яєць хлопчиків та дівчаток у потрібній пропорції, тримають їх в яслах 5-7 років і потім поступово привчають до дикої природи.

Черепах, як це не дивно, існує дуже багато різних видів, хоча для нас вони виглядають ідентично. Був навіть такий собі Самотній Джордж який, згідно його ДНК, був останнім працівником свого виду. Вид намагалися відтворити, але його усі сперматозоїди були мертві, тож нічого так не вийшло. Джордж той був постійно у депресії і бувало по кілька днів лежав з закритими очима і не рухався. А одного дня він так помер, і помітили це лише через 3 дні.

У нього був єдиний друг – один з працівників парку. Смерть Джорджа він не зміг перенести (як ніяк більше 30 років з ним товаришував) і по тому пішов на пенсію. Зараз тіло Джорджа зберігається у спеціальних температурних умовах за склом. Не можна фотографувати і таке інше. Можливо у майбутньому з його тканин зможуть відтворити цей вид.

Також розказали цікаву історію про Супер Дієго. Як я вже згадував раніше у великих черепах займає 90-120 років щоб навчитися як запліднити партнерку. Справа в тому що їх статеві органи розташовуються в хвості. І цим же хвостом треба примудритися задрати інший хвіст, провести якісь маніпуляції та ще й влучити куди треба. Тому більшість статевих актів у великих черепах, абсолютна більшість насправді, закінчується нічим.

Ну а от Супер Дієго якого знайшли в якомусь зоопарку (відібрали у нелегального “колекціонера”) якраз був у віці 120 років і на диво майже кожного разу робив усе як треба. І тепер один з видів гігантських черепах це на 90% його нащадки. Зараз Дієго живе десь в зоопарку в Флориді.

До речі гроші на всі ці програми з відновлення популяції черепах беруть якраз з тих $100 які коштує віза на острови. Ціль програм – відновити кількість великих черепах до 50 тисяч. Колись їх було 250 тисяч на островах, але науковці є реалістами і чудово розуміють – відновити початкову кількість нереально. Ну хіба що повністю прибрати людей з островів.

Інші програми, що вже згорнуті пройшли успішно – популяцію деяких птахів та рослин відновлено. Дещо не вдалося, а щось досі в процесі.

Також досі відкривають нові види. Наприклад усього кілька років тому було відкрито новий (четвертий) вид ігуан які живуть лише в калдері вулкану, не мають пігментації шкіри (тобто мають червоний колір) і досі не було знайдено жодного дитинчати цього виду. Загадка коротше.

До речі розмір у гіганських черепах показує не їх від, а лише те як багато вони їдять. Така черепаха може за день проковтнути 20 кг їжі, але їдять вони не кожного дня. Взагалі буває по кілька місяців не їдять. У деяких апетит краще і вони виростають більшими скоріш.

Читайте далі:

2020-02 – Еквадор, Галапагоси. Частина І.

Попередні записи:

Після того як погуляли пару днів у Кіто прийшов час летіти на Галапагоси. Писати про острови і те що на них є та варто дивитися – цього багато, а тому буде як мінімум друга частина.

Сам переліт займає трохи менше 2 годин. На усіх островах (яких рахуючи зовсім невеличкі скелі в океані більше 10) є усього одни аеропорт який приймає пасажирські літаки. Є і “технічні” аеропорти для сполучення між островами маленькими літачками, але туристів ними не возять.

З усіх островів населено лише 4: найбільший за розмірами острів Ізабела має 5 тисяч мешканців, менший і найбільш розвинений Санта-Круз має 12 тисяч населення. І ще на парі островів живе по парі сотень людей.


Інфраструктура на островах (дороги, електромережі, лікарні і таке інше) на островах практично відсутні. В основному все це є лише на Санта-Крузі – острів з 1942-го по 1947-й брали в аренду американці (після атаки на Перл Харбор) і по собі якраз і залишили аеропорт та все інше.

Також цікаво те, що 95% площі на Санта-Круз та 99% на Ізабелі складає національний парк. І хоча на островах є і фермерство і навіть якесь виробництво практично уся територія лишилася дикій природі.

Місцеві живуть в основному рибалкою – острови дуже бідні на копалини та воду. Хоча у них є і якісь виробництва і навіть університет.

В рік острови відвідує 250 тисяч туристів, що надзвичайно мало – в одному лише Нью-Йорку на рік буває кілька мільйонів, не кажучи вже про якісь Гаваї. Але місцеві поступово освоюють туристичний бізнес і вчаться на ньому заробляти.

Через те, що на островах практично усе привозне і ціни тут значно вищі ніж на материку. Для самих еквадорців це курорт на який вони не їздять – надзвичайно дорого для них. А через високі ціни і зарплатня середня на островах вдвічі вища ніж на великій землі ($1400 на місяць в середьному).

І звісно у них є свої заробітчани – люди з материка які різними не надто чесними способами влаштовуються на роботу, їдять роками з собою привезений рис і усі зароблені шалені гроші відсилають родині.

Економічна політика Галапагосів і цікава і жорстка одночасно. По-перше, щоб мати право працювати там треба отримати дозвіл на проживання. Єдиний спосіб, крім народитися на островах – одружитися з кимось місцевим. І через 5 років шлюбу, якщо не було правопорушень отримуєш нарешті право самостійно працювати.

Оскільки такою системою сильно зловживали то зараз термін збільшили до 10 років. Тобто поки одружений можеш працювати, розвівся, чи просто партнер передумав – дозвіл забрали і летиш на материк.

Туристам дозволяється максимум 2 місяці на рік проводити на островах. Ще є варіант припливсти своєю яхтою і плавати навколо і тоді дозвіл (без обмеження на час) обійдеться у $1000 з людини на день.

Також варто сказати, що віза на самі острови коштує $100 з яких практично усі гроші йдуть на утримання парків та інших програм відновлення видів у небезпеці.

Вище написане є ще однією причиною чому на островах нема великих бізнесів: ні готелів, ні круїзних компаній, ні мереж ресторанів і нічого такого іншого.

Єдиний спосіб іноземцю (чи навіть еквадорцю) вести бізнес на островах – мати місцевого бізнес-партнера який має володіти не менше 51% компанії. До того ж твої 49% не переходять спадкоємцям, а натомість лишаються островам. У такий спосіб намагаються вирішити проблему з тим щоб гроші зароблені на островах там і лишалися і витрачалися замість бути вивезеними в США/Європу/Китай/тощо.

Читайте далі:

2020-08 – Еквадор. Кіто

Попередній пост:

Кіто є столицею Еквадору. Провели ми в цьому місті 4 дні (2 дні перед та після подорожі на Галапагосові острови). І ось вам короткий огляд.

Кіто знаходиться на висоті 2800 метрів, а це означає, що просто ходити по ньому буде перші кілька днів важкувато. Особливо це буде помітно якщо будете йти в гірку чи спробуєте пробігтися – миттєво збивається дихання через нестачу кисню і трошки паморочиться в голові. Ну та в нас вже подібне було в Куско.

Населення міста – 3 мільйони чоловік. А саме місто розташовано на надзвичайно крутих схилах. Коли наближаєшся до нього то спостерігаєш будиночки які лізуть одне поверх одного на кілька сот метрів. Та і провалля глибиною майже в кілометр що перетинають місто теж додають до незвичності.

Стосовно безпеки нам сказали, що є такі райони куди краще не ходити – можуть вихопити з руки телефон, залізти в кишеню, зрізати сумку і таке інше. Але чесно кажучи в місті (і в країні в цілому) так мало людей, що як до тебе почне хтось впритул наближатися це буде помітно одразу.

По великому рахунку склалося таке враження, що у них зараз щось типу наших 90-х, але не так брутально.

Саме місто надзвичайно нецікаве і дивитися в ньому нема чого взагалі. Пару речей лише варто згадати.

Перше, це їх Центральний Парк про який гордо кажуть, що він копія парку в Нью-Йорку. Але з цього можна лише посміятися. Так, це великий парк розміром у кілька кварталів, в ньому є сад з рослинами, деякі розваги… але це просто великий парк і все.

Подивитися все місто (чи принаймні хоч щось варте уваги в ньому) можна взявши тур-бас який обійдеться в $15. Побачите усе де можна провести час: парк, площу Фок, вулиці з магазинами та готелями.

Друга річ варта уваги – площа Фок. Це насправді не площа, а просто місце з купою ресторанів та кав’ярень. А от їжа у них класна! Не важливо чи національна кухня (кінва, картопля, м’ясо, риба) чи щось типу стейків, чи навіть солодощів – усе надзвичайно смачно.

Ціни доволі американські на їжу у подібних місцях, але що дивно ціна ніяк не корелює з якістю. Можна щось надзвичайно смачне знайти за $25 на двох, а можна і досить таке собі за $50. Тому читайте відгуки на відповідних сайтах та сервісах.

У місті повно як доволі сучасних будівель, так і якихось мазанок, совдеповських багатоповерхівок і просто розвалин. І все це старанно перемішано між собою.

Непогані дороги і доволі хороші машини на них. А от що шокувало так це місцеві автобуси. Вони дизельні усі і на висоті двигун вивертає просто якісь безумні чорні хмари смердючого диму. Кожен без винятку автобус як проїздив мимо завонював і задимлював так, що аж трошки нудило.

На стовпах якісь неймовірні кубла з проводів що тягнуться в усі боки, висять до землі і переплітаються як завгодно, чи навіть просто обриваються. Як на мене нічого так швидко і просто не демонструє рівень розвитку країни як стан проводів.

Ще в них дуже багато таксі які їздять і постійно бібікають. Ми спочатку озиралися, а потім зрозуміли – це вони так дють знати про себе і сподіваються що махнеш рукою і наймеш їх.

Убер у них заборонений, але працює. І в ціну він такий самий як і таксі – половину міста можна проїхати за $$5-7.

Ну а про головну цікавинку Кіту яку єдину обов’язково відвідати читайте у наступному пості.

Читайте далі:

2020-02 – Еквадор. Перші враження

Отже ми буквально вчора вночі повернулися з подорожі в Еквадор та на Галапагоси і я думаю про це написати кілька постів. Але спочатку просто перші враження.

Переліт для нас складався так:

  • З Сіетлу до Лос Анжелеса – 3 години, з ЛА до Мехіко – 4 години, з Мехіко до Кіто – 4 години.
  • У зворотньому напрямку трошки швидше: з Кіто до Мехіко, а з Мехіко на пряму в Сіетл – 6 годин.

В Еквадорі вже 20 років як використовують американські долари. Тобто у них нема своїх власних грошей. Пов’язано це з тим, що у них колись була надзвичайна гіперінфляція і замість постійно друкувати нові купюри вони просто припинили це робити. І такої кількості однодоларових монет ми не бачили за усі свої 12 років в США.

Також Еквадор доволі дорога країна. Мінімальна зарплатня тут складає $400 на місяць, а середня по країні – $700. Ціни доволі високі і на деякі товари такі як в США, або навіть вище.

Там де ми були доволі хороші дороги (широкі, рівні, розмічені і чисті), але жахливі водії які лізуть у кожну щілину, підрізають одне одного і таке інше.

В цілому країна має ряд проблем і розвивається не так швидко і місцеві нам казали, що народ або тікає, або їздить на заробітки в Чилі. Читайте тут про нашу подорож в Чилі – https://blog.golovatyi.info/category/memoirs/memoirs-on-traveling/%d1%87%d1%96%d0%bb%d1%96/.

Дуже мало людей які говорять англійською, навіть серед працівників аеропорту. Але ті що говорять мають дуже добру англійську. І на відміну від чилійців які чарівно ніяковіють коли до них звертаються англійською еквадорці бадьоро щось розказують іспанською. А коли їм кажеш, що не розумієш то вони просто повторюють гучніше.

В країні доволі дешевий і якісний мобільний зв’язок та інтернет – за місяць безлімітних дзвінків та СМС, а також 11 Гб даних ми заплатили $25. Що цікаво трафік WhatsApp та Spotify не враховується і по суті є безкоштовним.

Багата природними ресурсами (вони, наприклад, самі добувають свою нафту і роблять бензин) країна, багата природою, але з корупцією і доволі великою злочинністю… Якщо коротко то серед трьох країн Південної Америки в яких ми були Еквадор буде на третьому місці після Чилі та Перу. А якщо брати Центральну Америку то і після Мексики. Але мабуть перед Белізом – в Еквадорі елементарно є дороги.

На цьому поки все, більше подробиць у наступних постах…

Читайте далі:

Ford Explorer 2019 на Коні

Коли минулого разу ми були на Гаваях (теж на Коні) то взяли на прокат здоровенну Nissan Armada яка на диво виявилася не такою вже і складною в управлінні та паркуванні. Хоча чесно кажучи така машина нам тоді була зайва і звичайного позашляховика би вистачило. Але в ній було приємно їздити по свіжепрокладеній дорозі у лавових полях…

Цього разу у нас була причина брати велике авто – з нами була ще одна людина у якої був велосипед (читайте тут – 2019/10/12 – Kona Ironman World Championship). Тож ми і вирішили знову рентувати машину подібних розмірів, але спробувати щось інше.

Отже у підсумку що я маю сказати? Ford Explorer мені сподобався більше за Nissan Armada. На стільки більше, що я можу навіть уявити себе в такому вдома.

В ньому багато місця всередині як і очикувалося. Панель управління доволі логічна, хоча не всі функції легко доступні чи очевидні. Сподобалося як машину можна легко перемикати з повнопривідного у передньопривідний режим – однією ручкою.

Що стосується управління то машина набирає швидкість доволі жваво, але при цьому відчувається що це не спортивна машина. Гальма хороші – не ватні і не зупиняють усю масу різко. Лише трошечки довелося підлаштуватися через те що машина важка і сунеться десь на пів-метра далі ніж я очікував за звичкою.

На поворотах проте авто доволі неспішно міняє напрямок руху. І якщо це практично не помітно у місті (на швидкостях 60 км/г і нижче), то на трасі у послідовності крутих поворотів треба бути особливо уважним.

Звісно жере бензин вона як шалена. І особливо це відчувається ще й завдяки великому баку – на заправці лишає $80 і замислюєшся.

Спочатку у мене було велике розчарування через відсутність навігації, норамального плеєру та такого іншого. Але потім я знайшов, що в машині є Android Auto і користувався програмами з телефону (карта, музичний плеєр). І мушу сказати, що ось це Android Auto це ще більш корява саморобка ніж сам Android. По-перше, в ньому працює лише невелика кількість додатків. По-друге, постійні проблеми з підключенням навіть там де є покриття і смартфон показує що інтернет є. По-третє, вони таки регулярнь (раз на 3-4 поїздки) чи замерзає, чи вилітає.

Ну і відео на прощання. Це ми поїхали у гавайське бездоріжжя щоб відвідати дикий пляж з зеленим піском (про це згодом може напишу).

2019/10/12 – Kona Ironman World Championship

Чемпіонат світку IronMan як завжди відбувся на Коні (Гаваї) в жовтні. І цього разу ми там були присутні. І до того ж там приймав участь Андрій Кузьмінський за якого ми вболівали.

З Андрієм ми домовилися, що будемо проживати на Гаваях разом за якийсь місяць до події. І через те що часу до старту лишилося не багато особливого вибору де жити у нас не було. В результаті ми їздили на Кону через пів острову по 2-2.5 години в кожен бік. Проте воно було варте.

Ми завжди хотіли подивитися на цю подію. Кона – це місце де тріатлон по суті почався. І цей конкретний страт мабуть є найвагомішим стартом тріатлону.

Сотня професійних атлетів і 2,5 тисячі любителів виходять на старт щороку щоб подолати 3.8 км плавання, 180 км вело і 42 км бігового етапу. При цьому просто так з’явитися на старт не можна – треба пройти кваліфікацію. Якщо сильно спрощено то треба або опинитися на подіумі на одному зі стартів IronMan у своїй віковій категорії, або показати один з найкращих результатів у віковій категорії на дистанції.

Таким чином на старт на Коні виходять найкращі з найкращих у спорті.

На місці старту ми були кілька разів – в перший же день по приїзду і по дорозі до житла де ночували, наступного для щоб залишити велосипед у транзитній зоні, звісно в день і старту, але ще і день після того – скупитися брендованих речей.

На ярмарку-виставці перед стартом спортивні і не дуже бренди презентували свою продукцію і новинки: спортивний одяг, кросівки, велосипеди та компоненти, електроніка, харчування, масажні та інші засоби, програми тренування, тощо. Народ доволі активно скуповувався не дивлячись на ціни.

Також була можливість поплавати там де був старт – як завжди хвилі які швидко мене вкачали і неймовірно солона вода.

В день старту ми встали десь о 4-й ранку, приїхали, вигрузили учасника, знайшли де запаркуватися (доволі далеченько) і почали чекати старту.

І ось нарешті почалися старти плавання: спочатку професіонали, а потім вже хвилями вікові групи.

Щоб слідкувати за Андрієм ми встановили собі на смартфони програму IRONMAN Tracker в якій можна відстежувати місцезнаходження учасників на дистанції.

В той же час натовп навколо вболівав за тих хто виходив з води, починав велоетап. Також були гучні оголошення від дикторів та великі екрани на яких можна було спостерігати перебіг подій на трасі.

До того ж все це прямо на порозі кафешок і ресторанів в яких звісно було зайнято усі місця.


Про те як пройшов старт у Андрія я розказувати не буду – захоче то сам напише, шукайте в його фейсбуці.

А ми, чекаючи на нього відслідковували пересування у додатку, ходили по магазинам та їдальням, ховалися у прохолоді готелю та кафетерії і взагалі проводили ці години як могли.

Ну і звісно дивилися на інших учасників і разом з натовпом підбадьорювали усіх.

Враження залишилися дуже позитивні і настрій в цілому – натхнення та піднесення. Надзвичайна подія, неймовірні можливості людини, без перебільшення свято людської волі та сили.

На завершення ось вам відео того що ми з Оленою назнімали впродовж дня старту :)

2019-08 – Ісландія. Природа. Погода. Кемпінги

Попередні частини:

Ну що ж, буду завершувати своє оповідання про Ісландію, а то і так вже затягнув.

Як я раніше згадував туристичний сезон в Ісландії – літо, особливо серпень. Це той час коли на острові найтепліше і йде найменше дощів. Тим не менш треба бути готовим до того що різко похолодати може в будь який момент. Тому завжди варто мати з собою не лише кофту, але і куртку від дощу (бо і дощ може піти дуже сильний), шапку і рукавички.

Половину часу, що ми були в Ісландії йшов дощ. Іноді такий сильний що якби не гортексове взуття то ми були б наскрізь мокрі.

Взагалі для подорожей варто мати гортексові кросівки (я був в La Sportiva Wildcat 2.0 GTX і вони чудово себе показали), можна і в похідних (знову ж таки гортексових) ботинках, але насправді ми не ходили в надто складні походи.

Стосовно намету – у нас був Big Agnes Fly Creek HV UL 2 mtnGLO Tent. Легкий, компактний, якісний як з’ясувалося. Але були певні переживання щодо чи витримає він сильні зливи та потужний вітер. Витримав. Але якщо ви будете подорожувати машиною то все одно пораджу щось трохи більше – і зручніше спати буде, і речі можна буде на ніч затягти.

Тут якраз і зауважу стосовно кемпінгів. Взагалі практично усі кемпінги мають невеличкі кімнати які коштуватимуть від 60 до 100+ доларів за ніч, але замовляти їх краще заздалегідь.

В кемпінгах є душі, обладнані туалети, гаряча вода. Іноді буває кухня та столова. Часто буває WiFi. І якщо не їхати десь глибоко у лавові поля (ми їздили) то не надто далеко завжди можна знайти магазинчик де можна купити їжу, батарейки та таке інше.

Що стосується природи. В Ісландії її не так щоб багато. Там де лавові поля там практично ніякої рослинності нема – чорне каміння в усі боки. Лише іноді де-інде якась травичка, а то і просто клаптики моху трапляються.

В тих місцинах де живуть люди трапляються галявини, пасовиська, навіть дерева. Але дерева – це дуже не часто можна побачити.

Взагалі то Ісландія до заселення була вкрита лісами. Принаймні там де вони могли рости. Але у XIV сторіччі стався малий льодовиковий період і дерева усі тоді і вирубали для опалення. А лісти після того так і не відновили – зараз у Ісландії менше 1% дерев що колись росли на острові.

Тим не менш іноді можна побачити доволі приємні клаптики зелені схожі на те що ми бачили на Алясці (Аляска. Частина 2. Тундра і квітки), хоча і у значно менших обсягах.

На цьому припиню писати текст, а натомість дав вам подивитися ще кілька світлин :)