Дорога на Ескаланте: Вашингтон, Айдахо, Юта

Щойно повернулися з нашої відпустки у якій ми провели 4 дні на гірських байках у високогірній пустелі Ексаланте. Але про саму відпустку напишу трохи згодом. Зараз же хочу просто згадати про нашу дорогу туди і назад.

З кількох різних причин ми вирішили добиратися до місця машиною. Серед інших причин – накататися на кілька років вперед :)

Уся дорога зайняла 2 дні в одну сторону і проходила через штати Вашингтон (де ми живемо), Айдахо та Юту (де була наша вело-пригода).

На наш подив південна частина Вашнингтону виявилася доволі рівнинною з безкраїми прибраними вже полями (схоже пшениці). На заході нашого штату вирощують виноград, яблука та груші, але про це ми вже знали давно. А от побачити пейзажі наче з України було трошки дивно.

Відмінністю проте були абсолютно ідеально гладенькі дороги на протязі кількох сотень кілометрів. І проктично без машин – у нас були по 2-3 години в дорозі коли ми бачили менше десятка машин.

Варто згадати що при цьому швидкість більшість часу у нас була 80 миль на годину (140 км/г), або навіть вище.

Штат Айдахо знаменитий своє картоплею вздовж швидкісних шосе по яких їхали ми переважно розважав нас фермами з коровами, конями та кукурудзою. Картопляних полів ми так і не побачили.

В дорозі щодня ми проводили приблизно по 8 годин. Кожну години-півтори мінялися, також заїздили на зони відпочинку які тут облаштовані кожні 20-50 км. На тих зонах можна розм’яти ноги, посидіти на лавочках, сходити в туалети (вода, мило, сушилки, туалетний папір), купити їжу та напої в автоматах і просто відпочити кілька годин.

В Айдахо наша дорого проходила теж по високогірних рівнинах, що створювало краєвиди з великою кількістю неба та пейзажами десь внизу. Тут бувають надзвичайно сильні вітри, пилові бурі та багато снигу взимку, але у нас весь час було безхмарне небо.

В Юті вже з’явилося багато гір та провалів по боках трас де скелі та каміння були переважно усіх відтінків жовтого та червного кольорів. А масштаби усього цього такі, що навіть не знаю як це описати. Ну хоча б те, що наш навігатор давав нам вказівки як “через 250 км поворіт наліво”, а ті 250 км проходять по ідеально прямій дорозі… Заснути можна.

Один з хаків який ми неочікувано знайшли – їсти в дорозі треба в місцях для водіїв-дальнобійників. Це як правило заклади вздовж великих швидкісних трас і недалеко від заправок. Звісно там буде багато усіляких Макдональдсів, Старбаксів та іншого. Але шукати треба заклади зі словами “місцевий”, “гордість” та інші.

Їжа там крім того, що не дорога, ще й дуже смачна і поживна. В меню у них як правило м’ясо – в прямому сенсі шматок свині чи теляти на кістці практично без нічого. Або може бути ціла рибина без гарніру практично. Або смажена картопля з хлібом та яйцями. Коротше те, що в Україні вважається хорошою їжею :)

На світлині вище у мене в тарілці смажений хліб (English muffin) зі смаженим беконом, яйцями та смаженою картоплею. А у Олени хліб, лосось, яйця і та сама картопля. Вартість таких страв – $$13-15. Якщо взяти шматок м’яса то ціна буде до $20.

Також варто сказати, що через епідемію велика кількість ресторанів та кафе закрита, але за яким принципом ми так і не зрозуміли. Десь можна просто сісти і поїсти як раніше. Десь (як в Старбаксу) прибрали всі стільці та столи і можна лише замовити і винести. А ще десь (як у Макдональдсах) можна лише замовити з машини.

Під час подорожі у нас не надто складалося з кавою – в готелях вона була такою жахливою, що ми не змогли її пити. В магазинчиках Юти готова кава була настільки водянистою, що скоріше нагадувала зафарбовану воду. А в пустелі та кава, що її нам готували була просто гіркою і все. І ми на диво це перенесли без особливих проблем. Я очікував, що буде набагато важче – ми регулярно п’ємо не саму дешеву і добре заварену каву. Але видно залежності поки що нема :)

Також варто згадати про ціну на бензин. Впродовж дороги вона плавала, але в середньому 87-й бензин (це в Україні здається 95-й) нам обходився по $2.40 за галон – це приблизно $0.67 за літр. Розход нашого Форіка (Subaru Forester 2016) на трасі був в районі 28-30 миль на галон – це десь від 7.8 до 8.4 літрів на 100 км. Дуже економно, по місту значно менш ефективно виходить.

Що стосується обмежень швидкості, то там де ми живемо воно складає 60 миль на годину (100 км/г). Але варто від’їхати подалі від Сіетлу як можна вже робити 70 миль на годину. А в Айдахо та Юті обмеження взагалі 80 миль на годину (140 км/г), але якщо не дуріти то можна і швидше їхати.

Дорога в сторону Юти (ми їхали у місто Моаб) була звісно більш цікавою – нові види, неочікувані повороти (це доки ми не опинилися в Юті де усе переважно ідеально пряме), а також краєвиди: гори, річки, ліси, стада, поля, ферми та містечка… все це не дає засумувати.

Може здатися дивним, що на безкраїх полях не видно ні людей, ні техніки. Але при цьому все чистенько і рівненько прибрано, ніяких куп сміття чи звалищ заліза. А виходить так тому, що 4% працюючого населення США (1.5% відсотків усього населення США) які працюють у сільському господарстві не лише забезпечують своєю продукцією усю країну, але ще і продають її в Європу, Африку, Південну Америку, Азію… Которше ще й частину усього іншого світу примудряються годувати.

Це я до того, що страждання за загубленим українським селом це якийсь мазохізм. На прикладі США добре видно, що ніякі села не потрібні, та і фермерів не треба так багато. Дайте можливість працювати, дайте дешеві кредити, захистіть законами – і там де зараз сотня колгоспників ледь виживає, там буде один фермер процвітати і виробляти більше продукції.

На цій ноті своє оповідання завершу.

Golden Lakes

Сходили на вихідних (пару тижнів тому) у похід. Спочатку 2 години добиралися машиною до національного парку Mt. Rainier. При цьому половина дороги йде спочатку все вужчими дорогами, вуличками, а потім і взагалі грутовкою. А по дорозі можна побачити оленів та лосів, і все менше і менші житла та людей.

Вже в самому парку доволі високо (десь на 1.5 км) залишили машину і вирушили в похід. Дозвіл на парковку та походи, до речі, коштує $30 на тиждень, або $55 на рік.

Розраховували пройти одним маршрутом, але повернули не там, а коли вже зрозуміли що точно промазали вирішили йти до іншої точки.

Усього похід тривав 12 годин з яких ми йшли приблизно 10. Зробили собі обід за допомогою Jetboil Zip, ще один раз зупинялися щоб заварити чай тією ж плиткою – дуже зручно, раджу. На обід варили собі висушені страви від Mountain House – смак доволі специфічний, але в поході гарячий обід це прямо таки розкіш.

Ну і власне нічого крім того, що ми довго спускалися вниз, то знову дерлися вгору і сказати нема чого. Вже під кінець останні години півтори було дійсно важко.

А так – природа, річки, дерева, квіти, тваринки усілякі.

Трейл Forth of July

Олена десь прочитала про цей трейл що наче на ньому рано починається весна і можна побачити багато квіточок. Власне весь трейл туди і назад має трохи більше 20 км довжини та нормальний підйом (і відповідно спуск у зворотній бік) що доволі нормально для одного дня.

 

В сам похід ми визбиралися 25-го березня. Добиратися до трейлу від нас десь приблизно 2.5 години машиною, через засніжений гірський перевал де все ще можна кататися на лижах і потім у приємне курортне містечко у німецькому стилі під назвою Лівенворс.

 

Коли ми вже були близько до початку трейлу на дорозі було доволі багато снігу і навіть брили льоду. От заради таких моментів я дуже щасливий що маю Subaru Forester і страшенно своєю машиною задоволений.

Коротше приїхали ми на початок трейлу, взулися, накинули рюкзаки і вирушили в дорогу. Доріжка не круто, але постійно йду у гору, з’являється трошки сніжку що ще не потанув. З часом снігові плями все більші і більші. І ось вже плями не засніженої землі серед снігу. А далі пішов сам сніг з під якого іноді видно вершини придавлених ним дерев та якісь кущики.

 

Доріжка зникла, але там хтось один перед нами пройшов і ми слідували цим слідам. Сліди йшли в гору зиґзаґом і я перевіряв своїм новим навігатором Garmin Oregon 750t – схоже той хто йшов тут до нас дуже добре знав дорогу і слідував її контурам навіть коли нічого під снігом не видно.

В якийсь момент сніг вже вкривав все навколо, а кут підйому ставав все крутішим. Вже було трошки страшнувато йти – якщо послизнутися то можна дуже круто полетіти вниз багато десятків метрів. Не знаю який там точно був кут, але у багатьох випадках здавалося що було крутіше за 45 градусів.

 

І таки в один момент я послизнувся і поїхав вниз. Вдалося зачепитися однією ногою яка була глибоко в снігу і далі на спині роблячи сходинки ногами я обережно видерався назад на доріжку. Проблема в тому що в такий момент лежиш на крутому схилі мерзлого снігу з якого не стирчить жодної травинки. І можна просто зірватися вниз. Ну та як би там не було я нарешті через якийсь час вибрався назад в “колію” і ми вирішили йти назад. Олені в цей час снігу було вже вище коліна.

Ми не дійшли найвищої точки трейлу пару сотень метрів, а по довжині зробили лише половину дистанції. Тим не менше це було правильне рішення – занадто ризиковано було продовжувати.

 

Йти назад теж було не надто легко – весь час з гори що важко для м’яз ніг.

І ось через 5 годин ми вже біля машини і оскільки закінчили ми на годин 5 раніше ніж розраховували то поїхали у Лівенворс щоб поїсти німецьких сосисок. Ну і додому потім :)

Наша подорож на Garmin Connect – https://connect.garmin.com/modern/activity/2579756255 і на Strava – https://www.strava.com/activities/1472362291.

Усі світлини з цього та інших наших хайків за 2018-й рік – https://1drv.ms/f/s!An2jFEIZkBKyk4EoN9nIOTBMnzbr-A.

Перший зимовий похід

 

У січні цього року ми сходили у наший перший похід зимою (ходили на снігоступах), вперше ночували на снігу у палатці…

 

Сам похід був біля гори Святої Хелени – це на кордоні нашого штату та Орегону, машиною 3.5 години.

Чому саме в такий похід? Цікаво було спробувати як воно на снігоступах, цікаво було переночувати у палатці на холоді. Також сподобалося те що у нас був гід який розказував і пояснював що і як взимку робити. До того ж нам поталанило і в нашій “групі” були лише ми з Оленою. Ну і гід звісно.

 

Спеціальний одяг і обладнання включали в себе: більші рюкзаки (рекомендовано 60+ літрів), термобілизна, флісові кофти і шапки, теплі рукавиці, теплі шкартпетки, непромокаємо похідні ботинки (мої Vasque St. Elias GTX підійшли, але краще спеціальні зимові), непродуваєму куртки і штани, гейтори, окуляри, надійні пляшки для води, налобний ліхтарик, похідна плитка, зимовий спальний мішок, теплий килимок (вирішили з Therm-a-Rest Z Lite Sol Mattress не ризикувати і купили спеціальні на мінусові температури). Компанія у якої ми купили подорож надала нам снігоступи і їжу в дорогу.

Виїхали рано вранці, погода помітно псувалася, було холодно. Добиралися до парковки більше 2 годин, останні хвилин 30 по дорозі повністю занесеній снігом. Там вже навчилися одягати і регулювати снігоступи, взяли санчата з палатками та їжею і потопали.

 

Дуже швидко з’ясувалося що коли йдеш у снігоступах те що широко треба ставити ноги втомлює швидше ніж звичайна ходьба. А коли втомлюєшся то перечіпаєшся через свій же снігоступ і падаєш, а встати не так і просто – треба спочатку ноги і ступні у правильну позицію вивернути. До того ж швидко при ходьбі нагріваєшся і щоб не змокнути потрібно мати при собі тоненьку шапочку та рукавички.

Взагалі на холоді одна з найгірших речей – це змокріти від поту. Коли зупинишся уся волога буде красти тепло дуже сильно. Тому на зимових куртках роблять спеціальні клапани які при необхідності можна відкривати щоб випускати надмірне тепло. Ну і звісно темп треба тримати повільний. Взагалі пройти по непогоді у снігоступах кілька кілометрів це ще те тренування.

 

А чи не легше було б без снігоступів? Там де хоч якусь доріжку протоптано може і легше, але там де ми ходили, та навіть навколо палаток нога іноді провалювалася вище коліна. Так ходити неможливо, та ще й навантаженим рюкзаком.

По дорозі ми зустріли групу яка поверталася з гори – вони так і не змогли почати сходження на неї через сильний вітер який не давав їм йти вперед. Через той самий вітер (внизу він був хоч і сильний, але не такий божевільний) ми вирішили ставити палатки у лісі, а не на гірці з якої мав би відкриватися красивий вид. Виду все одно не було – сніг і туман закривали все навколо.

Табір який ми заснували далі до самого кінця зими будуть використовувати інші групи, тож ми були першопроходьці.

 

Спочатку походили колом – затрамбували пласку площадку, вирівняли де треба лопатами. Далі поставили і навчилися закріпляти палатки на снігу – кільчата елементарно затрамбовують глибоко у сніг під гострим кутом.

Потім між деревами натягнули “дах” і під ним викопали кухню в якій можна було сидіти і стояти захищеним від вітру. Там ми і гріли воду на плитках для їжі, чаю і сну.

Після встановлення табору спробували вже без рюкзаків пройти далі, але вітер і непогода не дали нам пройти і пів-кілометра.

Повернулися в табір, попили чаю, от вже і 5 вечора, ніч. Нагріли воду у пляшки щоб покласти у спальники і розійшлися спати.

 

Як на мене то спати було хоча і не звично, проте і не холодно. Звісно ми були у спальниках, коконах, штанах, кофтах, додаткових шкарпетках і шапках. А от Олена спала навіть у куртці. Дуже важливо щоб для сну між тілом і снігом було достатньо шарів – дуже сильно чути як тепло втрачаєш з тих зон що найближче до землі. Мені навіть довелося одягнути ще одну кофту щоб захистити поперек.

А Олені було холодно спати на спині тому вона спала на боку що через пару днів проявило себе страшенним болем у ребрах – перевтомлені і переохолоджені м’язи примусили її відвідувати терапевта і масажистів. Вже наче все минулося, але важливо знати що дуже важливо щоб було тепло і м’яко уві сні.

 

Ще важливо знати що в палатці від дихання та нанесеного снігу всередині збирається багато конденсату – усі стіни палатки і спальні мішки ззовні було вкрито росою. Тому треба усі речі в рюкзаках зберігати у якихось непромокних чохлах, і більшість речей треба мати у кількох екземплярах. Також у багатоденних походах палатку і спальники щоранку старанно провітрюють і вивертають, інакше наступна ніч буде дуже холодною.

 

На ранок Олена вирішила залишитися в палатці, а ми з гідом спробували пройтися знову. Погода була ще гірша – ми навіть не дійшли до тієї точки що дісталися минулося дня. Тому вирішили збиратися і їхати додому.

Дорога назад по лісі була чудовою і лише по дорозі назад ми звернули увагу на те як ліс захищає від вітру і снігу.

 

Ну а далі усього через кілька годин машиною ми були вже вдома де рятувалися гарячою ванною і супом.

Усі світлини можна подивитися тут – https://onedrive.live.com/?authkey=%21AIfOnxLDpThWPXU&id=B21290194214A37D%21299918&cid=B21290194214A37D.

 

 

Mowich Lake

 

В двох годинах машиною від нас є така собі гора Рейньєр. Її добре видно здалеку (наприклад звідти де ми живемо), а в хорошу погоду так взагалі вона сніговою вершиною закриває помітну частку обрію.

 

 

Навколо самої гори розташовано національний парк, проходить дорога і є кілька пішохідних маршрутів.

 

 

Кілька разів ми були у парку машиною, кілька разів я їздив навколо неї велосипедом (наприклад – 2015-07-30 – RAMROD 2015). А цього разу вирішили пройтись пішки по одному з маршрутів.

 

 

Сам маршрут я знайшов в журналі Backpacker який виписую – в кожному випуску у них запропоновано цікаві маршрути в різних штатах і парках, і в цей раз був маршрут яким ми і вирішили піти. Єдине що маршрут було розраховано на три дні, а ми пройшли його за день :)

 

 

Здавалося що якісь 16 миль не можуть бути значною проблемою. Але виявилося що ми недооцінили складність рельєфу, підйому, а також те що місцями дорогу було зруйновано потоками води і доводилося обходити. В результаті ми додали пару зайвих миль і йшли 10 з половиною годин. Тобто почали ще за темно, і закінчили коли вже темніло.

 

 

На тій висоті де ми були був туман, було трошки темно. А останні пару годин ще й йшов доволі сильний дощ.

 

 

Я власне не збираюся писати багато тексту, світлини краще все розкажуть.

 

 

Крім снігу, струмків що зливаються у річку і водоспадів на висоті ще є невеликі галявинки (але їх багато) з яскравими різнокольоровими квітами і приємним запахом. А ще там є олені, бурундуки, білки, пташки різні та інше всяке таке. Ну і туристи звісно.

 

Маршрут на Garmin Connect (данні з GPS годинника) – https://connect.garmin.com/modern/activity/1294425557.

 

Усі світлини тут – https://1drv.ms/f/s!An2jFEIZkBKykKJ4PMzi4nEl36h1RQ.