Завжди було цікаво поводити одну з велетенських машин що їх не так вже і рідко можна зустріти на американських дорогах. І ось під час останньої нашої поїздки на Гаваї ми взяли на прокат Nissan Armada. Ми власне і не планували таку здорову машину брати, але нам її в прокаті запропонували за ту ж ціну що і звичайного розміру машину (видно у них було замало звичайних в наявності) і ми подумали що чому б і ні.

Згодом з’ясувалося що ми зробили правильний вибір – на цій машині з її великими і широкими колесами та великим кліренсом у нас не було ніяких проблем добиратися до дикого пляжу дуже-дуже поганою дорогою через лавове поле. А ще у цю машину легко було закинути два велосипеди не знімаючи з них колес і ще лишалося місце для сумок.

 

В цілому моє враження від машини таке – усе що не зроблено в ній дуже добре зроблено дуже погано. Наприклад радіо – заплутаний інтерфейс, безліч кнопок на панелі і екран на якому показано не пойми що. Знайти і зберегти радіостанції ми так і не змогли і просто махнули рукою. Ну і так в усіх не надто суттєвих дрібницях.

Як на мене то машина розганяється і гальмує повільніше ніж хотілося б, наче якусь затримку зробили спеціально. А Олені так не здалося і для неї машина себе вела саме так як вона очікувала. Власне мені все управління здалося трошки ватним – відгук був доволі повільний на усі дії. Зробити “ривок” теж не вийде миттєво. Тим не менш враховуючи розміри машина зовсім не відчувалася як танк і дуже пристойно вела себе на поворотах та парковці. Та і до габаритів звикли дуже швидко.

 

Всередині три ряди сидінь два з яких можна скласти так що 3 людини середнього зросту зможуть лежати без проблем. Передні сидіння мають відкидні підлокітники. Повно місця для окулярів, чашок/термосів і такого іншого.

В цілому машина скоріше сподобалася ніж не сподобалася, але сенс мати таку є лише якщо ви подорожуєте або великою компанією (8 людей розміститься всередині спокійно), або везете багато речей, або десь перетинаєте складні ділянки. Та і ціна від 50 тисяч доларів не виглядає захмарною за подібну машину. Лише треба враховувати що середній розхід пального у неї 16 миль на галон (майже 15 літрів на 100 км).

Попередні частини:

 

Ну що ж, цього разу про спортивну складову нашого відпочинку на Гаваях.

Бути у славетній Коні і не спробувати побігати, покататися чи поплавати там де це роблять найсильніші тріатлети планети було б якось зовсім не правильно, а ми навість спробували зробити усі три види :)

 

Біг

Якщо бути чесним то за всі дні відпочинку ми побігали лише один раз. Та і то там кілометрів 8 може набралося і все.

Я вже раніше згадував що тут дуже пече сонце і вже о 8-й ранку стає тепло як вдень. А об 11-й вже занадто спекотно шкірі через те саме сонце.

І хоча більшість доріг тут пласкі я якихось страшних перепадів висот нема проте нема і краєвидів крім як лавової пустелі з обох боків дороги (це там де біжать учасники Iron Man), ніякого затінку і взагалі мало чим можна себе розважити та на що відволікатися під час бігу.

Головна порада – крем від сонця до, після та впродовж бігу.

 

Велосипед

Ось це вже було цікавіше. Спочатку ми з Оленою вибрали маршрут де був хоч якийсь підйом, а дорога, хоча і дуже вузенька йшла звивами і на ній був затінок від дерев.

Але якщо говорити про маршрут того ж таки Iron Man то там дорога перші 90 км ледь помітно йде вгору, а потім назад. До того ж дорога та майже не має поворотів і геть не має ні краєвидів ні затінку. Тому так само життєво просто важливо постійно мазатися кремом від сонця.

Варто сказати що велодоріжки як такі тут практично відсутні, але на швидкісних трасах та дорогах є дуже широка обочина – така широка що іноді навіть ширша за смугу для машин. А там де узбіччя нема то там можна їхати по дорозі і машини мають зважати на це.

Що стосується вітру то якщо їхати вздовж океану то варто очікувати на не надто сильний боковий вітер, але особливою проблемою це не має бути – сонце та нудьга є набагато більшими складнощами.

 

Сам я потім покатався ще на другий день перед тим як повернути велосипед у прокат. Ми брати Trek Madone 4.7 мені ($45 на день) та Felt F5 ($40) Олені. “На день” означає забрати після обіду попереднього дня, а повернути до обіду наступного дня. Тому теоретично можна було кататися 3 дні.

Ми з собою повезли шоломи, педалі та вело-туфлі. Ну і звісно вело-одяг різний, окуляри, пляшки. Насправді велопрокат це дуже зручна штука і будемо так і надалі робити в місцях в які будемо їхати хоча б на кілька днів.

На цій дорозі про яку я все згадую постійно є велосипедисти і бігуни яким або так само цікаво просто подолати фрагмент траси, або які готуються до майбутніх змагань.

 

Плавання

Ну і звісно ми не могли не спробувати поплавати там де тріатлети стартують Iron Man і де виходять з води на берег – на затоці у самому центрі міста.

 

Якщо ви ніколи не плавали у океані то вам треба знати 2 основні речі: постійні хвилі і у кілька разів солоніша ніж морська вода (порівнюю з Чорним Морем).

У воду можна зайти з берега – є малесенький пляжик, можна і з пірса стрибнути. У воді так само є постійно плавці яким цікаво спробувати саме цю затоку і саме цю воду.

 

Якщо плануєте самі плавати довгу дистанцію то дуже рекомендую яскравий поплавок прив’язати до ноги (зараз такі продаються для пловців) та яскраву шапочку. А ще краще мати у супроводі когось на дошці чи каяку.

Саме у цій затоці вода прозора і не дивлячись на кількість людей та човнів дуже добре видно рибок та корали на дні.

І як тільки ми почали пливти так одразу і зрозуміли що хвилі будуть проблемою. Причому пливти проти них виявилося легше. Воно кидає вгору-вниз, попереду нічого не видно за наступною хвилею крім самої цієї хвилі… та навіть людей за кілька метрів вже не видно за хвилями. Тому вчиться драфтити якщо ще не вмієте – це буде дуже суттєва економія на плаванні. І через те що постійно почуваєш оці хитання вгору-вниз просування вперед геть не відчувається і виникає враження як у вісні коли біжиш, а не рухаєшся, тільки тут з плавання. Дуже сильно вибиває з себе – треба заспокоїтися, не витрачати більше ніж необхідно сил і продовжувати спокійно і рівномірно працювати ігноруючи почуття відсутності швидкості.

 

Але коли я повернувся пливти назад то стало набагато гірше – тепер мене не просто піднімало-опускало, а прямо таки катало як на качелях. І дуже швидко мене почало вже нудити. А там і до паніки не далеко… І знову – зосередженість та концентрація на одній цілі допомогає подолати цей стан.

Проте з води я вийшов знесилений усього після 1 км плавання і зайняло кілька хвилин щоб прийти до тями хоч якось. Тому готуватися до такого запливу варто дуже серйозно десь в подібних “океанських” умовах.

Перша частина – 2017-02 – ГАВАЇ, ЧАСТИНА 1

 

Ну що ж, продовжимо…

 

Наземні тварини

Не дивлячись на те що острів як я писав можна вважати доволі пустельним все ж таки на ньому та навколо є деяка живність. Перше що ми помітили це дикі кури (мабуть це вони фазанами називаються). Спочатку ми подумали що то чиїсь, але чому ж вони так далеко від будь-якого житла і чому їх багато навколо? Потім зрозуміли що то дикі тварини. Пробували фотографувати, але з машини хороших фоток так і не вийшло.

Розмірами вони менші за свійських, але дуже схожі. Півні принаймні о 6-й ранку починають навколо волати як звичайні :)

 

Також одного разу коли каталися на велосипеді і зупинилися перепочити помітили дику свиню. Вона дуже невеличка, коротша за свійську і уся одноманітного темно-сірого кольору. Нам потім сказали що їх насправді багато і що вони наносять шкоду садочкам та фермам і є спеціальні служби винищувачі свиней які зачищають від них територію.

Причому вони такі непомітні що ми ту одну на фоні дерев ледь бачили, а на фото так її взагалі не видно.

 

Ще тут є дикі кози. Живуть невеличкими родинами (2-3 козенята, мама, тато). Дуже на вигляд акуратні, маленькі і від них зовсім не смердить. Такі що хоч зараз на виставку – коричневі, сірі.

 

Морські тварини

А ще тут звісно є морські тварини. В один з днів ми поїхали рано вранці на дикий пляж, дорогу до нього було закрито до 9 ранку (ми приїхали в 6) і пробігши якісь 2.5 км ми мали нагоду прогулятися абсолютно вільними від людей пляжами. Але головне що на одному з них ми побачили двох тюленів що спали на пісочку. Трошки їх пофотали і пішли далі.

А потім вже побачили ще одного тюленя навколо якого науковці вже виставили заборчик щоб його люди не турбували. Вони нам і сказали що на усіх Гаваях лишилося лише 4 тюлені і їх старанно охороняють. Ну а ми їх розповіли про тих двох що бачили раніше і вони побігли і їх охороняти :)

 

Ми собі сіли на березі дивитися на океан, аж тут на нас з нього почав кричати (в прямому сенсі – роззявляв загрозливо рота і орав на нас) четвертий тюлень. А потім попер на нас з води. Ми трохи відійшли щоб показати що не хочемо конфлікту, а він після того продовжував плавати вздовж берега туди-назад і патрулювати території. Нажаль цього четвертого ми не придумали сфоткати, а потім було вже піздно :(

Ось так нам поталанило побачити усіх гавайських тюленів.

 

В інший день ми поїхали плавати з дельфінами. Вийшли у океан на невеличкому човнику, знайшли де кружляють дельфіни і почали плавати над ними. Гавайські дельфіни менші за флоридських (до 1.5 метри) і геть не приручаються, тому єдина нагода їх побачити це саме з океану.

А ще ми дізналися що ці дельфіни полюють усю ніч, а потім пливуть у теплішу воду до берега спати. Там вони вимикають половину мозку (що також означає що у них вимикається одне око і локатор) і у такому стані плавають по великому колу. Навіть у такому стані вони занадто швидкі щоб ганятися за ними, до того ж вони дуже чутливі і коли наближаєшся до них до швидко зникають. Але якщо вести себе на поверхні спокійно і не удавати з себе Майкла Фелпса то можна побачити як вони пропливають прямо під тобою і кожні 200-300 метрів йдуть на гору щоб ковтнути повітря. Деякі навіть при цьому роблять стрибки у повітрі.

 

А ще там були малесенькі дельфінчики поруч з мамами :) Шкода тільки що дельфіни теж вимирають і якщо колись їх у зграях було по кілька сотень то зараз це десятки.

 

Також доволі багато різноманітної і яскравої риби. Особливо красиво якщо плавати там де мілкіше і є корали. Чорні, жовті, сині. прозорі, … Але майже всі корали вже мертві і вся ця красота швидко зникає теж :(

 

Також нам вдалося побачити черепах що спали на сонці – їх теж старанно охороняють.

 

Чекайте на продовження…

Кілька років тому ми вже бували на Гаваях, але того разу то був острів Мауі, а зараз – Великий Острів (Big Island), або Кона.

І далі трошки розкажу про усяке різне…

 

Перельот

Політ з Сіела на Кону в одну сторону тривє близько 7 годин, назад – 6 годин. Прямого рейса на Кону нема, тому треба робити пересадку або на Мауі, або в Гонолулу.

 

Перевозить компанія Hawaiian у яких доволі страндартні за комфортністю сидяння в літаках та їжа, але які пожлобилися на відео. Ми вирішили що не будемо купувати фільми за $9, а безкоштовно вони нічого не показували, тож беріть з собою книги, планшетки, лептопи і таке інше щоб себе розважати.

З самих літаків нічого не видно – внизу одноманітний океан часто закритий хмарами. Лише між островами можна зловити мить коли видно берег.

Що стосується ціни треба розраховувати на щось в районі $1200 на людину  на двох туди і назад.

 

Big Island або Кона

Сам Великий Острів на відміну від інших островів дуже слабо заселений. Тобто людей тут живе багато, але і розміри острова значні у порівнянні з іншими островами. І щоб усе на ньому побачити їхати сюди треба на кілька тижнів. Думаю об’їхати весь острів по колу машиною займе точно не менше доби.

 

Сам острів у більшості є неродючим полем застиглої лави по якому прокладено дороги та зустрічаються рідкі клаптики ферм та рослинності.

Острів знаменитий в тому числі найвідомішим тріатлоном Iron Man на який мріють потрапити усі тріатлети колись (про нашу спортивну активність напишу згодом). Крім масивного вулкану на півдні (в ньому до речі досі булькає лава на яку можна подивитися з гелікоптера) та джунглів на сході більшість острова пласка.

Пляжів тут небагато, а ті що є дуже сильно забито людьми. Та навіть цивілізовані пляжі мають не чистий пісок і здоровенне каміння у воді і на пляжах тут зустрічається постійно. Чистеньких рівненьких і неглибоких пляжів тут нема – за цим треба їхати на Мауї.

 

Що ж стосується диких пляжів то до них треба їхати якось чималенькою машиною (ми рентували Nissan Armada, про машину згодом), або пробиратися лавовими полями.

Ось ці лавові поля це щось на зразок… уявіть собі товстелезний шар асфальту який старанно покришили і перемішали, а кожен край кожного камінчика загострили. Порізатися об таке каміння дуже легко просто торкнувишись його, а якщо кине на такий хвилями то можна дуже серйозно зтекти кров’ю. На полях нічого не росте – за кілька сот років на них лише почала з’являтися рослинність, а там де люди намагаються щось вирощувати там усе старанно вкривають гноєм і стружками. Хоча там де таки щось росте усе дуже пишне на яскраве.

 

Погода

Погода взимку (це був лютий місяць) дуже тепла – доходила до +30 за Цельсієм. Це наче не так і погано, але сонце пече надзвичайно сильно і яскраво і займатися якоюсь фізичною активністю вже в 11 ранку надзвичайно складно. Доводиться ховатися у приміщенні до 3 дня. Проте темнішати починає в 5:30 і вже через пів-години нічого геть не видно.

До того ж небо майже постійно чисте, а як з’являються з океану якісь хмаринки то їх швидко відносить вітром.

Мені сказали що влітку насправді не набагато жаркіше, лише вологість підвищено трохи.

 

Океан

Знову ж таки на відміну від Мауї океан тут доволі неспокійний і на пляжах навіть зустрічаються доволі серйозні хвилі. Тому їхати на цей острів щоб повідмокати у воді не варто. До того ж дно круто йде вниз усього за кілька кроків і ви або стоїте по коліна у воді, або вже не достаєте дна. Та і як я згадав вище у воді і на пляжах повно каміння усіх можливих розмірів.

 

Житло

У будь-якому містечку повно готелів, готелі часто розташовано близько до пляжу, а ціна за ніч починається десь з $80, але більш реальна ціна – $120. Проте за приблизно таку ж ціну завжди можна знайти і приватне житло. Ми такі і зробили. Жили у частині великого будинку з власним виходом, садом, басейном та джакузі. До того ж були у відносній тиші.

Містечка як я вже казав тут відносно невеликі, але в принципі в них є все що може знадобитися для активного відпочинку (а саме за таким і варто їхати на цей острів): великі (Costco, Wallmart) та маленькі магазини, кафешки/бари/ресторани, прокати спортивного обладнання і фірми що організовують різноманітні тури.

 

Враховуйте що зима тут є туристичним сезоном через м’якішу погоду, тому влітку може бути дешевше. Проте під час проведення Iron Man ціни злітають вгору – приїздить багато атлетів що готові платити за право бути тут.

Далі буде…

Продовження:

 

У січні цього року ми сходили у наший перший похід зимою (ходили на снігоступах), вперше ночували на снігу у палатці…

 

Сам похід був біля гори Святої Хелени – це на кордоні нашого штату та Орегону, машиною 3.5 години.

Чому саме в такий похід? Цікаво було спробувати як воно на снігоступах, цікаво було переночувати у палатці на холоді. Також сподобалося те що у нас був гід який розказував і пояснював що і як взимку робити. До того ж нам поталанило і в нашій “групі” були лише ми з Оленою. Ну і гід звісно.

 

Спеціальний одяг і обладнання включали в себе: більші рюкзаки (рекомендовано 60+ літрів), термобілизна, флісові кофти і шапки, теплі рукавиці, теплі шкартпетки, непромокаємо похідні ботинки (мої Vasque St. Elias GTX підійшли, але краще спеціальні зимові), непродуваєму куртки і штани, гейтори, окуляри, надійні пляшки для води, налобний ліхтарик, похідна плитка, зимовий спальний мішок, теплий килимок (вирішили з Therm-a-Rest Z Lite Sol Mattress не ризикувати і купили спеціальні на мінусові температури). Компанія у якої ми купили подорож надала нам снігоступи і їжу в дорогу.

Виїхали рано вранці, погода помітно псувалася, було холодно. Добиралися до парковки більше 2 годин, останні хвилин 30 по дорозі повністю занесеній снігом. Там вже навчилися одягати і регулювати снігоступи, взяли санчата з палатками та їжею і потопали.

 

Дуже швидко з’ясувалося що коли йдеш у снігоступах те що широко треба ставити ноги втомлює швидше ніж звичайна ходьба. А коли втомлюєшся то перечіпаєшся через свій же снігоступ і падаєш, а встати не так і просто – треба спочатку ноги і ступні у правильну позицію вивернути. До того ж швидко при ходьбі нагріваєшся і щоб не змокнути потрібно мати при собі тоненьку шапочку та рукавички.

Взагалі на холоді одна з найгірших речей – це змокріти від поту. Коли зупинишся уся волога буде красти тепло дуже сильно. Тому на зимових куртках роблять спеціальні клапани які при необхідності можна відкривати щоб випускати надмірне тепло. Ну і звісно темп треба тримати повільний. Взагалі пройти по непогоді у снігоступах кілька кілометрів це ще те тренування.

 

А чи не легше було б без снігоступів? Там де хоч якусь доріжку протоптано може і легше, але там де ми ходили, та навіть навколо палаток нога іноді провалювалася вище коліна. Так ходити неможливо, та ще й навантаженим рюкзаком.

По дорозі ми зустріли групу яка поверталася з гори – вони так і не змогли почати сходження на неї через сильний вітер який не давав їм йти вперед. Через той самий вітер (внизу він був хоч і сильний, але не такий божевільний) ми вирішили ставити палатки у лісі, а не на гірці з якої мав би відкриватися красивий вид. Виду все одно не було – сніг і туман закривали все навколо.

Табір який ми заснували далі до самого кінця зими будуть використовувати інші групи, тож ми були першопроходьці.

 

Спочатку походили колом – затрамбували пласку площадку, вирівняли де треба лопатами. Далі поставили і навчилися закріпляти палатки на снігу – кільчата елементарно затрамбовують глибоко у сніг під гострим кутом.

Потім між деревами натягнули “дах” і під ним викопали кухню в якій можна було сидіти і стояти захищеним від вітру. Там ми і гріли воду на плитках для їжі, чаю і сну.

Після встановлення табору спробували вже без рюкзаків пройти далі, але вітер і непогода не дали нам пройти і пів-кілометра.

Повернулися в табір, попили чаю, от вже і 5 вечора, ніч. Нагріли воду у пляшки щоб покласти у спальники і розійшлися спати.

 

Як на мене то спати було хоча і не звично, проте і не холодно. Звісно ми були у спальниках, коконах, штанах, кофтах, додаткових шкарпетках і шапках. А от Олена спала навіть у куртці. Дуже важливо щоб для сну між тілом і снігом було достатньо шарів – дуже сильно чути як тепло втрачаєш з тих зон що найближче до землі. Мені навіть довелося одягнути ще одну кофту щоб захистити поперек.

А Олені було холодно спати на спині тому вона спала на боку що через пару днів проявило себе страшенним болем у ребрах – перевтомлені і переохолоджені м’язи примусили її відвідувати терапевта і масажистів. Вже наче все минулося, але важливо знати що дуже важливо щоб було тепло і м’яко уві сні.

 

Ще важливо знати що в палатці від дихання та нанесеного снігу всередині збирається багато конденсату – усі стіни палатки і спальні мішки ззовні було вкрито росою. Тому треба усі речі в рюкзаках зберігати у якихось непромокних чохлах, і більшість речей треба мати у кількох екземплярах. Також у багатоденних походах палатку і спальники щоранку старанно провітрюють і вивертають, інакше наступна ніч буде дуже холодною.

 

На ранок Олена вирішила залишитися в палатці, а ми з гідом спробували пройтися знову. Погода була ще гірша – ми навіть не дійшли до тієї точки що дісталися минулося дня. Тому вирішили збиратися і їхати додому.

Дорога назад по лісі була чудовою і лише по дорозі назад ми звернули увагу на те як ліс захищає від вітру і снігу.

 

Ну а далі усього через кілька годин машиною ми були вже вдома де рятувалися гарячою ванною і супом.

Усі світлини можна подивитися тут – https://onedrive.live.com/?authkey=%21AIfOnxLDpThWPXU&id=B21290194214A37D%21299918&cid=B21290194214A37D.

 

 

 

В двох годинах машиною від нас є така собі гора Рейньєр. Її добре видно здалеку (наприклад звідти де ми живемо), а в хорошу погоду так взагалі вона сніговою вершиною закриває помітну частку обрію.

 

 

Навколо самої гори розташовано національний парк, проходить дорога і є кілька пішохідних маршрутів.

 

 

Кілька разів ми були у парку машиною, кілька разів я їздив навколо неї велосипедом (наприклад – 2015-07-30 – RAMROD 2015). А цього разу вирішили пройтись пішки по одному з маршрутів.

 

 

Сам маршрут я знайшов в журналі Backpacker який виписую – в кожному випуску у них запропоновано цікаві маршрути в різних штатах і парках, і в цей раз був маршрут яким ми і вирішили піти. Єдине що маршрут було розраховано на три дні, а ми пройшли його за день :)

 

 

Здавалося що якісь 16 миль не можуть бути значною проблемою. Але виявилося що ми недооцінили складність рельєфу, підйому, а також те що місцями дорогу було зруйновано потоками води і доводилося обходити. В результаті ми додали пару зайвих миль і йшли 10 з половиною годин. Тобто почали ще за темно, і закінчили коли вже темніло.

 

 

На тій висоті де ми були був туман, було трошки темно. А останні пару годин ще й йшов доволі сильний дощ.

 

 

Я власне не збираюся писати багато тексту, світлини краще все розкажуть.

 

 

Крім снігу, струмків що зливаються у річку і водоспадів на висоті ще є невеликі галявинки (але їх багато) з яскравими різнокольоровими квітами і приємним запахом. А ще там є олені, бурундуки, білки, пташки різні та інше всяке таке. Ну і туристи звісно.

 

Маршрут на Garmin Connect (данні з GPS годинника) – https://connect.garmin.com/modern/activity/1294425557.

 

Усі світлини тут – https://1drv.ms/f/s!An2jFEIZkBKykKJ4PMzi4nEl36h1RQ.

Моя компанія щороку проводить TechFest де впродовж двох днів можна послухати доповіді на різні теми (Security, Mobile, Front-End, Cloud, Agile, тощо) і поспілкуватися з представниками інших компаній партнерів (Microsoft, Dell, Cisco та іншими). Також можна зустрітися з клієнтами. Але головне що можна зустрітися з людьми яких до того знав по роботі виключно через інтрернет: пошта, чати, дзвінки та історії в JIRA.

 

 

Сама ідея проводити це дійство посеред літа в Аризоні виявился не надто вдалою – температура на дворі сягала 50 градусів по Цельсію. Взагалі з готелю вийти можна було або рано вранці, або вже пізно вночі. І все одно о 12-й ночі було більше 30 градусів на дворі. Добре що в готелі кругом було 18-19 градусів і ніякої необхідності виходити з нього не було – нас годували і розважали прямо в готелі.

Проте є певний сенс в такому часі і місці проведення – в таку спеку ніхто в здоровому глузді туди “відпочивати” не поїде, а отже розміщення більше ніж 1000 людей обійшлося не надто дорого :)

 

 

Треба сказати що сам готель дуже шикарний, на рівні, а то і вище найкращих готелів у Лас-Вегасі: фонтани, басейни, мармур і килима, зелені рослини, галявинки, усе кондиціоновано. Одне крило готелю (яке GoDaddy і зайняли на три дні) повністю складається з великих конференц-залів.

 

Додатково до двух днів доповідей самого TechFest’у один день до того проводився Hackathon. Це коли команди працюють над чимось новим і несподіваним (дуже бажано над чимось що не є їх повсякденною діяльністю) і мають на всю роботу обмежений час. В нашому випадку це було 24 години. Команда до якої я приєднався робила інтеграцію з Amazon Echo. Ідея була така що можна запитати у Алекси (це аналог Сірі чи Кортани від Amazon) чи зареєстровано вже якийсь домен, і якщо ні то вона пропонувала його додати у кошик користувача на GoDaddy.com. Ну і ціну озвучувала. Ну тобто в прямому сенсі запитати – кажеш їй “Алекса, спитай у ГоДедді чи домен blah-blah.com зареєстровано”. А вона тобі подумавши – “Ні, домен не зареєстровано. Він коштуватиме $2.99. Додати у кошик?”. Ну і так далі.

 

В більшості нам вдалося це зробити. Не на 100% від задуманого, бо у технології виявилися обмеження про які ми навіть не могли подумати перед початком роботи. Але технічними деталями вас навантажувати не буду.

 

Взагалі в цьому і ціль хакатонів – зробити щось іноваційне, навіть божевільне, продемонструвати прототип. Дещо потім може стати реальним продуктом. Звісно після відповідних доопрацювань, а то і повної переробки.

 

В перший день ми просиділи до першої години ночі, а потім ще наступного ранку з 8-ї пару годин попрацювали.

Далі комісія з близько 60-ти проектів вибирала по 4 найкращих в чотирьох категоріях. Нас вибрали в категорії “Перший пінгвін” – категорія де вибирали “першопроходців”. Таким чином ми потрапили в 16-ку найкращих проектів. Але далі пройти не змогли :(

 

А світлини які ви тут бачите я зробив коли бігав вранці з готелю і по полю для гольфу. Воно там просто неосяжних розмірів! З безліччю доріжок, з поливалками що не дають померти зеленій травичці, та мексиканцями що цілий день за цим полем доглядають.

 

Взагалі план був пробігти десь 15 км, і почав, як я думав рано – о 6-й ранку. Але швидко з’ясувалося що то було запіздно – вже було дуже спекотно і сонце лупило шалено. Я ледь пробіг 7 км і зрозумів що більше не варто.

 

Ну а власне весь вище написаний текст є просто виправданням щоб опублікувати світлини :) До речі усі їх ви можете якщо цікаво подивитися ось тут – https://1drv.ms/f/s!An2jFEIZkBKyj_wieAXacpqu2k8cTQ.

 

Після подорожі в Моаб яку ми досі з приємністю згадуємо (пустеля, 3 дні на гірських велосипедах, машина підтримки, палатки, …) було лише питанням часу коли ми знову зробимо щось подібне. Вирішили звернутися до тієї ж компанії що і минулого разу – RIM Tours. І вибрали ми цього разу 4-денну подорож з Брайсу до Зіону (https://rimtours.com/tours/bryce-to-zion/).

 

З перельотом усе виявилося доволі просто – з однією пересадкою усього можна долетіти від Сіетла до Солт-Лейк Сіті (тривалість перельоту – 1:45), далі 30 хвилин на пересадку і меншим літаком від Солт-Лейк до Сейнт Джорджа (менше години цього разу). Подібний же маршрут і час і по дорозі назад. Містечко доволі невелике, але схоже що швидко росте завдяки туризму і віруючим у яких тут навіть якийсь свій університет та різноманітні збіговиська. Ціна звісно залежить від сезону та навіть дня, але треба бути готовим що на двох людей перельоти обійдуться до $1000. Готелів у містечку дуже багато і розмірів вони чималенькі, але і ціни тут добрячі, особливо на вихідні дні – будьте готові заплатити $200 за ніч за номер який зазвичай обійдеться в $60 не у курортних містах.

 

Інший популярний варіант яким скористалася пара з Сіетлу що була у нашій групі це долетіти до Лас-Вегаса (туди набагато більше рейсів), а звідти вже доїхати чи прокатною машиною чи автобусом (близько 3 годин).

 

О 9-й ранку на парковці того ж готелю де ми жили нас та інших учасників (усього в групі було 11 людей) зустрічав міні-автобус з велосипедами. Тут ми вперше зустрілися з гайдами та іншими учасниками подорожі і коротко познайомилися.

 

Якщо кому цікаво то велосипеди у нас були Santa Cruz, колеса 27.5: у мене Bantam, у Олени – 5010 з карбоновою рамою. Про самі велосипеди не маю що сказати особливо бо досвіду у мене на гірських веліках мало і нема з чим порівнювати та чого очикувати. Олена проте зауважила що Pivot March 4 який вона колись тестувала сподобався їй більше – він був м’якіший та лагідніший :) Що стосується чисто суб’єктивних вражень то велосипеди ці неймовірно надійні, пережили дуже багато і мали лише незначні проблеми типу заклиненого шифтера у мене та задніх гальмів у іншого учасника. Обидві проблеми вирішилися вручну на місці одним з наших гідів. І в той же час один з наших компаньйонів привіз свій Cannondale який не пережив навантажень – полетів задній хаб.

 

Отже ми сіли в автобус і поїхали в свій майбутній табір. Уся дорога зайняла 2 години разом з зупинкою на заправку/туалет та закупівлю пива та інших речей типу зубної пасти які хтось забув взяти з собою. При цьому ми поступово піднімалися в гори (табір був на висоті в 8000 футів/2500 метрів) і хоча небо було безхмарне і сонце світило дуже яскраво температура була ледь вище 20 градусів весь час.

 

На місці ми встановили палатки, постелили каремати і спальники. Усе було нове і свіжерозпечатане, але я ще раз порекомендую вставки для спальників Cocoon Silk Mummy Liner – вони додають якийсь градус температури (а вночі температура знижувалася до +10) і в них можна спати не одягаючи бейс-леєр у будь-якому спальнику.

 

З табору ми перші 3 дні їздили навколо різними маршрутами, і це було доволі зручно – не треба ставити і складати палатки і торби. В таборі наші гіди нас годували свіжеприготованою їжею (м’ясо, риба, млинці, кава, навіть десерти), мили тарілки, чистили і підстроювали байки і таке інше. Це до того що вони з нами їздили усі маршрути, тягнули на собі додаткову воду, їжу, інструменти та усе інше що може знадобитися в дорозі.

 

Одна з гайдів була дівчина Корі (десь до 30 років) яка примає участь в гірських велогонках типу 24-годинних перегонів. Другий був Дейв (років 40 з чимось) – веломайстер зі стажем більше 20 років, колишній велосипедист, особисто знайомий з великою кількістю спортивних знаменитостей у вело- та мото-спорті. І був ще 70-річний Майк. Важко було повірити що йому 70 років – пряма статура, їздив з нами усі гірки, долав технічні ділянки, на рівні з іншими готував і прибарав, возив на додачу до усього в своєму рюкзаку гіпсову статуетку Санта Клауса з ялинкою. До того ж виявився дуже начитаною людиною (досі слідкує за свіжими виданнями з історії та соціології) та має безліч історій з часів коли служив в Ісландії, працював інструктором з дайвінгу на Філіпінах, охороняв черепах у Бразилії і так далі і таке подібне. Просто космос який дядько!

 

 

Що стосується самих поїздок то усі вони були на сінгл-треку (вузенька доріжка) переважно по лісу (коріння і каміння) з крутими поворотами, спусками і підйомами. Взагалі для мене траса була важкувата технічно – я більш-менш навчився як долати круті гірки лише під сам кінець, а от круті спуски та повороти мені так і не далися – іноді доводилося злазити з вела і долати певні ділянки пішки. І хоча висота теж давалася взнаки (постійно не вистачало кисню і серце стрибало на “високі оберти” майже на кожній найменшій гірці) головною проблемою все ж таки була відсутність технічних навичок. Наприклад їхати в гірку на гірському велі треба не так як на дорожньому – якщо переднє колесо налітає на камінь чи корінь (а це в лісі гарантовано) то при неправильній посадці будеш лежати на спині з велом зверху. Треба зсуватися на кінчик сідла і майже лягати на руль. Ну а про повороти та спуски я взагалі не кажу – там треба бачити дорогу і планувати кілька кроків на перед. У мене не виходило.

 

 

Після першого ознайомчого дня (карта першого дня – https://connect.garmin.com/modern/activity/1251415216) де ми проїхали коло навколо озера Навахо другий день (карта другого дня – https://connect.garmin.com/modern/activity/1251415244) приніс нам довгу гірку на початку, багато вгору-вниз-вгору-вниз і знову ж таки те саме озеро. Озеро теж таке цікаве – в нього не впадає жоден струмок, а натомість уся вода в ньому це сніг що розтанув та дощ. А снігу тут випадає до 4 метрів зимою. До того ж в дні озера утворилася дірка яка перетворилася на водоспад і щоб озеро остаточно не зміліло посередині його побудували дамбу. Обидві половини заселили рибою і в тій що міліє майже до дна можна рибалити.

 

 

На третій день (карта третього дня – https://connect.garmin.com/modern/activity/1251415277) був довгий і доволі складний трек через ліс. Після першої половини лише троє людей (і серед них я звісно) погодилися їхати назад тим же шляхом, а інші сіли в автобус. І назад ми летіли доволі швидко де я зрозумів що хоча фізична форма в мене більш-менш подібна до того що гірські велосипедисти любителі демонструють відсутність навичок відкидала мене від групи все далі і далі – на спусках я боюся та гальмую забагато, на підйомах вибираю не оптимальний маршрут… Ну і до того ж якщо ви подивитеся на кілометраж то він дуже не великий, але поїздки були виснажливими через висоту та складність доріжки.

 

 

Ну і останній день коли ми склали палатки та зібрали сумки і нас повезли в інший парк. Тут доріжка була трохи іншою – переважно пустеля, дуже мало дерев, але багато каміння і дуже, дуже страшні спуски… Більшості людей сподобався саме цей останній день (https://connect.garmin.com/modern/activity/1251415308), але мені все ж таки третій день запам’ятався найприємніше (через більший кілометрах звісно).

 

 

Також треба згадати що я неодноразово падав з велосипеда як і усі інші, позбивав ноги і коліна, порізав руки гілками, забив мизинця на лівій руці так що він набряк, посинів і ледь влазив в рукавичку. Але то все навчання, все на користь. Група крім виснаження ніяких особливих травм не отримала.

 

 

Усі світлини тут – https://onedrive.live.com/?authkey=%21AEQ%5FfGUdLVWDnBk&id=B21290194214A37D%21257431&cid=B21290194214A37D.

 

Кілька років тому ми вже були у цьому дивному місті повному шикарних готелів, казино, нічних розваг і різноманітних шоу. Тоді нам усе було нове і цікаве, все вражало. Зараз же, після кількох років проведених в США у нас був доволі скептичний настрій… Проте все пройшло чудово і нам сподобалося.

 

Для тих хто не знає треба сказати що Лас Вегас це велетенське місто посеред пустелі (під ним є вода) і на кілька сотень кілометрів в усі боки нічого крім каміння, нечастих кактусів та акацій нема.

Сам Вегас, те що ви бачити у фільмах – усі оті отелі і казино вони фактично розташовані на одній вулиці – бульвар Лас Вегас (довжиною близько 3 км), а інші 99.999% міста працює на те щоб утримувати ті великі і знамениті отелі і казино.

 

Як з’ясувалося пам’ятали ми все доволі точно, але несподівано було те що Вегас ще розбудовується і покращується.

Що ми помітили так це нове чортове колесо, власне його важко було не помітити – більше 180 метрів у найвищій точці. Також практично зникли пішохідні переходи на основній вулиці і замість них з’явилися мости на перехрестях. З’явилися і нові готелі, а може то ті що вже були стали більшими…

Це, щоб ви розуміли, поверх в готелі Венішіан на якому стоять інші триповерхові будинки (ресторани і магазини), де є мости і де в каналах плавають гондол’єри в човнах. Поверх доволі великий, там ціле міні-містечно розташувалося.

 

Також помітно як відрізняється “стара” частина бульвару (це там де MGM з золотим левом, Екскалібур, репліка бруклінського мосту, Ейфелевої вежі та монгольєра) від “нової” частинами. У “новій” вежі готелів просто неймовірно високі і казино всередині неосяжні, але на вулиці власне і дивитися нема чого – все є в готелі: магазини, ресторани, басейни, концертні зали і навіть канали з водою і перевізниками на човнах. В “старій” же частині готелі і казино поменші (це все одно кілька футбольних полів на кожне “маленьке” казино) проте якось цікавіше архітектурно і приємніше бути на вулиці: ті ж самі магазинчики, ресторани і бари тут назовні.

 

Ще треба сказати що Лас Вегас це мабуть єдине місто в США де можна відкрито на вулиці вживати алкоголь (принаймні у тій частині де тусуються усі туристи і де і розташовані готелі та казино). Деякі відпочивають так інтенсивно що ледь пересувають ногами потім. Але треба сказати що для вулиці на якій одночасно знаходиться декілька десятків тисяч нетверезих людей все ще доволі пристойно виглядає. Коротше якщо вам веселе проведення часу важко уявити без алкоголю то Вегас це ваше місто :)

 

Якщо ж ні азартні ігри ні алкоголь вас сильно не цікавлять то є ще кілька речей які можна робити у Вегасі. По-перше, це шоу, вистави і концерти які йдуть в місті. Як я вже сказав у кожному готелі є кілька великих, а у деяких просто дуууже великих залів в яких одночасно проходять різні шоу і вистави.

Тут можна знайти як концерти різних зірок і їх двійників так і декілька вистав і м’юзіклів (в тому числі кілька від цирку ді Суле, чи як там його).

 

Інший варіант проведення часу – різна активність та екскурсії. Гольф, польоти на маленьких літачках, подорож у Великий Каньйон, та і просто по пустельним (рівним і пласким) дорогам на велосипеді поганяти для ман’яків. Є тут і де шопитися – здоровенні магазини різноманітних компанцій (нам особливо магазин M&M’s сподобався). Але більшість звісно їде у Вегас зовсім не за виставами чи екскурсіями.

 

Ну оце власне і все, я більше світлини хотів показати ніж текст писати :) Більше світлин ось тут – https://onedrive.live.com/?authkey=%21AD1%5FkP5ID9n9t9g&id=B21290194214A37D%21172728&cid=B21290194214A37D